Цивільне та сімейне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самостійна контрольна робота з дисципліни:

«Цивільне та сімейне право»

Питання

1. Суб'єкти цивільно-правових відносин

2. Цивільно-правові угоди та договори

3. Реєстрація походження дитини від батьків, що перебувають у шлюбі

4. Поняття і види правовідносин між батьками і дітьми

Відповіді

1. Особи, які вступають між собою в певні стосунки з приводу майна чи особистих немайнових прав, називаються суб'єктами цивільних правовідносин. У цивільних правовідносинах завжди повинно бути не менше двох суб'єктів (дві сторони), тому що це відносини між особами. Згідно з Цивільним кодексом України суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

- фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства);

- юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, акціонерні товариства, орендні підприємства, громадські та інші організації).

Українська держава як суб'єкт цивільного права має відокремлене майно, несе самостійну відповідальність за своїми зобов'язаннями та інше.

Усі суб'єкти цивільних правовідносин мають певні права і виконують певні обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин є перш за все громадяни України. Але для того щоб бути суб'єктом цивільних правовідносин, громадяни повинні мати належну правоздатність і дієздатність.

Правоздатність - це здатність особи мати певні цивільні права та обов'язки. Усі громадяни незалежно від віку, стану здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Правоздатність виникає в момент народження і припиняється смертю.

Правоздатність у всіх фізичних осіб рівна незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду, характеру занять, місця проживання та інших обставин. Жоден громадянин не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Але законодавство України передбачає певні випадки обмеження правоздатності.

Зміст цивільної правоздатності визначається Цивільним кодексом України, який проголошує, що громадяни відповідно до закону можуть мати майно на основі права власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати право автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу та інших результатів інтелектуальної творчості, а також інші майнові та особисті немайнові блага.

Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки.

На відміну від правоздатності, яка виникає в момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я.

Розрізняють такі види дієздатності:

- повну;

- часткову;

- мінімальну;

- обмежену;

- визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто з 18 років.

Повна дієздатність - це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки.

Якщо закон дозволяє одружитися до досягнення 18-річного віку, то громадянин, який не досяг такого віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.

Повнолітні особи можуть самостійно вчиняти будь-які цивільно-правові угоди і самостійно відповідають за заподіяну шкоду.

Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Часткову дієздатність мають громадяни віком від 15 до 18 років. Вони мають право учиняти дрібні побутові угоди. Також ці особи можуть розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, здійснювати свої авторські або винахідницькі права на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, права на свої відкриття, право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, право на володіння, користування і розпорядження майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств. Особи від 15 до 18 років можуть бути членами громадських організацій.

Неповнолітні віком від 15 до 18 років відповідають за заподіяну ними шкоду, якщо вони мають майно чи заробіток. Коли у неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода заподіяна не з їх вини.

Мінімальна дієздатність у осіб, які не досягли 15 років. Ці особи мають право вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи і розпоряджатися ними. Але якщо вклад був внесений на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до досягнення 15-річного віку будуть батьки та інші законні представники неповнолітнього.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.

Цивільний кодекс України передбачає обмеження дієздатності громадян при настанні певних умов:

а) якщо громадянин зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами;

б) ставить у тяжке матеріальне становище себе та свою сім'ю.

Під зловживанням спиртними напоями (наркотиками) слід розуміти як систематичне пияцтво, так і надмірне вживання алкоголю (наркотиків).

Обмеження дієздатності можливе, коли внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами особа ставить у тяжке матеріальне становище водночас сім'ю і себе.

Обмеження дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Обмежено дієздатній особі суд призначає піклувальника. Обмежено дієздатний громадянин може лише за згодою піклувальника укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними.

Обмежено дієздатний громадянин має право укладати дрібні побутові угоди, а також несе цивільну відповідальність за заподіяну шкоду. Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами.

Можливе визнання громадянина недієздатним у судовому порядку, якщо внаслідок душевної хвороби або недоумства громадянин не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Цій особі суд призначає опікуна.

За шкоду, заподіяну недієздатним громадянином, відповідають його опікун або організація, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.

Учасниками майнових і особистих немайнових відносин, що регулюються сучасним цивільним законодавством, крім громадян, виступають різноманітні організації - державні, кооперативні, громадські, господарські товариства, орендні і колективні підприємства, господарські об'єднання та інші організації. Але для того, щоб ці організації стали суб'єктами цивільних правовідносин, вони повинні бути юридичними особами.

Цивільний кодекс України встановлює, що юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. З даного визначення можна виділити певні ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність (тобто юридична особа - колективне утворення);

б) наявність відокремленого майна (майно відокремлено як від членів трудового колективу даної організації, так і від майна держави чи інших організацій та осіб);

в) можливість виступати від свого імені в суді, арбітражному чи третейському суді;

г) здатність нести самостійну майнову відповідальність (відповідає за майно, що належить за зобов'язаннями).

Крім того, юридичні особи мають рахунок у банку, свій статут чи положення, на основі якого діють, свою печатку тощо.

Як суб'єкт цивільних правовідносин, юридична особа, так як і громадянин, має правоздатність і дієздатність. У юридичних осіб правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту їх державної реєстрації, а у певних випадках, передбачених законодавчими актами, з моменту реєстрації статуту. Правоздатність юридичної особи встановлюється відповідно до цілей діяльності даної юридичної особи.

У нинішніх умовах значно розширено господарську самостійність, а отже, і цивільну правоздатність підприємств, господарських товариств, кооперативів. Так, відповідно до ст. 1 Закону “Про підприємства”, незалежно від форм власності на засоби виробництва та інше майно, підприємство може здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим у статуті підприємства.

Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед, з договорів. Зміст цивільної правоздатності юридичної особи складає також здатність юридичної особи мати особисті немайнові права та обов'язки - це право на найменування, виробничу марку, право на честь, гідність та інші.

Юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм законом або статутом (положенням), на підставі якого діє юридична особа.

Юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Підприємство, наприклад, може створюватися за рішенням власника майна або уповноваженого органу, а також у результаті виділення із складу діючих підприємств, організацій одного чи декількох структурних підрозділів.

Юридична особа припиняє своє існування шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).

цивільний правовий угода батько діти

2. До найпоширеніших юридичних фактів відносяться угоди. Це вольові та правомірні дії, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В угоді виявляється воля її учасників. Закон допускає різні форми зовнішнього вияву волі: усно, письмово, поведінкою особи.

Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи.

Угоди бувають односторонніми (для виникнення такої угоди достатньо волевиявлення однієї сторони); двосторонніми(для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін); багатосторонніми (для їх виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін).

До двосторонніх угод належать договори.

Договір - це угода двох або більше осіб, яка направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони, які укладають договір, рівні між собою, тобто ніхто з них не користується ніякими перевагами.

Договори можуть укладатися в усній або письмовій формі. Письмова форма може бути простою (наприклад, розписка, що дається за договором позики) або нотаріальною (наприклад, договір купівлі-продажу будинку).

Якщо в угоді діям однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, то така угода називається оплатною. Якщо в угоді одна сторона зобов'язана вчинити дію, а інша має право вимагати вчинення цих дій без учинення зустрічних дій, то така угода називається безоплатною (наприклад, договір дарування, безоплатного користування майном). Деякі угоди можуть бути як оплатними, так і безоплатними (наприклад, договір схову).

Розрізняють угоди реальні і консенсуальні. Реальні угоди вважаються укладеними з моменту фактичної передачі речі (наприклад, угода позики, дарування, перевезення). Консенсуальні - це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за основними умовами угоди (наприклад, купівля-продаж, найм та інші).

Договори, які щоденно укладають юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними.

Розрізняють договори планові та регульовані. До планових відносяться ті договори, які укладаються відповідно до планового завдання. Регульовані (позапланові) укладаються вільно між суб'єктами.

Договори можуть бути односторонніми - коли одна сторона має право, а інша - обов'язок (наприклад, договір дарування); двосторонніми -коли є дві сторони і кожна з них має права та обов'язки; багатосторонніми - коли є три і більше сторони і кожна з них має певні права та обов'язки.

Крім того, цивільним законодавством України передбачені такі конкретні види договорів: договір купівлі-продажу, договір міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, страхування, позики, доручення, схову, довічного утримання і т. д.

Кожний договір має свій зміст, тобто сукупність умов, які сформульовані сторонами або випливають із закону, на підставі якого укладається договір. Розрізняють істотні (необхідні), звичайні та додаткові (випадкові) умови договору.

Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договору даного виду. Наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними будуть такі умови, як предмет і ціна; у договорі поставки істотними умовами є строк, предмет і ціна.

Звичайні умови, як правило, в договір не включаються, оскільки вони передбачені в нормах цивільного права. До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються, наприклад, місце виконання договору - якщо воно не вказано, то діє норма Цивільного кодексу (місцезнаходження будови, місцезнаходження кредитора та інше).

Випадкові (додаткові) умови встановлюються за угодою сторін. Додаткові умови, якщо вони включені до договору, повинні бути виконані. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати.

Всі угоди (договори), які укладаються, повинні бути укладені та оформлені відповідно до вимог закону. Таких вимог можна назвати декілька - це умови дійсності угод:

1) Всі особи, які заключають угоди, повинні бути правоздатними і дієздатними в повному обсязі, що дає їм право на здійснення угод. Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення певного результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю.

2) Всі угоди за своїм змістом повинні відповідати закону або не суперечити йому. Наприклад, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі інший учасник спільної власності може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця. У даному випадку зміст угоди купівлі-продажу не відповідає закону і тому співвласник має право у межах, встановлених законом, вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою.

3) Форма угоди, що обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти угоду у певній формі. Так, наприклад, договір комісії укладається завжди в письмовій формі, а договір позики між громадянами на невелику суму укладається усно, але, за бажанням сторін, може укладатися в письмовій формі.

4) Волевиявлення осіб, які її укладають. Наявність угоди свідчить про те, що обидві сторони бажали її укласти і що зовнішнє вираження їх волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Це означає, що ніхто не може фізично чи психічно тиснути на особу, примушувати її укладати ту чи іншу угоду. Всі угоди, які укладаються під тиском насильства, погрози, обману або внаслідок збігу тяжких обставин, можуть бути визнані судом недійсними, якщо потерпіла сторона подасть позов до суду і буде вимагати визнання угоди недійсною у зв'язку з тим, що в ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі даної особи.

3. Реєстрація встановлення батьківства провадиться на підставі спільної заяви батьків або судового рішення, а в разі смерті матері, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав чи неможливості встановити місце її проживання -- за заявою батька.

Реєстрація встановлення батьківства щодо дітей, які досягли повноліття, допускається лише за їх згодою.

Реєстрація встановлення батьківства провадиться на підставі спільної заяви батьків, заяви чоловіка, який вважає себе батьком, або рішення сулу про встановлення факту батьківства і факт} визнання батьківства; в разі смерті матері дитини, визнання матері недієздатною, позбавлення її батьківських прав або неможливості встановити її місце проживання -- за заявою батька (див. статті 125, 127 СК та коментарі до них).

Реєстрація встановлення батьківства за дорученням або через представника не допускається.

Якщо один з батьків з поважних причин не може особисто з'явитися до органу РАЦСу для реєстрації встановлення батьківства, його підпис на заяві має бути засвідчений нотаріусом або прирівняним до нього органом у встановленому законом порядку.

До заяви про реєстрацію встановлення батьківства долається свідоцтво про народження дитини. У тих випадках, коли реєстрація встановлення батьківства провадиться одночасно з реєстрацією народження дитини, свідоцтво про народження дитини не додається.

Якщо запис акта про народження знаходиться в іншому органі РАЦСу, його копія має бути витребувана в триденний строк для уточнення зазначених відомостей і додана до заяви.

Реєстрація встановлення батьківства провадиться незалежно від того, чи перебуває батько дитини в шлюбі, тому згода його дружини на реєстрацію встановлення батьківства не потрібна.

Не допускається встановлення батьківства за заявою особи, визнаної недієздатною внаслідок душевної хвороби або слабоумства, а також за заявою опікуна цієї особи.

Згідно з ч. 2 коментованої статті реєстрація встановлення батьківства щодо осіб, які досягли повноліття, допускається лише за їх згодою. В такому разі до заяви батьків обов'язково додається письмова згода повнолітньої особи на встановлення батьківства. Ця згода може діставати вияв як в окремій заяві повнолітнього, так і в його підписі під спільною заявою батьків (батька). Водночас повнолітній зазначає, хоче він взяти прізвище батька або ж залишитися під прізвищем матері.

4. Сімейні правовідносини -- це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.

Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті створення сім'ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь період життя подружжя; батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.

Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як безстрокові, так як подружні права і обов'язки продовжуються все життя (крім випадків розірвання шлюбу).

В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і обов'язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18 років.

Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).

В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.

В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.

В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання.

Размещено на Allbest.ru