Зміна умов публічної обіцянки винагороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Зміна умов публічної обіцянки винагороди

2. Підстава виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної особи або юридичної особи

3. Особливості відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, органами АРК, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами

4. Визначення заробітку, втраченого внаслідок каліцтва та іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором

Список використаних джерел

1. Зміна умов публічної обіцянки винагороди

За ст. 1147 ЦК особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди.

Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання.

Якщо у зв'язку із зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат.

Законодавець не визначає умови та причини, за яких можлива зміна завдання та умов обіцянки про винагороду, а також не зобов'язує сповістити про зміни умов обіцянки винагороди в тому самому порядку, в якому була оголошена винагорода. При цьому особа, яка обіцяє винагороду, може змінити, наприклад, розмір винагороди без поважних причин та без обмежень у часі (на відміну від публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу).

Варто відзначити, що зміна завдання фактично приведе до зміни предмета публічної обіцянки винагороди, а відтак - і до зміни суті зобов'язання. Із зміною завдання особа, яка обіцяла винагороду, фактично оголошує про відмову від обіцянки винагороди, та оголошує про нову обіцянку винагороди. Саме тому, особам, які відгукнулися на оголошення винагороди, гарантується право на відшкодування збитків, понесених ними у зв'язку з виконанням вказаного в оголошенні винагороди завдання, якщо зміст такого завдання змінений особою, що оголосила винагороду. Саме збитків, а не витрат. У випадку, коли, особа, яка оголошує про обіцянку, бажає змінити умови, тобто не змінити суть обіцянки винагороди, а лише змінити деякі її умови, наприклад, умови про місце виконання, розмір винагороди чи строк, вона повинна відшкодувати витрати, які були понесені особою при виконанні обумовленого завдання. Але обов'язковою умовою відшкодування буде відмова від продовження виконання завдання особою, яка відгукнулася на обіцянку. Тобто, якщо вона буде продовжувати виконувати завдання, витрати не будуть відшкодовані, а поглинаються винагородою, якщо така буде видана. Напевне, розмір збитків, які повинні бути відшкодовані не може бути більше, ніж обіцяна винагорода. Такий висновок можна обґрунтувати тим, що: по-перше, навряд чи взагалі якась особа відгукнеться на обіцянку винагороди, яка менша ніж витрати на здійснення завдання; по-друге, саме правило про відшкодування витрат, що були зазнані особою, яка приступила до виконання завдання, введене для захисту цих осіб від витрат на здійснення обіцянки, яка була скасована. Однак ці витрати не повинні покладатися на іншу сторону (особу, яка обіцяла винагороду), якщо вони були невиправданими з самого початку. Адже навіть без скасування обіцянки, особа, що зазнала цих витрат, які виявилися більше, ніж винагорода, повинна була усвідомлювати, що засіб виконання завдання вибраний невдало, і за цей вибір не повинна нести відповідальність особа, яка оголосила винагороду.

Висновок. Отже, за ст. 1147 ЦК особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди.

Законодавець не визначає умови та причини, за яких можлива зміна завдання та умов обіцянки про винагороду, а також не зобов'язує сповістити про зміни умов обіцянки винагороди в тому самому порядку, в якому була оголошена винагорода. При цьому особа, яка обіцяє винагороду, може змінити, наприклад, розмір винагороди без поважних причин та без обмежень у часі.

2. Підстава виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної

особи або юридичної особи

винагорода майно заробіток трудовий договір

За зобов'язанням із рятування майна фізичної або юридичної особи особа, якій завдана шкода внаслідок рятування майна фізичної та юридичної особи від реальної загрози має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави або власника (володільця) майна.

Підставою виникнення цього зобов'язання є вчинення особою, яка не має відповідних повноважень, дій фактичного характеру, які спрямовані на рятування майна фізичної або юридичної особи від реальної загрози, внаслідок чого вона зазнає шкоди.

Умовами виникнення зобов'язання із рятування є:

1) наявність у рятувальника шкоди як майнового, так і особистого характеру;

2) існування реальної загрози для майна особи (реальною є загроза, яка вимагає невідкладних дій рятувальника);

Зобов'язання виникає у разі рятування як усіх об'єктів в сукупності, так і кожного з них окремо.

3) відсутність у рятувальника відповідних повноважень на рятування майна (він не є професійним рятувальником, пожежником, працівником правоохоронного органу тощо);

4) спрямованість дій на рятування майна саме іншої особи (у разі рятування власного майна, зобов'язання не виникає);

5) наявність причинного зв'язку між діями рятувальника та отриманою шкодою (в даному зобов'язанні встановлюється причинний зв'язок між діями потерпілої особи та наявною у неї шкодою, а не заподіювача шкоди як у деліктних зобов'язаннях).

Суб'єктами зобов'язання із рятування майна фізичної або юридичної особи є:

1) рятувальник (фізична або юридична особа);

2) держава;

3) власник (володілець) майна.

Правові наслідки залежать не лише від об'єкта рятування, а й від об'єкта, якому була заподіяна шкода, тобто життя, здоров'я чи майна рятувальника.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

В цьому випадку до наведених вище умов виникнення зобов'язання необхідно додати таку умову, як "істотна цінність майна, яке рятувалося".

Майно істотної цінності - категорія оцінювальна, але безумовно, це поняття повинно охоплювати речі, які становлять історичне чи культурне надбання країни, є пам'ятками архітектури, історії, існують в єдиному екземплярі. Якщо на майно, яке рятувалося, поширюється режим "майна істотної цінності", то заподіяна рятувальнику шкода відшкодовується в повному обсязі державою.

Шкода, завдана майну фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Обов'язок власника (володільця) майна відшкодувати шкоду, завдану громадянину при рятуванні його майна, виникає незалежно від наслідків рятування. Розмір відшкодування не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.

Якщо особа зазнала шкоди, рятуючи чуже майно, незважаючи на владні заборони компетентних органів (наприклад, знищення худоби при епізоотії, епідемії), то права на відшкодування вона не набуває.

Рятувальник має право на відшкодування майнової шкоди лише у випадку, коли ним рятувалося майно, яке має "істотну цінність". Виникає питання, які правові наслідки настануть, якщо рятується майно, що не становить істотної цінності. Вважаємо, що в цьому випадку, керуючись аналогією закону, рятувальник має право вимагати відшкодування понесеної ним шкоди, посилаючись на норми інституту вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (статті 1158-1160 ЦК).

Висновок. Рятувальник має право на відшкодування майнової шкоди лише у випадку, коли ним рятувалося майно, яке має "істотну цінність". Виникає питання, які правові наслідки настануть, якщо рятується майно, що не становить істотної цінності. В цьому випадку, керуючись аналогією закону, рятувальник має право вимагати відшкодування понесеної ним шкоди, посилаючись на норми інституту вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (статті 1158-1160 ЦК).

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода.

Обов'язок відшкодування організацією шкоди громадянинові при рятуванні її майна виникає за таких підстав:

а) наявність шкоди;

б) спрямованість дій громадянина на рятування колективного та державного майна;

в) реальність небезпеки, що загрожувала колективному або державному майну;

г) причинний зв'язок між діями громадянина з рятування майна та шкодою, якої зазнав громадянин.

Шкода, якої зазнав громадянин при рятуванні колективного або державного майна, може виражатися у пошкодженні або знищенні належного йому майна, в повній або частковій втраті заробітку, спричиненою втратою або зменшенням працездатності, а також у витратах, зумовлених ушкодженням здоров'я (посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

Для виникнення обов'язку відшкодувати шкоду необхідно, щоб між діями потерпілого з рятування колективного або державного майна і шкодою, якої він зазнав, був причинний зв'язок.

3. Особливості відшкодування шкоди, завданої органами

державної влади, органами АРК, органами місцевого

самоврядування та їх посадовими особами

У Конституції України (ст. 56) закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У ст. 1173 ЦК містяться правила відшкодування шкоди, завданої органами влади або місцевого самоврядування, в яких реалізується їхня деліктоздатність. Дані суб'єкти вступають у цивільні відносини через дії чи бездіяльність осіб, які формують дані органи та мають статус посадових або службових осіб.

Суб'єктами відповідальності за ст. 1173 ЦК є органи державної влади або місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до ст. 2 Закону України від 21 травня 1997 року "Про місцеве самоврядування".

Стаття 1173 ЦК є спеціальною, оскільки передбачає певні особливості, відмінні від загальних правил деліктної відповідальності, а саме:

а) наявність владно-адміністративного, тобто обов'язкового, одностороннього характеру дій органів державної влади, місцевого самоврядування;

б) завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених суб'єктів;

в) настання відповідальності незалежно від вини цих органів.

Дії органів влади або місцевого самоврядування можуть бути у формі адміністративних актів (також нормативних), а також безпосередніх дій при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо). Проте такі дії повинні здійснюватися в межах відповідно їх компетенції. Дії, що виходять за зазначені межі, визнаються незаконними. Шкода може бути завдана також внаслідок бездіяльності, тобто нездійснення (чи відмова від здійснення) органом державної влади, місцевого самоврядування своїх обов'язків. Проте шкода, завдана під час господарської або технічної діяльності, яка не пов'язана безпосередньо з реалізацією ними своїх владних повноважень, підлягає відшкодуванню за загальними правилами.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої незаконними адміністративними, нормативними актами необхідно та й доречно в судовому порядку вимагати визнання такого акту недійсним за правилами ст. 21 ЦК. Так, незаконним визнається правовий акт, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Право на відшкодування завданої шкоди, за правилами даної норми, може належати як фізичній особи, так і юридичній. Проте, фізичні особи можуть вимагати за завдання шкоди у сфері владно-адміністративних відносин і відшкодування моральної шкоди.

Завдана шкода відшкодовується не безпосередньо органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, а за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Так правила ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачають, що "шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету" (ч. 1).

Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, які відшкодували завдану шкоду потерпілому, мають право зворотної вимоги до безпосереднього заподіювана шкоди.

Зміст ст. 1174 ЦК відповідає також вимогам ст. 56 Конституції України, що передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади або місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

Посадовими особами, мова про яких іде в ст. 1174 ЦК, є не будь-які працівники державних органів та органів місцевого самоврядування, а лише ті, які віднесені до категорії посадових осіб Законом України від 16.12.1993 року "Про державну службу" та Законом України від 21.05.1997 року "Про органи місцевого самоврядування". Так, відповідно до Закону України "Про державну службу", посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2).

Посадовою особою, за Законом України "Про органи місцевого самоврядування", є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 1).

Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК, необхідно, щоб посадова або службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких встановлюється відповідними правовими актами. Такі особи наділені правом в межах своєї компетенції давати як для громадян, так і для установ, незалежно від відомчої належності чи підлеглості, вказівки правового характеру, що підлягають обов'язковому виконанню, застосувати примусові заходи і щодо громадян, які безпосередньо не підпорядковані їй по службі. До них належать, зокрема, народні депутати України, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови, судді, народні засідателі, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, усі працівники міліції, інспектори державних інспекцій, а також військові коменданти, начальники гарнізонів, військовий патруль, вартові на посту та інші військовослужбовці при виконанні ними обов'язків по підтриманню громадського порядку, у тому числі й військовослужбовці конвойної служби та охорони місць позбавлення волі.

Відповідно до змісту ст. 1174 ЦК, обов'язок відшкодувати завдану шкоду перед потерпілим покладається не на посадову або службову особу, незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю якої завдано шкоди, а на органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Тобто вимоги про відшкодування шкоди до осіб, які безпосередньо її завдали, не повинні пред'являтися незалежно від їх вини. Тобто, має місце відповідальність органів державної влади або місцевого самоврядування без вини.

Висновок. У Конституції України (ст. 56) закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У ст. 1173 ЦК містяться правила відшкодування шкоди, завданої органами влади або місцевого самоврядування, в яких реалізується їхня деліктоздатність. Дані суб'єкти вступають у цивільні відносини через дії чи бездіяльність осіб, які формують дані органи та мають статус посадових або службових осіб.

Завдана шкода відшкодовується не безпосередньо органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, а за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Так правила ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування" передбачають, що "шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету" (ч. 1).

Зміст ст. 1174 ЦК відповідає також вимогам ст. 56 Конституції України, що передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади або місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

4. Визначення заробітку, втраченого внаслідок каліцтва та іншого

ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим

договором

При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було завдане особі, яка працювала за трудовим договором, то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності (ч. 1 ст. 1197 ЦК України).

Під поняттям "професійна працездатність" слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, виконання якої потребує певної кваліфікації. Так, наприклад, у випадку, коли піаніст втратив великого пальця, то вважається, що він втратив свою професійну працездатність на 100%. Відсоток втрати професійної працездатності особи встановлюється медико-соціальною експертизою і на підставі цього особа визнається інвалідом І, II або III групи. Загальною працездатністю вважають здатність особи до виконання будь-якої некваліфікованої роботи взагалі, яка не потребує спеціальних знань та навичок. Відсоток втрати загальної працездатності особи встановлюється також медико-соціальною експертизою.

Тобто на розмір втраченого заробітку (доходу) впливають:

а) середній місячний заробіток потерпілого;

б) ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шляхом поділу сукупного заробітку (доходу) за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я на, відповідно, 12 або 3. Пріоритетність у виборі найбільш кращого співвідношення надається потерпілому. При цьому вказане співвідношення, яке і становитиме середньомісячний заробіток (дохід) не повинен бути менше п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Ще одним фактором, який впливає на розмір втраченого заробітку (доходу) є ступінь втрати професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).

Коли мова йде про тимчасову втрату працездатності, то вона повинна посвідчуватись листком тимчасової непрацездатності (лікарняним листком), який видається відповідним лікувальним закладом. Умови та порядок відшкодування такої шкоди встановлюються спеціальним законом (див. Закон України від 18.01.2001 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням").

Стійка (тривала) втрата працездатності встановлюється медико-соціальними експертними комісіями Міністерства охорони здоров'я України (МСЕК). На підставі проведеного цими органами медико-соціальної експертизи встановлюється ступінь втрати професійної працездатності особи. І лише у випадку, коли втрати професійної працездатності немає, тоді відповідні комісії встановлюють ступінь втрати загальної працездатності, наприклад, коли програміст втратив ногу, то ступінь втрати ним професійної працездатності нульовий, і тому слід визначати ступінь втрати загальної працездатності, який в цьому випадку заподіяння каліцтва буде доволі високим. Ступінь втрати працездатності встановлюється у відсотках на підставі висновку МСЕК. Порядок відшкодування шкоди у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом (див. Закон України від 23.09.1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності").

Для загального обрахування розміру втраченого заробітку (доходу) слід визначити середньомісячний заробіток (дохід) фізичної особи та співвіднести його зі ступенем втрати професійної, а у випадку її відсутності - загальної працездатності. Наприклад, коли за трудовим договором особа отримувала впродовж останніх трьох місяців відповідно 720, 750 та 780 гривен і після цього їй було завдано каліцтво, що спричинило втрату професійної працездатності на 75%, то обрахувати розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) слід таким чином:

(720 + 750 + 780): 3 х 75% = 562 гривни 50 коп. щомісяця.

Однак визначена втрата заробітку (доходу) не є сталою величиною. Вона залежно від різних факторів може змінюватись як у бік зменшення, так і в бік збільшення.

Ще одним видом видатків, які повинні бути відшкодовані потерпілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я є його додаткові витрати, які викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить із того, що додаткові витрати відшкодовуються в тому випадку, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпілий реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не має права претендувати на їх безоплатне отримання.

При цьому в ст. 1195 ЦК передбачається лише орієнтовний перелік можливих додаткових витрат, до яких відносять витрати на:

а) посилене харчування;

б) санаторно-курортне лікування;

в) придбання ліків;

г) протезування;

д) сторонній догляд.

Даний перелік не є вичерпним, і тому у випадку необхідності можуть бути відшкодовані також і витрати на придбання спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо. При цьому особі може бути призначено як одна, так і декілька видів допомоги чи догляду. Відшкодуванню можуть підлягати навіть і додаткові витрати, які зможуть реально виникнути в майбутньому, наприклад, винайдення нового методу лікування. Однак у будь-якому випадку необхідність даних витрат повинна бути доведена відповідною лікарською експертизою (МСЕК) або судом. Порядок відшкодування додаткових витрат у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом.

Що стосується сукупного заробітку (доходу), то до нього включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку, крім виплати одноразового характеру, не обумовлених діючою системою оплати праці, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992р. №583, зокрема: одноразові виплати, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу, допомогу по вагітності та пологах тощо.

Якщо середньомісячний заробіток обчислюється за 12 місяців, у заробіток включаються всі зазначені виплати, проведені в цей період, у тому числі і допомога по тимчасовій непрацездатності. У разі, коли за бажанням потерпілого береться заробіток за 3 календарні місяці, в загальний заробіток за 3 місяці включаються також річні винагороди (за підсумками роботи за рік, премії та інші виплати, які не завжди можуть бути зараховані на час проведення розрахунку) за минулий рік у частині, пропорційно періоду, який прийнято до розрахунку, тобто четверта частина річних виплат.

У випадку, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості. При цьому загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1195 ЦК).

Законодавець, окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодувати також і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Так, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни (ч. 4 ст. 1197).

Висновок. Відповідно до ст. 1197 ЦК розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може братися до уваги за бажанням потерпілого середньомісячний заробіток (дохід) за дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було викликане каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку.

До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.

Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості.

Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.

3. Бірюков І.А. Цивільне право України. - К.: Істина, 2004. - 224 с.

4. Боброва Д.В. Цивільне право: Підруч. - К.: Вентурі, 2003. - 280 с.

5. Борисова В.I. Цивільне право України. - К.: Юрінком інтер, 2004. - 552 с.

6. Дзера О.В. Цивільне право України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 269 с.

7. Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підруч. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 311 с.

8. Панченко М.І. Цивільне право України. - К.: Знання, 2005. - 493 с.

9. Подопригора О.А. Право інтелектуальної власності в Україні: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 612 с.

10. Святоцкий А.Д. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. - К.: Ін Юре, 2003. - 593 с.

11. Харитонов Є.О. Цивільне право України. - К.: Істина, 2003. - 776 с.

12. Харитонов Є.О. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України. - К: Ін Юре, 2007. - 785 с.

13. Шевченко М.Я. Цивільне право України. - К: Ін Юре, 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru