Функції держави і кримінальна відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО ТА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ

Контрольна робота

з дисципліни: ПРАВОЗНАВСТВО

Варіант № 7

Виконала студентка 3 курсу

Спеціальність психологія

Ігнат'єва Євгенія Юріївна

Залікова книжка № 090416

ЦЗДН

м. Лубни 2011 р.

1. Функції держави. Поняття, види функцій держави, форми і методи їх здійснення

Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає певне коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З усієї сукупності таких зусиль можна виділити певні їхні види, в яких проявляється сутність держави і без яких вона не може повноцінно діяти, як головний елемент політичної системи суспільства. Ці види, або форми активності держави стосовно навколишнього середовища, суспільства, інших держав класифікуються у вигляді її функцій.

Отже, функції держави -- це основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії її розвитку обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Саме тому, основні напрямки її діяльності, тобто функції держави, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами суспільства.

Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою. У той же час, необхідно пам'ятати, що функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і на завжди даним і незмінним. Вони виникають, здійснюються, розвиваються і зникають відповідно до тих завдань, які стоять перед державою у конкретно історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться у тісному зв'язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати, відповідно до своїх потреб, всією своєю політикою. Саме функції держави характеризують саму суть державного впливу на суспільні відносини.

Форми і методи здійснення функцій держави

Методи і прийоми впливу держави на суспільні відносини, методи здійснення державних функцій залежать від компетенції та форм діяльності відповідних державних структур, які на практиці здійснюють виконання функцій держави в межах своєї компетенції.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів. Функції держави -- це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого державного органу визначаються соціальним призначенням цього конкретного органу, як особливої частини механізму держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов'язках.

Функції держави необхідно також відрізняти і від окремих видів державної діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність тощо).

Слід також відмежовувати функції держави від форм і методів їхнього здійснення. Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов за допомогою методів переконання, заохочення та примусу.

Змістом тієї або іншої функції держави виступає сам процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні суспільні відносини або на групу однорідних суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форму та методи здійснення відповідної гілки єдиної державної влади -- законодавчої, виконавчої чи судової влади, застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкту державного впливу.

Це поєднання можна проілюструвати на прикладі здійснення функції охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян. Для виконання завдань, що стоять перед цим напрямком державної діяльності, застосовуються всі її форми:

а) правотворча, правове регулювання шляхом видання відповідними державними органами нормативних актів, а також актів конкретних (актів застосування норм права), які спрямовані на зміцнення та охорону правопорядку, законності, визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян;

б) безпосередня організаторська робота при проведенні конкретних заходів, що стосуються вказаних питань (розподіл кадрів, їхнє навчання, здійснення нагляду за неухильним дотриманням та виконанням положень нормативних актів, організація цієї роботи тощо).

Для здійснення функцій, що розглядаються, використовуються і вказані методи:

а) переконання -- шляхом правового виховання населення, проведення профілактичних заходів;

б) заохочення -- шляхом пропаганди досвіду та надання різних пільг і нагород колективам і особам, які не допускають правопорушень, беруть активну участь у боротьбі з ними;

в) примус -- шляхом застосування до суб'єктів, які скоїли правопорушення, законних заходів покарання, перевиховування та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, що заподіяна такою поведінкою іншим суб'єктам. Таким чином, для глибокого і всебічного аналізу будь-якої функції держави слід розглядати зміст, форму і методи здійснення відповідного напрямку державної діяльності.

Види державних функцій

Здійснення державних функцій -- це складний і багатоплановий процес впливу держави, її відповідних структур на певне коло суспільних відносин. Різноманітність і особливості суспільних відносин обумовлюють існування у держави досить широкого кола відповідних функцій. За певними визначеними критеріями функції можна поділити на ряд груп:

за соціальним значенням державної діяльності функції держави поділяються на:

основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а, різною мірою, багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їхнім об'єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності. До основних функцій держави належать, наприклад, функція оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян та ін.;

додаткові (допоміжні), що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних: забезпечення збереження державної та військової таємниці, зміцнення збройних сил, організація та підтримка військового обладнання і т.п.

за сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика. Внутрішні функції держави здійснюються в наступних сферах:

економічній, в якій держава виступає, як організатор виробництва, координатор господарської діяльності та економічних процесів;

культурній, виховній, освітній, науковій, спортивній і пропагандистській;

соціальній, де держава виступає організатором соціального забезпечення, тобто страхування, опіки, піклування, компенсації, охорони здоров'я тощо;

підтримки порядку. Внутрішня функція підтримки порядку має два аспекти. Перший полягає в гарантуванні елементарного порядку (переслідування за звичайні злочини, правосуддя, утримання тюрем і апарату охорони громадського порядку і т. п). Другий -- у захисті суспільного ладу від дестабілізації або деструкції, тобто фактично це функція правоохоронно-політична.

зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До них належать такі функції, як підтримання міжнародного миру, міжнародне економічне співробітництво, організація міждержавних зв'язків тощо. Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їхнього розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зовнішніх функцій може змінюватися.

за часом здійснення, або за тривалістю у часі їхнього здійснення державні функції поділяються на:

постійні, що здійснюються протягом всього часу існування держави. До цього виду належать, наприклад, охорона країни, охорона правопорядку тощо;

тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави чи пов'язані з певним фактом. Прикладом може бути розробка конституційного законодавства, ліквідація наслідків стихійного лиха чи соціального конфлікту;

за сферою суспільного життя:

економічні;

політичні;

гуманітарні.

Відповідно, вони можуть поділятися на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх функцій належать:

а) в економічній сфері:

господарсько-стимулююча, суть якої полягає у створенні умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності;

господарсько-організаторська, яка полягає у плануванні й організації суспільно необхідного виробництва, управління загальнодержавною та комунальною власністю;

науково-організаторська, завданням якої є стратегічне і перспективне прогнозування розвитку економіки, забезпечення підтримки і розвитку наукоємних і прогресивних технологій тощо.

б) у політичній сфері:

створення та забезпечення функціонування правових механізмів демократичного суспільства (виборча система, забезпечення діяльності політичних партій та недержавних структур);

охорона конституційного ладу та громадського порядку

в) в гуманітарній сфері:

закріплення, забезпечення та охорона прав і свобод людини;

охорона навколишнього середовища;

соціальне забезпечення та захист населення;

організація функціонування закладів науки, освіти та культури.

2. Обставини, які виключають кримінальну відповідальність

держава кримінальна відповідальність оборона

У житті зустрічаються випадки, коли дія або бездіяльність, зовні схожий з злочином і зазвичай яке тягне за собою кримінальну відповідальність, в даній конкретній обстановці має інший зміст і є суспільно корисним, у зв'язку з чим не зізнається злочином. Стосовно до такого роду ситуацій можна говорити про обставини, що виключають злочинність діяння.

Кримінальне право України і наука кримінального права виділяє діяння, які зовнішньо здаються протиправними, але через обставини, деякі причини не є суспільно небезпечними і злочинними, тому й несуть за собою кримінальної відповідальності. Такі діяння не містять у собі ознак складу злочину.

Об'єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися трояко: як суспільно корисні та правомірні; як суспільно небезпечні та протиправні та як такі, що ставлення до них як законодавства, так і суспільства нейтральне. Аналогічно знищення майна, що, як правило, розцінюється як суспільно небезпечне і протиправне діяння, за певних умов може розглядатись:

1) як правомірна, суспільно корисна дія, коли таке майно знищується для того, щоб відвернути заподіяння більшої шкоди (наприклад, викидання за борт судна, що терпить лихо на морі, вантажу, який перевозиться, для того щоб урятувати пасажирів судна і саме судно);

2) як дія, що її особа вчиняє правомірно, але суспільством вона ні як суспільне небезпечна, ні як суспільно корисна не оцінюється, а визнається лише як необхідна, можлива чи допустима (наприклад, знищення майна його власником).

Дії особи, які при об'єктивному (формальному) співпадінні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального права називаються по-різному:

1) обставини, що виключають суспільну небезпечність дій;

2) обставини, що виключають протиправність діяння;

3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння;

4) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;

5) обставини, що виключають винність;

6) обставини, що виключають караність діяння;

7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо.

У Кримінальному кодексі України передбачені як самостійні дві обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння: необхідна оборона (ст. 36) та крайня необхідність (ст. 39).

У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути:

1) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;

2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність;

3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності;

4) обставини, що звільняють від покарання.

Ці групи обставин мають спільні ознаки, але між ними існують і суттєві принципові відмінності.

Так, спільною ознакою обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, та обставин, що виключають кримінальну відповідальність, є неможливість притягнення особи до кримінальної, відповідальності.

Обставини, що виключають злочинність діяння, - це передбачені кримінальним, а також іншим законодавством і зовні схожі зі злочинами суспільно корисні (соціальне прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Так, при непереборній силі і фізичному примусі відсутнє саме діяння в кримінально-правовому його розумінні як вольова поведінка особи, тому говорити про виключення суспільної небезпечності чи протиправності взагалі не можна; сам же прояв активності чи пасивності людини в цих випадках об'єктивно буде суспільно небезпечним.

До обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, а рівно як і кримінальну відповідальність, слід віднести:

- необхідну оборону;

- крайню необхідність;

- дії по затриманню особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання;

- виконання наказу;

- виконання професійних чи службових функцій;

- згоду потерпілого, здійснення свого права.

Критерії класифікації обставин, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння, залежно від мети класифікації можуть бути різними, а тому по-різному вирішуватиметься й питання про обсяг окремих обставин, тобто про характер і коло дій, які утворюватимуть зміст цих обставин.

Критеріями класифікації можуть бути, зокрема:

1) соціальна сутність дій (суспільна корисність і правомірність чи лише правомірність);

2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов'язковість виконання);

3) характер дій, що вчиняються;

4) спрямованість дій (об'єкт, на який вони націлені);

5) врегульованість дій у законі;

6) правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан

7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільно корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом, тощо).

Професійний ризик можна розглядати як спеціальну норму (обставину) щодо загальної норми (обставини), якою є виконання професійних і службових функцій, тому що право на вчинення дій, пов'язаних із професійним ризиком (що випливає із самої назви цієї обставини), виникає тільки у зв'язку з виконанням особою своїх професійних і службових функцій. Виконання професійних і службових функцій слід розглядати як загальну норму (обставину) і стосовно таких її окремих видів, як примус до послуху, виконання обов'язків військової служби, науковий експеримент тощо.

У даній роботі я розгляну лише деякі обставини, що виключають кримінальну відповідальність.

Необхідна оборона

Статею 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, а ст. 41 гарантує непорушність права приватної власності, якого ніхто не може бути протиправно позбавлений.

Однією з найважливіших гарантій реалізації громадянами гарантованого Конституцією права на захист від протиправних посягань є інститут необхідної оборони. Згідно зі ст. 36 КК, кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною згідно з ст. 36 КК «визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання».

Суть необхідної оборони, виходячи із законодавчого її визначення, полягає в правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільно небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє, гарантоване Конституцією України, право на захист інтересів, що охороняються, від суспільно небезпечних посягань. Проте це не значить, що шкода, заподіяна особі, яка здійснила посягання, може бути будь-якою, що закон немовби ставить цю особу поза законом, дозволяючи заподіювати їй будь-яку шкоду. Інтереси особи, яка здійснила посягання, теж охороняються законом: заподіяна шкода не повинна перевищувати певних меж, не повинна перетворюватися на акт помсти, самочинної розправи над такою особою. Іншими словами, заподіяна шкода не має перевищувати меж необхідної оборони.

Теорією кримінального права вироблені критерії (умови, ознаки) правомірності необхідної оборони, які більшістю вчених поділяються на дві групи:

1) умови правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання;

2) умови правомірності необхідної оборони, які характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов правомірності необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання, в літературі, здебільшого, відносять: а) наявність суспільно небезпечного посягання; б) його дійсність (реальність).

Дійсно, захист допускається проти посягання, яке об'єктивно повинно бути суспільно небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну - наявність суспільно небезпечного посягання.

Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії є:

а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо названі в ст. 36 КК: інтереси і права особи, яка захищається, інших

осіб, інтереси суспільства або держави;

б) шкода має заподіюватися лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій іншій особі;

в) захист не має перевищувати меж необхідної оборони.

Виходячи з наведених роз'яснень, формально необхідна оборона допускалася проти будь-якого діяння, яке в Особливій частині КК визнавалося злочином, незалежно від його характеру і ступеня суспільної небезпечності, форми і виду вини в діях особи, що вчиняє таке діяння тощо.

Посягання, щодо якого допускається необхідна оборона, має бути об'єктивно суспільно небезпечним. Як правило, воно виявляється в активних умисних діях особи, яка здійснює посягання: застосування до потерпілого чи інших осіб насильства, протиправне заволодіння їхнім майном, заподіяння шкоди громадській безпеці, громадському порядку чи порядку управління (блокування транспортних комунікацій, масові безпорядки, вчинення дій, що порушують громадський порядок, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, групові дії, спрямовані на самовільне займання земельних ділянок, захват державних або громадських будівель чи споруд, перешкоджання нормальній роботі установ, організацій, підприємств тощо).

Захист допускається також і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо такими діями створюється реальна загроза заподіяння шкоди інтересам, що охороняються. Правомірним буде і заподіяння шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм, або ж особі, яка в стані сп'яніння вторгається (проникає) в житло іншої особи, помилково вважаючи, що це її житло, тощо.

Необхідна оборона - це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Дійсність (реальність) суспільно небезпечного посягання означає, що воно має існувати об'єктивно, реально, а не в уяві особи, яка здійснює захист.

Для визнання посягання дійсним необхідно, по-перше, щоб ним або реально заподіювалася шкода інтересам, які охороняються законом, або ж створювалася загроза негайного заподіяння такої шкоди, і по-друге, посягання вже почалось і ще не закінчилося.

Закінченим посягання має вважатися:

1) при припиненні дій винним із власної ініціативи;

2) при вимушеному припиненні дій винного захисними діями особи, яка здійснює захист, або внаслідок дії інших факторів

із причин, що не залежать від волі винного.

Крайня необхідність

Повсякденне життя нерідко ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кожна людина практично щоденно зіштовхується з такими ситуаціями, проте це пов'язано з необхідністю вибору пріоритетів власних інтересів: придбати продукти харчування чи одяг (взуття) для дітей, витратити кошти, призначені на придбання цукерок дітям, на оплату проїзду в таксі з метою уникнення незручностей у громадському транспорті, виконати певну роботу понаднормове для отримання додаткового заробітку чи відпочити, продати квартиру і купити меншу за площею, погіршуючи тим самим житлові умови, а на отримані кошти придбати автомобіль тощо. Із позиції права поведінка особи в подібних ситуаціях є правомірною - особа здійснює (реалізує) гарантовані їй Конституцією права.

Статтею 39 КК передбачено: «Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода».

Законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам.

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена:

1) природними явищами: повінню, землетрусом, виверженням вулкана, бурею, заметіллю, сильним снігопадом, похолоданням, іншим стихійним лихом;

2) будь-якими діями (бездіяльністю) людей, у тому числі й попередніми діями (бездіяльністю) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності.

3) технічними факторами: поламкою технічних пристроїв, їх виходом з ладу, порушенням режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями (наприклад, пошкодженням нафто- газопродуктопроводів, водопроводу, систем каналізації, систем електропостачання, зв'язку);

4) фізіологічним (біологічним) станом інших людей, наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги; особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5) поведінкою тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоосаду чи цирку, хвороби тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, тощо).

Друга умова правомірності дій у стані крайньої необхідності - неможливість усунення наявної небезпеки інтересу, що охороняється, без заподіяння шкоди іншому інтересу.

Вимушеність, необхідність заподіяння шкоди одному з інтересів, що охороняються правом, за крайньої необхідності є єдиною реальною можливістю відвернути ще більшу шкоду іншому інтересу за умов, що склалися. У разі можливості відвернення шкоди інтересу, який охороняється законом, без заподіяння шкоди іншому інтересу стан крайньої необхідності відсутній, а заподіяння шкоди має розцінюватись як неправомірне, навіть якщо відвернена шкода більша, ніж заподіяна.

Класичним прикладом, який наводиться в літературі для ілюстрації цього положення, є такий: якщо розлючений бугай напав на людину, то в разі можливості втекти, а не вбивати його, особа не повинна вбивати бугая для відвернення загрози заподіяння ним шкоди.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода була за розміром меншою, ніж відвернена.

Свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життя однієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим у стані крайньої необхідності. Протилежний висновок дасть підстави визнати правомірними як вчинені в стані крайньої необхідності, наприклад, дії медичних працівників, які позбавили життя молоду здорову людину для того, щоб взяти у неї внутрішні органи для пересадки (трансплантації) кільком невиліковно хворим особам, врятувати життя яких іншим шляхом, не пов'язаним із пересадкою органів, неможливо.

Крайня необхідність має ряд спільних ознак з необхідною обороною, але вони мають і ряд відмінностей:

1. Джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а джерелом небезпеки за крайньої необхідності можуть бути будь-які фактори.

2. Шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, а в стані крайньої необхідності шкода заподіюється, як правило, третім особам, тобто не особі, яка здійснила посягання, і не власним інтересам особи, котра заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності.

3. При виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов'язковим, посягання може бути припинено шляхом звертання за допомогою до органів влади чи інших осіб, або особа може ухилитися від посягання (втекти), за крайньої необхідності заподіяння шкоди є обов'язковим і вимушеним, а наслідком відмови від заподіяння меншої за розміром шкоди іншим інтересам, які охороняються правом, є реальне заподіяння шкоди інтересам, що охороняються законом, від дії джерела небезпеки.

3. На сьогоднішній день ми часто чуємо словосполучення "політичний плюралізм". Розкрийте значення цього поняття. Як особисто Ви розумієте поняття "політичний плюралізм" в контексті виборів 2002 року на Україні?

Плюралізм - принцип організації суспільства, заснований на визнанні різноманіття існуючих інтересів і їх конкуренцій. Політичний плюралізм є умовою й ознакою демократичного режиму, вона визнає, створює необхідні умови для реалізації, заохочує різноманіття політичних організацій і інтересів, що конкурують між собою.

Плюралістична демократія (від лат. pluralis - множинний) - концепція, за якою політична влада в сучасній державі перетворилася на „колективну владу” багатьох політичних організацій і об'єднань. Виникла після 2-ї світової війни.

Даний різновид демократії регулюється шляхом суперництва різних спілок, асоціацій, федерацій, які представляють усю багатоманітність соціальних інтересів. Це суперництво видається за гарантію збереження демократії.

Хоча, по великому рахунку, політична влада досить зібрана, хоч і здійснюється по різних каналах (влада держави, вплив політичних партій, діяльність союзів підприємців, церкви тощо).

Найбільша роль у плюралізмі відводиться саме політичним партіям і всенародним виборам.

Політична партія - організація, група об'єднуюча активних прихильників тих чи інших цілей, ідей, лідерів, що служить для боротьби за політичну владу.

Ознаки партії:

1) Наявність програми, цілей, стратегії.

2) Наявність статуту, де говориться про норми внутріпартійного життя.

3) Фіксоване членство.

4) Розгалужена мережа первинних місцевих організацій.

Функції політичних партій:

1) Політична - оволодіння владою для здійсненню своєї програми.

2) Соціального представництво - виражає інтереси якого-небудь соціального шару чи намагається створити собі міцну опору в суспільстві;

3) Соціальна інтеграція - примирення інтересів різних соціальних груп, досягнення консенсусу в суспільстві.

4) Політичне рекрутування - підготовка і впровадження кадрів для різних політичних організацій.

5) Ідеологічна - розробка партійної ідеології і програми.

6) Електоратна - організація й участь у виборчій програмі.

7) Набору нових членів у партію і їхнє політичне виховання.

При тоталітарному й авторитарному режимі у влади як правило знаходиться тільки одна партія.

Багатопартійність - одна з ознак демократичного режиму. При цьому реальна в здійсненні влади можуть брати участь тільки дві партії (Республіканська і демократична в США, консервативна і лейбористська у Великобританії). Такі системи називають двопартійні, що не виключає вільного функціонування й участі в політичному житті інших партій. Демократія - це не безладдя, багатопартійність - це не вовтуження різних політичних сил за ласий шматок, при умові що і перше і друге розвивається цивілізованим шляхом. Це - нормальний розвиток суспільства, який випробуваний уже не одною державою Західного світу. Тільки таким шляхом українське суспільство може прийти до цивілізованого життя, як політичного, так і соціально-економічного.

У конституції України визнаються політичне різноманіття і багатопартійність. Адже багатопартійність дає змогу проявитись демократичним процесам в суспільстві. Різні партії - різні ідеології, багатопартійний склад у Верховній Раді - це можливість відстоювати різні політичні та економічні позиції, що так чи інакше відносяться до різних соціальний класів суспільства. Оскільки народні депутати - народні обранці, то вони мають проголошувати і відстоювати позиції своїх виборців, що дає змогу розгорнутися цивілізованій демократичній боротьбі за інтереси певної суспільної групи. Сучасні вибори - яскравий прояв демократичних процесів в Україні.

Усі суспільні об'єднання рівноправні. В даний час у нашій країні діють десятки політичних партій, але говорити про стабільність партійної системи поки не приходиться. У багатьох партій відсутня реальна соціальна база, немає розгалуженої мережі первинних організацій, украй не велика чисельність. З іншої сторони інтереси соціальних груп представлені в партійній системі не повною мірою.

Види політичних партій при наявності політичного плюралізму

Прикмета класифікації	Існуючі види
1) По способу організації життєдіяльності партії	1) Кадрові - не численні, аморфні і які складаються з авторитетних політичних діячів організацій, у них відсутній інститут фіксування членства, членські внески, механізм прийому. Їхній центр - парламентська фракція. 2) Масові - складна організаційна структура, численні, джерело фінансування членські внески, керує ними центральний орган, що не збігається з парламентськими фракціями.
2) По степені участі в політичній владі	1) Правлячі 2) Опозиційні, можуть бути легальними - дозволеними і нелегальними - забороненими
3) По стійкості існування.	1) Стабільні 2) Нестабільні
4) По характеру членства	1) Відкриті - вільне членство представників різних соціальних шарів. 2) Закриті - з великою кількістю формальних вимог до кандидатів у члени партії і складним механізмом прийому.
5) По характеру цілей	1) Революційні - корінне перетворення суспільства 2) Реформістські - поступові зміни суспільства. 3) Консервативні - збереження суспільства в колишньому виді 4) Реакційні - відновлення минулого життя суспільства
6) По місцю в політичному секторі	1) Ліві - ціль створення основ соціалістичного суспільства (комуністи, соціалісти, соціал-демократи) 2) Праві - за буржуазний порядок, сильну державну владу 3) Центристські - намагаються примірити крайні інтереси до політики

Тобто партія - один з найважливіших інститутів цивільного суспільства, що здійснює зв'язок між ним і державою.

Демократизація і сучасна демократія по своїй суті є з'єднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації.

Однак, на думку деяких політологів плюралізм, як і демократія в цілому, погана своєю всеїдністю. На їх думку, це тягне безліч неминучих витрат, наприклад, багаторазове дублювання функцій, проробленню безлічі альтернатив і т.п. У результаті система по визначенню не може бути досить ефективної для того, скажемо, щоб "наздогнати і перегнати" чи "здійснити радикальну реформу", за пару років утиснувши країну в рамки капіталізму зразка К. Маркса. Для ефективного рішення таких задач саме і годить тоталітаризм. Він чи подібні "однозначні" системи, що претендують на максимальну ефективність, саме і піддаються, по думці Черчилля, перевірці. Вона звичайно підтверджує ефективність "однозначної" системи, але відразу показує руйнівність, а те і просто безглуздість поставлених цілей. З погляду Черчилля, краще не спокушати долю погонею за небувалими і зверхефективними формами правління, а задовільнятися "гіршим" - змішанням того, що працює і дозволяє нехай повільно, але вірно вирішувати практичні задачі.

Але на мою думку, відсутність політичного плюралізму, наявність одної партії - це тотальне відстоювання однієї ідеології, яка все інше сприймає як вороже, і звісно, не дає змогу для реалізації. Радянські часи - яскравий взірець такого недемократичного розвитку суспільства. Наслідки її очевидні - ідеологічні ігри, постійні прорахунки, тоталітаризм, політична, економічна та соціальна деградація. Тільки при наявності можливості у повний голос відстоювати різні, навіть протилежні думки у різних сферах, можливість різним політичним силам боротися за покращення суспільства - ось яскравий прояв демократичних процесів.

Поняття демократії поширюється на усі форми держави, у якому народу належить верховенство у встановленні влади і контроль над нею. При цьому допускається, що свою верховну владу народ може виявляти як безпосередньо, так і через представників. Відповідно до цього демократія визначається, насамперед, як форма держави, у якій верховенство належить загальній волі народу. Це є самоврядування народу, без його розходження на «чорних і білих», «пролетарів і буржуазію», тобто всієї маси народу в сукупності. Отже, демократичній ідеї однаково суперечить усяке класове панування, усяке штучне узвишшя однієї людини над іншим, якими б людьми вони ні були. Таким чином, класова демократична теорія, сприйнята більшовиками, була протиріччям самої собі.

Українські парламентські вибори 2002 року відбулися 31 березня. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано в одномандатних округах. Прохідний бар'єр для партій і блоків складав 4%. У мажоритарних округах діяла система відносної більшості.

З 33-х політичних партій і блоків, які брали участь у виборах, 6 партій пройшли встановлений 4% бар'єр і зарезервували місця у парламенті:

o Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» 23,57 %;

o Комуністична партія України 19,98 %;

o За єдину Україну! 11,77 %;

o Блок Юлії Тимошенко 7,26 %;

o Соціалістична партія України 6,87 %;

o Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27 %.

При цьому західні області та північні області віддали перевагу блоку Наша Україна, Південні та східні регіони -- Комуністичній партії України, Донецька область віддала перевагу блоку "За єдину Україну!", Соціалісти мали перевагу у ряді районів Полтавської та Черкаської областей.

Як бачимо, у виборах брали участь 33 політичні партії і блоки. Особисто я розумію слово "плюралізм" як можливість багатьом політичним силам приймати участь у виборах. У колишньому СРСР, як відомо, існувала лише одна політична партія (КПРС), тому ні про який плюралізм у ті часи мова не йшла.

Використана література

Політологія. Підручник для ВУЗів. - К., 2001.

Брайс Д. Сучасні демократії. - М., «Прогрес», 1992.

Кельзен Х. Про сутність і значення демократії. - М., «Проспект», 1996.

Історія політичних і правових навчань. - М.: Юр. Литература, 1991.

Політичний словник. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru