Відкриття спадщини

11

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Посвідчення заповіту при свідках

2. Недійсність заповіту

3. Задача

Список використаних джерел

1. Посвідчення заповіту при свідках

Після смерті громадянина його майнові права та обов'язки, а також деякі немайнові права переходять до інших осіб, Такий перехід майна померлого до іншої особи або до інших осіб називається спадкуванням.

Існує дві підстави спадкування: спадкування за заповітом і спадкування за законом. При цьому слід зауважити, що пріоритетне право на спадкування мають особи, визначені в заповіті, тобто особи, призначені згідно волі заповідача - спадкодавця. Лише за відсутності заповіту, визнання його недійсним або відмови від спадщини спадкоємця за заповітом право спадкувати одержують спадкоємці за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт здійснюється особисто фізичною особою з повною цивільною дієздатністю.

Заповіт, як правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача, повинен бути здійснений ним особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов'язків. Ці розпорядження можуть бути зроблені заповідачем у будь-який час. Заповідач самостійно визначає обсяг того, що передається у спадок, він може охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті, які можуть йому належати в майбутньому, заповідати все майно, або його частину. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається Якщо в заповіті буде вказане майно, яке на момент відкриття спадщини буде втраченим чи взагалі не придбаним, то в цій частині заповіт буде недійсним. Частина спадщини, яка не включена до заповіту, спадкується за законом.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими службовими особами, що мають право вчиняти нотаріальні дії. До них відносяться посадові чи службові особи органу місцевого самоврядування, головний лікар, начальник госпіталю, директор або головний лікар будинку для осіб похилого віку та інвалідів, капітан судна, начальник експедиції, командир військової частини, з'єднання, установи або закладу, начальник місця позбавлення волі, начальник слідчого ізолятору. Вказані особи посвідчують заповіти щодо громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів; громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України; громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях; військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах; військовослужбовців та членів їх сімей, що перебувають у пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів; осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, слідчому ізоляторі.

Цивільним кодексом України передбачено певні вимоги щодо складання та посвідчення заповіту. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, дати та місця народження заповідача, та має бути особисто підписаний заповідачем.

У більшості випадків заповіти складаються на користь рідних або близьких; Тому звичайною є ситуація, коли після смерті спадкодавця родичі, керуючись матеріальними цілями, намагаються оспорити даний правочин, визнавши його недійсним. Зазвичай, заінтересовані особи посилаються при укладенні правочину під примусом, у стані неосудності або на несправжність підпису на документах тощо.

Проблему можна уникнути при умові використання однієї із законодавчих новел. Так, ч.1 ст. 1253 ЦК передбачено, що на бажання заповідача його заповіт; може бути посвідчений при свідках.

У частині 2 ст. 1253 ЦК зазначено випадки, в яких присутність двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою, посвідчення заповіту іншою посадовою, службовою особою, а також, коли фізичні вади заповідача унеможливлюють його ознайомлення зі змістом заповіту (поганий зір, сліпота).

Присутність свідків зумовлена тим, щоб підтвердити стан, у якому перебував заповідач на момент посвідчення заповіту.

Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути свідками: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про їх особи.

Нотаріус на прохання особи записує заповіт з його слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем та підписаний ним, про цю зазначається ним перед його підписом.

Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту.

Висновок. Отже, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт здійснюється особисто фізичною особою з повною цивільною дієздатністю.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими службовими особами, що мають право вчиняти нотаріальні дії. До них відносяться посадові чи службові особи органу місцевого самоврядування, головний лікар, начальник госпіталю, директор або головний лікар будинку для осіб похилого віку та інвалідів, капітан судна, начальник експедиції, командир військової частини, з'єднання, установи або закладу, начальник місця позбавлення волі, начальник слідчого ізолятору. Вказані особи посвідчують заповіти щодо громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів; громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України; громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях; військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах; військовослужбовців та членів їх сімей, що перебувають у пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів; осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, слідчому ізоляторі.

2. Недійсність заповіту

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним (ст. 1257 ЦК).

При цьому на заповіт як односторонній правочин поширюються загальні правила про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають право на його складання, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому у визнанні такого заповіту недійсним у судовому порядку необхідності немає (ст. 215 ЦК).

Заповіт з вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам (внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаним недійсним за позовом заінтересованої особи (ст.ст. 229, 230, 231 ЦК).

Заповіт може бути визнаним недійсним як повністю, так і частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не тягне недійсності його в цілому. Наприклад, якщо заповідач своїм заповітом порушує права спадкоємців за законом на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК), то заповіт у цій частині є недійсним. Однак в решті заповідальних розпоряджень воля заповідача зберігає своє юридичне значення.

Якщо заповіт визнається недійсним у цілому, то настає спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права на спадкування таким заповітом, закликається до спадкування на загальних підставах.

Право на подання позову про недійсність заповіту виникає тільки після смерті заповідача.

Якщо говорити про визнання заповітів недійсними, то, в першу чергу, необхідно враховувати визначені законодавством правила їх посвідчення. При цьому до посвідчення заповітів можуть застосовуватись як загальні, так і спеціальні правила посвідчення угод. Якщо загальні правила, які пред'являються до посвідчення угод (глава 3 ЦК), в основному доволі чітко визначені і проаналізовані багатьма вченими, то спеціальні правила потребують суттєвого аналізу.

Так, відповідно до ст. 541 ЦК, до спеціальних вимог, що ставляться до порядку оформлення заповіту, відносяться такі умови: обов'язкова письмова форма із зазначенням місця і часу його укладення, підписання заповіту особисто заповідачем і нотаріальне посвідчення. При цьому, слід розуміти, що відсутність однієї з перерахованих умов може стати причиною визнання заповіту недійсним. Однак проти кого буде спрямована дія закону? Стаття закону перераховує комплекс умов, які співіснують, але можуть поглинатись одним суттєвим аспектом. Так, недійсність заповіту може виникнути лише в тому разі, коли особа не звернулась до нотаріуса й на складеному заповіті відсутні будь-які ознаки нотаріального його посвідчення. Йдеться про випадок, коли після смерті особи заповіт буде знайдено в тому приміщенні, де знаходився спадкодавець.

Коли ж заповіт нотаріально посвідчений і в ньому не зазначені місце й час його укладення, то це необхідно відносити до помилки нотаріуса, але помилки, яка може бути виправлена, оскільки нотаріуси зобов'язані реєструвати вчинювані нотаріальні дії у відповідних реєстрах нотаріальних дій, а відомості про посвідчення заповіту мають вноситись також до комп'ютерної бази даних - Єдиного реєстру заповітів та спадкових справ.

Якщо в заповіті відсутня дата його посвідчення, то ця обставина має правове значення, коли в державному нотаріальному архіві існують інші заповіти, складені від імені спадкодавця або стосовно особи є відомості про її недієздатність під час посвідчення заповіту, а при відсутності такої інформації немає підстав для визнання такого заповіту недійсним з причин відсутності дати.

Якщо ж на заповіті відсутній особистий підпис заповідача, то такий заповіт має визнаватись недійсним. Це свідчить про помилку як нотаріуса, так і особи, оскільки відомості про необхідність підписання документів є загальновідомими й не пов'язуються із спеціальною юридичною компетентністю.

Вимагаючи від заповідача додержання обов'язкової процедури нотаріального посвідчення заповіту, законодавець одночасно вживає заходів до охорони його прав, оскільки при цьому покладає на нотаріуса обов'язок чітко дотримуватись вимог закону. Така правоохоронна функція нотаріального процесу передбачена саме для юридично необізнаних осіб.

Таким чином, можна зробити висновок, що в силу ролі нотаріуса в правовій системі України та його компетенції, саме на нього покладається обов'язок додержуватись вимог закону і контролювати дії особи від можливих процесуально-правових помилок. Це положення випливає з процесуального порядку здійснення нотаріального процесу, тобто в силу ст. 5, 6 Закону України “Про нотаріат” нотаріус зобов'язаний виконувати обов'язки згідно із законом. Отже, можна зробити висновок про те, що в ст. 541 Цивільного кодексу достатньо залишити лише одну умову, що заповіт підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. При цьому, всі інші вимоги, які стосуються змісту та вимог щодо оформлення заповіту можуть бути перенесені до Закону України “Про нотаріат”. Це зауваження має підкреслити відмінність норм матеріального та процесуального характеру. Оскільки нотаріальний процес має певну форму, то й норми, що регламентують вимоги до форми, мають відноситись до процесуальних.

Говорячи про заповіти, що прирівнюються за правовим значенням до нотаріально посвідчених, слід зауважити, що ці випадки слід розцінювати як виняток із правила, а не саме правило.

Однак юридичні знання стосовно більшості перелічених у ст. 542 ЦК осіб, що мають право за певних обставин посвідчити заповіт, важко назвати ґрунтовними. При цьому, процесуальний порядок набрання законної сили заповітом, посвідченим такими особами, також відрізняється від нотаріального посвідчення. Частина 6 статті 40 Закону України “Про нотаріат” передбачає, що завідуючий державним нотаріальним архівом зобов'язаний перевірити законність заповіту, який надійшов на зберігання, й в разі встановлення невідповідності його закону повідомити про це заповідача й посадову особу, яка посвідчила заповіт. Тобто фактично пропонується переглянути зміст заповіту й згідно зі ст. 544 ЦК виправити його недоліки.

Така процедура перегляду змісту заповіту дозволяє встановити наявність розбіжностей у змісті заповіту з вимогами закону, але, на наш погляд, такий процесуальний порядок не має під собою правового змісту, не відповідає загальноприйнятій компетенції нотаріальних органів тощо. В цьому випадку повинна мати місце лише констатація факту розбіжності заповіту із законом, оскільки, за загальним правилом, повноваженнями щодо визнання угод недійсними, в тому числі й заповіту як односторонньої угоди, наділений виключно суд. Тому варто розглядати дії завідуючого державним нотаріальним архівом лише як попередню перевірку юридичної компетентності заповідача та дій особи, яка посвідчувала заповіт.

Необхідним моментом при визнанні заповіту частково недійсним є положення щодо можливого не зазначення в його змісті осіб, які мають право на обов'язкову частку. Стаття 535 ЦК передбачає можливість спадкування осіб, які непрацездатні на момент смерті заповідача й не зазначені в заповіті, незалежно від змісту заповіту. В цій ситуації особам, які мають право на обов'язкову частку, навіть не потрібно ставити питання про недійсність заповіту в частині їх позбавлення права на спадкування. Їх право на спадкування визначає закон, який за правовим статусом є вищим по відношенню до волевиявлення заповідача.

Висновок. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним (ст. 1257 ЦК).

При цьому на заповіт як односторонній правочин поширюються загальні правила про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають право на його складання, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому у визнанні такого заповіту недійсним у судовому порядку необхідності немає (ст. 215 ЦК).

Заповіт з вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам (внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаним недійсним за позовом заінтересованої особи (ст.ст. 229, 230, 231 ЦК).

Заповіт може бути визнаним недійсним як повністю, так і частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не тягне недійсності його в цілому. Наприклад, якщо заповідач своїм заповітом порушує права спадкоємців за законом на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК), то заповіт у цій частині є недійсним. Однак в решті заповідальних розпоряджень воля заповідача зберігає своє юридичне значення.

заповіт свідок заповідач нотаріус

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.

3. Бірюков І.А. Цивільне право України. - К.: Істина, 2004. - 224 с.

4. Борисова В.I. Цивільне право України. - К.: Юрінком інтер, 2004. -552 с.

5. Дзера О.В. Цивільне право України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 269 с.

6. Панченко М.І. Цивільне право України. - К.: Знання, 2005. - 493 с.

7. Харитонов Є.О. Цивільне право України. - К.: Істина, 2003. - 776 с.

8. Шевченко М.Я. Цивільне право України. - К: Ін Юре, 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru