Співвідношення і взаємозв'язок цивільного права і цивільного законодавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Співвідношення і взаємозв'язок цивільного права і цивільного законодавства

2. Види юридичних осіб

3. Довіреності, які видаються організаціями

4. Усунення від спадщини

5. Поняття авторського права

Список використаної літератури

1. Співвідношення і взаємозв'язок цивільного права і цивільного

законодавства

Термін «цивільне право» вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивільно-правового регулювання. У цьому значенні «цивільне право» (тут точніше вести мову про «цивільне законодавство») є системою нормативних актів, що містять цивільно-правові норми.

Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право - це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство - це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносини в цивільній сфері.

Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ними суспільних відносин, а цивільне законодавство - як зовнішня форма права, зумовлена його змістом.

Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

При визначенні поняття «цивільне законодавство» постає практично важливе питання: що слід розуміти під терміном «законодавство»? Конституційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розуміти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти.

При цьому Суд зазначив, що це визначення стосується саме ч. 3 ст. 21 КЗпП України і не є єдино правильним в інших випадках використання цього терміну. Так у деяких нормативних документах законодавством слід вважати лиш закони, а в інших - увесь спектр нормативних документів. Слід також зазначити, що, застосувавши до терміна «законодавство», що розглядається у ч. 3 ст. 21 КЗпП, розширене тлумачення, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним.

Розширене тлумачення поняття «законодавство» характерне і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоплюються не тільки закони і підзаконні акти, а й договори та звичаї. Зокрема, як випливає з гл. 1 ЦК «Цивільне законодавство України», у ЦК термін «цивільне законодавство» слугує для позначення всіх сукупностей норм і правил, що регулюють цивільні відносини.

Отже, цивільне право - це система нормативних актів, що регулюють суспільні правовідносини в цивільній сфері. Характерними ознаками цивільних правовідносин є такі:

Висновок. Цивільне законодавство - це система нормативних актів, які містять в собі цивільно-правові норми.

Цивільне право - це сукупність юридичних норм.

Цивільне законодавство - система нормативних актів. Цивільне право - внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство - зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.

2. Види юридичних осіб

Юридичні особи можна поділити на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

в) державні;

г) змішані.

Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяють на:

а) українські;

б) спільні з участю іноземного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об'єднання.

В України існує традиційний поділ на юридичних осіб публічного права і юридичних осіб приватного права. Суть цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (наприклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади та інші).

І навпаки, юридичні особи приватного права створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах саме з метою участі у різних цивільно-правових відносинах. Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Щодо регулювання цивільно-правових відносин за участю юридичних осіб публічного права (наприклад, коли у них виникає потреба укласти цивільно-правовий договір оренди, купівлі-продажу, про надання різних послуг тощо), то діє загальний принцип: публічні юридичні особи, вступаючи у цивільно-правові відносини, підпадають під режим цивільно-правового регулювання, як і будь-які інші приватні юридичні особи, незалежно від того, що створені вони розпорядчим способом на підставі рішення державних органів та органів місцевого самоврядування і в цілому функціонують для здійснення завдань публічного характеру. Таким чином, забезпечується єдність регулювання цивільно-правових відносин незалежно від того, хто є їх учасниками. Водночас порядок утворення юридичних осіб публічного права регулюється не актами цивільного законодавства, а нормами публічного права.

Чинне законодавство України також визначає для юридичних осіб, що діють у цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи тощо.

Підприємство - це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Отже, на відміну від бюджетних установ, які функціонують головним чином за рахунок бюджетних асигнувань, підприємства одержують доходи від своєї виробничо-господарської діяльності і покривають цими доходами свої витрати, тобто виступають в обороті як відокремлені товаровиробники. Залежно від форм власності, встановлених Законом України "Про власність", можуть діяти підприємства таких видів:

- приватне підприємство, основане на власності фізичної особи;

- колективне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства;

- господарське товариство;

- підприємство, основане на власності об'єднань громадян;

- комунальне підприємство, основане на власності відповідної територіальної громади;

- державне підприємство, основане на державній власності, в тому числі казенне підприємство;

- спільне підприємство, основане на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

- підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадян інших держав.

Перехід до ринкової економіки зумовив появу нових організаційно-правових форм, покликаних забезпечити поєднання майнових та інших інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері підприємницької діяльності. Саме для цього створюються численні господарські товариства, до яких належать такі юридичні особи, які створені на підставі договору шляхом об'єднання майна (або майна і підприємницької діяльності) фізичних та юридичних осіб з метою одержання прибутку. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" можуть створюватися акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, повні та командитні товариства.

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об'єднання капіталів та об'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язково - особистої участі (тобто підприємницької діяльності), до другої групи - товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особистою участю.

До об'єднань осіб належать повні і командитні товариства.

Повне товариство - це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників).

Для участі в цивільних правовідносинах з метою одержання прибутку створюються і виробничі кооперативи. Кооперативи створюються і діють у сільському господарстві, промисловості, будівництві, на транспорті, в торгівлі, громадському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва і соціально-культурного життя.

Серед названих організаційно-правових форм господарювання з використанням інституту юридичної особи слід виділити селянські (фермерські) господарства, які є формою підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією.

Юридичні особи можуть на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об'єднуватися в:

- асоціації, тобто договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, при цьому асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

- корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень з централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

- консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

- концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;- інші об'єднання, створені за галузевим, територіальним або іншими принципами.

До юридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. На таких засадах можуть створюватися органи господарського управління, які фінансуються за рахунок відрахувань від прибутків підпорядкованих їм підприємств.

Як юридичні особи в Україні діють різні об'єднання громадян. Об'єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), в розумінні цього закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Політичною партією є об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального самоврядування та представництво в їх складі. В Україні зареєстровані і діють Українська республіканська партія, Демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та інші.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів, музикантів та інших), товариств (наприклад. Наукове товариство ім. Т. Шевченка), комітетів (наприклад, Національний олімпійський комітет України), асоціацій (наприклад. Українська уфологічна асоціація) тощо. Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою у спілки (союзи, асоціації тощо), яким відповідно до їхніх статутів теж можуть надаватися права юридичної особи.

Юридичними особами є і споживчі кооперативи. Ними визнаються організації, засновані на членстві громадян з метою задоволення потреб членів та інших громадян у торговельному чи побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу в житлі, дачах, гаражах, соціально-культурних та інших послугах. Споживчими кооперативами є, зокрема, житлово-будівельні, гаражні та інші кооперативи. Члени споживчого кооперативу не відповідають за його зобов'язаннями, якщо інше не передбачено статутом кооперативу.

Учасниками цивільно-правових відносин виступають і релігійні організації. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління й установи, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищеназваних релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Висновок. Отже, юридичні особи можна поділити на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на:

а) приватні;

б) колективні;

в) державні;

г) змішані.

Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяють на:

а) українські;

б) спільні з участю іноземного інвестора;

в) іноземні;

г) міжнародні організації та об'єднання.

Чинне законодавство України також визначає для юридичних осіб, що діють у цивільному обороті, організаційно-правову форму: підприємства, господарські товариства, кооперативи тощо.

3. Довіреності, які видаються організаціями

Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами. Довіреність - це одностороння угода, яка фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя.

Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю, - довіреним.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей: разова - на виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чи купити будинок); спеціальна - на виконання якихось однорідних дій (наприклад, довіреність на отримання авторського гонорару протягом року); генеральна (або загальна) - на загальне управління майном довірителя.

Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому поза письмовою формою немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, повинні бути посвідчені уповноваженими на це особами. Так, щодо угод, які вимагають нотаріальної форми, довіреність повинна бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом.

Довіреності, які видаються організаціями для укладання будь-яких угод, не вимагають нотаріального посвідчення, оскільки вони посвідчуються самою організацією шляхом підпису керівником організації та скріплюються печаткою. Довіреності на одержання чи видачу грошей та інших матеріальних цінностей повинні бути також підписані головним бухгалтером.

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім'я, по батькові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках - посаду, яку вони займають, коло повноважень.

Максимальний строк дії довіреності - три роки. Якщо у довіреності не вказано строк її дії, то така довіреність зберігає силу протягом року від дня видачі. Довіреність, яка посвідчена нотаріально й призначається для дії за кордоном і яка не містить вказівок про строк дії, зберігає свою силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Довіреність без дати видачі недійсна. Довіреність підписується довірителем особисто. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.

Видавати довіреності без будь-яких обмежень можуть тільки повністю дієздатні особи. Якщо громадянин відповідно до чинного законодавства уклав шлюб до досягнення ним 18-річного віку, то він також має право видавати будь-яку довіреність.

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказаного у ній строку у випадках:

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмови від довіреності особи, якій вона була видана;

- припинення повноважень юридичної особи;

- смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною або безвісно відсутньою особою як особи, яка видала довіреність, так і довіреної особи.

Скасовуючи довіреність, довіритель зобов'язаний повідомити про це довірену особу, а також зацікавлених третіх осіб, оскільки права та обов'язки, які випливають з довіреності, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається (або повинна була дізнатися) про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Свої особливості мають довіреності, які видаються організаціями працівникам на одержання певних цінностей. Умови та порядок видачі таких довіреностей - на отримання сировини, матеріалів, палива, запчастин, інвентарю, худоби, насіння, добрив, інструменту, товарів, основних засобів та інших товарно-матеріальних цінностей, а також нематеріальних активів, грошових документів та цінних паперів - встановлені Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, яка затверджена наказом Міністерства фінансів України від 16 травня 1996 р. №99.

Такі довіреності видаються лише особам, які працюють на даному підприємстві. Довіреність особам, які не працюють на цьому підприємстві, може бути видана з дозволу керівника підприємства, якщо інше підприємство, де працює дана особа, видало їй довіреність на одержання тих самих цінностей і такої ж кількості з підприємства, яке видає свою довіреність.

Дані довіреності не вимагають нотаріального посвідчення, а підписуються керівником та головним бухгалтером підприємства або їх заступниками чи особами, які уповноважені на те керівником підприємства.

Щодо самої довіреності, то бланки довіреностей виготовляються з друкарською нумерацією відповідно до Правил виготовлення цінних паперів і документів суворого обліку.

У довіреності необхідно вказати: найменування підприємства-одержувача та його адресу, ідентифікаційний код, номер рахунку в банку й найменування банку; дату видачі довіреності, посаду, прізвище, ім'я, по батькові особи, документ, який посвідчує особу (серія, номер, дата видачі, організація, яка видала документ); найменування організації, у якої потрібно одержати цінності, підстави їх одержання (номер, дата наряду); перелік цих цінностей; зразок підпису особи, яка буде їх одержувати; підписи керівника та головного бухгалтера, печатка організації.

Строк дії довіреності встановлюється залежно від можливості одержання та вивозу відповідних цінностей за нарядом, рахунком, накладною або іншим документом, Ідо їх замінює, на підставі якого видана довіреність, однак не більше як на 10 днів.

Якщо довіреність видається на одержання цінностей, розрахунки за які здійснюються у порядку планових платежів, або доставка яких здійснюється централізовано - кільцевими перевезеннями, то допускається видавати довіреність строком на один календарний місяць.

Відповідно до п. 11 Інструкції забороняється відпускати цінності у випадках:

а) подання довіреності, виданої з порушенням, встановленого порядку заповнення або з незаповненими реквізитами;

б) подання довіреності, яка має виправлення і помарки, що не підтверджені підписами осіб, які підписали довіреність;

в) відсутність у довіреної особи вказаного у довіреності паспорта або іншого документа, що засвідчує довірену особу;

г) закінчення строку дії довіреності;

д) одержання повідомлення підприємства-одержувача цінностей про анулювання довіреності, 3 моменту отримання такого повідомлення відпуск цінностей за анульованою довіреністю припиняється. Відповідальність за відпуск цінностей за анульованими довіреностями несе підприємство, яке відпустило цінності.

Особа, якій була видана довіреність, зобов'язана не пізніше наступного після кожного випадку доставки на підприємство одержаних за довіреністю цінностей, незалежно від того, одержані цінності за довіреністю повністю або частково, подати працівникові підприємства, який здійснює виписування та реєстрацію довіреностей, документ про одержання нею цінностей та їх здачу на склад чи матеріально відповідальній особі.

Невикористані довіреності повинні бути повернуті не пізніше наступного дня після закінчення строку дії довіреності.

Висновок. Повноваження представника, як правило, визначаються довіреністю. Довіреність - це письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Таке визначення міститься в ч.1 ст. 64 ЦК. Але довіреність можна визначити і як документ, що містить в собі певний обсяг повноважень представника. Він адресується третім особам і має на меті довести до їх відома, що між особою, яку представляють, і представником є домовленість про представництво, і всі угоди, які здійснює представник в межах повноважень, вказаних у довіреності, особа, яку представляють, приймає на себе.

4. Усунення від спадщини

За життя особа набуває певних матеріальних благ і їхня доля не байдужа для суспільства. Держава визначає головні засади спадкового права, порядок переходу майнових прав та обов'язків померлого громадянина до правонаступників. До спадкування закликаються спадкоємці як за заповітом (якщо спадкоємець склав особисте розпорядження на випадок смерті), так і за законом. Керуючись нормами загальнолюдської моралі, законодавець визначає і коло осіб, які усуваються від отримання спадщини, незважаючи на їхні родинні чи сімейні зв'язки з померлим, а в певних випадках - незважаючи і на раніше висловлену волю у заповіті.

Спадкове право традиційно належить до найбільш сталих цивільно-правових інститутів. Коло негідних спадкоємців було визначене ще в 1963 р. і весь цей час залишалося без змін.

Радянському цивільному праву певний час був невідомий інститут так званих "негідних спадкоємців", і законодавство не містило спеціальних правил за якими, особа, що вчинила протиправні дії проти спадкодавця, позбавлялася б права на спадщину. Але згодом судова практика визнала, що особи, які вчинили навмисне вбивство спадкодавця, мають бути усунені від спадкування як за законом, так і за заповітом. Це положення було легалізоване постановою Пленуму Верховного Суду РРСФР від 7 червня 1927 року №9, в якій зазначалося, що, виходячи із суті і підстав спадкування, умисне і карне за Кримінальним кодексом убивство спадкодавця, позбавляє спадкоємця права на спадщину.

У частині 2 ст. 528 ЦК України підстави усунення від спадщини набули конкретизованішої форми. За чинним законодавством від спадщини усуваються особи:

- які навмисно позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців або зробили замах на їхнє життя;

- батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав;

- батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Перша категорія негідних спадкоємців усувається від спадщини як за законом, так і за заповітом, а друга і третя не можуть виступати спадкоємцями за законом, тобто складений, незважаючи на негідність їхньої поведінки, заповіт залишає їх у колі спадкоємців за законом.

Злочин не може вважатися належним способом набуття права власності. Ніхто не повинен набувати права на чуже майно злочинним шляхом.

Поняття навмисного вбивства як підстави усунення від спадщини труднощів не викликає. Зрозуміло, що йдеться про вчинення навмисних злочинів проти особи і їх кваліфікації за відповідними статтями Кримінального кодексу України.

Позбавлення життя спадкодавця з необережності, наприклад, при порушенні правил дорожнього руху, правил виконання будівельних робіт, не позбавляє винну особу права отримати спадщину, незважаючи на притягнення її до кримінальної відповідальності.

Певні проблеми виникають у нотаріальній практиці при аналізі поняття "замах на вбивство". Кримінальне законодавство замахом на злочин визнає умисну дію, безпосередньо спрямовану на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного (ч. 2 ст. 17 КК України). Тобто всупереч волі винної особи з'явилися обставини, що перешкодили завершенню злочину. Замах на вбивство за багатьма ознаками подібний до заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а вбивство - до заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого.

Будь-який злочин проти спадкодавця повинен позбавляти спадкоємця права на спадщину. Так, ще у стародавньому Римі спадщина розподілялася, виходячи із засад справедливості і "доброї совісті". Спадкоємець, який вчинив замах на життя спадкодавця відмовлявся викупити його з полону, або тяжко образив, позбавлявся права на спадщину.

Висновок. Отже, відповідно до ст. 528 ЦК України не мають права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх життя.

Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки після дітей, у відношенні яких вони позбавлені батьківських прав i не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки i повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Правила цієї статті застосовуються також i до права на заповідальний відказ.

5. Поняття авторського права

цивільний право довіреність спадщина авторський

Відносини, що складаються у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом Україні "Про авторське право і суміжні права" та іншими законодавчими актами України.

Завдання авторського права - встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основним принципом є поєднання інтересів автора та інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Джерела авторського права представлені нормативними актами, до яких передусім належить Конституція України (1996 p.), конституційні та законодавчі акти, що визначають основні засади, Закон України "Про авторське право та суміжні права" та інші закони.

Стаття 54 Конституції гарантує громадянам України свободу будь-якої творчості - художньої, літературної, наукової і технічної, ст. 41 проголошує право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У ст. 55 Конституція України надає судовий захист правам і свободам людини і громадянина. Законодавство, яке безпосередньо регулює відносини власності, визнає за громадянином виключне право розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Важливе значення у регулюванні авторських відносин повинні мати типові авторські договори, які затверджуватимуться Кабінетом Міністрів України або за його дорученням відповідними відомствами і творчими спілками.

Для правильного і однозначного застосування законодавства при захисті авторських прав велике значення має судова практика розгляду справ, що виникають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України систематично узагальнює й аналізує таку практику, робить відповідні висновки, про які повідомляє суди.

Особливу групу джерел сучасного авторського, права становлять міжнародні договори:

- Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886 p.), яка не раз доповнювалася і змінювалася;

- Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 p.);

- Римська конвенція з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм, а також виробників організацій мовлення (1961 p.);

- Конвенція, що створює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 p., чинна з 1970 p.);

- Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 p.);

- Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передаються через супутники (1974 p.).

Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжнародного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів є конституційним правом.

Якщо міжнародним договором, учасником якою є Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 3 Закону про авторське право).

Авторське право, як частина цивільного законодавства, регулює відносини, пов'язані з використанням творів літератури, науки і мистецтва. У цих відносинах беруть участь, з одного боку, автори творів, їх спадкоємці, правонаступники та інші власники авторського права, з другого - організації, зацікавлені у використанні творів: видавництва, редакції періодичних видань, кіностудії, телестудії, радіостанції, театри, концертні організації, фірми звукозапису тощо. Відповідно законодавство забезпечує охорону прав не тільки авторів творів, а й творців об'єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, радіомовних і телевізійних компаній), що сприяють розповсюдженню цих творів.

Право автора на обнародування твору - дія, завдяки якій твір уперше стає доступним для публіки. За життя автора ніхто, крім самого автора, не вправі вирішувати, чи буде випущено у світ його твір, а якщо буде, то коли і яким чином. Використання твору після обнародування підкоряється певним правилам. Автор, який володіє правами на свій твір, і твір (або його правовласник) користуються правовим захистом.

Авторське право поширюється на твори літератури, науки і мистецтва, які є результатом творчої діяльності, незалежно від призначення, способу і форми їх вираження, а також художніх достоїнств або наукової цінності.

Твір як результат творчої діяльності автора стає об'єктом авторського права лише за умови, що він виражений в якій-небудь об'єктивній формі, безпосередньо пов'язаній з можливістю його відтворення. При цьому для визнання твору об'єктом авторського права не вимагається завершеності роботи. Закон рівною мірою охороняє як закінчені, так і незавершені твори, зокрема ескізи, плани та їх проміжні результати, що використовуються авторами у процесі створення творів.

Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається реєстрація, спеціальне оформлення твору або дотримання якої-небудь іншої формальності. Однак слід мати на увазі, що на друкованих виданнях може проставлятися знак охорони авторського права, який складається з трьох елементів:

- латинської букви С в колі - ©;

- імені (найменування) власника виключних авторських прав;

- року першого опублікування твору.

Правовою охороною рівною мірою будуть користуватися як твори, на яких проставлено знак охорони, так і твори без такого знака. Основною метою забезпечення твору даним знаком є інформування третіх осіб про те, що цей твір охороняється. Таким чином, спрощується процес доведення провини порушника, якщо подібне порушення сталося. Аналогічне значення має також реєстрація прав автора на твір. Реєстрація здійснюється лише за бажанням правовласника, їй не надають ніякого право утворювального значення, але факт реєстрації може відіграти корисну роль у разі розв'язання спору про авторство на твір або його незаконне використання.

Висновок. Джерела авторського права представлені нормативними актами, до яких передусім належить Конституція України (1996 p.), конституційні та законодавчі акти, Закон України "Про авторське право та суміжні права" та інші закони. Важливе значення у регулюванні авторських відносин мають типові авторські договори.

Особливу групу джерел сучасного авторського, права становлять міжнародні договори:

- Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886 p.);

- Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 p.);

- Римська конвенція з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм, а також виробників організацій мовлення (1961 p.);

- Конвенція, що створює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 p., чинна з 1970 p.);

- Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 p.);

- Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передаються через супутники (1974 p.).

Авторське право, як частина цивільного законодавства, регулює відносини, пов'язані з використанням творів літератури, науки і мистецтва. У цих відносинах беруть участь, з одного боку, автори творів, їх спадкоємці, правонаступники та інші власники авторського права, з другого - організації, зацікавлені у використанні творів: видавництва, редакції періодичних видань, кіностудії, телестудії, радіостанції, театри, концертні організації, фірми звукозапису тощо. Відповідно законодавство забезпечує охорону прав не тільки авторів творів, а й творців об'єктів суміжних прав (виконавців, виробників фонограм, радіомовних і телевізійних компаній), що сприяють розповсюдженню цих творів.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.

3. Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV з наступними змінами і доповненнями.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 4 лютого 1994 р. з наступними змінами і доповненнями. // Основні чинні кодекси і закони України. - К.: Махаон, 2006. - С. 26-29.

5. Бірюков І.А. Цивільне право України. - К.: Істина, 2004. - 224 с.

6. Боброва Д.В. Цивільне право: Підруч. - К.: Вентурі, 2003. - 280 с.

7. Борисова В.I. Цивільне право України. - К.: Юрінком інтер, 2004. -552 с.

8. Дзера О.В. Цивільне право України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 269 с.

9. Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підруч. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 311 с.

10. Панченко М.І. Цивільне право України. - К.: Знання, 2005. - 493 с.

11. Подопригора О.А. Право інтелектуальної власності в Україні: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 612 с.

12. Святоцкий А.Д. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. - К.: Ін Юре, 2003. - 593 с.

13. Харитонов Є.О. Цивільне право України. - К.: Істина, 2003. - 776 с.

14. Шевченко М.Я. Цивільне право України. - К: Ін Юре, 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru