Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

План

1. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу

2. Відшкодування шкоди, завданої в стані крайньої необхідності

3. Зобов'язання із рятування майна фізичної або юридичної особи

4. Джерела підвищеної небезпеки, їх види

Список використаних джерел

1. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди без оголошення

конкурсу

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч. 1 ст. 1144 ЦК).

Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл. 78 ЦК.

Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак:

1) обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб;

2) обіцянка винагороди повинна мати майновий характер, наприклад, сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо;

3) умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);

4) обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв.

Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату.

За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату. Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом.

Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором.

До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить:

* зміст завдання;

* строк виконання;

* місце виконання;

* форму та розмір винагороди.

Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи.

Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала (ст. 1147 ЦК).

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч. 2 ст. 1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

Висновок. Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб. У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди.

У разі публічної обіцянки винагороди завдання, яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися різними особами. У разі публічної обіцянки винагороди для виконання завдання може бути встановлений строк (термін). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою. Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання. У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

2. Відшкодування шкоди, завданої в стані крайньої необхідності

Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

Стаття 1171 ЦК «Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності» містить визначення крайньої необхідності. Аналізуючи її зміст випливає наступне:

На відміну від кримінального законодавства (ст. 39 КК), ст. 1171 ЦК не вимагає, щоб завдана шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Тобто, для цивільно-правового регулювання важливо досягнення результату - усунення небезпеки.

б) при необхідній обороні небезпека завжди виходить від нападника-людини, а при крайній необхідності - від нападника-людини, від тварин, від природних явищ тощо;

обіцянка винагорода шкода майно

За зобов'язанням із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи особа, якій завдана шкода внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної та юридичної особи від реальної загрози має право на відшкодування такої шкоди за рахунок держави або власника (володільця) майна.

Підставою виникнення цього зобов'язання є вчинення особою, яка не має відповідних повноважень, дій фактичного характеру, які спрямовані на рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи від реальної загрози, внаслідок чого вона зазнає шкоди.

Залежно від об'єкта рятування це зобов'язання поділяється на два види:

1) зобов'язання, що виникає внаслідок рятування здоров'я і життя фізичної особи;

2) зобов'язання, що виникає внаслідок рятування майна фізичної або юридичної особи.

Умовами виникнення зобов'язання із рятування є:

1) наявність у рятувальника шкоди як майнового, так і особистого характеру;

2) існування реальної загрози для здоров'я, життя та майна особи (реальною є загроза, яка вимагає невідкладних дій рятувальника);

Зобов'язання виникає у разі рятування як усіх об'єктів в сукупності, так і кожного з них окремо.

3) відсутність у рятувальника відповідних повноважень на рятування здоров'я, життя чи майна (він не є професійним рятувальником, пожежником, лікарем, працівником правоохоронного органу тощо);

4) спрямованість дій на рятування здоров'я, життя чи майна саме іншої особи (у разі рятування власних здоров'я, життя чи майна, зобов'язання не виникає);

5) наявність причинного зв'язку між діями рятувальника та отриманою шкодою (в даному зобов'язанні встановлюється причинний зв'язок між діями потерпілої особи та наявною у неї шкодою, а не заподіювача шкоди як у деліктних зобов'язаннях).

Суб'єктами зобов'язання із рятування майна фізичної або юридичної особи є:

1) рятувальник (фізична або юридична особа);

2) держава;

3) власник (володілець) майна.

Правові наслідки залежать не лише від об'єкта рятування, а й від об'єкта, якому була заподіяна шкода, тобто життя, здоров'я чи майна рятувальника. Враховуючи наведені критерії, можна розрізнити три групи зобов'язань, що виникають із рятування.

1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я, смертю, чи шкода майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала життя та здоров'я іншої особи від реальної загрози, відшкодовується державою в повному обсязі.

Обов'язок держави відшкодувати шкоду виникає за таких умов:

а) реальність небезпеки, яка виникла для життя, здоров'я фізичної особи;

б) відсутність належних повноважень у особи, яка вчинила дії щодо рятування;

в) спрямованість дій особи на рятування життя і здоров'я фізичної особи чи майна;

г) наявність шкоди у рятувальника;

д) причинний зв'язок між діями громадянина щодо рятування здоров'я і життя фізичної особи чи майна і каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я рятувальника або шкодою, завданою його майну.

2. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

В цьому випадку до наведених вище умов виникнення зобов'язання необхідно додати таку умову, як "істотна цінність майна, яке рятувалося".

Майно істотної цінності - категорія оцінювальна, але безумовно, це поняття повинно охоплювати речі, які становлять історичне чи культурне надбання країни, є пам'ятками архітектури, історії, існують в єдиному екземплярі. Якщо на майно, яке рятувалося, поширюється режим "майна істотної цінності", то заподіяна рятувальнику шкода відшкодовується в повному обсязі державою.

3. Шкода, завдана майну фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Обов'язок власника (володільця) майна відшкодувати шкоду, завдану громадянину при рятуванні його майна, виникає незалежно від наслідків рятування. Розмір відшкодування не може перевищувати вартості майна, яке рятувалося.

Якщо особа зазнала шкоди, рятуючи чуже майно, незважаючи на владні заборони компетентних органів (наприклад, знищення худоби при епізоотії, епідемії), то права на відшкодування вона не набуває.

Рятувальник має право на відшкодування майнової шкоди лише у випадку, коли ним рятувалося майно, яке має "істотну цінність". Виникає питання, які правові наслідки настануть, якщо рятується майно, що не становить істотної цінності. Вважаємо, що в цьому випадку, керуючись аналогією закону, рятувальник має право вимагати відшкодування понесеної ним шкоди, посилаючись на норми інституту вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (статті 1158-1160 ЦК).

Зобов'язання, які виникають із рятування, зовні схожі із зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, але між ними існує й істотна відмінність.

Відшкодування шкоди у зобов'язаннях, які виникають у зв'язку із заподіянням шкоди, є цивільно-правовою відповідальністю, яка покладається законодавцем на особу, яка заподіяла шкоду або яка є відповідальною за заподіяння шкоди.

У зобов'язаннях, які виникають у зв'язку із рятуванням, шкода пов'язана з правомірними діями потерпілого, які він свідомо вчиняв, допускаючи заподіяння шкоди своєму майну, здоров'ю та життю. Тому порядок і умови відшкодування шкоди такій особі не повинні регламентуватися нормами ЦК, які передбачають відповідальність за заподіяння шкоди.

Висновок. Рятувальник має право на відшкодування майнової шкоди лише у випадку, коли ним рятувалося майно, яке має "істотну цінність". Виникає питання, які правові наслідки настануть, якщо рятується майно, що не становить істотної цінності. Вважаємо, що в цьому випадку, керуючись аналогією закону, рятувальник має право вимагати відшкодування понесеної ним шкоди, посилаючись на норми інституту вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення (статті 1158-1160 ЦК).

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища.

Шкода відшкодовується з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдана шкода.

4. Джерела підвищеної небезпеки, їх види

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки:

* неможливість повного контролю з боку людини;

* наявність шкідливих властивостей;

* велика ймовірність завдання шкоди.

У ч. 1 ст. 1187 ЦК закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки. Через цю обставину суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Зокрема, судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергію використано не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточення.

Всі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки.

Всіх домашніх тварин, хоча б вони й мали непокірний норов, не може бути віднесено до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Однак дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх перебування у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК можуть бути пов'язані не тільки з якісними, й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточення не створює. Однак зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Однак діяльність з організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, попри знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небезпеки їх можна поділити на:

* фізичні (механічні, електричні, теплові);

* фізико-хімічні;

* хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні);

* біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте, якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на громадянина буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Щодо транспортних засобів ЦК передбачає два види найму - найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладено на наймодавця (ст. 805), то в другому - на наймача (ст. 804).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що це джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Однак якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкоду, завдану діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовують вони спільно, в частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК).

Підставами відшкодування шкоди за цим деліктом є:

а) наявність шкоди;

б) протиправна дія заподіювача шкоди;

в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (незалежно від вини).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок:

* дії непереборної сили;

* умислу потерпілого.

У цьому разі ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи - володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами для зменшення розміру відшкодування (ст. 1193 ЦК).

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. За правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК, якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то її відшкодовує винна особа; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (ст. 1190 ЦК).

Висновок. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, яку цю діяльність здійснюють, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Для більш системного розуміння джерел підвищеної небезпеки їх можна поділити на: фізичні (механічні, електричні, теплові); фізико-хімічні; хімічні (отруйні, вибухонебезпечні, вогненебезпечні); біологічні (зоологічні, мікробіологічні).

Обов'язок відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, покладено на володільця джерела підвищеної небезпеки, тобто особу, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996. - 128 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. - 12, 13 березня 2003.

3. Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV з наступними змінами і доповненнями.

4. Бірюков І.А. Цивільне право України. - К.: Істина, 2004. - 224 с.

5. Боброва Д.В. Цивільне право: Підручник. - К.: Вентурі, 2003. - 280 с.

6. Борисова В.I. Цивільне право України. - К.: Юрінком інтер, 2004. -552 с.

7. Дзера О.В. Цивільне право України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 269 с.

8. Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 311 с.

9. Панченко М.І. Цивільне право України. - К.: Знання, 2005. - 493 с.

10. Харитонов Є.О. Цивільне право України. - К.: Істина, 2003. - 776 с.

11. Шевченко М.Я. Цивільне право України. - К: Ін Юре, 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru