Адміністративні суди України: завдання, принципи організації та діяльності

43

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Адміністративні суди України: завдання, принципи організації та діяльності

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття адміністративного судочинства

Розділ 2. Зміст адміністративного судочинства

Розділ 3. Принципи , завдання та організація адміністративного судочинства

3.1 Завдання адміністративного судочинства

3.2 Принципи судочинства та їх класифікація

3.3 Організація адміністративного судочинства

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У даний час Україна знаходиться на етапі впровадження у практику нормативно-регламентованих положень у сфері адміністративного судочинства. Конституція надає всі можливості для створення дійсно демократичної та незалежної судової системи, яка в свою чергу забезпечує захист прав людини на державному рівні, тобто реалізує головні принципи будь-якої правової держави.

Сьогодні проблеми становлення і розвитку адміністративно-процесуального права, адміністративного процесу, адміністративного судочинства як складової адміністративного процесу є предметом активних дискусій, особливо сьогодні, коли на порядку денному стоїть питання щодо створення адміністративних судів. У зв'язку з цим необхідно вирішити ряд організаційних питань з приводу розгляду спорів між органами публічної влади і громадянами. Таким чином,актуальність даної теми очевидна.

Питанням адміністративного судочинства значну увагу приділяли такі вчені як Н.Саліщева, В.Сорокін, Б.Лазарєв, Ю.Козлов, Ю.Старилов. Нові тенденції відображені у працях В.Авер'янова, А.Селіванова, В.Стефанюка, Ю.Педько, І. Бородіна, О. Кузьменка, Перепелюк В.Г., Тищенко М.М. та ін.

Метою роботи є ґрунтовне дослідження та детальний аналіз перелічених нижче тез-завдань. Отже, завданнями даної кваліфікаційної роботи є:

1) дати загальну характеристику інституту адміністративного судочинства, в тому числі історію його становлення;

2) детально розглянути порядок та умови організації адміністративного судочинства;

3) визначити співвідношення понять адміністративної юстиції та адміністративної юрисдикції, підвідомчість, підсудність, розглянути питання строків в адміністративному судочинстві;

4) дати характеристику складу суду та учасників судочинства;

5) описати організацію судового засідання в адміністративній справі;

Об'єктом роботи виступає теоретично-правовий аспект адміністративного судочинства, предметом -- адміністративно-правові відносини, які виникають у зв'язку із провадженням адміністративних справ.

При написанні цієї кваліфікаційної роботи ми використовували такі теоретичні основи,як дослідження та аналіз літератури, що висвітлює дану тему, методологічною основою ми обрали синтез (на основі вивченої літератури ми зробили висновки щодо особливостей організації адміністративного судочинства), а також порівняльний аналіз (наприклад, порівнюючи різні підходи до питань адміністративного судочинства), та провели узагальнення та систематизацію існуючих даних щодо даної теми.

Розділ 1. Поняття адміністративного судочинства

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Закон України „Про судоустрій України” дублює дане положення та доповнює його нормою - „судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства”. Відсутність чіткого визначення понять в законодавстві призводить до неоднозначного визначення основних правових інститутів та до змішання понять [2, ст. 144].

Зміст будь-якого поняття не можна розглядати у відриві від місця, яке займає поняття в науці, тому доцільно розпочати визначення змісту поняття „адміністративне судочинство” з того місця, що відведене йому в науці адміністративного права.

Специфіка адміністративного процесу полягає в ускладненості виведення поняття „адміністративне судочинство”. Завдяки існуванню в радянські часи влади, що не визнавала навіть можливість існування та функціонування інституту „людина проти держави”, тому на даний час має місце підміна деяких понять та їх змісту. Так, під адміністративними судами деякі вчені розуміють лише суди, що здійснюють діяльність по розгляду справ про накладення стягнень за скоєння адміністративних правопорушень, тобто ототожнюються поняття адміністративного судочинства та адміністративно-деліктного судочинства. При здійсненні такого судочинства суд захищає саме державу від неправомірних дій людини, а не навпаки. Такий суд в свідомості людини асоціюється лише з каральною інституцією.

Чинне законодавство не містить чіткого визначення поняття судочинства, однак з формулювання ст. 1 Закону України „Про судоустрій України” можна зробити висновок, що судочинство - це форма здійснення правосуддя. Відповідно з юридичним словником під правосуддям розуміють діяльність спеціальних державних органів - судів, здійснювану шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях справ з метою зміцнення законності та правопорядку. (2, с.37) Більш повним буде визначення правосуддя, як регламентованої законодавством діяльності судів по розгляду у встановленому процесуальному порядку в судових засіданнях справ, що їм підсудні, законному, обґрунтованому, справедливому їх вирішенні.

В спеціальній, адміністративно-правовій літературі не існує єдиного визначення як адміністративного судочинства, так і його місця в системі адміністративного права. З цього приводу серед науковців продовжуються дискусії. Так, на думку Старилова Ю.М. „досягнення адміністративно-правової науки дозволяють назвати головними частинами адміністративного права управлінський процес та адміністративну юстицію (адміністративне судочинство або адміністративний процес). Адміністративне право набуває демократичного змісту, оскільки мова йде про встановлену законом систему органів виконавчої влади, порядок здійснення управлінських дій, управлінські процедури та порядок розгляду судом адміністративних спорів громадян та органів публічної влади, органів державного управління та їх посадових осіб (адміністративний процесу в вузькому розумінні)” [3, ст.145-147]. Старилов Ю. М. ставить адміністративну юстицію в один ряд з найбільш суттєвим елементом адміністративного права - процесом управління, однак при цьому залишає його в межах адміністративного права, не висловлюючи сумніву щодо доцільності такого поєднання. За такого підходу залишається невирішеним питання щодо місця адмнітративно-юрисдикційної діяльності, що поряд з адміністративною юстицією складає вагому частку розгляду адміністративних справ.

Більш привабливою є думка Бельського К. С., який до кола суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права включив й відносини в області адміністративної юстиції, державно-управлінські та поліцейські відносини. На його погляд, всі вони складають предмет адміністративно-правового регулювання та є підгалузями адміністративного права зі своїми правовими інститутами та, в принципі, відповідають одна одній.[5, с. 301]

Відносини в області адміністративної юстиції є процесуальними відносинами, які пов'язані з особливим порядком розгляду в суді адміністративного позову громадянина на незаконні дії посадової особи (органа держави) та щодо забезпечення прав громадян шляхом скасування неправомірного акту управління.

В. Авер'янов, розглядаючи зазначене питання, прийшов до висновку, що доцільним виглядає варіант з виокремленням у структурі адміністративного права двох відносно самостійних інститутів адміністративного права: інституту так званого „позитивного” адміністративного процесу - адміністративні правозабезпечувальні і правозахисні провадження, які охоплюють процедури розгляду заяв і скарг приватних осіб, в тому числі надання їм різноманітних адміністративних послуг, та інституту юрисдикційного адміністративного процесу - адміністративно-юрисдикційні провадження, які охоплюють процедури застосування заходів адміністративного примусу, включаючи відносини адміністративної відповідальності. Щодо адміністративного судочинства, то деякі вчені вважають, що воно має бути не складовою частиною адміністративно права, а цілком самостійною галуззю права судово-процесуальної спрямованості (поряд з цивільним, кримінальним, господарським), оскільки у галузі адміністративного судочинства спільним з предметом регулювання адміністративного права можна вважати лише сам термін „адміністративне”. (3 ст.118-120,).

Всупереч такої думці, Ю.О. Тихомиров вважає адміністративне судочинство лише частиною адміністративного процесу. Таким чином в першому випадку адміністративне судочинство розглядається, як самостійна галузь права, а в другому як частина адміністративного прав. [6, ст. 84-90]

Наявність таких різних міркувань викликано неопрацьованістю адміністративного судочинства в науці адміністративного права.

На нашу думку, адміністративне судочинство необхідно виокремити в самостійну галузь права. Ми погоджуємось з науковцями, які вважають, що адміністративне судочинство має судово-процесуальну та правозахисну спрямованість, яка відрізняє його від інститутів адміністративного права.

Розділ 2. Зміст адміністративного судочинства

Тут також існують різні підходи. Деякі вчені, наприклад, Сорокін В.Д. та Кононов П.І. визначають адміністративний процес - як порядок вирішення конкретних юридичних справ в сфері державного управління виконавчими та розпорядчими органами державної влади, й іншими державними та адміністративними органами в передбачених законом випадках, тобто вид діяльності, в ході здійснення якої виникають суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративно-процесуального права та здійснюються в передбачених процесуальними нормами несудових формах (процедурах) [14,. с. 71-72; 8, с. 22-23]. Таке визначення, на нашу думку, звужує адміністративний процес до розгляду адміністративних справ лише управлінськими органами. В ньому не має місця для провадження в адміністративних справах в суді. Крім того, Сорокін В.Д. розглядає адміністративний процес, як порядок вирішення індивідуальних конкретних справ, тобто він виніс за межі адміністративного процесу справи, що торкаються невизначеного кола осіб (наприклад, справи щодо законності публічних нормативно-правових актів).

Салищева Н.Г. визначає адміністративний процес як діяльність по розгляду спорів (13, c.13-15). Таке розуміння адміністративного процесу є неповним та в той же час занадто розширеним. Так, якщо мова йде про спір взагалі, то таке явище може належати до різних галузей права. А якщо мова йде про адміністративно-правовий спір, то не зрозумілим є місце для конфліктів, що виникають у зв'язку з протиправною поведінкою фізичних осіб (адміністративні правопорушення).

Стефанюк В. С. вважає, що адміністративний процес, представлений адміністративною юстицією, являє собою процедуру з вирішення спорів, які виникають в процесі адміністративно-процесуальної діяльності органів виконавчої влади, тобто коли суб'єкт права оскаржує дію або бездіяльність адміністративного органу, посадової чи службової особи, сторін адміністративного договору або їх представників. Таким чином, відзначаємо єдність двох понять, їх співвідношення як форми та змісту.

Стефанюк В.С. визначає, що судовий адміністративний процес можна визначити як систему взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених суб'єктів, що виявляється в здійсненні правосуддя в адміністративних справах, яка врегульована адміністративними процесуальними нормами, закріплена в Адміністративному процесуальному кодексі та забезпечена засобами юридичної техніки (16, ст. 4-6).

п. 4 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначає адміністративне судочинство як діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому кодексом. Тобто процес, який здійснюється судом набирає значення адміністративного судочинства. Правосуддя в адміністративних справах здійснюється адміністративними судами. Таким чином, Кодекс не розмежовує поняття „адміністративний процес” та „адміністративне судочинство”. Але все ж таки це поняття не тотожні, оскільки адміністративне судочинство - це форма здійснення правосуддя, метою якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління або між самими органами. А процес - це вже сама діяльність суду, процедура судочинства. Однак для забезпечення єдності форми та змісту не слід протиставляти „адміністративне судочинство” „адміністративному процесу” [1, ст 4-5].

Деякі сучасні українські науковці виділяють дві самостійні складові адміністративного судочинства: це справи, пов'язані з правовідносинами в сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції) та справи про адміністративні правопорушення [6, ст. 23]. З таким висновком не можна погодитись, оскільки такі складові крім загального слова „адміністративний” не мають спільних завдань, процесуального законодавства, мають абсолютно різне змістовне наповнення.

Ідея розподілу адміністративного судочинства на форми має важливе значення з появою адміністративного судочинства по справам, що виникають з адміністративно-правових спорів. Раніше ця проблема не стояла так гостро, оскільки під адміністративним судочинством розуміли лише діяльність суду по розгляду та вирішенню справ про адміністративні правопорушення. Це була єдина категорія справ, що розглядалась в порядку адміністративного судочинства. З запровадженням адміністративних судів вважаємо доцільним визначити судову діяльність по розгляду справ про адміністративні правопорушення як адміністративно-деліктне судочинство, а розгляд справ, що виникають з адміністративно-правових спорів - як адміністративне судочинство.

Кодекс адміністративного судочинства України встановив, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб з суб'єктом владних повноважень, у яких вони вважають, що суб'єкт владних повноважень своїм рішенням, дією чи бездіяльністю порушив їхні права, свободи чи законні інтереси; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у передбачених законом випадках, за винятком звернень про накладення стягнень за адміністративні проступки; спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії з мотивів їх незаконності чи невідповідності правовому акту вищої юридичної сили, крім випадків, коли щодо таких актів Конституцією чи законами України передбачено інший порядок судового провадження [1, ст. 8-10].

Адміністративне судочинство створює тим самим правові засоби організації, ефективного функціонування та контролю не лише в сфері виконавчої влади, а й у судовій, нормотворчій сферах. Контрольні повноваження судової влади, що встановлюють та забезпечують режим законності організації та діяльності органів публічного управління та їх посадових осіб, що обмежують свавільне застосування правових норм та виправляють юридичні помилки, застосовуються з метою підтримання дії принципу розподілу влади та відповідності адміністративної практики визнаним стандартам правової держави (15, ст. 32).

Суб'єкти - учасники правовідносин, які мають взаємні права та обов'язки. Суб'єктами адміністративного судочинства виступають: суд (суддя адміністративного суду, який розглядає адміністративний спір, колегія суддів адміністративного суду); особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб); інші учасники процесу (секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач). Сторонами є позивач та відповідач. У більшості адміністративних справ позивачем будуть виступати фізичні та юридичні особи, а відповідачем - суб'єкти владних повноважень, тобто орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі делегованих повноважень.

Мета - уявна модель бажаного результату, те, до чого прагнуть суб'єкти процесу. Метою адміністративного судочинства є захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, забезпечення законності та справедливості при здійсненні правосуддя.

Завдання адміністративного судочинства це те, що потрібно вирішити в ході судочинства для досягнення мети адміністративного судочинства. Завданням адміністративного судочинства є захист прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб`єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Також, завданням адміністративного судочинства є судовий контроль за дотриманням законності органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб`єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень (контроль легальності). Судовий контроль та захист здійснюється шляхом повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин по справі.

Сутність - проявляється в спрямованості адміністративного процесу на захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб від свавілля органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; забезпечення законності в діяльності суб'єктів владних повноважень.

Зміст правовідносин є сукупністю юридичного (суб'єктивні права та обов'язки) та матеріального (матеріальна поведінка, яку правомочний може, а правозабов'язаний повинен вчинити) змісту [4, ст. 92-93]. Змістом адміністративного судочинства є втілена у форму правових відносин діяльність суду, а також інших учасників процесу, спрямована на вирішення завдань адміністративного судочинства у галузі публічно-правових відносин, шляхом реалізації наданих прав та обов'язків.

Структура - для адміністративного судочинства характерна стадійність, тобто розвиток відбувається послідовно по стадіях, що відображають логіко-часові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності інших учасників процесу. Для кожної стадії характерні свій зміст, коло суб'єктів та процесуально-документальне оформлення. В адміністративному процесі існують такі основні стадії: звернення до суду з адміністративним позовом та відкриття провадження в адміністративній справі, підготовче провадження, судовий розгляд та ухвалення судового рішення, виконання судового рішення. Також, наявні факультативні стадії (перегляд судового рішення, що не набрало законної сили (апеляційне провадження), перегляд судового рішення, що набрало законної сили (касаційне провадження), провадження за винятковими обставинами та провадження за нововиявленими обставинами).

Форма - адміністративно-процесуальні відносини, порядок провадження процесуальних дій. Адміністративне процесуальне законодавство регламентує не лише загальний порядок адміністративного судочинства, але й кожну окрему дію суду, процесуальну дію учасників адміністративного судочинства, а також

обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних актах (ухвалах, постановах).

Адміністративно-правові відносини - система конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які розвиваються під час руху адміністративної справи від її відкриття й винесення судового рішення до його перегляду та виконання.

Перед адміністративним судочинством постають завдання, що пов'язані не лише зі здійсненням основних функцій по захисту прав фізичних та юридичних осіб від свавілля держави, але й по зміні відношення громадян до дієвості захисту своїх прав в судовому порядку, реальності захисту осіб від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Досягти таких цілей допоможе лише злагоджена та чітко врегульована процесуальна діяльність, закріплена в нормативно-правових актах, по реалізації механізму захисту осіб, побудована на принципах судочинства, результатом якої буде забезпечення законності в сфері публічно-владних відносин і захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

З урахуванням викладеного, можна зробити висновок, що адміністративне судочинство - це форма позивного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об'єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами з одного боку та суб'єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) - з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин.

Розділ 3. Принципи, завдання та організація адміністративного судочинства

3.1 Завдання адміністративного судочинства

Завдання адміністративного судочинства сформульовані в ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Таким завданням є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень[1, ст. 4].

З'ясування питання про цілі та завдання адміністративного судочинства дозволяє охарактеризувати його не тільки як самостійне правове явище, але і як складну структуровану конструкцію, оскільки багатоплановість його цілей та завдань є одним з факторів, які сприяють визначенню його структури [13,ст. 22].

Аналіз Кодексу адміністративного судочинства України, дозволяє зробити висновок, що наведені в ньому завдання адміністративного судочинства можна розглядати як такі, що визначені у вузькому розумінні. В юридичній літературі висловлюється думка щодо більш широкого розуміння змісту та завдань цього виду судочинства. Так, Старилов Ю.М. визначає мету адміністративного судочинства, як діяльність суду щодо захисту порушених прав громадян, забезпечення загального порядку та правопорядку, ефективності та законності діяльності державної і муніципальної адміністрації [15, ст. 32]. На нашу думку, таке визначення завдань адміністративного судочинства є більш широким, оскільки воно не обмежує завдання адміністративного судочинства лише захистом прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб. Забезпечення правопорядку, законності діяльності державної влади та місцевого самоврядування є не менш важливим завданням адміністративного судочинства.

Педько Ю.С. визнаючи мету захисту прав та свобод громадян від порушень з боку органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб як стратегічну, поряд з нею виділяє й ряд супроводжувальних, що носять непрямий характер:

· розмежування структур судової влади між судами, що обслуговують так звані традиційні процеси (кримінальні та цивільні) і судами, що застосовують нетрадиційні для української правової системи процеси (конституційні, адміністративні) та мають різнопланові завдання;

· демократизація та гуманізація правосвідомості судового корпусу, державних та муніципальних службовців;

· забезпечення дотримання законності та дисципліни під час здійснення владних повноважень відповідними суб'єктами;

· створення сприятливого управлінського клімату, усунення суперечок між учасниками управлінського процесу [11, ст. 61 ].

Про необмеженість завдань адміністративного суду лише захистом прав, свобод та інтересів громадян й юридичних осіб свідчать і ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій визначається компетенція адміністративних судів. Із них випливає, що адміністративний суд розглядає також спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у передбачених законом випадках, за винятком звернень про накладення стягнень за адміністративні проступки. Крім цього адміністративний суд розглядає публічно-правові спори, які не віднесені законом до юрисдикції інших судів.

Таким чином, захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є головним, але не єдиним завданням адміністративного судочинства. При розгляді спорів між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спорів, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, суд своїми рішеннями має привести їх діяльність у відповідність з вимогами законності.

На нашу думку, аналіз чинного законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України зокрема надає можливість визначити такі завдання адміністративного судочинства:

Захист прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб`єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Це завдання є базисним, воно пронизує все судочинство, має своє вираження в основних законодавчих актах України, що регулюють судочинство [Конституція України, Закон України „Про судоустрій України”], показує, що головним суб'єктом захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб повинен в Україні стати адміністративний суд.

Судовий контроль за дотриманням законності органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб`єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень (контроль легальності). Дане положення повністю відповідає наявній світовій практиці та погляду юристів-теоретиків з питань судового оскарження дій адміністрації. Такий судовий контроль має подвійну мету: з одного боку, захищає фізичних та юридичних осіб від зловживань владою з боку органів управління, а з іншого, - поліпшує діяльність органів управління в інтересах суспільства в цілому Призначенням адміністративного суду, як органу адміністративної юстиції, є зовнішній контроль за виконавчою владою, тобто судовий контроль за діяльністю органів управління та їх посадових осіб. [4, ст..104-108] Адміністративне судочинство спрямовано на досягнення мети, що полягає у реалізації судового контролю за діяльністю суб'єктів владних повноважень, які в таких умовах по справжньому починають діяти в режимі законності, оскільки існує можливість оскарження адміністративних актів до суду. Таке завдання адміністративного суду на даний час є досить актуальним й з того приводу, що адміністративне судочинство вирішує важливу проблему - попередження порушення прав та інтересів громадян, юридичних осіб незаконними актами, діями чи бездіяльністю різних суб'єктів владних повноважень. Дії будь-якого державного органу можуть бути оскаржені в суді, тобто вся ця діяльність перебуває під судовим контролем. Так, на профілактичну роль діяльності адміністративних судів звертав увагу і В. Стефанюк. На його думку, адміністративні органи при видачі акту повинні зважувати на те, чи витримає цей акт перевірку судом згідно з законом і правом [10]. Підтримуючи важливість профілактичної спрямованості діяльності адміністративних судів, слід все ж підкреслити, що профілактика не є завданням, а є результатом реалізації завдання адміністративного судочинства, що розглядається. Зі змісту ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України випливає, що адміністративні суду не перевіряють рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, інших суб`єктів, які здійснюють владні управлінські функції, на предмет їхньої доцільності, чим забезпечується система стримувань та противаг в сфері державної влади. Адміністративні судді не мають права втручатись у дискрецію суб'єктів владних повноважень.

Встановлення об'єктивної істини по справі - це забезпечення повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин по справі, аналіз фактів, що входять в предмет доказування і необхідні для розв'язання справи по суті. Для реалізації цього завдання важливе місце займає принцип офіційності, відповідно до якого суддя в адміністративному судочинстві відіграє активну роль в виявленні, витребуванні та дослідженні доказів по справі. Всі фактичні обставини по справі повинні бути з'ясовані та безпосередньо досліджені в ході судового засідання.

Ще одним, факультативним, завданням можна назвати забезпечення судом порядку в сфері нормотворчої діяльності та застосування закону, тобто узгодження законодавства. Це пов'язано з тим, що зміни в нормативно-правових актах в ряді випадків відбуваються непослідовно, не узгоджено, що призводить до наявності норм права, які виключають одна одну. З урахуванням того, що суб'єкти владних повноважень повинні в своїй діяльності керуватись законом, а адміністративний суд буде контролювати відповідність діяльності в сфері державного управління вимогам законності і матиме можливість ставити питання про приведення законодавчих актів у відповідність.

Деякі завдання, що мають факультативний характер проявляються при розгляді окремих категорій справ - між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Можна виділити такі цілі цих завдань:

· забезпечення законності в процесі децентралізації;

· сприяння ліквідації дублювання в законодавстві - у випадку наявності компетенційних колізій;

· усунення випадків перевищення повноважень окремими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами (забезпечення компетенційної дисципліни);

· сприяння подоланню прогалин у сфері управлінського впливу як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування [11, ст. 59].

Законодавче закріплення зазначених завдань, як уявляється, відобразить сутність адміністративного судочинства, дозволить розкрити його зміст. У зв'язку з тим, що Кодекс адміністративного судочинства України знаходиться на доопрацюванні, то є можливість забезпечити нормативне закріплення у ньому всіх перелічених завдань адміністративного судочинства.

3.2 Принципи судочинства та їх класифікація

Принципи права - це основні засади, ключові ідеї права, які визначають його сутність. Принципи є об'єктивними властивостями права, які відображають закономірності суспільного розвитку, потреби даного суспільства, в них „зосереджений світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації та втілюються загальнолюдські цінності”.

Принципами судочинства називають основні, базові правила розгляду, вирішення судових спорів, які мають зовнішній вираз в нормах процесуальних кодексів. Принципами (засадами) судочинства взагалі (незалежно від галузевої належності) є передбачені законодавством основні пов'язані з метою і завданням останнього ідеї, які відображають специфіку його стадій, інститутів, особливості процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників процесу. В розрізі процесу це найбільш загальні правила поведінки визначеного характеру, закріплені в законі, звернені для всіх учасників процесу, які мають загальнообов'язковий характер та забезпечуються засобами державного примусу і мають правовий механізм реалізації.

Для адміністративного судочинства, як для судочинства основним завданням якого є захист прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, цілком зрозумілою є спрямованість принципів адміністративного судочинства, їх сутність. Вони виступають як гарантії реалізації завдань судочинства, так і гарантії дотримання процесуальної форми цього захисту. При цьому основна функція норм і принципів адміністративного процесуального права полягає в тому, щоб сприяти юридично правильному здійсненню прав і свобод громадян та виконанню обов'язків усіма учасниками процесу. [4, ст. 87 ]

Аналіз сутності загальних принципів судочинства, специфіки прояву у різних формах судочинства дає можливість визначити спрямованість, завдання, зміст та значення для суспільства і держави адміністративного судочинства. Але теоретичне пізнання явищ повинно поєднуватися з практичним їх втіленням, оскільки саме погляд на конституційне й адміністративне право з позицій судової практики дає змогу розкрити їх особливості, величезний гуманітарний потенціал та упевнитись у тому, що обмеження свавілля державної влади не є декларацією або абстрактною філософською конструкцією.[12, c. 4-5] Тому лише через накопичення та аналіз судової практики буде можливим оцінити весь потенціал принципів адміністративного судочинства, найкращим чином використати їх для теоретичної розробки та практичної реалізації засад судочинства.

Принципи права та судочинства взагалі і принципи адміністративного судочинства зокрема, неможливо розглядати без урахування їх загальної єдності, взаємопов'язаності. Вони тісно переплітаються та взаємодоповнюють, переходять один в одного, деякі витікають один з одного. У своїй сукупності всі принципи повинні утворювати струнку систему не суперечних одна одній основних засад, що після закріплення у чинному законодавстві оформлюються як явища правової реальності.

Поряд з класичною класифікацією принципів судочинства на загальноправові (конституційні), галузеві та міжгалузеві, існує також декілька різновидів класифікації принципів адміністративного судочинства - загальні для всіх форм здійснення правосуддя та специфічні, тобто властиві лише для цієї форми здійснення правосуддя закріплені в Конституції України. Класифікація за джерелами закріплення принципів судочинства є цілком доцільною та сприятливою, оскільки дозволяє в повному обсязі відобразити всі принципи, як такі, що вже існували в інших формах судочинства та знайшли свій специфічний вираз в адміністративному судочинстві. Ряд принципів є логічним наслідком адміністративно-правової реформи в Україні, відображають вимоги та потреби часу щодо забезпечення адміністративного судочинства в умовах розвитку правової демократичної держави. Водночас важливо, щоб класифікація принципів не носила як занадто звужений, так і навпаки досить розширений підхід до визначення та закріплення системи таких принципів.[4, ст. 89-93 ]

Принципами адміністративного процесуального права, закріпленими Конституцією України, є:

-- здійснення правосуддя виключно судами;

-- незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки закону;

-- законність;

-- змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;

-- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

-- державна мова судочинства;

-- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

-- ухвалення судами рішень іменем України та їх обов'язковість до виконання на всій території України;

-- доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина.

До принципів адміністративного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:

-- об'єктивна процесуальна рівноправність сторін;

-- раціональна процесуальна форма;

-- неможливість процесуального сумісництва;

-- усність;

-- безпосередність.

-- основний засіб судового захисту прав громадян.

Зазначені принципи є основою законодавчого регулювання адміністративного судочинства.

3.3 Організація процесу адміністративного судочинства

Склад суду. Усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених ст. 24 КАС, розглядаються і вирішуються суддею одноособово. Колегіально (колегією у складі трьох суддів) розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їхньої посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії, а також особливо складні справи.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів. Перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п'яти суддів.

Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.

Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за правилами, передбаченими чинним законодавством.

При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість суддів. Головуючий у судовому засіданні голосує останнім.

Якщо суддя не згоден із рішенням , то він може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

В адміністративному процесі діє принцип незмінності складу суду під час розгляду і вирішення адміністративної справи в суді однієї інстанції. У разі неможливості продовження розгляду адміністративної справи одним із суддів до розгляду залучається інший суддя. Якщо нового суддю залучено під час судового розгляду, судовий розгляд адміністративної справи починається спочатку.

Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться (ст. 27 КАС):

1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач;

2) якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді;

5) якщо він брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, то не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі;

6) якщо він брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, то не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і касаційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної інстанції;

7) якщо він брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи за винятковими обставинами, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції;

8) якщо він брав участь у вирішенні адміністративної справи за винятковими обставинами, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Підстави відводу секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача аналогічні підставам відводу судді, зазначених вище у п.п.1)

Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

3) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їхнього відводу (самовідводу) [6, с. 218].

Відвід може бути заявлено особами, які беруть участь у справі або власне особою, яка відводиться (самовідвід). Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду. Заявляти відвід (самовідвід) після цього можна лише в разі, якщо про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку судового розгляду.

Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

У разі задоволення відводу (самовідводу) комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів.

Якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого адміністративного суду в порядку, встановленому законом (ст. 22 КАС).

Учасники адміністративного процесу. У справі беруть участь сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.

Право на участь в адміністративному судочинстві передбачає наявність адміністративної процесуальної правосуб'єктності, тобто здатності мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) та здатності особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність) [8, с. 192].

Адміністративна процесуальна правоздатність визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами).

Адміністративна процесуальна дієздатність належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь; органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов'язки та зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

Особи, які беруть участь у справі, мають право (п. 3 ст. 49 КАС):

1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Крім того, особи, які беруть участь у справі, можуть за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач [7, c. 103]. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

Крім вказаних прав та обов'язків, позивач має право (аналогічно до цивільно-процесуальних прав) змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду. А відповідач, у свою чергу, має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову. Сторони мають право укласти мирову угоду на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

У випадку встановлення судом неналежності будь-якої із сторін, суд може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. При цьому діють загальні правила заміни неналежної сторони.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу у будь-який час до закінчення судового розгляду, пред'явивши адміністративний позов до сторін (ч. 1 ст. 53 КАС).

Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не має наслідком розгляд адміністративної справи спочатку.

У разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

Сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представником може бути фізична особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність (ч. 2 ст. 48 КАС). Представництво може бути договірне або законне.

Права, свободи та інтереси малолітніх, неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб, захищають у суді їхні законні представники -- батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена [9,c. 169].

Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи.

Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок [9, c. 170].