Кримінальний процес в Україні

16

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Треті особи, які висувають самостійні вимоги: підстави і процесуальний порядок вступу їх у процес

2. Наказне провадження

3. Особливості розгляду справ окремого провадження: встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

4. Заява про видачу судового наказу

Список використаних джерел

1. Треті особи, які висувають самостійні вимоги: підстави і процесуальний порядок вступу їх у процес

процесуальний вимога вексель судовий

Третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі. Так, третьою особою буде організація, яка вступила в справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишено за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально-відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, які виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) вправі вступити в справу третіми особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його будівництві не на підставі угоди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати в процес по справі між сторонами, а порушити самостійну справу -- пред'явити позов до тієї із сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їх права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки в них є побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об'єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти постановленню судом протилежних за змістом рішень.

Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову, але до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін.

Стаття 107 ЦПК вирішує дане питання за останнім варіантом. Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, в якій поряд з іншими, передбаченими ст. 137 ЦПК реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці вимоги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв'язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково виключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. В обох вимогах -- спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими ж спірними матеріальними правовідносинами. Збігається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за правилом ст. 107 ЦПК заявляється на предмет спору, тобто повинна суміщатися з первісною. А оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підстави їх різні, тому що вони покликані обґрунтувати належність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (ст. 30, пп. 4, 5, ст. 137 ЦПК).

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», в редакції Закону України від 20 квітня 2000 р. та статтями 63-69 ЦПК. Цивільний процес в їх інтересах може бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 121 ЦПК).

Пред'явлення позову третіми особами можливе в суді першої інстанції до постановлення судового рішення (ст. 107 ЦПК). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи у справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги, оскільки такі дії суду не перешкоджають дальшому рухові справи (п. 1 ст. 291 ЦПК). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування також з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється тим, що відносно них зроблено припущення, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: в інтересах позивача розпочинається провадження по справі, третя особа -- вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач» було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна -- вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи в результаті розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідно розгляду судом її вимоги до сторін чи порушити касаційне провадження.

Відносна самостійність в розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконанні обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи тільки з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.

Висновок. Отже, третіми особами, що заявляють самостійні вимоги, називаються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, які можуть бути визначені тільки судовим рішенням по розгляду справи по суті, а заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється по їх справі.

Третя особа із самостійними вимогами вступає в справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову, але до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі з приводу цього були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Цивільний процес, який виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежатиме від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами.

2. Наказне провадження

Наказне провадження - це спрощений вид провадження у справах по вимогах, які мають очевидно достовірний характер. Його ще можна назвати непротокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання чи ін.).

Цей вид провадження не є свідченням відсутності спірних правовідносин між сторонами, однак в силу очевидності права вимоги заявника відсутній спір про наявність самого права. Справи наказного провадження визначені законом виходячи з вимог процесуальної економії. Тобто, у деяких справах вимоги, які пред'являються до суду, можуть бути розглянуті на відміну від загальної цивільної процесуальної форми.

Справи, які відносяться до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказу визначені ст.ст. 95-106 ЦПК.

Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:

1) які ґрунтуються на правочині, вчиненому у письмовій формі;

2) про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

3) про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (ст. 96 ЦПК). Цей перелік не є вичерпний і може бути розширений законом.

Особами, які беруть участь у справі, у наказному провадженні є заявник та заінтересовані особи, а також їхні представники. Не виключається можливість участі у процесі органів та осіб, визначених ст. 45 ЦПК. Заявником виступає особа, яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу і якій належить право вимоги, що є предметом судового вирішення - стягувач. Заінтересованою особою виступає особа, з якої слід стягнути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, - боржник.

Вирішення справи у порядку наказного провадження стосується видачі судового наказу - судового рішення особливої форми. Судовий наказ відповідно до ст. 95 ЦПК є виконавчим документом і підлягає виконанню за правилами, встановленими законодавством про виконавче провадження.

Отже, наказне провадження - це вид провадження у цивільному судочинстві, в якому судом вирішується справа про стягнення з боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна без проведення судового засідання на користь особи, яка має право вимоги.

Для видачі судового наказу до суду подається заява, зміст, форма та порядок подання якої визначений загальними правилами з доповненнями та винятками, обумовленими особливостями провадження. Заява, підписана заявником чи його представником, подається у письмовій формі з додаванням копій по числу боржників, а також документів, які підтверджують вимоги заявника.

За змістом заява про видачу судового наказу повинна містити:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування (ст. 98 ЦПК).

Згідно із ст. 99 ЦПК заява оплачується судовим збором у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.

Після отримання заяви про видачу судового наказу, суд може винести одне із таких рішень:

· повернути заяву про видачу судового наказу;

· відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу;

· видати судовий наказ.

Повертається заява про видачу судового наказу у випадках, коли подана до суду заява не відповідає вимогам щодо змісту та форми, порядку подання, оплати судового збору і заявник не усунув вказаних недоліків у строк, встановлений судом у порядку ст. 121 ЦПК. Така ухвала відповідно до ст. 101 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду із такою ж заявою.

Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу якщо вимога, яка міститься у заяві не входить до вимог, щодо яких може подаватися заява про видачу судового наказу. Підставою для відмови у прийнятті заяви є також наявність спору про право, який випливає із заяви та документів, поданих до суду. Тобто, відсутня очевидність вимоги, пред'явленої до суду. Наприклад, вбачаються вади щодо змісту чи форми правочину, вчиненого у письмовій формі, по якій пред'являється вимога до судового наказу.

Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу (ст. 100 ЦПК), яка може бути оскаржена і унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заінтересована особа не позбавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у загальному порядку. Якщо у прийнятті заяви (видачі судового наказу) відмовлено, судовий збір не повертається і може зараховуватися у подальшому при поданні заяви у позовному провадженні (ст. 99 ЦПК).

У разі прийняття заяви суд відповідно до ст. 102 ЦПК у триденний строк видає судовий наказ.

Висновок. Наказне провадження - це судова процедура, передбачена чинним Цивільним процесуальним кодексом України (надалі ЦПК), яку було запроваджено для спрощення та підвищення ефективності цивільного процесу. Наказне провадження можна назвати відносно самостійним, оскільки порівнюючи правове значення судового наказу, який може бути скасований тим самим судом, що його постановив, із судовим рішенням, слід визначати переваги останнього.

Завданням наказного провадження є прискорення вирішення справ, предметом яких є вимоги, пов'язані зі стягненням з боржника грошових коштів або витребуванням майна.

3. Особливості розгляду справ окремого провадження: встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

Чинне законодавство передбачає право громадян передавати на зберігання банкам та іншим фінансовим установам цінні папери та робити вклади без зазначення відомостей про вкладника (на пред'явника). Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказано ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка його пред'явить до виконання. Тому в разі втрати такого папера пред'явити його до виконання може будь-яка особа, котрій цінний папір на законних підставах не належить.

Аналогічним чином може відбуватися і щодо векселя.

Захист прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред'явника знає, хто є його держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, не знає, хто є його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний папір.

Відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі у порядку окремого провадження можливе не тільки у разі втрати цих документів, але й тоді, коли документи втратили ознаки платіжності внаслідок неналежного їх зберігання або з інших причин (у ощадній книжці не зберігся запис номера рахунку, не повністю зберігся запис лишку вкладу тощо), а фінансова установа у зв'язку з цим відмовилася здійснити відповідну операцію.

Право на звернення до суду. Із заявою до суду про відновлення прав на втрачений цінний папір на пред'явника має право звернутися особа, яка вважає себе його власником. Як заінтересована особа у справах даної категорії виступає ощадний банк, який видав цінній папір, оскільки рішення суду про визнання папера недійсним передбачає для нього певні обов'язки: видати заявникові вклад або цінний папір замість визнаного недійсним.

Справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника розглядаються судом за місцем знаходження установи, що видала цінний папір (емітента). Це зумовлюється насамперед необхідністю при підготовці справи до розгляду найоперативніше забезпечити заяву шляхом заборони цій установі провадити будь-які операції по втраченому цінному паперу. У випадку, коли предметом розгляду є відновлення прав на втрачений вексель, то справа розглядається судом за місцем платежу за таким векселем.

Відповідно до ст. 261 ЦПК у заяві, яка подається до суду, крім загальних вимог, встановлених ст. 119 ЦПК, повинно бути зазначено: ім'я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи-заявника; обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явника або вексель; повна і точна назва емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланку, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

Підготовка до судового розгляду справ про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника векселі за загальним правилом полягає у визначенні кола осіб, які мають брати участь у процесі; у визначенні предмета доказування і кола доказів, необхідних для встановлення фактів, що покладені в основу заявленої заявником вимоги; у вжитті заходів для забезпечення своєчасної явки в судове засідання учасників процесу. Підготовка справ даної категорії має певні особливості. Суддя після одержання заяви, постановляє ухвалу про виклик держателя цінного папера до суду на підставі публікації. Крім того, суддя своєю мотивованою ухвалою забороняє установі, яка видала цінний папір, провадити по ньому будь-які операції.

Щодо векселя, то ст. 262 ЦПК встановлені пені особливості. Так, якщо строк платежу за векселем не настав, ухвала, постановлена у ході підготовки справи до судового розгляду, надсилається на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального округу, на території якого знаходиться місце платежу за векселем. Тому при пред'явленні векселя нотаріусу для вчинення протесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту.

Закон покладає на держателя цінного папера обов'язок у зазначений в публікації тримісячний строк подати до суду, який постановив про це ухвалу, заяву про те, що він є її держателем, незалежно від того, є він власником цього цінного одного папера чи володіє ним на будь-яких інших підставах. До заяви він повинен додати оригінал цінного папера. Особиста явка держателя цінного до суду не є обов'язковою, тому надання вказаних документів може бути здійснено як шляхом явки в суд, так і поштою.

Подання держателем цінного папера до суду заяви про наявність у нього певних прав на цей папір свідчить про виникнення між ним і заявником спору про право, що виключає можливість розгляду справи за правилами окремого провадження. У зв'язку з цим суддя повинен постановити ухвалу про залишення заяви щодо відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду. У цьому випадку суд повинен роз'яснити заявнику його право пред'явити до держателя папера позов у загальному порядку. Суд для цього встановлює строк, протягом якого заявник може реалізувати надане йому право на подання позову з метою захисту своїх суб'єктивних прав у порядку позовного провадження, який не може перевищувати двох місяців, однак може бути продовжений.

У випадку, коли держатель цінного папера протягом тримісячного строку не заявить на нього своїх праві не подасть до суду відповідної заяви, суддя постановляє ухвалу про призначення справи до розгляду.

Особливістю рішення по цих справах є те, що визнавши вимоги заявника законними і обґрунтованими, суд робить висновок про визнання втраченого цінного паперу на пред'явника недійсним. Відповідно до ст. 267 ЦПК рішення про визнання втраченого цінного паперу на пред'явника або векселя недійсним є підставою для видачі заявникові цінного паперу на пред'явника замість визнаного недійсним або проведення визначених ним операцій; для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя замість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

Висновок. Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір. Заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред'явника або за місцем платежу за векселем.

Глава 7 розділу IV ЦПК визначає особливості розгляду справ про відновлення права на втрачені цінні папери на пред'явника або векселі після їх втрати та визнання їх недійсними.

Заява про визнання цінного паперу або векселя недійсними і про відновлення права на втрачений цінний папір подається до місцевого суду за місцем знаходження емітента цінного паперу на пред'явника або за місцем платежу за векселем.

Приймаючи заяву, суддя повинен приділити належну увагу відповідності заяви у конкретній справі вимогам цієї статті. Зазначені дані дозволять судді правильно визначити цивільну юрисдикцію справи: чи є папір цінним, чи належить він до тих, право на який може відновити суд.

4. Заява про видачу судового наказу

Заява про видачу судового наказу подається в суд у письмовій формі. У заяві повинно бути зазначено:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

5) перелік документів, що додаються до заяви.

Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження.

До Дубенського міськрайонного суду

Заявник: Онищук Василь Володимирович,

який проживає за адресою: вул. М.Вовчка, буд. 23, кв. 34, м. Дубна, Рівненської обл.,

поштовий індекс 35600

Заінтересована особа:

Відкрите акціонерне товариство „Молодь” вул. Гагаріна, буд. 4, м. Дубно Рівненської обл.,

поштовий індекс 35600

Заява про видачу судового наказу про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати 15 червня 1998 року мене прийняли на роботу апаратником у відкрите акціонерне товариство „Молодь” м. Дубно.