Злочин як правопорушення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Актуальність теми. З моменту прийняття та вступу у дію першого Кримінального кодексу незалежної України розпочалася робота із забезпечення правильного його розуміння, справедливого застосування та подальшого вдосконалення. У порівнянні зі старим, новий Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року змінив значну кількість кримінально-правових інститутів, одночасно з'явилася низка істотно нових загальних положень закону про кримінальну відповідальність.

В наш час в Україні дуже різко зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

1. Поняття злочину та його ознаки

Поняття злочину, як і поняття покарання, є найважливішим у кримінальному праві. Адже саме воно покликане відокремити злочинні діяння від інших правопорушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову сутність.

Термін «злочин» походить від слів «зло» і «чинити», тобто йдеться про те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не байдуже.

Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а отже, й злочинність як явище існували завжди, в тому числі і в первісному суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна. Звичаї того суспільства обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення життя, вигнання з племені.

З появою держави та права й розшаруванням суспільства сутність злочинних проявів стала фіксуватися в законах країн.

Ці закони захищали, насамперед, інтереси правлячих класів, а отже, власників, але вони одночасно були спрямовані й проти всіх, хто «незаконно» посягав на людину та її власність, відігріваючи стабілізаційну роль у суспільстві.

У всіх відомих історії суспільствах кримінальне законодавство захищало інтереси панівних верств населення, але дуже важливим є те, якою мірою ці інтереси збігалися з позицією більшості населення.

У сучасних країнах не спостерігається скільки-небудь значної опозиції саме кримінально-правовим нормам, в тому числі й колу діянь, визначених злочинами [1, 24].

Треба також зауважити, що у всі часи існувало й існуватиме й надалі певне «ядро» злочинності, «вічні» злочини: посягання на власність і особу. У стародавньому Римі їх звали mala in se (злочини від природи). Одночасно із зміною суспільства змінювалися злочини, які були притаманні певним періодам його соціального розвитку; злочинами оголошувалися також діяння, боротьба з якими вважалася законодавцеві можливою тільки шляхом застосування кримінальної репресії.

Такі злочини звалися mala prohibita (злочини за забороною).

До перших належали крадіжки, бандитські напади, вбивства, зґвалтування. До других - святотатство, ухилення від сплати податків, заклики до бунту.

Отже, злочинність притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних формаціях й існуватиме доки існує людство, частково модифікуючись відповідно до змін у суспільстві.

Одним із перших визначення злочину знаходимо у згаданого нами вище видатного юриста стародавнього Риму Ульпіана Доміція (? - 228 р.): злочин - це дія, пов'язана з насильством або обдурюванням. Цікаво, що Ульпіан був головним радником і prefectum praetorio (начальником гвардії) імператора Олександра Севера. Север був у захваті від Ульпіана, але інакше думали гвардійці, які і вбили його на очах імператора.

Ульпіан мав згадуване нами раніше jus publice respondendi. Він належить до найвидатніших юристів усіх часів і народів.

Ульпіан досконало знав усі галузі права і юридичну літературу. Він залишив після себе колосальну юридичну спадщину, яка потім склала третину всіх дігест у Кодексі Юстиніана (834 р.), базилевса Візантії, причому юридична мова їх була бездоганною [2, 62].

У законодавчому плані перші поняття злочину були дані в КК Франції 1791 і 1810 років і в кримінальному уложенні Баварії 1813 року.

Усі визначення злочину можна поділити на нормативні та матеріально-нормативні. Так, починаючи із зазначених вище кримінальних законів, у законодавстві західних країн панує нормативне визначення злочину як діяння, відповідальність за яке передбачена кримінальним законом (в законодавстві деяких країн взагалі немає такого визначення). У параграфі 11 КК ФРН серед термінів, які застосовуються в цьому документі, сформульоване визначення: протиправне діяння - тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом. Стаття 10

КК Іспанії формулює положення: злочинами або провинами є дія або бездіяльність, що караються законом, вчинені з умислом або через необережність.

Подібні визначення несуть у собі важливий принцип законності: Nullum crimen, nulla poena sine lege (немає злочину, немає покарання без вказівки на те закону).

Щодо матеріально-нормативного визначення поняття злочину, то воно не обмежується викладенням вищенаведеного положення, а й розкриває соціальну суть злочину, вказуючи на притаманність йому такої ознаки, як суспільна небезпека, яку він несе суспільству. Ще Чезаре Баккаріа (1738-1794) підкреслював, що злочин - це діяння, яке заподіює шкоду суспільству.

Вказівка на суспільну небезпеку покликана відокремити (і в теорії і, головне, в законодавстві) злочин від інших правопорушень, показати його виключно, порівняно з іншими протиправними діяннями, небезпечний характер, що й обумовлює особливі заходи держави у боротьбі з ним (застосування покарання).

Ось як формулює поняття злочину частині 1 статті 11 КК України: Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

У цьому визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути передбачено у КК України). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення, яке має бути визнане найбільш прийнятним.

Згідно із законом [3, 11] злочином визнається діяння (дія або бездіяльність), яке є:

1) суспільно небезпечним;

2) кримінально-протиправним;

3) винним;

4) караним;

5) вчиненим суб'єктом злочину (суб'єктним).

Слово «діяння» старослов'янського походження, воно охоплює як активну злочинну поведінку (дію) так і пасивну злочинну поведінку (бездіяльність).

Злочинна поведінка (у вигляді дії чи бездіяльності), як і будь-яка людська дія чи бездіяльність має певну вмотивованість і цілеспрямованість, тобто викликається тими чи іншими спонуканнями (це стосується як поведінки, в основі якої лежить умисел, так і поведінки, в основі якої лежить необережність).

Рефлекторні дії людини не мають такого підґрунтя. Вони вчиняються у безтямі, несвідомо, у ході конвульсій, уві сні, в результаті гіпнотичного впливу. Отже, незважаючи на можливі, викликані ними, шкідливі наслідки, такі дії не тягнуть кримінальної відповідальності. Скажімо, під час конвульсій хворий наніс тілесні ушкодження іншій людині.

Думки, переконання, якими б аморальними вони не були, не можуть бути злочином, оскільки не містять діяння. Звичайно, йдеться про випадки, коли ці думки, переконання висловлені зовні: в розмовах, в листах.

Так, не може нести кримінальної відповідальності особа, яка поділилася своїми думками з іншими з приводу свого наміру вчинити злочин. Пошлемося на вже знайомого нам Ульпіана: Cogitationis poenam nemo patitur - намір (сам по собі) не карається.

За певних умов висловлений зовні намір вчинити злочин сам по собі має суттєві негативні наслідки і тому криміналізується.

Наприклад, погроза вбивством [4, 129], погроза знищенням майна (стаття 195 України), коли є реальні підстави побоюватися здіснення цих погроз, є злочинами, оскільки вони посягають на здоров'я, честь і гідність особи. Злочинами є й намагання схилити інших людей до вчинення злочину: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення держаної влади (частини 2 і 3 статті 109 КК України) чи публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту (статті 436 КК України) і взагалі підбурювання до вчинення злочину, хоча б і невдале.

Суспільна небезпечність означає, що діяння здатне завдати в результаті його вчинення значної шкоди особі, суспільству, державі (інакше кажучи - тим суспільним відносинам, які існують у державі й захищені кримінальним законом). Саме в цьому матеріальна суть злочину. Чазаре Беккаріа у своїй славнозвісній роботі «Про злочини і покарання» (1764 р.) писав: «Справжнім мірилом злочину є шкода, яка завдається ним суспільству».

Мудрість законодавця повинна полягати, насамперед, у тому, щоб правильно визначити, які на даний момент діяння становлять значну суспільну небезпеку, й отже, віднести їх до розряду злочинів, а які діяння цього «не заслуговують».

Звичайно, наявність суспільної небезпеки конкретного діяння - поняття оціночне, воно залежить від цілої низки чинників і не є незмінним у часі.

Вирішуючи питання про криміналізацію діяння, треба враховувати його поширеність, можливість вести з ним боротьбу нормами інших галузей права (адміністративного), шляхом профілактики; важливо також визначити традиції й особливості кримінального законодавства країни, міжнародний підхід до проблеми. Треба мати на увазі, що кивання на те, що всі проблеми можуть бути вирішені за рахунок суворості кримінального закону (так звана легісломанія) - безпідставні.

Звичайно, злочини мають різний ступінь суспільної небезпеки.

Він залежить від об'єкта (суспільних відносин), на який посягає злочин, тяжкості наслідків, які тягне за собою злочинне діяння, способу вчинення злочину, форми вини [5, 26].

Ступінь суспільної небезпеки враховується законодавцем при визначенні тяжкості злочину і залежно від неї здійснюється класифікація злочинів (про це пізніше).

Отже, суспільна небезпека є об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, вона не залежить від відповідної оцінки її законом. Саме суспільна небезпека є підставою для криміналізації діяння, а при призначенні покарання - для індивідуалізації його.

Кримінальна протиправність діяння. Кримінальна протиправність є обов'язковою ознакою злочину. Вона зветься нормативною ознакою, оскільки означає, що суспільно небезпечне діяння знаходить відображення в кримінальному законі як злочин.

Законодавець, і тільки він, встановивши, і з цим погоджується автор курсової роботи, що певному діянню властива ознака суспільної небезпеки, формулює це діяння як злочин у Кримінальному кодексі України й, оцінивши ступінь цієї небезпеки, встановлює вид і розмір покарання за нього.

Отже, об'єктивна властивість діяння - суспільна небезпечність - знаходить своє відображення у кримінальному законі.

Кримінальна протиправність означає, що тільки те діяння, яке безпосередньо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатись саме таким і ніяке інше.

Таким чином, суспільна небезпечність і кримінальна протиправність є «двома боками однієї медалі» (в даному разі - злочину).

Іншими словами кримінальна протиправність є юридичне (законодавче) вираження суспільної небезпеки. Без суспільної небезпеки діяння і відображення її в законі (кримінальна протиправність) діяння не може (не повинно) визнаватися злочином [6, 38].

Ця ознака вводить боротьбу із злочинністю в жорсткий режим законності, вона є перепоною свавіллю у вирішенні питання про кримінальну відповідальність. Саме цього домагалися найвидатніші гуманісти (Вольтер, Д. Дідро, Ч. Беккаріа), саме це втілювали в життя творці нового буржуазного права (А. Фейєрбах, М.С. Таганцев).

Час від часу виникають нові види діянь, суспільна небезпека яких не викликає сумніву, але доки законодавець не визнає їх злочином, кримінальна відповідальність за їх вчинення неможлива. Так, на початку 90-х років з'явилися такі діяння, як доведення до банкрутства, фіктивне банкрутство, приховування стійкої фінансової неспроможності. Але поки ці види поведінки не були криміналізовані, кримінальна відповідальність за них була неможлива.

Автор курсової роботи вже підкреслював, що всі норми про кримінальну відповідальність зосереджені тільки в КК України. Ознака кримінальної протиправності відображена в словах, сформульованих в частині 1 статті 11 КК України - «Злочином є передбачене цим Кодексом… діяння».

Чинне кримінальне законодавство не знає аналогії (грец. - відповідність, схожість). Згідно з частиною 4 статті 3 КК України застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Аналогія полягає у вирішенні судом конкретного випадку, безпосередньо не урегульованого законом, шляхом застосування правової норми, що врегульовує схожі (аналогічні) за характером відносини (аналогія закону), або на підставі загальних правових принципів (аналогія права).

Аналогія кримінального закону була дозволена в законодавстві СРСР 20-50-х років минулого сторіччя. Це пояснювалося необхідністю оперативно реагувати на появу нових видів суспільно небезпечних діянь, втілення принципу неминучості кримінальної відповідальності, а фактично стало виправданням беззаконня і свавілля «органів» [7, 48].

Винність діяння. В законодавстві України закріплено принцип винної відповідальності за вчинений злочин, так званий принцип суб'єктивного ставлення.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (частина 1 статті 62 Конституції України, частина 2 статті 2 КК України).

Вина є обов'язковою ознакою кожного злочину. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [8, 23].

Таким чином, так зване об'єктивне ставлення, тобто ставлення у відповідальність за шкоду, яка завдана невинно, якою б тяжкою ця шкода не була (скажімо, смерть людини), у кримінальному праві не припустиме. Така ситуація зветься випадком (від лат. casus) і розглядатиметься далі.

Вина інколи зветься другою матеріальною ознакою злочину, вона є його обов'язковою суб'єктивною властивістю. Без вини нема злочину, а отже, і не може бути покарання за той чи інший вчинок.

Nullum crimen, nulla poena sine culpa. Нема злочину, нема покарання без вини - цей постулат був чітко прописаний на знаменах буржуазії, яка йшла до влади, відкидаючи устої феодального устрою, що гальмували рух до демократії.

Караність діяння. Ознакою злочину є його караність. Хоча формулювання злочину в частині 1 статті 11 КК України не містить вказівки на караність як ознаку злочину, вона, безумовно, випливає з ознаки кримінальної протиправності. Без встановлення покарання за діяння, яке визнано злочином, таке визнання втратило б усякий сенс.

Вказуючи в частині 2 статті 1 КК України на шляхи виконання завдання, яке стоїть перед КК України, закон підкреслює, що для його здійснення КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Без наявності кримінально-правової санкції вести боротьбу з будь-якими злочинами неможливо. Проте це не означає, що передбачене в санкції покарання обов'язково має бути застосоване до особи, яка вчинила діяння, сформульоване в диспозиції цієї статті. Особа, визнана злочинцем, може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання судом, а також за амністією чи помилуванням.

Злочин - це діяння, вчинене суб'єктом злочину. Не кожна особа, яка вчинила суспільно небезпечне кримінально-протиправне діяння, підлягає кримінальній відповідальності й покаранню. Вона повинна усвідомлювати свої дії й керувати ними, досягти певного віку.

Без цього особа не може бути визнана злочинцем, а вчинене нею суспільно-небезпечне діяння - злочином.

2. Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину

1. Частина 2 ст. 11 КК вказує: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

Згідно з цим визначенням, першою обов'язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є наявність у вчиненому діянні формально ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого законом. Якщо хоча б одна ознака, передбачена в статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 не може бути застосована. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то таке зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11: у ньому немає однієї з обов'язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком.

Однак вчинене діяння відповідно до ч. 2 ст. 11 КК лише формально містить в собі ознаки діяння, передбаченого в КК, тобто внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину - його суспільній небезпечності. Відбувається розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11, не містить тієї суспільної небезпеки, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду. У цьому і виражається друга обов'язкова умова застосування ч. 2 ст. 11 - малозначність діяння.

Третьою правовою умовою застосування цієї норми слід вважати суб'єктивну характеристику малозначного діяння, яке суб'єктивно не повинно бути спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов - формальної протиправності і малозначності - дає можливість визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Так, правильно було визнано малозначним придбання і збереження особою трьох бойових патронів до пістолета Макарова, хоча ст. 263 формально передбачає відповідальність за такий злочин, як незаконне зберігання, придбання боєприпасів до вогнепальної зброї.

Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку поняття злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

3. Відмінність злочину від інших правопорушень

злочин небезпека відповідальність правопорушення

1. Злочин - не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не лише теоретичне: той або інший вид правопорушень тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має велике практичне значення не лише для охорони суспільних відносин, але й для захисту прав осіб, що їх вчинили.

2. Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільне небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою - це суспільне небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільне шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення - якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом - матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень - їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень - найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

3. Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність - правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення; 2) винність - воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти; 4) адміністративна караність - адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні спільні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи - передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК - як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно, і різний ступінь суворості однойменних заходів впливу.

Насамперед наголосимо на тій обставині, що особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Так, наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом», а стаття 202 КК визнає це діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

4 Класифікація злочинів

Класифікація злочинів може здійснюватись за різними критеріями залежно від мети такої класифікації та її практичного значення. При цьому важливим є, по-перше, чітке визначення критеріїв класифікації і, по-друге, їх дотримання у процесі самої класифікації.

Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об'єднання в такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне значення, тобто є основою застосування кримінально-правових норм і кримінально-процесуальних норм. Законодавча класифікація злочинів у чинному законодавстві провадиться за об'єктом посягання, формою вини, характером і ступенем суспільної небезпечності діяння.

Об'єкт посягання є основою для визначення місця того чи іншого злочину в системі Особливої частини Кримінального кодексу і віднесення злочину до тієї чи іншої групи за характером і ступенем суспільної небезпечності.

Усі злочини в Особливій частині об'єднані в (поділені на) групи (глави, розділи) за об'єктом посягання. Правильне визначення об'єкта посягання злочинного діяння законодавцем важливе не лише для визначення його «порядкового числа» в Кримінальному Кодексі, а й визначає його підслідність і підсудність, обумовлює ефективність боротьби з ним на певних етапах розвитку суспільства.

Найперше всі злочини слід розподілити на дві групи щодо форми вини:

1) умисні;

2) необережні.

Такого поділу вимагає ст. 23 КК, тому, засуджуючи особу до позбавлення волі, суд однозначно повинен визначити, умисний чи необережний злочин нею вчинено. При розгляді суб'єктивної сторони злочину буде звертатися увага на те, що психічне ставлення особи до дій, вчинених нею, та їх наслідків може бути різним: умисел щодо дій і необережність щодо наслідків. Такі склади злочинів у теорії кримінального права іменуються злочинами з подвійною (змішаною, складною) формою вини. Але для визначення виду виправно-трудової установи особі, яка засуджується до позбавлення волі, виділення такого виду злочинів значення не має, злочин має в цілому бути визнаний або вчиненим умисно, або з необережності.

У Кримінальному кодексі називаються окремі групи умисних злочинів залежно від ступеня і характеру їх суспільної небезпечності. Так, у ст. 12 КК (дається вичерпний перелік злочинів, які законодавцем віднесені до тяжких. Визнання особи винною у вчиненні такого злочину впливає на вид виправно-трудової установи, в якій буде призначено відбування покарання, ї враховується при застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання тощо.

При віднесенні тих чи інших злочинів до категорії тяжких законодавець враховує як характер, так і ступінь їх суспільної небезпечності. Показником характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину є, як правило, санкція відповідної кримінально-правової норми. До тяжких законодавцем віднесені умисні злочини, за вчинення яких може бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі.

Крім категорії тяжких, безпосередньо в КК називаються ще три групи злочинів: злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості та особливо тяжкі злочини (ст. 12 КК).

Існує ще й така категорія злочинів, як злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Кримінальна відповідальність за такі злочини може бути замінена адміністративною.

Слід погодитися з думкою, що, практично, до діянь, що містять ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки, можна відносити будь-який із злочинів, не віднесених до категорії тяжких, якщо ступінь його конкретної небезпечності невеликий. Тобто, віднесення вчиненого діяння до категорії злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки, залежить не від виду злочинів, а від оцінки ступеня суспільної небезпечності конкретного прояву того чи іншого злочину. Один і той самий злочин, наприклад, середньої тяжкості тілесне ушкодження, залежно від конкретних обставин його вчинення може бути визнаний (невизнаний) таким, що містить (не містить) ознаки злочину, який не становить великої суспільної небезпеки. Дати вичерпний, формалізований перелік таких злочинів неможливо, та й, очевидно, недоцільно, оскільки злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, - це не конкретний вид злочинів, а оцінка ступеня суспільної небезпечності кожного окремого злочину.

Про особливо тяжкі злочини, як уже зазначалось, у Кримінальному кодексі йдеться в статті 12. Аналіз відповідних положень цієї статті, дозволяє зробити висновок, що до особливо тяжких належать злочини, якщо:

а) вони є умисними злочинами;

б) за їх вчинення законом передбачене максимальне покарання у вигляді довічного ув'язнення або позбавлення волі на строк понад десять років.

У теорії кримінального права злочини, здебільшого, поділяються на 4 групи: невеликої тяжкості або такі, що не являють великої суспільної небезпеки; середньої тяжкості або менш тяжкі; тяжкі; особливо тяжкі. В основу такого поділу покладено ступінь суспільної небезпечності (ступінь тяжкості) злочину. Такий критерій покладений і в основу класифікації злочинів у новому Кримінальному кодексі від 5 квітня 2001 р.

Стаття 12. Класифікація злочинів 1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності - на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

2. Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо т я ж к і. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець за основу такої класифікації бере матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів - ступінь їх тяжкості, небезпечності для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Як вже зазначалося в § 1 цього розділу, ступінь суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості злочину, виражається в сукупності його об'єктивних і суб'єктивних ознак: важливості об'єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 передбачає й її формальний критерій - певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає, як граничний критерій, покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів - покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких - покарання у виді позбавлення волі понад десять років або довічного позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, але і формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочину, дозволяє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцю можливість об'єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію - вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, максимальні розміри яких обмежені межами типової санкції, зазначеної у ст. 12. Так. наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Це значить, що до цієї категорії будуть належати різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п'яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), і давання хабара (ч. 1 ст. 369).

3. Встановлена в ст. 12 класифікація злочинів на чотири категорії знаходить своє конкретне відбиття в інститутах Загальної й Особливої частин. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочин невеликої і середньої тяжкості. Так, наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з вчиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45-48). Звільнення від покарання також можливе лише при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 й ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64), або призначення такого додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, погашення і зняття судимості встановлюється саме за тяжкі і особливо тяжкі злочини (статті 49, 80) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов'язане з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396); створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ст. 255). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

Размещено на Allbest.ru