Принципи державного управління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Що і як вивчає державне управління

Державне управління -- це цілеспрямована і організаційно-регуляторна дія держави, (через систему її органів і посадових осіб) на суспільні процеси, свідомість, поведінку й діяльність людей. Воно здійснюється в межах суб'єктивного фактора і являє собою управлінський вплив одних людей, організованих у владні структури, на інших, головним чином зайнятих у сферах відтворення матеріальних, соціальних і духовних благ і споживчих цінностей.

Під державним управлінням розуміють систему відносин, що виникає для виконання визначених цілей, функцій, рішень і завдань держави, реалізації права, здійснення управлінських дій, що виникають між суб'єктами й об'єктами державного управління.

У широкому розумінні державне управління -- це управління справами держави, що здійснюється всіма державними органами й увсіх галузях влади (законодавчої, виконавчої і судової).

У вузькому розумінні державне управління -- це виконавча діяльність, метою якої є безпосередня організація соціальних процесів у суспільстві.

Які школи управління ви знаєте?

Формування теорії управління як галузі науки, визначення відправних теоретичних засад його розвитку на сучасному етапі, передбачає вивчення теоретичних підходів, що сформувалися протягом тривалого періоду і знайшли підтвердження в рамках загальносистемних, теоретико-інформаційних, кібернетичних, економічних, правових, соціологічних досліджень.

Школа наукового управління (Ф.У. Тейлор, Ф. Гілберт, Л. Гілберт, Г. Гантт) забезпечила використання наукового аналізу для визначення найкращих способів досягнення необхідних результатів, ввела поняття хронометражу у виконання роботи, аналіз операцій, що виконуються, враховувала людський фактор, акцентувала увагу на важливості підбору кадрів. Наукове управління також визнавало необхідність відокремлення управлінських функцій від фактичної виробничої діяльності. Засновником американської науки управління прийнято вважати Фредеріка Тейлора. У межах цієї теорії Тейлор (1856--1915) може бути визнаним засновником руху, відомого під назвою «наукова організація праці». Довівши важливість застосування на практиці методів наукової організації праці, Тейлор сформулював обов'язки адміністрації і вперше показав, що саме вона має брати на себе всю ініціативу щодо планування, організації праці, навчання персоналу аж до підбору знарядь праці на кожному робочому місці. А всі працівники повинні строго виконувати закріплені за ними завдання. Обгрунтування необхідності управління працею, заміни грубо практичних методів виробництва строго науковими, стимулювання працівників з метою формування у них зацікавленості у високих результатах праці -- найбільш характерні новації школи наукового управління Ф. Тейлора.

Метою класичної школи (А. Файоль, Л. Урвік, Дж.Д. Муні, А.К. Рейлі, Ал.П. Слоун) було забезпечення ефективності роботи всієї організації, визначення універсальних принципів управління. Останні стосувалися двох основних аспектів: розробки раціональної системи управління на базі основних функцій бізнесу; побудови структури організації та управління працівниками. її здобутком можна вважати запропоноване описання функцій управління та систематизований підхід до управління всією організацією. Необхідно наголосити, що система управління має забезпечити реалізацію основних функцій бізнесу, тобто отримання прибутку від діяльності.

Школа людських відносив (М.П. Фоллет, Е. Мейо, А. Мас-лоу) пропонувала використовувати прийоми регулювання відносин між працівниками не тільки економічного плану, а й різні мотивації та потреби, що можуть бути задоволені частково або опосередковано фінансовими засобами. Основний акцент було спрямовано на організацію як людську систему, на соціологічні та соціально-психологічні аспекти поведінки її співробітників.

Теорія людських відносин (так називається цей важливий етап у розвитку науки управління в період з 1930 по 1950 р.) народилася з необхідності обмежити надмірність, до якої призвела дегуманізація праці на початку XX століття. Теорія розглядала людський фактор як основний елемент ефективності управління.

Державне управління є видом соціального управління

Державне управління є видом соціального управління. Державне управління - це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо - розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально - культурною та адміністративно - політичною сферами.

Місце і роль державного управління в механізмі «поділу праці» визначалися наступними характеристиками:

* державне управління - конкретний вид діяльності по здійсненню єдиної державної влади, що має функціональну і компетенційну специфіку, що відрізняє його від інших видів (форм) реалізації державної влади;

* державне управління - діяльність виконавчо-розпорядницького характеру. Основним напрямком її є виконання, тобто проведення в життя законів і підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично владних повноважень;

* державне управління - прерогатива спеціальних суб'єктів,вони позначаються узагальнено як виконавчо-розпорядницькі органи державної влади чи органи державного управління;

* державне управління - виконавча діяльність, здійснювана в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом. Безпосередність такого керівництва обумовлена тим, що саме у веденні (організаційному підпорядкуванні) органів державного управління знаходилася основна маса об'єктів власності, виражаючи тим самим якість держави як власника основних засобів виробництва;

державне управління - підзаконна діяльність, здійснювана «на основі виконання закону»; вона другорядна стосовно законодавчої діяльності.

Основні риси державного управління

1. Суспільство як соціальна організація -- це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.

2. Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування. 3. Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати від середовища його функціонування.

4. Соціальне управління -- елемент системи суспільних відносин і його характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу соціальне управління зводиться до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

5. З переходом у постіндустріальне суспільство, розвитком науково-технічної революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В цих умовах людина має розкрити усі свої гворчі потенції, аби успішно виконати нові трудові функції і соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.

6. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється передусім в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного управління. Організуюча діяльність реалізується шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими заходами держави. Організаційний зміст управління найбільш чітко виражається в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, в розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

7. Мета є найважливішою характеристикою управління -- визначенням його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.

8. Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків у структурному відношенні, а в функціональному -- сталістю завдань управління, несприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим.

9. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства.

Мета і суть державного управління

Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

1) другорядний, підзаконний характер;

2) організуючий характер;

3) систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;

4) універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;

5) суб'єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;

6) у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

7) наявність великого державного апарату;

8) підконтрольний характер діяльності.

Сутність виконавчої влади зводиться до такого:

1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні - атрибутом державно - владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

2. Виконавча влада є самостійною лише у зв'язку з практичною реалізацією Конституції , законів України в загальнодержавному та функціонально - компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.

3. Виконавча влада має державно - правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку людей, їх об'єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю інших.

4. Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району у місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (державного

Головною метою державного управління є створення найбільш сприятливих умов для формування виконавчої влади, що відповідає інтересам громадян, суспільства і держави.

Така узагальнена характеристика державного управління, до якої можна додати і деякі інші специфічні його ознаки, у числі яких:

* вертикальність (субординарність, ієрархічність) системи виконавчо-розпорядницьких органів;

* реалізація приналежних цим суб'єктам юридично владних повноважень в адміністративному, тобто в позасудовому порядку;

* передбачена чинним законодавством можливість адміністративної правотворчості (сполучення правозастосування з правовстановленням);

* включення в механізм (систему) державного управління не тільки виконавчо-розпорядницьких органів, але і всіх інших ланок управлінського апарата (наприклад, адміністрації державних підприємств) і т.п.

Методологія державного управління

Методологію державного управління ми розглядаємо як транскрипцію методології специфічної сфери діяльності - державного управління. її не можна зводити тільки до методів управління, під якими „розуміються способи і прийоми аналізу і оцінки управлінських ситуацій, використання правових і організаційних форм, впливу па свідомість і поведінку людей в керованих суспільних процесах, відносинах і зв'язках .

Методи державного управління відіграють, безсумнівно, ключову роль у методології державного управління, але останні не зводяться тільки до них. Методологія державного управління являє собою складну систему категорій, принципів, норм, цінностей, парадигм, теорій і самих методів, яка забезпечує пізнавальну і практичну діяльність.

На розвиток методології державного управління впливають безліч чинників, найважливішими серед яких є:

практичні потреби державного будівництва, вдосконалення управління державою, проведення різних реформ (політичної, адміністративної та ін.). Ця група чинників актуалізує проблеми методології державного управління, вимагає підвищення її ефективності;

розвиток загальнонаукової методології і методологій окремих наук і галузей знання. Ці чинники дають змогу користуватися в державному управлінні накопиченим методологічним потенціалом;

ускладнення самого державного управління, отримання ним множини функцій, підвищення кваліфікаційних вимог до державних службовців, які мають досліджувати поточні факти, здійснювати прогнозування, оперативний аналіз, виробляти програми і рішення , що неможливо без спеціального методологічного забезпечення;

соціокультурні чинники, культурний рівень політичних і управлінських еліт, їх запити і здатність сприймати методологію та реалізовувати у своїй діяльності. Якою б довершеною та ефективною не була методологія, вона має бути апробована в університетах, академіях та курсах підвищення кваліфікації, в магістратурі й аспірантурі, закріпитися в програмах навчання. її повинні засвоїти люди, які виступають суб'єктами державного управління;

ціннісні чинники, що виражаються, передусім, у визнанні в українському суспільстві високої ідеї держави, прагненні гуманізувати це суспільство, пристосувати до ідеалів, що спираються на ефективність і справедливість, привести у відповідність з національними потребами.

В основу цієї системи покладено три різновиди категорій: держави; управління і власне державного управління, тобто категорії державного управління утворюються в категоріальному трикутнику: категорії держави - категорії управління - категорії державного управління. Зв'язок „категорії держави - категорії управління” передбачає три варіанти їх позиціювання один щодо одного:

позиційна рівність, що означає врівноваження категоріальної пари, кожна з яких синтезується з кожним елементом ряду, і, таким чином, утвориться тезаурус державного управління. У цьому разі категоріальне поле виявляється однаково видаленим від полюсів;

позиційна перевага категорій держави порівняно з категоріями управління, що приводить до об'єктивації та інституціоналізації синтетичного категоріального ряду. Категоріальний апарат тут виступає саме як понятійний комплекс держави, що дає йому змогу взаємодіяти з категоріальним простором політології, теорії держави, тобто наук, що вивчають державу. По суті, державне управління в цьому разі знаходить специфічне бачення як теорія управління державою;

позиційна перевага категорій управління порівняно з категоріями держави, що приводить до суб'єктивації, діяльнішої орієнтації синтетичного категоріального ряду. Категорії державного управління розглядаються тут як категорії управління державою. В цьому разі державне управління можна розглядати як державний менеджмент.

Співвідношення понять „державне управління”, „виконавча влада”

Термін «державне управління» широко використовується у вітчизняній і закордонній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн. Більш 70 років він використовувався й у нас, даючи тим самим конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності.

Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього впроваджується новий термін - виконавча влада. Так, у відповідності до Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

У зв'язку з цим становить інтерес співвідношення державного управління і виконавчої влади. Але, насамперед, з'ясуємо, який зміст вкладався в поняття державного управління до 80-х років.

Будь-яка діяльність складається з рішення, його реалізації (виконання) і контролю за реалізацією.

Власне кажучи, на подібній основі будується державний апарат, тобто сукупність органів, що виражають державну владу. http://www.ukrlawyer.narod.ru/ Відповідно в рамках цього апарата відбувається «поділ праці» по здійсненню державних задач і функцію. Воно припускає, що і знаходило своє конституційне вираження, виділення органів державної влади (так називалися Ради всіх рівнів), органів державного управління і судових органів. Кожний з них був покликаний здійснювати той чи інший вид державної діяльності. Так, на долю державної влади припадало рішення найбільш важливих питань державного і громадського життя у формі законів (створення законів); органи державного управління в основному здійснювали реалізацію законів (проведення їх у виконання); судові органи виконували законоохоронну функцію.

Субєкти і обєкти управління

Відповідно до Конституції визначає правові основи управління об'єктами державної власності, визначає об'єкти управління державної власності, коло суб'єктів та їх повноваження щодо управління цими об'єктами. Закон об'єднав у собі правила управління об'єктами державної власності, які існували до цього часу, але були розпорошені у різних нормативно-правових актах (переважно підзаконних), а також закріпив нові правила, по-новому визначив суб'єктів управління та перерозподілив їх повноваження.

До суб'єктів управління об'єктами державної власності ст. 4 Закону відносить: Кабмін; ФДМУ; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; НАН України, галузеві академії наук.

Загальна характеристика принципів державного управління

Принципи державного управління - це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. Вони класифікуються на:

1) загальносистемні:

a) об'єктивності державного управління;

b) демократизму державного управління;

c) правової упорядкованості державного управління;

d) законності державного управління;

e) розподілу влади в державному управлінні;

f) публічності державного управління;

2) структурно - цільові:

a) погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

b) взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

c) підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

3) структурно - функціональні:

a) диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;

b) концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно - управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об'єкти управління;

c) комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності);

d) достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього;

e) відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління;

4) структурно - організаційні:

a) єдності системи державної влади, яка забезпечує цілістність, погодженість і дієвість державно - управлінських процесів;

b) теріторіально - галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;

c) різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;

d) поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної побудови та порядку діяльності органів державного управління;

5) структурно - процесуальні:

a) відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям;

b) конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

c) стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Охарактеризуйте політико-адміністративні функції державного

управління

Щоб зрозуміти сутність державного управління, необхідно відповісти на запитання: яку діяльність здійснюють органи виконавчої влади, чим займаються державні службовці, які функції вони здійснюють у загальній системі державного управління чи окремого органу управління Відповіді на ці запитання знайти непросто - настільки широке і багатогранне поле управлінської праці. Причина полягає у її різноманітності, що пронизує всі сфери суспільного життя та економіки. Державне управління - як теоретична і практична дисципліна - не може не відображати цієї багатогранності. Ось чому на сучасному етапі розвитку держави важливо визначити функції, за допомогою яких найефективніше здійснюватиметься державне управління, віднайти оптимальні варіанти розподілу цих функцій між органами виконавчої влади.

У науці управління є загальновизнаною думка, що зміст державного управління найбільш виразно проявляється в його функціях. «Функція» як поняття має кілька тлумачень і в найбільш загальному розумінні означає обов'язок виконання певної роботи, прояв діяльності, призначення, виконання тощо . У цілому під функцією розуміють:

1.Стійкий спосіб активної взаємодії речей, при якому зміна одних об'єктів спричиняє зміну інших.

2.Роль, що виконується певним елементом соціальної системи для здійснення цілей та інтересів соціальних груп і класів.

3.Залежність між різними соціальними процесами, яка виражається у функціональній залежності змінних.

4.Стандартизована соціальна дія, що регулюється певними нормами і контролюється соціальними інститутами .

В управлінні під функцією слід розуміти основні базові види діяльності, які повинні здійснюватися управлінцями. Функції управління - основа для формування структури системи, що управляє, і взаємодії її компонентів. Ось чому функції управління прийнято вважати однією із засадничих, фундаментальних категорій науки державного управління.

Економічні функції державного управління

Функції державного управління - це складові змісту управлінської діяльності, що характеризуються певною самостійністю, однорідністю, складністю та стабільністю владно-організуючого впливу суб'єкта управління, спрямованого на забезпечення життєво значущих потреб об'єкта управління.

Система державного управління складається із повсякденного здійснення певних функцій. Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати -- значить діяти, бути в дії, виконувати обов'язки. Функція є і обов'язок, і коло діяльності, і призначення. Функція управління як поняття -- це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Характер завдань, пов'язаних з управлінням, впливає на сутність управлінських функцій. Завдання, що здійснюються органами державного управління, є вельми різноманітними. Кожна управлінська акція передбачає наявність певної мсти та використання для її досягнення відповідних засобів. Сутність та призначення управлінських функцій обумовлені системою соціально-економічних, соціально-пол­ітичних та інших чинників, що існують у державі.

Відповідно до ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Змістом виконавчої влади як самостійного виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб'єктом та об'єктом управління на основі прямих та зворотних зв'язків. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність по виконанню намічених завдань та одержаний результат.

Функції управління -- це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб'єкта управління на об'єкт.

Отже, функцію державного управління можна визначити як частину управлінської діяльності держави, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта

чи об'єкта управління

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забезпечення його виконання;

розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій та припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними та ін.

Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях державної виконавчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; підтримання законності та правопорядку; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;

програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів;

взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Управлінські функції в АРК здійснюються на підставі розділу Х Конституції України, особливо ст. ст. 134, 136, 138. Розмежування функцій здійснюється також на усіх рівнях галузевих систем управління.

Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свідчить про те, що вони є численними та різноманітними, але разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язуються органами управління. Порівняння загальних функцій зі спеціальними приводить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного управління, тобто проявляються у будь-яких взаємодіях відповідних керуючих та керованих систем. Зміст же спеціальних функцій становлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкретних суб'єктів та об'єктів державного управління.

Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей та подолання кризових ситуацій. Особливо велике значення в діяльності виконавчої влади надається прийняттю і здійсненню довгострокових цілей, тоді як кадрова та бюджетна політика належить до категорії засобів, але не мети. Такий напрям діяльності виконавчої влади, як подолання кризових ситуацій, е особливим. Маються на увазі будь-які кризи -- загальнонаціональні чи місцеві, від стихійного лиха (землетруси, повені) до загального страйку, проблеми та події, які можуть порушити громадський порядок, суспільну безпеку (наприклад, спори про благоустрій в тій чи іншій місцевості, захоплення заручників терористами, викрадення літака, неприпустимий тиск з боку іншої держави на інтереси нашої держави та інші конфліктні ситуації). Особливість кризових ситуацій полягає в тому, що рішення повинні бути швидкими, оперативними, наочними і такими, що стосуються різних органів управління, установ, підприємств, які в цій ситуації координують свої дії. Функція координації (зовнішня) у подібних ситуаціях є домінуючою.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяються на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій присутня у сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.

Права, свободи і обовязки людини і громадянина у сфері державного

управління

Конституційні норми різних країн щодо прав, свободи і обов'язків людини і громадянина можна поділити на 1) громадянські і політичні права й свободи, проголошені буржуазними революціями; 2) соціально-економічні права, які ґрунтуються на соціалістичному вченні; 3) колективні, або солідарні, права, проголошені головним чином країнами третього світу. Права й свободи, які стосуються перших двох позицій, це права й свободи, що належать кожному індивідові. Права третьої позиції можна назвати правами людини і народів (право на здорове навколишнє середовище, право на страйк, громадянську непокору, право політичної опозиції).

За іншою класифікацією можливе виділення загальних і особливих прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Критерієм класифікації тут слугує те, що в одних випадках вони стосуються всіх громадян (право на відпочинок), а в інших - тільки певних (окремих) груп громадян (жінок, дітей).

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального змісту прав, свобод і обов'язків та однотипність норм, що її закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три основні групи прав і свобод та одну групу обов'язків.

Громадські права і свободи людини.

Політичні права і свободи громадян України.

Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і громадянина.

Конституційні обов'язки людини і громадянина.

Класифікація конституційних прав, свобод і обов'язків будується не довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної свободи і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній, економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

громадянські права й свободи;

політичні права і свободи;

економічні права і свободи;

соціальні права і свободи;

культурні права та свободи.

Адміністративна юстиція

Назва „адміністративний суд” у багатьох асоціюється з розглядом справ про адміністративні проступки. Однак насправді адміністративні суди покликані розглядати справи „особа проти держави”. Громадяни і юридичні особи можуть оскаржити до такого суду рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, їх посадових осіб, у тому числі рішення про притягнення до адміністративної відповідальності. Це правило базується на статті 55 Конституції України, де вказано:

„Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”.

На сьогоднішній день у процесі демократизації суспільних відносин та розбудови громадянського суспільства питання про захист прав людини від порушень з боку суб'єкта владних повноважень постає особливо гостро. Незважаючи на позитивні зрушення в галузі судового захисту прав людини, судовий порядок оскарження суттєво обмежувався різними законодавчими актами, оскільки діяло загальне правило, що не могли бути оскаржені дії органів державного управління і посадових осіб, щодо яких встановлено інший порядок оскарження.

Це стало основною причиною того, що судовий механізм захисту використовувався рідко, оскільки законодавство, як правило, передбачало адміністративний порядок оскарження. Виключався судовий захист від незаконних дій державних органів у сфері найбільш значних соціально-економічних і громадянських прав. Такі обмеження фактично паралізували право громадян на судовий захист від незаконних дій органів управління, внаслідок чого частіше використовувався адміністративний порядок оскарження дій державних органів і посадових осіб, що, зважаючи на рівень корумпованості суб'єкта владних повноважень, не гарантував об'єктивного вирішення питання.

Ч. 4 ст. 22 Закону України „Про судоустрій” передбачає: місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов'язані з правовідносинами у сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції).

З теоретично-правової точки зору адміністративна юстиція досі розуміється неоднозначно. З одного боку, це поняття охоплює особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на те державними органами. Крім того, адміністративна юстиція розглядається як самосійна галузь правосуддя, метою якої є вирішення судами спорів між громадянами та органами управління або між самими органами управління - адміністративне судочинство. З іншої точки зору, цей особливий вид судочинства становить система спеціалізованих судів або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне судочинство.

В цілому, адміністративна юстиція являє собою особливий порядок вирішення адміністративних спорів спеціально уповноваженими на те суб'єктами.

Поняття державно-управлінської діяльності.

Управління - особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої.Види управління:

а) технічне (або механічне) управління - це регулювання технічних процесів, управління механізмами, обладнанням, що здійснюється з метою підвищення продуктивності праці людини, обслуговування її різноманітних потреб у виробничому процесі.

б) біологічне управління - управління тваринними та рослинними організаціями, що також здійснюється з метою підвищення їхньої продуктивності (проявом цього виду управління є біотехнологія, генна інженерія та ін.)

в) соціальне управлінні - це є управління людьми і відрізняється від двох попередніх видів вольовим впливом одних суб'єктів управлінського впливу на свідомість і волю інших. Це цілеспрямована організуюча діяльність з метою оптимізації соціального середовища як у цілому, так і в розрізі його частин, сфер, галузей, асоціацій громадян.

Зміст процесу управління характеризується метою, заради досягнення котрої воно здійснюється.

Мета управління - це організація сукупної діяльності людей, забезпечення координації і взаємодії міх ними.

Змістом управління є комплекс функцій. Функція - це прояв діяльності, обов'язок виконання певної роботи, призначення, роль тощо. Управління реалізується через повсякденне виконання функцій що регулюють, організують окремі управлінські процеси шляхом цілеспрямовуючого впливу на них.

Стадії управлінської діяльності

Управлінська діяльність здійснюється за певними стадіями (циклами), для кожного з яких характерний певний набір форм і методів. Існують різні підходи до виділення стадій управлінської діяльності. Узагальнюючі ці підходи можна виокремити сім наступних циклів управлінського процесу:

Аналіз та оцінювання управлінської ситуації;

Прогнозування і моделювання необхідних (і можливих) дій щодо збереження та зміни стану управлінської ситуації, включаючи формулювання цілей щодо вирішення існуючих проблем, аналіз альтернативних шляхів їх розв'язання, можливих негативних наслідків (ризиків).

Розробка необхідних правових актів або організаційних заходів.

Обговорення й прийняття правових актів і здійснення організаційних заходів.

Організація процесу виконання рішення.

Контроль виконання й оперативне інформування.

Узагальнення підсумків виконання й оцінка нової управлінської ситуації.

Кожна з стадій відрізняється своїм набором інтелектуальних і практичних дій і несе певне функціональне навантаження.

Етапи підготовки і прийняття управлінського рішення

1) Виникнення ситуації, яка вимагає прийняття рішення:

а) виникнення проблеми;

б) діагноз проблеми;

в) формування вимог до інформації.

2) Збір і обробка інформації щодо розроблених методів менеджменту:

а) збір інформації;

б) оцінка інформації;

в) формування обмежень та критеріїв прийняття рішень.

3) Виявлення та оцінка альтернатив, закладених у розроблених методах менеджменту:

а) установлення альтернативи;

б) оцінка альтернативи.

4) Підготовка та оптимізація рішення, яке приймається:

а) вибір оптимального варіанта;

б) оформлення оптимального варіанта.

5) Прийняття управлінського рішення (узаконення альтернативи):

а) обговорення проекту;

б) затвердження рішення;

в) оформлення рішення і видача розпорядження про його виконання.

6) Реалізація управлінського рішення та оцінка результатів:

а) організація виконання рішення;

б) контроль за виконанням рішення та оцінка його ефективності;

в) звіт про виконання рішення.

Поняття та види контролю в державному управлінні

Контроль - основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. Контроль - важливий чинник вдосконалення державного управління в Україні, оновлення якого має здійснюватись шляхом використання відповідних заходів щодо відслідковання процесу реформ, які здійснюються в суспільстві .

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю:

контроль з боку органів законодавчої влади ;

контроль з боку Президента України та його апарату;

контроль з боку Кабінету Міністрів України;

контроль з боку органів центральної виконавчої влади;

контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади;

контроль з боку органів судової влади;

контроль з боку органів місцевого самоврядування;

контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють:

1) державний контроль;

2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють:

загальний контроль;

відомчий контроль;

надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють:

1) попереджувальний контроль;

2) поточний контроль;

5) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють

зовнішній контроль;

внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють:

загальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється;

цільовий контроль окремого напряму роботи.

Охарактеризуйте види завнішкього контролю : з боку президента ,

КМУ , МДА

Контроль з боку Президента України та його апарату.

Будучи главою держави Президент України наділений правом контролю за додержанням законності в усіх структурах і сферах функціонування виконавчо-розпорядчої системи держави. Він має право відмінити акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Президент є гарантом додержання Конституції України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції). Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106 Конституції).

Таким органом, наприклад, є Адміністрація Президента України. В своїй структурі Адміністрація Президента України має контрольне управління і організує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами. З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України видає Укази й розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов'язковими для виконання на всій території України.

Контроль з боку Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів як вищий орган державної виконавчої влади (ст. 113 Конституції) реалізує свої контрольні повноваження в процесі: реалізації програм економічного, соціального, культурного розвитку України в цілому та окремих її регіонів; втілення в життя фінансової, цінової, грошової, кредитної, податкової політики; створення загальнодержавних та інших фондів; ліквідації наслідків стихійних лих і катастроф, проведення політики в галузі освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки, природокористування; вжиття необхідних заходів щодо забезпечення безпеки й обороноздатності України; забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи; керівництва роботою міністерств, комітетів та інших органів державної виконавчої влади.

Результати контрольної діяльності Кабінету Міністрів висвітлюються в постановах і розпорядженнях, які він видає.

Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади.

До місцевих органів державної виконавчої влади в першу чергу належать державні адміністрації в областях, районах областей, містах Києві та Севастополі та районах цих міст (ст. 118 Конституції). Їх контрольні повноваження закріплені в Положеннях про державні адміністрації. Коло цих повноважень досить широке.

Так, глава обласної державної адміністрації відповідно до п. 8 Положення: зупиняє рішення міської (міста обласного значення) Ради, її голови та виконавчого комітету з питань місцевого самоврядування, а також рішення районної, районної у місті Ради з питань власних повноважень, якщо вони суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства та в місячний термін звертається до обласного (міського) суду щодо їх скасування; звертається з поданням до Кабінету Міністрів України щодо рішення відповідно обласної, Київської, Севастопольської міської Ради з питань власних постанов, якщо вони суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства; скасовує рішення голови та очолюваного ним виконавчого комітету сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської Ради з питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої влади, а також рішення голови районної, районної у містах Києві, Севастополі державних адміністрацій, якщо вони суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства; вносить подання Президентові України щодо дострокового припинення в установленому порядку повноважень сільської, селищної, районної у місті, міської Ради, її голови та очолюваного ним виконавчого комітету, а також про увільнення з посади голови районної, районної у містах Києві, Севастополі державної адміністрації у разі порушення ними Конституції України, законів України, указів і розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства; зупиняє дію актів керівників підприємств, якщо вони суперечать законодавству, та в місячний термін звертається до обласного (міського) суду щодо їх скасування або повідомляє про це органи прокуратури для вжиття відповідних заходів.

Система органів виконавчої влади в Україні: складові, права

компетенції, функції

Якщо зіставити розвиток "влади" у сучасному світі, то виявиться, що найбільшим динамізмом відрізняється виконавча влада, тому що вона більш сприйнятлива і чуттєва до ходу подій, зв'язана з ними тисячами ниточок, видимих і невидимих. Вона відповідає своєму призначенню саме тоді, коли не тільки уловлює і відбиває зміни, що відбуваються як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах, а й передбачає такі зміни, створює передумови для їхнього приходу і видозмінюється разом з ними, пристосовується до нових часів.

Першим ученим, що поряд із законодавчою владою виділив і дав їй короткий історичний і юридичний опис, був англійський філософ Дж.Локк. Але саме на Монтеск'є лежить заслуга обґрунтування і висвітлення виконавчої влади на такому історичному і періодичному тлі, яке побачив увесь культурний світ. Зовні дана гілка влади представлена системою органів державного і муніципального управління або, як кажуть, системою органів виконавчої влади. До них відносяться президент або монарх (у президентських республіках або абсолютних монархіях), уряд, міністерства і відомства, органи муніципального керування, державні установи і підприємства. Органи виконавчої влади мають складну, ієрархічно розташовану систему інстанцій. Така побудова є логічним наслідком територіального розподілу країни і неможливістю з центра керувати всіма територіями й об'єктами. Функціонування декількох рівнів органів виконавчої влади створює бюрократичну піраміду, але дає можливість ефективно здійснювати держуправління й організовувати контроль вищих органів за нижчими.

Органи виконавчої влади здійснюють керівництво адміністративно-політичної, соціально-культурної і певною мірою виробничо-трудової діяльності у всіх її різноманітних проявах. Хоча загальне керівництво органом вимагає єдності в його діяльності, кожен орган у зв'язку зі здійсненням різних задач управління поділяється на відповідні структурні підрозділи - відділи, департаменти, сектори. Такий структурний поділ представляє сукупність державних посад, обійманих держслужбовцями.

Одною з основних ознак, що характеризують дану владу, є використання органами і посадовими особами державно-владних повноважень. Це можна називати адміністративною владою у вузькому змісті. Владні повноваження, отримані для виконання законів, визначають два роди виконавчої діяльності - зв'язаної і вільної. Закон може точно встановити, що повинні робити виконавчі органи, обмежуючи їх повноваження і передбачивши деталі їхньої поведінки. Але Закон не може визначити і передбачити всіх мінливих обставин життя, з якими приходиться мати справу держуправлінню. В цьому випадку закон може визначити загальні принципи діяльності, надавши органам виконавчої влади "свободу дій у виконанні подробиць" і дозволивши на цій підставі видавати цим органам адміністративні акти, як нормативні, так і індивідуальні.

Важливою ознакою виконавчої влади є її широкі можливості використовувати для рішення задач, що постають перед нею, адміністративний примус. Інститут адміністративного примусу - необхідний атрибут даної влади, відомий усім європейським державам. Його застосування виражається у вигляді адміністративного арешту, короткострокової затримки громадянина, застосування правоохоронцями холодної і вогнепальної зброї, використання військ внутрішнього призначення для наведення суспільного порядку в надзвичайних ситуаціях і т.д. Адміністративний примус - не безконтрольне насильство, а заснована на Законі й обумовлена їм діяльність органів виконавчої влади, яка спрямована на охорону суспільного порядку, безпеки громадян, дотримання їхніх прав і інтересів.

Законодавча влада реалізується у формі видання законів і контролю за органами виконавчої влади. Але в неї немає важелів, за допомогою яких можна керувати групами людей, використовувати фінансові і матеріальні засоби, силові структури. В аналогічному положенні знаходиться і судова влада. Судові органи виносять вироки по кримінальних справах, розв'язують цивільні суперечки, скасовують неправомірні рішення посадових осіб. Однак їх управлінські, матеріальні і фінансові можливості вкрай обмежені. Такими можливостями володіє виконавча влада, що спирається на людські, фінансові й інформаційні ресурси, використовує механізм службових просувань і заохочень. Крім того, в руках органів виконавчої влади знаходяться силові структури: армія, МВС, спецслужби.

Цей аспект додає даній владі особливу небезпечну міць, що нерідко породжує в її носіїв почуття безкарності. Тому норми адміністративного права встановлюють межі в яких функціонує виконавча влада. Таким чином, виконавча влада не тільки виконує Закони, а й сама підзвітна їм. Вона виявляє універсальність дії у часі і просторі, її органи діють постійно і на будь-якій території, де проживають відносно компактні маси людей.

Аналіз ознак виконавчої влади і характеристика основних її елементів допомагають сформувати визначення цієї категорії. Отже, під виконавчою владою варто розуміти систему органів державної влади, що здійснюють у процесі виконання Законів практичне керування суспільством і використовують для цього, в передбачених Законом випадках, адміністративний примус, тобто включає три основних елементи - органи, управління, примус. Названі елементи підкреслюють активну творчо-впливаючу роль виконавчої влади, що у значній мірі розкривається в її функціях:

Перша основна функція - функція охорони суспільного порядку і забезпечення національної і державної безпеки являє собою один із головних напрямків у діяльності органів даної гілки влади. Ослаблення цієї функції дає про себе швидко знати ростом адміністративних провин і злочинів, різким зниженням культури людського спілкування і негативно позначається на управлінні економікою, фінансами, культурою, соціальним забезпеченням. Ця функція здійснюється за допомогою спостереження, нагляду і контролю за поводженням громадян і діяльністю організацій. Іншою стороною розглянутої функції є національна безпека, тобто стан захищеності інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх погроз. У неї включаються насамперед державна і оборонна безпека, а також економічна та ін. Ця сторона функцій забезпечується діяльністю Збройних сил, Служби безпеки, Службою зовнішньої розвідки, Внутрішніми військами та іншими структурами.