Державний суверенітет і питання гармонізації законодавства

ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА - (від грецької -- скріплення, зв'язок, злагодженість, відповідність) -- процес цілеспрямованого зближення та узгодження нормативно-правових приписів з метою досягнення несуперечливості законодавства, усунення юридичних колізій, дотримання міжнародних, європейських та національних прав, стандартів. У сучасних умовах політичної і економічної глобалізації є важливим способом правової інтеграції, одним з юридичних механізмів досягнення спільної мети різних міждержавних об'єднань та інтеграції світ, співтовариства у цілому. Гармонізація законодавства сприяє досягненню взаємоузгодженості прав, систем або їх структур, частин у межах певної спільноти і має подвійну мету: а) усунути прав, перешкоди, що можуть виникати через відмінності національного права у зовнішньо правових відносинах відповідних суб'єктів; б) забезпечити створення у певних сферах (права людини, економіка, екологія тощо) єдиних принципів, правил, правових стандартів, які можуть становити основу єдиної політики відповідних країн у цих сферах.

Гармонізація законодавства відбувається у різних формах (адаптація законодавства, імплементація, стандартизація та ін.) і може передувати уніфікації законодавства або ж застосовуватися тоді, коли потреби в такій уніфікації немає (див. Уніфікація в праві). Як процес приведення системи нормативно-правових приписів у певну відповідність гармонізація законодавства ґрунтується на науково-методологічних засадах єдності, завершеності, цілісності, пропорційності, узгодженості та досконалості. З огляду на світ, досвід основними принципами гармонізація законодавства є визнання людини найвищою соціальною цінністю; забезпечення прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; законність; соціальна спрямованість законотворчості; демократизм, гласність, урахування громад, думки; системність, прогнозованість і наукова обґрунтованість законодавчих рішень та ін.

Гармонізація може здійснюватися на міжнародному (міждержавному) або національному рівні. Вона може бути одно- або багатосторонньою. За односторонньої гармонізації законодавства відбувається узгодження законодавства однієї держави із законодавством іншої (інших) держави (держав) чи актами міжнар. організацій. За багатосторонньої Г. з. заходи щодо узгодження нормативно-правових приписів застосовуються всіма її учасниками. Важливим засобом гармонізація законодавства є модельні закони (типові рекомендаційні законопроекти), що розробляються з метою утвердження спільних прав, принципів та зближення законодавства. Така практика, напр., характерна для країн -- учасниць СНД. Необхідною умовою гармонізації законодавства є встановлення її меж. Однією з основних форм гармонізації законодавства у міжнародному просторі є договір (конвенція, пакт, хартія та ін.), коли межі гармонізації, що застосовується, визначаються зобов'язаннями сторін (держав-учасниць). Членство в міждержавних об'єднаннях (блоках) також є формою гармонізації, за якої її межі визначаються прав, статусом такого об'єднання. Водночас Г. з. може здійснюватися як в юридично обов'язковій формі, так і за допомогою актів рекомендаційного характеру. Обсяг законодавства, що підлягає гармонізації, визначається політичними та економічними цілями кожної держави з урахуванням особливостей її нац. прав, системи.

На сучасному етапі гармонізація законодавства з нормами міжнародного та європейського права здійснюється шляхом приєднання до багатосторонніх міжнародних угод, у процесі виконання зобов'язань, які випливають із членства в міжнародних організаціях, а також у ході підготовчої роботи до вступу в такі організації або міждержавні утворення, зокрема Європейський Союз і СОТ. [9]

Угода про Європейське Економічне Співтовариство передбачала положення гармонізації законодавства як ціль Співтовариства. Таким чином стаття 100 Угоди дає визначення гармонізації, а саме, вона передбачає «зближення законодавства такою мірою, у якій це потрібно для функціонування спільного ринку» Договір про ЄС, Маастрихт. 1992 р. Стаття 100.. В цьому ж договорі гармонізації присвячена спеціальна глава.

Таким чином одноманіття у застосуванні права ЄС повинно забезпечуватися головним чином завдяки гармонізації національного законодавства. Така гармонізація досягається завдяки імплементації директив ЄС компетентними національними органами. Контроль за процесами гармонізації здійснюється Комісією ЄС.

Держави-члени зобов'язані протягом розумного необхідного строку і після консультацій з Комісією прийняти необхідні для імплементації законодавчі акти, регламенти чи адміністративні положення. Ці заходи повинні охоплювати реорганізацію, процедуру і засоби здійснення контролю виконання і стягнень, що покладаються у випадках порушень.

Відповідно до положень Договору, Раді надані повноваження по вивченню директив щодо зближення положень законодавства, приписів та адміністративних дій держав-членів, які прямо торкаються створення чи функціонування внутрішнього ринку: “Рада Міністрів за пропозицією Європейської Комісії та після консультації з Європейським Парламентом та Економічним і соціальним Комітетом, приймає одностайно директиви щодо зближення таких законів та правових актів виконавчої влади держав-членів, які безпосередньо впливають на створення та розвиток спільного ринку”.

При цьому важливе значення відводиться консультаціям з Європейським Парламентом і Соціально-економічним Комітетом щодо директив, виконання яких тягне за собою зміни у законодавстві однієї чи кількох країн.

Маастрихтська угода внесла суттєві зміни до глави 3 Договору про ЄЕС, що стосується наближення законодавства. Як відомо, правовим інструментом, що вдало був підібраний для досягнення мети наближення національних законів, є директива. Хоча цей норматив не має прямої дії на території держав-членів ЄС, вона створює унікальне поєднання юридичних обов'язків держав-членів для досягнення ними певного результату та свободи у виборі засобів і методів. Це означає, що директива сторює загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство.

Доповнення до Договору - ст. 100 а, Ь - додають більшої імперативності процедурі гармонізації. Так, Рада може кваліфікованою

більшістю, а не одноголосно, розробити заходи по наближенню норм, що вводяться в державах-членах для створення чи функціонування єдиного ринку. Тобто, якщо раніше такі норми розроблялися державами самостійно, то тепер це може зробити Рада.

Стаття 100 передбачає участь держави в формуванні переліку законодавчих чи адміністративних заходів, яке здійснює Комісія. Тобто можна спостерігати тенденцію до керіного спрямування інституціями ЄС в процесі проведення гармонізації.

Можливі такі випадки, коли юридичний акт не передбачає обов'язків у проведенні імплементаційних заходів, однак при цьому мається на увазі їх проведення. Наприклад, коли умови акту надто загальні, то вникає потреба у прийнятті нормативів про їх детальне застосування. Національні заходи за таких обставин дозволені за умов, що вони сумісні з положеннями юридичного акту ЄС.

Також із обов'язку держав-членів привести своє національне законодавство та інші регулятивні акти, що видаються органами національної влади, у відповідність з вимогами директив ЄС, випливає і обов'язок держави не видавати акти, які суперечать цілям і приписам директив.

Національні судові органи часто застосовують право ЄС виходячи з концепції очевидності. Тобто вони використовують право ЄС так, як вони його тлумачать. Однак таке застосування права ЄС має ряд негативних наслідків:

це гальмує однозначне тлумачення права ЄС в державах-членах;

зменшує кількість звернень за преюдиційною процедурою, яка є гарантом ефективного функціонування правопорядку Співтовариства;

обмежує набір засобів процесуального захисту прав та інтересів осіб;

погіршує перспективи правової інтеграції держав-членів.

З аналізу рішень Суду ЄС випливає, що національні суди зобов'язані забезпечувати гармонізацію права держави-члена з правом ЄС. Національний суд не праві застосовувати ті положення національного права, які суперечать праву ЄС, якщо навіть такі положення національного права прийняті пізніше, ніж юридичний акт ЄС. Національний суд при прийнятті рішення повинен виходити з приписів права ЄС, а не чекати дій конституційного суду чи законодавчого органу по анулюванню суперечливих положень.

Ефективність правової системи ЄС може бути забезпечена лише в результаті найтіснішої співпраці між Судом ЄС та національними судовими органами. [3.145]

Крім того на держави-члени покладено обов'язок анулювати усі нормативні акти, які стають на заваді гармонізації права національного з правом ЄС, навіть якщо такі нормативи не діють, а існують формально.

Європейське співробітництво відобразилося у банківських директивах, які, на підставі Римського договору, були юридично обов'язковими - стаття 100 передбачає наближення законодавства та адміністративних дій держав-членів, що прямо стосуються створення та функціонування спільного ринка.

Проаналізувавши положення Договору, можна визначити принципи процедури гармонізації. До них відносяться:

згідно договору;

відповідно до функціонування спільного ринку.

Таким чином, при прийнятті нормативних актів державами-членами Європейських Співтовариств, необхідно враховувати імплементацію правових норм Співтовариств. Вона відбувається у формі видання правозастосовчих актів. Це може бути зроблено або у формі нормативу парламенту, або у формі акту, виданого міністерством чи іншим органом виконавчої влади.

Такі повноваження можуть використовуватися з метою:

Імплементації зобов'язань країни по відношенню до Співтовариства;

Забезпечення можливості імплементації таких зобов'язань;

Забезпечення прав країни-члена, які надані чи повинні бути надані у відповідності чи у зв'язку з виконанням договорів ЄС;

Рішення з питань, що виникають з обов'язків чи прав чи у зв'язку з ними.

Поняття “Зобов'язання Співтовариства” означає зобов'язання, “створене чи таке, що виникає з договорів чи у зв'язку з ними”.[6]

Відповідно, якщо країна використає свої повноваження з імплементації положень Співтовариства і при цьому розтлумачить його таким чином, що імплементаційна міра виходить за межі, ця імплементаційна міра може бути визнана судами країни ultra vires. Звичайно, у випадку якщо положення Співтовариства визнається недійсним, зобов'язання по його імплементації буде неіснуючим.

Таким чином, можна зробити висновок, що поглиблення інтеграції в ЄС як наслідок призводить до збільшення законодавчого масиву Співтовариства. Це, в свою чергу, вимагає підвищеної інтенсивності у діяльності по гармонвізації законодавств держав-членів з правом ЄС. Однак зафіксована у Договорі ЄС процедура, дає ефективні результати у сфері правового регулювання, оскільки вона виявляється дієвою як у країнах романо-германської правової системи, так використовується і у Великобританії, що належить до англо-саксонської правової сім'ї. Позитивними наслідками гармонізації банківського законодавства в ЄС стало функціонування бенківської ситеми, здатної забезпечити ствворення Європейського економічного і валютного союзу.

Сучасна система міжнародних відносин характеризується високим рівнем взаємозалежності, що призводить до зменшення абсолютної ваги і трансформації ролі державного суверенітету. Відповідні зміни стають найбільш очевидними на прикладі участі держав в інтеграційних утвореннях.

Поняття державного суверенітету не має абсолютного характеру. Історичні версії розуміння та реалізації суверенітету варіюють за 3-ма параметрами: носій суверенітету, абсолютність суверенітету, а також внутрішній та зовнішній виміри суверенітету. Сучасні уявлення про сутність та роль державного суверенітету значно відрізняються від тих, що були сформульовані у Вестфальському трактаті 1648 року. І хоча поняття суверенітету зберігається у Хартії ООН, стаття 2 (4) якої забороняє дії, спрямовані проти «політичної незалежності і територіальної цілісності» держав, на практиці усі три параметри державного суверенітету на сьогодні тією чи іншою мірою зазнають змін.

Чергова проблема обмежень державного суверенітету постала у практичній площині після Другої світової війни та знайшла своє відображення у процесах європейської інтеграції. Після війни обмежень суверенітету зазнали переможені країни, а у подальшому - країни «соціалістичного табору».

Доктрину, а отже саме поняття обмеженого суверенітету пов'язують з ім'ям лідера СРСР Л.Брежнєва («доктрина Брежнєва», 1968 р.). Згідно з цією доктриною СРСР міг втручатися у внутрішні справи інших країн-учасниць Організації Варшавського договору, щоб попередити їх вихід з ОВД (практично цю доктрину реалізовано введенням військ до Чехословаччини). Інколи цю доктрину розуміють як «суверенітет в обмін на гроші» (тобто на економічні преференції з боку СРСР), однак проти цього свідчить примусовий, а не добровільний характер надання такої «згоди» з боку згаданих країн. Показово, що питання «обмеження державного суверенітету» як загрози при вступі до ЄС найбільш активно дискутувалося саме у «посткомуністичних» країнах Центральної Європи та Балтії напередодні масштабної хвилі розширення ЄС у 2004 р. Типовим для євроскептиків у цих країнах було порівняння в політичному дискурсі Брюсселю з радянською Москвою.

Інший напрям у переосмисленні концепту державного суверенітету був реалізований у рамках ЄС. Відповідний процес був пов'язаний з поступовою інтеграцією європейських країн протягом понад 60 років. [1]

У законодавстві ЄС існує можливість для країн-членів не брати участь у певних спільних діях та спільних зобов'язаннях членів цього об'єднання (opt-out). Так, Данія, Велика Британія, Швеція не входять і не мають наміру входити до єврозони, Велика Британія та Ірландія не приєдналися до Шенгенської угоди, ці ж країни не беруть участі у спільній Європейській політиці щодо біженців та мігрантів, Польща, Велика Британія та Чехія утрималися від приєднання до Хартії фундаментальних прав.

Водночас не кожне інтеграційне утворення або інтеграційний проект надають гарантії збереження державного суверенітету (або його контрольованого обмеження). Це є найбільш очевидним на прикладі проектів ЄврАзЕС та ЄЕП, що реалізуються за ініціативою Росії. Наднаціональні органи у них (зокрема, Комісія Митного союзу, суд ЄврАзЕС) наділені широкими повноваженнями: проект нового статуту суду ЄврАзЕС передбачає обов'язковість його рішень як для країн-учасниць цього об'єднання, так і для господарюючих суб'єктів, зареєстрованих на території Митного союзу. Процес прийняття рішень у цих утвореннях залишає за РФ вирішальний вплив, тоді як реальні можливості для інших держав-членів контролювати процес обмежень свого суверенітету відсутні.

ВИСНОВОК

право уніфікація гармонізація суверенітет

Отже, створюючи національну державну правову систему у відповідності до "єесівських" норм, необхідно одночасно із гармонізацією вже існуючих законів приймати нові, узгоджені із правовим полем ЄС, законодавчі акти. Роль найвищого законодавчого органу країни у цьому процесі абсолютна. Беззаперечним є і те, що процес гармонізації законодавства вимагає злагодженої співпраці всіх гілок влади.

Формування правового поля держави є тривалим соціальним процесом, що органічно пов'язаний із змінами у всіх інших сферах життя суспільства. Штучно прискорити цей процес неможливо, але потрібно створити йому режим найбільшого сприяння. На нашу думку, більш ефективному процесові наближення правового поля держави до стандартів права ЄС сприятиме впровадження наступних заходів:

* створення однієї цілісної системи законодавства, оскільки розпорошеність ускладнює процес гармонізація;

* розробка органами державної влади "гармонограм" - графіків роботи з гармонізації законодавства для окремих галузей права;

* визначення галузевого комітету державного органу, який би забезпечував координацію та узгодження відповідної законотворчої діяльності, на кшталт спеціального підрозділу з європейської інтеграції, створеного в дослідницькому бюро польського Сейму в 1997 році;

* видання країною "Білої книги", зустрічної ЄС;[4]

* створення європейського глосарію юридичної термінології;

* активне залучення іноземних експертів та максимальне використання технічної допомоги ЄС щодо адаптації законодавства;

* поглиблення співпраці з міжнародними організаціями (РЄ, ОБСЄ та ін.).

Необхідно також розширити і поглибити наукові дослідження проблем адаптації та забезпечити впровадження наукових рекомендацій з цих питань у реальну практику. Абсолютно необхідно мати такі процедури, які будуть поєднувати органи державної влади із зовнішніми центрами технічної чи науково-експертної роботи. Дослідницькі інститути, наприклад, можуть співпрацювати з ними для допомоги при прийнятті рішень серйозної політичної природи і надавати допомогу при вирішенні суперечливих питань, що призведе до вироблення більш чітких і коротких формулювань в головних документах. Тому вкрай необхідно розробити нові процедури, які будуть націлені на співпрацю з конкретними експертами по різних групах. При цьому необхідно вивчати досвід зарубіжних країн. Серед освітніх, наукових і дослідних центрів у Російській Федерації слід виділити Інститут Європи Російської Академії наук, Інститут європейського права при МГИМО, Центр порівняльного права при МГИМО та Асоціацію європейських досліджень. В деяких ВУЗах, наприклад в Академічному правовому університеті при Інституті держава і права Російської Академії Наук, європейське право є обов'язковим предметом програми навчання.[6]

Гармонізація законодавства до законодавства ЄС є пріоритетним напрямом співробітництва і обов'язковою передумовою інтеграції до цієї організації. На наше переконання, розуміння важливості цого процесу, вдале поєднання підходів та методів щодо реалізації зближення двох правових систем дасть позитивний результат.

ЄС має гнучку систему прийняття рішень, яка поєднує суверенітети держав-членів та дозволяє їм контролювати процеси обмеження їх прерогатив. У цій системі право індивідуального вето доповнюється системою «участі або неучасті за бажанням», а також системою голосування кваліфікованою більшістю. У цих умовах кожна з країн-членів, незалежно від розміру та рівня економічного розвитку, реально впливає на рішення всередині ЄС і отримує, за необхідності, безпекові гарантії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балуев Д. Меняющаяся роль государства в контексте современных глобальных изменений /Д. Балуєв // Вестник ННГУ. Серия “Междунарoдные отношения”. - 2003. - № 1. - С. 160 - 175.

2. Ірина Троян// Трансформація державного суверенітету в умовах глобалізації - 2011

3. Энтин М. Л. Суд Европейских Сообществ. Правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М., 1987. с. 145

4. Міжнародна науково-практична конференція "Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом" // Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ, 1998.

5. Международное частное право [учебник] / под ред. Г.К. Дмитриевой. - М. : «Проспект», 2000. - 656 с.

6. Татам А. Право Європейського Союзу. Київ. - 1998

7. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М., 1999.

8. Яковюк І., Л. Трагнюк, В. МеделяєвАзбука європейської інтеграції. Харків: «Апекс+»,2006.- 168

9. http://www.zakony.com.ua/juridical.html?catid=37171 - Законодательство, факты, комментарии

Размещено на Allbest.ru