Правова система Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВА СИСТЕМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ



ПЛАН

ВСТУП

1. ПРАВОВА СИСТЕМА ЄВРОСОЮЗУ ТА ЇЇ ЧАСТИНИ

2. СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄС

3. ОЗНАКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄС

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Історичний хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських проблем, процеси глобалізації та регіоналізації викликали потребу переходу до якісно нової інфраструктури світопорядку, важливе місце в якій відводиться міжнародним, зокрема міждержавним, організаціям. Початок ХХІ століття ознаменувався особливою активністю регіональних міжурядових організацій у структуризації соціального простору Європи. І хоча ідея об'єднання європейських держав започаткована ще у далекому минулому, її генезис на сучасному етапі характеризується створенням впливових міждержавних організацій, чільне місце серед яких посідають Рада Європи та Європейський Союз (ЄС, Євросоюз). Саме ці організації є найбільш ефективними формами інтеграції, яка сприяє формуванню європейського економічного, політичного та правового простору, об'єднанню європейських держав. Водночас вони не є застиглими інтеграційними моделями, догмою для національних правових систем, що наближуються до них. Так, Рада Європи сприяє “еволюції” національної правової системи у межах європейського правового простору, підготовці до більш складної форми інтеграції - Європейського Союзу, який сьогодні знаходиться на етапі інтенсивного розвитку.

Поряд з цим, осмислення позитивних та негативних моментів євроінтеграційного процесу, усвідомлення його складності та тривалості викликає необхідність глибокого наукового аналізу всіх сфер соціальної дійсності, охоплених цим процесом, і, зокрема, правової, особливими напрямами якого мають бути не тільки міжнародно-правовий, а й загальнотеоретичний.

З огляду на це вимагає переосмислення і теорія правової системи суспільства, з'ясування можливостей застосування її положень в дослідженні не тільки національних, а й міждержавних правових систем, зокрема,європейських правових систем - Ради Європи та Європейського Союзу.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є з'ясування юридичної природи європейських міждержавних правових систем та їх ролі у забезпеченні структуризації регіонального соціального простору, а також особливостей інтеграції сучасної правової системи з ними.

Досягнення поставленої мети вимагало вирішення таких основних завдань:

· розкрити можливості використання поняттєвого апарату системного аналізу для дослідження правової системи та застосувати його;

· уточнити критерій виокремлення правової системи суспільства як однієї з підсистем соціальної системи;

· сформулювати поняття правової системи суспільства з метою його подальшого використання для дослідження міждержавних правових систем, встановити структуру правової системи;

· сформулювати поняття типу правової системи та застосувати їх для виокремлення нового типу - міждержавної правової системи;

· виявити ознаки та встановити структуру міждержавної правової системи;

· виявити ознаки та встановити структуру правових систем Євросоюзу;

Об'єктом дослідження є правова система ЄС.

Предметом дослідження є основні загальні закономірності формування, функціонування та розвитку європейських міждержавних правових систем та їх взаємодії з національними правовими системами.



1. ПРАВОВА СИСТЕМА ЄВРОСОЮЗУ ТА ЇЇ ЧАСТИНИ

Згідно ст. 1 проекту договору про Конституцію для Європи Європейський Союз буде координувати політику держав, спрямовану на досягнення спільних цілей та здійснювати повноваження, передані йому державами. У зв'язку з цим, ст. 6 проекту визначає міжнародну правосуб'єктність Євросоюзу.

Особлива роль у цих процесах відводиться правовій системі Євросоюзу (яка має міжнародно-правовий характер). Як і будь-яка інша, правова система Євросоюзу складається з інституційної, нормативної та функціональної частин.

До інституційної частини входять суб'єкти міжнародного права, що є її елементами. Основним елементом правової системи Євросоюзу є держави-учасниці, правосуб'єктність яких є більш вузькою, ніж учасниць інших міждержавних організацій, так як об'єднання має чітко виражені властивості над державності.

Наділені міжнародною правосуб'єктністю і Європейські Співтовариства. Євросоюз, на відміну від Європейських співтовариств, має "усічену" міжнародну правосуб'єктність, що зумовлено якісною відмінністю його складових частин. Європейські співтовариства (перша опора) засновані на принципі наднаціональності і передачі частини національного суверенітету його інститутам. Так звані "друга" та "третя" опори - це сфери міжурядового співробітництва, при якому держави зберігають свої суверенні права. Таким чином, суб'єктами правовідносин у межах "другої" та "третьої" опор є, за загальним правилом, лише держави-учасниці та інститути Євросоюзу. Хоча у межах їх комунітаризації можливим є розповсюдження правосуб'єктності на фізичних та юридичних осіб. Що ж стосується права Співтовариств, його суб'єктами є фізичні та юридичні особи, держави-учасниці та інститути Співтовариств. Існує також і категорія так званих привілейованих суб'єктів, що користуються великим обсягом процесуальних прав [3, с. 45].

Держави-учасниці наділяють Євросоюз певними правами та обов'язками, що закріплюються у його міжнародно-правовому статусі, a його реалізація здійснюється через утворювані ним органи, які виконують правотворчі, правозастосувальні, правотлумачувальні та правореалізаційні функції.

Європейський Союз є чітко структурованим об'єднанням. Його організаційно-інституційну структуру складають: Європейська Рада, Рада Євросоюзу, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд Євросоюзу та суд І інстанції, Економічний та Соціальний комітети, Суд аудиторів, Європейський інвестиційний банк, комітет регіонів та інші [13, с. 623-633].

При формуванні системи інститутів Євросоюзу була запозичена державно-правова практика учасників. А тому ряд авторів при характеристиці інституційної структури застосовує теорію розподілу влади. Проте інші автори вважають, що у межах Союзу діє принцип не розподілу влади, а розподілу повноважень, що забезпечує поєднання наднаціонального та міжнаціонального у побудові та діяльності інститутів Євросоюзу. Цей принцип відображає існуючі відмінності у підходах до визначення та конструювання політичної та правової природи Євросоюзу. Хоча також існує думка, що інститути Євросоюзу є певною мірою унікальними, так як не мають аналогів ні на національному, ні на міжнародному рівнях.

Європейська Рада є вищим політичним органом, що діє на основі міжурядового принципу і приймає директиви щодо подальшого розвитку Євросоюзу [1, с. 459]. До її складу входять глави держав чи урядів, міністри закордонних справ, Голова Європейської комісії та один її член. Рішення Європейської Ради мають політичний характер, є обов'язковими лише для держав-учасниць. Зміни, що відбуваються як у внутрішній, так і в зовнішній структурі, отримують згоду на політичному рівні. Отже, акти цього органу визначають межі для вирішення конкретних проблем політики Співтовариств іншими інститутами.

Рада Євросоюзу - політичний інститут з широкими повноваженнями, який повинен забезпечувати узгодження національних інтересів держав-учасниць та завдань і цілей інтеграційного об'єднання. До складу Ради входять, як правило, міністри, які "уповноважені представляти уряд цієї країни" [10, с. 28].

Важливу роль у підготовці та реалізації рішень Ради відіграє Комітет постійних представників, в якому обговорюються, розглядаються та затверджуються проекти більшості рішень, що приймаються Радою.

У межах "другої та третьої опор" Союзу створені Політичний комітет та Комітет К-8, який займається проблемами боротьби зі злочинністю та забезпеченням співробітництва судових органів. Ці комітети відіграють суттєву роль у підготовці та реалізації рішень Ради.

Європейська комісія покликана захищати інтереси інтеграційної структури від посягань з боку держав-учасниць. Згідно з установчими договорами Комісія виконує функції щодо забезпечення законності. Інколи її прирівнюють до уряду суверенної держави, тобто називають головним виконавчим органом [4, с. 35]. Проте ні за способом формування, ні за характером повноважень вона не є таким аналогом. І хоча Комісія має ознаки розпорядчої влади, вона в офіційних документах не називається носієм виконавчої влади, а відповідні виконавчі повноваження їй делегує Євросоюз. Комісія наділена правом правотворчої ініціативи, вона бере участь у підготовці, прийнятті, виконанні та контролі за виконанням рішень Євросоюзу. З питань першочергової ваги вона бере участь у всіх чотирьох процесах, а щодо інших рішень - готує пропозиції для Ради [2, с. 111]. Іноді Комісію називають центром технократії, а інколи - комісією експертів. Криза, що відбулася весною 1999 p., сприяла відставці членів Комісії, викликавши необхідність реформування цього інституту Євросоюзу.

Європейський парламент є представницьким органом, який складається з представників держав-учасниць Союзу. Це відрізняє інституційну структуру Союзу від подібних структур інших міжнародних організацій. Проте масштаби участі Європарламенту в процесі прийняття багатьох важливих рішень обмежені. Він має однопалатну структуру і функціонує у межах, визначених внутрішнім регламентом. Європарламент наділений повноваженнями, які подібні до повноважень парламентських установ сучасних держав, зокрема такими, як: правотворчі повноваження, вотування бюджету та звіт про його виконання, контроль за діяльністю органів управління, здійснення зовнішньополітичних повноважень. З 1986 р. правотворча процедура включала такі дії: підготовка проекту Комісією, схвалення його Радою, розгляд на засіданні парламенту. Згідно з Маастрихтським та Амстердамським договорами остаточне прийняття рішення стало можливим лише після схвалення його парламентом. І хоча правотворча процедура стає більш подібною до процедур, притаманних парламентським установам, питома вага спільних рішень залишається незначною. Правда, дещо ширшим став зміст права на правотворчу ініціативу, зокрема, у частині здійснення такої ініціативи та внесення таких проектів Комісією.

Таким чином, правотворчу діяльність Європарламенту можна розділити на декілька етапів (процедур):

1) процедуру консультацій - розгляд проекту акта Комісією перед його прийняттям Радою;

2) процедуру співробітництва - внесення поправок до проекту;

3) процедуру прийняття спільного рішення, яка полягає в пошуках узгоджувальним комітетом компромісів щодо проекту;

4) процедуру схвалення, яка вимагається для важливих міжнародних угод тощо.

Одним із важливих інтеграційних інститутів Євросоюзу є Суд Європейських співтовариств. Він діє на підставі установчих договорів та свого Статуту, згідно з яким визнається одним із головних інститутів як Співтовариства, так і Союзу. Водночас юрисдикція Суду не поширюється на нові форми співробітництва. У 1988 р. була створена додаткова судова інстанція, що підпорядкована Суду Співтовариств - Суд І інстанції.

Сильна та ефективна судова влада є тією ознакою правової системи Євросоюзу, яка відрізняє її від правових систем традиційних міжнародних організацій і зближує з національними судоустроями. Суд Європейських співтовариств є ніби моделлю системи спеціалізованих судів у сучасних державах. Він здійснює функції, характерні як для суду конституційного, так і адміністративного, кримінального, дисциплінарного, арбітражного; йому властивий розгляд цивільно-правових спорів; він виступає касаційним органом щодо Суду І інстанції, а також як консультативний орган, висновки якого часто мають обов'язковий характер. Названі повноваження свідчать про об'ємний характер та різнопланову діяльність Суду. При цьому він здійснює контроль за дотриманням права Співтовариств, законністю правових актів, включаючи акти конституційного значення. Суд розглядає спори між інститутами співтовариств, а також з питань відповідності міжнародних угод установчим договорам [12, с. 353].

Отже, інституційна структура Євросоюзу характеризується такими ознаками:

1) визначенням основних напрямків функціонування Євросоюзу установчими актами (договорами), що є аналогом конституції у національній правовій системі;

2) здійсненням основними інститутами функцій правотворчої (законодавчої), виконавчої влади;

3) децентралізацією прийняття рішень, що свідчить про подібність її до національних аналогів. Разом з цим, у діяльності інститутів Євросоюзу спостерігається і надмірна формалізованість, нечіткий розподіл повноважень, дефіцит демократії тощо.

Інституційна частина тісно взаємодіє, перетинається з функціональною частиною правової системи. Правотворча, правозастосовча, правотлумачна та правореалізаційна діяльність відповідних органів Євросоюзу є не тількизасобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв'язків між елементами правової системи Євросоюзу. Ці зв'язки виникають між елементами системи на підставі діяльності суб'єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні можуть бути владними (між державами) та невладними (між фізичними, фізичними та юридичними, юридичними особами). Невладні, відносини є властивими для міжнародних відносин не міждержавного характеру, з міждержавні відносини є завжди владними.

Основну роль у виникненні зв'язків між суб'єктами виконує третя частина правової системи Євросоюзу - нормативна.

Єдності поглядів на природу права Євросоюзу у міжнародно-правовій літературі немає. Одні автори вважають, що право Європейського Союзу - це сукупність юридичних норм, які створені його інститутами, інші - що право Євросоюзу є міжнародним правом, ще інші - таким, що має комплексний характер, тобто не може бути відокремленим від загального міжнародного права і водночас, певна його частина є формою координації, зближення та уніфікації внутрішнього права держав-учасниць. Існує також точка зору, згідно з якою право Євросоюзу є правом sui generis, так як його не можна охарактеризувати в традиційних категоріях міжнародного та конституційного права.

Деякі автори під правом Європейського Союзу розуміють сукупність правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції, здійснюваної в межах Європейського Союзу, або - норм, які, незалежно від джерела їх походження, спрямовані на регулювання діяльності й політики Європейського Союзу [5, с. 29].

І все ж найбільш точною видається думка про комплексний характер права Євросоюзу, хоча з позицій системного аналізу воно є самостійною системою, що функціонує поряд з національними системами права, а також системою універсального міжнародного права.

Суд ЄС зробив з цього приводу два принципових висновки, а саме: 1) це є особлива система права, інтегрована у систему права держав-учасниць (і має обов'язковий характер для їх судових органів); 2) право Співтовариства це такий масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн, так і до самих держав. Згідно з рішенням Суду ЄС право співтовариства утворює особливу та самостійну систему, норми якої у рівній мірі є обов'язковими як для держав-учасниць, так і для всіх фізичних та юридичних осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією.

Право Євросоюзу характеризується низкою ознак, насамперед:

1) тим, що це - правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз у джерелах права Європейських Співтовариств та Європейського Союзу,

2) ці правові норми, незважаючи на гетерогенність Союзу, об'єднують те, через що вони повинні забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань. Саме зв'язок їх із джерелами права Співтовариств та Союзу є критерієм ідентифікації як права Євросоюзу.

Отже, право Європейського Союзу складається як з міжнародно-правових норм та принципів у сфері співробітництва держав-учасниць, так і з норм та принципів "права Співтовариств". Цей термін використовується у праві Євросоюзу для визначення сукупності норм, судових рішень, доктринальних понять тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних організацій і мають сприйматися країнами - претендентами на вступ до Євросоюзу беззастережно [7, с. 74]. Дуалістичний характер "права Співтовариств" як права Європейських співтовариств та одночасно права ЄС визначається неординарною внутрішньою структурою самої міждержавної організації.

2. СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄС

При аналізі правової системи ЄС на основі міжнародно-правових доктрин, термінології, понять та категорій виникає ряд проблем. Насамперед, це стосується поняття, яке застосовується для визначення сукупності норм, що регулюють поведінку суб'єктів. Поняття "внутрішнє і зовнішне право", що застосовується у практиці міждержавних організацій ні за сутністю, ні за формою до ЄС не може бути застосованим.

Видається, що в даній ситуації має місце змішування понять "правова система" та "система права" з посиланням на складність такого явища, як "право ЄС", а отже і складність його характеристики за рахунок поняття система права. Так, дійсно право ЄС утворює складну систему правових норм, але попри всю її складність, вона є системою права з відповідним поділом на галузі права та інститути. Правова система є більш об'ємним поняттям, яка включає. Таким чином, система права є складовою частиною правової системи ЄС, і хоча вона є досить своєрідною, її предметна сфера визначена і обмежена установчими договорами ЄС та Співтовариств. Вона заснована на принципах національного права, які в силу їх включення в установчий договір Союзу набули міжнародно-правових властивостей і стали визначальними принципами взаємовідносин держав-учасниць в межах ЄС. Але і принципи, і система права ЄС засновані на єдиних міжнародно-правових принципах (ст.6 та ст.49 установчого договору), що придає єдності цій міждержавно-правовій системі.

Проте її єдність не свідчить про однорідність. Особливо, якщо аналізувати класифікаційні різновиди норм.

Норми права Євросоюзу за предметом регулювання диференціюються на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, цивільне право тощо. Водночас предметна юрисдикція Євросоюзу знаходиться у чітко встановлених межах, а тому правове регулювання повинно відповідати досягненню його цілей. Це дає підставу для виділення ряду специфічних галузей права Євросоюзу: економічне, торгове, банківське, податкове, інституційне право тощо.

Норми права Євросоюзу створюються в результаті взаємоузгодження волі держав-учасниць та нормотворчої діяльності інститутів Союзу. Функціонування у межах системи права елементів міжнародного та національного права, а також гетерогенність структури Євросоюзу впливає на структуру та ієрархію норм права. З позицій умов, порядку формування та місця в ієрархії всі норми поділяються на три, хоч і не зовсім рівні за обсягом та значимістю, групи:

1) норми первинного права, закріплені в установчих договорах, які утворюють основу, подібну до національного конституційного права;

2) норми вторинного права - формуються на базі первинних, створюються інститутами Євросоюзу і мають верховенство щодо національного права, пряму дію, характеризуються інтегрованістю у національне право та захистом;

3) третинне - норми права, джерелами яких є інші акти.

Ці групи дають так званий вертикальний зріз, горизонтальний же складають норми права Європейських співтовариств; норми права Євросоюзу, що формуються у межах другої та третьої опори; положення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

У літературі є різні позиції щодо класифікації норм, але найбільш поширеним є поділ на "первинне право" та "вторинне" [12, с. 275-295]. Норми похідного права ділять на три групи:

1) норми інституційного "похідного права";

2) норми, які за змістом є міжнародно-правовими;

3) норми, що містяться в актах інститутів ЄС або угодах держав-учасниць, які необхідні для досягнення цілей і завдань передбачених Єдиним Європейським Актом.

Найбільш значними серед них є норми інституційного "права співтовариств" так як вони формувалися в процесі реалізації нормотворчих повноважень інститутів ЄС, інші акти називають "рішення Ради" або між інституційні декларації.

Першу групу у літературі називають "законодавство Співтовариств", і ця назва заснована на рішеннях Суду ЄС, який часто використовує цей вираз, хоча в Установчих договорах цей термін до результатів нормотворчої діяльності не застосовується.

Специфіка системи права, як вже відзначалося, залежить від особливостей формування та функціонування права Євросоюзу, а специфіка норм права визначає способи їх об'єктивації.

Система джерел права Євросоюзу має внутрішню ієрархічну будову з поділом на “первинне” та “вторинне” право. Дещо самостійне положення у цій системі займають джерела прецедентного права, які мають ознаки як “первинного”, так і “вторинного” права.

До джерел “первинного” права відносяться: установчі договори Євросоюзу; договори, якими вносяться поправки до установчих договорів; протоколи до установчих договорів; договори про приєднання, укладені з державами-кандидатами щодо входження в Союз; спеціальні рішення Ради, які підлягають ратифікації в державах-учасницях.

Джерелами “вторинного” права є регламенти, директиви, рамкові рішення, особливі нормативні рішення, нормативні орієнтири.

До джерел “вторинного” права відносяться також міжнародні договори Європейських співтовариств чи Євросоюзу з “третіми країнами” чи міжнародними організаціями; додаткові угоди та конвенції, що укладають держави-учасниці відповідно до установчих договорів; внутрішні регламенти, що регулюють діяльність органів Євросоюзу; індивідуальні рішення; загальні принципи, позиції, стратегії (акти політичного характеру у сфері зовнішньої політики, боротьби зі злочинністю тощо); міжінституційні угоди; рекомендації, висновки, декларації; акти спільних органів (до яких входять посадові особи Євросоюзу та “третіх країн”, якими укладені угоди про асоціацію); акти представників урядів держав-учасниць, що прийняті у межах Ради чи Європейської Ради.

Джерелами права є і низка рішень Суду Європейських співтовариств та Суду першої інстанції, які відносяться до так званого “третинного” права.

Співвідношення між джерелами права Євросоюзу визначається за їхньою юридичною силою. Установчі договори, інші акти “первинного” права та рішення Судів Євросоюзу, що прийняті на їх основі, мають вищу юридичну силу щодо джерел “вторинного” права.

Установчі договори - це міжнародно-правові договори на підставі яких створені та функціонують Європейські співтовариства та Європейський Союз. Вони є різновидом нормативно-правового договору і володіють такими юридичними властивостями, як:

1) вони є формально-обов'язковим волевиявленням держав-учасниць;

2) містять правила поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю держав-учасниць;

3) забезпечуються державами-учасницями та Євросоюзом;

4) мають письмову та юридичну форму виразу;

5) поширюють свою дію у часі, просторі, щодо певного кола осіб;

6) мають юридичну силу. Після підписання проекту договору про Конституцію для Європи, цей договір замінить установчі договори Євросоюзу, і матиме назву Конституціє Європейського Союзу. Хоча за юридичною природою він є нормативно-правовим договором. А як відзначав проф. Г.І. Тункін, - статути міжнародних організацій - це особлива категорія міжнародних договорів і намагання надати їм ознаки державних конституцій є безпідставними, так як такі організації якісно відрізняються від держав [11, с. 287].

Установчі договори Євросоюзу є безстроковими. Ті норми установчих договорів, що мають чіткий, безумовний, несуперечливий характер і не потребують імплементації, мають пряму дію. Не володіють прямою дією норми-цілі, норми-завдання і деякі норми-принципи.

Дія установчих договорів Європейського Союзу у просторі пов'язується з територією держав-учасниць. І хоча Євросоюз не наділений суверенною владою по відношенню до цієї території, проте може регулювати відносини у цій сфері шляхом встановлення винятків та застережень. Отже, територія Європейського Союзу (територія держав-учасниць) завжди є потенційною просторовою сферою дії права ЄС, в межах, визначених установчими договорами.

Щодо суб'єктів, на яких поширюють дію установчі договори, такими є держави-учасниці; органи та посадові особи Євросоюзу; приватні особи. Установчими договорами чітко визначені межі предметної сфери - це лише ті суспільні відносини, на які поширюється юрисдикція ЄС.

Крім названих ознак, можна виокремити і ряд особливостей, що характеризують акти “первинного” права: фіксація міжнародно-правових норм; визначення правових основ; врегулювання сфери інтеграційних відносин; ієрархічність актів “первинного” права за юридичною силою.

У співвідношенні договору про Європейські і Договору про Євроатом, пріоритет мають норми останнього, а норми першого мають вищу юридичну силу щодо Договору про Європейський Союз. Тобто таке співвідношення визначається на підставі правової аксіоми: спеціальна норма має перевагу над загальною.

Більш складною є проблема співвідношення за юридичною силою джерел “вторинного” права. Найбільш значними та поширеними серед цих джерел права, є акти, які приймаються на підставі установчих договорів і у визначеному ними порядку. Вони відрізняються між собою як за зовнішньою формою, так і за юридичними властивостями.

У ст. 249 Договору про Європейські співтовариства до актів, що приймаються інститутами Євросоюзу відносяться регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки. У юридичній літературі регламенти, директиви та рішення називають нормативно-правовими актами. Хоча деякі автори застерігають щодо такої аналогії, так як незважаючи на подібність актів ЄС із законами держав-учасниць їх не можна ототожнювати. Проте, незважаючи на це у Проекті договору про конституцію для Європи до правових актів Євросоюзу віднесено: європейський закон, європейський рамковий закон, європейське рішення, європейське розпорядження, рекомендації та висновки, ці акти за своїми властивостями більше нагадують акти перераховані у ст. 249 ДЄС.

Згідно до Договору про Європейське співтовариство регламент має загальний характер та пряму дію і є обов'язковим для держав-учасниць. Йому притаманні наступні юридичні властивості:

1) приймається відповідно до установчих договорів;

2) є формально обов'язковим волевиявленням компетентного суб'єкта;

3) містить юридичну норму;

4) є обов'язковим для суб'єктів, поведінку яких регламентує;

5) має письмову та юридичну форму зовнішнього виразу;

6) діє у часі, просторі та щодо кола суб'єктів;

7) володіє юридичною силою.

Регламенти мають пряму дію. Вони діють на території держав-учасниць Євросоюзу, створюючи уподібнені правила поведінки для учасників правовідносин. Регламенти не потребують ратифікації, не можуть підмінятися правовими актами держави-учасниці і мають верховенство над національним правом. При цьому необхідно розрізняти нормативно-правові регламенти та правозастосовчі. І навіть нормативні регламенти, незважаючи на ознаки, які дозволяють охарактеризувати їх як нормативно-правові акти, за своєю юридичною природою вони залишаються односторонніми актами міжнародної організації - Євросоюзу. В західноєвропейській юридичній літературі регламенти розглядають як засіб нормативно-правової уніфікації, на відміну від директив, завдяки яким здійснюється нормативно-правова гармонізація, формуються загальні засади правового регулювання.

Директива є обов'язковою для держав-учасниць у відношенні очікуваного результату, але дозволяє їм вибрати форми та методи дії. Директива має такі юридичні властивості: загальнообов'язковий характер; містить юридичну норму; діє у часі, просторі та за певним колом суб'єктів; має юридичну силу та письмову і юридичну зовнішню форму виразу. Вона не потребує ратифікації, діє на всю територію Співтовариства. Головною відмінною ознакою директиви від регламенту є необхідність впровадження її приписів у національне законодавство. Імплементація директив здійснюється шляхом внесення змін у національне законодавство, прийняття нових законів та підзаконних актів у встановлений у директиві термін. І якщо держава-учасниця не відтворила положення директиви, які є точними та безумовними, у національному законодавстві, у встановлений термін, вони можуть мати пряму дію. Директиви як і регламенти набирають чинності на 20-й день після опублікування в “Офіційному журналі Євросоюзу”, якщо інше не встановлено в самому акті.

Важливу групу джерел права Євросоюзу складають рішення Суду Європейських співтовариств та Суду І інстанції. Здійснюючи офіційне тлумачення установчих договорів суди Євросоюзу виводять з них нові норми, що доповнюють “первинне” право. Встановлені судами правила є обов'язковими для національних судів.

Крім цих актів існує значна група “нетипових актів Співтовариств”, а також необов'язкових. Тобто, Співтовариства поряд з обов'язковими нормами застосовує і так звані норми “м'якого права”, що є більш характерним для традиційних міждержавних організацій [8, с. 109]. І роль останніх весь час зростає. До норм “похідного права Співтовариств” відносять ті, що містяться у міжнародних угодах інститутів ЄС. Поза межами похідного права є юридичні акти, що передбачені Єдиним Європейським Актом тощо.

Таким чином нормативна частина правової системи Європейського Союзу є досить складною і постійно еволюціонує. Це проявляється не тільки у плюралізмі міжнародно-правових джерел, в існуванні “самостійного права Співтовариств” і відрізняється від загальновизнаних принципів та норм міжнародного публічного права. Проте це не позбавляє їх міжнародно-правового характеру.

Однотипне розуміння і застосування права ЄС забезпечує Суд Європейських співтовариств. Суд ЄС виробив цілий ряд доктрин і принципів, що дозволяють забезпечити ефективність “права Співтовариств”, і зокрема на території держав-учасниць, які хоча із застереженнями, все ж приймають правотворчі положення Суду ЄС. Отже, право ЄС набуло у значній мірі прецедентрного характеру. Саме прецедентне право забезпечує належне функціонування досить тривалий період установчих договорів та похідного права ЄС.

Все це дає підставу стверджувати, що на європейському континенті склалася специфічна правова система із складною, але ефективною системою джерел права, що підкреслює великі практичні можливості правових способів впливу у міждержавних відносинах.

Таким чином, механізм правового впливу має високий рівень нормативності, завдяки якому Євросоюз виконує свою роль у структуруванні суспільного життя на європейському континенті, створенні ефективної регіональної європейської правової системи.

правовий європейський міждержавний система

3. ОЗНАКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄС

Викладене дає підстави для визначення ряду характерних для правової системи Євросоюзу ознак, до яких можна віднести:

1) функціонування на основі та у межах, визначених установчими документами, а також у відповідності із загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права;

2) наявність основних елементів - суб'єктів міжнародного права, насамперед, держав-учасниць;

3) наявність органів, що виконують нормотворчі та правозастосовчі функції;

4) наявність системи права з поділом її на первинне та вторинне право;

5) наявність спільного правового поля для норм міжнародного, національного права та права Співтовариств;

6) особливий характер системи джерел права, серед яких найбільшу значимість мають установчі договори та інші норми первинного права;

7) наявність джерел “вторинного права”, серед яких важливе місце займають регламенти і директиви та “третинного” - судових прецедентів;

8) наявність високого рівня правової уніфікації;

9) наявність ефективних засобів нормативно-правової інтеграції;

10) визнання пріоритету дії норм права Євросоюзу над нормами права держав-учасниць у разі виникнення розбіжностей між ними та прямої дії ряду норм права ЄС у національних правових системах.

Виходячи із засад системного аналізу, можна відзначити, що правова система Європейського Союзу володіє основними ознаками “правової системи” за наявністю основних елементів - суб'єктів права, здатністю до виконання основного призначення - встановлення зв'язків між суб'єктами; наявністю посередницької системи - норм права Євросоюзу та зовнішніх форм їх виразу. Водночас вона охоплює значний соціальний зріз, структурує суспільне життя на європейському континенті, сприяє формуванню єдиного європейського правопорядку. Ця правова система може використовуватися в інших регіонах світу як модель інтеграційного об'єднання з урахуванням тих чи інших особливостей відповідного регіону.

Поряд з цим, вона має ряд особливостей, як от: є специфічним міждержавним об'єднанням: з усіченою правосуб'єктністю Союзу та розширеною Співтовариств; з розвинутою інституційною системою, заснованою на нових правових принципах; з більш розвинутою нормотворчою функцією, ніж у класичних міждержавних організацій; з процедурою номотворчості, що заснована на загальних міжнародно-правових принципах; зі складною, своєрідною системою норм та джерел права, які відрізняються за рядом ознак від загального міжнародного права, хоча в основному і не виходять за його межі; з прямою дією та верховенством щодо національних систем.

Все це дає підставу для визначення правової системи Європейського Союзу, як цілісної, структурно впорядкованої за допомогою норм і принципів міжнародного права, права Європейських співтовариств та інших правових засобів стійкої взаємодії суб'єктів міжнародного права, що забезпечує досягнення правопорядку у сферах, визначених установчими договорами Європейського Союзу [6, с. 242].

Отже, правова система Євросоюзу є різновидом міждержавно-правових систем, у межах якої взаємодіє міжнародне, національне право та право Співтовариств.



ВИСНОВОК

Отже, одним із важливих етапів формування єдиного європейського правопорядку стало утворення Європейського Союзу.

Особлива роль відводиться правовій системі Євросоюзу (яка має міжнародно-правовий характер). Як і будь-яка інша, правова система Євросоюзу складається з інституційної, нормативної та функціональної частин.

Видається, що в даній ситуації має місце змішування понять "правова система" та "система права" з посиланням на складність такого явища, як "право ЄС", а отже і складність його характеристики за рахунок поняття система права.

Отримані в процесі дослідження результати дозволяють зробити наступні висновки:

1. Поняттєво-категоріальний апарат дозволив розглянути правову систему суспільства як одну із підсистем соціальної системи, завдяки її спрямованості на досягнення такої мети як правопорядок, що є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства.

2. Обґрунтовано положення, що єдиними елементами правової системи суспільства є суб'єкти права, так як лише вони наділені необхідними властивостями для забезпечення її мети та реалізації функцій. Мета, призначення правової системи та об'єктивні закономірності її внутрішньої будови, зумовлюють переведення особистісно-соціальних властивостей таких суб'єктів як люди та їх об'єднань в юридичні, завдяки яким вони стають суб'єктами права; елементами ж правової системи суб'єкти права розглядаються завдяки їх персоніфікованості та правосуб'єктності.

3. Встановлено, що інтегративні властивості правової системи суспільства, стан рівноваги, необхідний для її функціонування, забезпечуються структурою - стійкою єдністю суб'єктів права та постійних зв'язків між ними, що зумовлюють функціонування правової системи як цілісного явища. Така взаємодія суб'єктів спрямована на досягнення правопорядку, а стабільність зв'язків між ними забезпечується правовими засобами. Категорія "структура" дозволяє уникнути "розмитості", гіпертрофованого розширення поняття "правова система суспільства", сприяє його переведенню із абстрактно-теоретичної у науково-практичну площину.

4. Виокремлено структурні частини, що є об'єктивно необхідними для існування правової системи як цілісного явища.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арах М. Европейский союз: видение политического объединения / Пер. со словакского. - М.: Экономика, 1998. - 467 с.

2. Дадалко В.А., Пешко Д.А., Максимович О.Е. Европейский Союз: эволюция концепций и опыт реформ: Учебн. пособие. - Минск: Армита - Маркетинг, Менеджмент, 2000. - 231 с.

3. Европейское право: Учебник для вузов / Под общей ред. д.ю.н., проф. Л.М. Энтина. - М.: Норма, 2000. - 720 с.

4. Ильин Ю.Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза. - Харьков: Консум, 1998. - 156 с.

5. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посібн.: Пер. з англ. - К.: Знання, КОО, 2002. - 381 с.

6. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу: Навчальний посібник. - Львів, 2003. - 247 с.

7. Муравйов В. Засоби впливу права Європейського Союзу на внутрішні правопорядки третіх країн // Міжнародне право. - 2002. - № 6. - С. 74-76.

8. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право: Новые тенденции в международно-правовом регулировании. - М.: Дело, 1999. - 272 с.

9. Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівняльного права; За наук. ред. С.Шевчука. - К.: Логос, 2001. - 196 с.

10. Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. / Пер. з англ. / Під ред. В.І. Муравйова. - К.: Абрис,

11. Тункин Г.И. Теория международного права / Под общей ред. проф. Л.Н. Шестакова. - М.: Изд-во "Зерцало", 2000. - 416 с.

12. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристъ, 1999. - 456 с.

13. Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества: Введение в конституционное и административное право Европейского Сообщества / Пер. с англ. - М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. - 703 с

Размещено на Allbest.ru