Праворозуміння та його значення для юридичної практики

Праворозуміння: проблемно-пізнавальний характер категорії та її значення. Загальнонаукові методи дослідження сутності і призначення права. Правові норми, які існують в суспільних зв’язках. Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз, проблема сутності.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 20.07.2011
Размер файла 55,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Праворозуміння: проблемно-пізнавальний характер категорії та її значення

1.1 Праворозуміння як категорія теорії права і держави

1.2 Праворозуміння як категорія філософії права

1.3 Праворозуміння як наукова основа дослідження законності

Розділ 2. Розвиток та основні концепції право розуміння

2.1 Праворозуміння в історичній еволюції

2.2 Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз

Розділ 3. Значення праворозуміння для юридичної практики

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. В межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. Тому засобом забезпечення розвитку правознавства є вирішення проблеми праворозуміння. Це в першу чергу зумовлює актуальність обраної теми.

Пошуку сутності права присвячена значна кількість наукових робіт різних епох, починаючи з античності і закінчуючи сьогоденням. Філософи, правознавці, політичні і релігійні діячі усіх часів прагнули визначити витоки права, з'ясувати його природу. Праворозуміння є виразом різноманітних поглядів, суджень і оцінок - підходів щодо пізнання сутності права у вигляді окремих правових концепцій.

Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових учень утворились такі протилежні типи праворозуміння, як юридичний і легістський. Перший базується на розмежуванні права і закону, другий - на ототожненні.

Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, форми легізму, наслідками якої стала свавільна, насильницька юридична практика.

Сьогодні юридична наука повинна використовувати результати дослідження широкого кола правових шкіл, з'ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї з правових концепцій та безпідставному запереченню інших. Це дає змогу досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Тобто повноцінно і неупереджено, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій.

Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і визначає необхідність дослідження проблеми праворозуміння та його значення для юридичної практики.

Об'єктом дослідження є сутність права як внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей).

Предметом дослідження є праворозуміння та його значення для юридичної практики.

Метою курсової роботи є, по-перше, з'ясування характеру категорії "праворозуміння", по-друге, розкриття його значення для юридичної практики.

Відповідно до поставленої мети в курсовій роботі зосереджено увагу на виконанні наступних завдань:

- дати характеристику категорії "праворозуміння" як центральної категорії теорії права і держави та філософії права;

- визначити зміст типів праворозуміння: юридичного, легістського, широкого (багатоаспектного);

- з'ясувати особливості праворозуміння в історичній еволюції;

- проаналізувати основні концепції праворозуміння;

- визначити значення праворозуміння для юридичної практики.

Методологічну основу курсової роботи складають загальнонаукові методи дослідження сутності і призначення права (діалектичний, феноменологічний, герменевтичний, метод філософського раціоналізму і метод філософської антропології) та конкретно-наукові (історичний, логічний, соціологічний, порівняльний, системний, формально-аналітичний і метод інтеграції).

Теоретичною основою дослідження, передусім, є наукові праці видатних українських і російських вчених: Г.О. Аксеньонок, С.С. Алексєєв, В.Д. Бабкін, М.І. Байтін, А.М. Васильєв, А.Б. Венгеров, В.Г. Графський, В.Д. Зорькін, В.В. Лазарєв, О.Е. Лейст, В.П. Казимирчук, Д.А. Керімов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лапаєва, Р.З. Лівшиц, О.А. Лукашова, Д.І. Луковська, Г.В. Мальцев, Л.С. Мамут, В.К. Мамутов, В.С. Нерсесянц, В.А. Туманов, Л.С. Явич та ін.

Серед сучасних вітчизняних вчених, публікації яких пов'язані з дослідженням природи права, можна назвати таких, як Т.Г. Андрусяк, В.А. Бачинін, С.В. Бобровник, С.Д. Гусарєв, А.П. Заєць, А.А. Козловський, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, А.Ю. Олійник, Л.В. Петрова, П.М. Рабінович, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун, С.С. Сливка, О.В. Сурілов, О.Д. Тихомиров, І.Б. Усенко, В.О. Чефранов, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, О.В. Шмоткін, Ф.П. Шульженко та ін.

Теоретична цінність роботи полягає в тому, що її положення і висновки дають змогу: з'ясувати місце і значення категорії "праворозуміння" в межах сучасного правознавства; заповнити прогалини в теоретичному дослідженні генезису вітчизняного праворозуміння упродовж ХХ ст.

Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості їх використання в таких сферах:

- науково-дослідній (для подальших наукових досліджень з проблем правосвідомості, правовідносин, правотворчості, правового статусу особи, громадянина і держави, захисту прав людини, джерел права, законності, правопорядку і правової культури);

- навчальній (у процесі викладання курсів "Теорія права і держави", "Проблеми теорії права і держави", "Філософія права", "Соціологія права", "Психологія права", "Порівняльне правознавство", "Етнологічне правознавство", "Історія політичних і правових учень" та при підготовці відповідних підручників).

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури. Основна частина складається з трьох розділів.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОРОЗУМІННЯ: ПРОБЛЕМНО-ПІЗНАВАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР КАТЕГОРІЇ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

1.1 Праворозуміння як категорія теорії права і держави

Праворозуміння - наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права. Сутністю права є внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Пізнання права - оволодіння ними, їх розкриття.

Ідейну спрямованість базисної юридичної науки теорії права і держави (а тому і юриспруденції в цілому) визначає покладений в її основу тип праворозуміння. Існує два основних типи розуміння права - юридичний (лат. "jus" - право) і легістський (лат. "lex" - закон). Згідно з легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу, яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський - на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність. Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об'єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій. Легістський тип праворозуміння охоплює неопозитивістські теорії права, які утворюють нормативістську і аналітичну школи права. Результатом об'єднання цінних досягнень наведених шкіл права стало утворення широкого (багатоаспектного) типу праворозуміння, що є основою інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи права зокрема [8, с. 124].

Розглядаючи право як багатоаспектне явище та досліджуючи його як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах, теорія права і держави тим самим відображає найпрогресивніший тип праворозуміння. Таке відображення має важливе значення для всього правознавства, оскільки теорія права і держави є ідейною та методологічною платформою всієї системи юридичних наук.

1.2 Праворозуміння як категорія філософії права

Існування проблеми праворозуміння (проблеми сутності права) є передумовою існування філософії права. З цих позицій категорію "праворозуміння", що є центральною категорією теорії права і держави, в той же час можна розглядати як центральну категорію філософії права.

За наявності спільної центральної категорії кожна з названих базисних наук досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою.

Сам термін "філософія права" виник в кінці XVIII ст., хоча філософське розуміння права має давню і багату історію. Починаючи з античних часів (Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, римських юристів), філософсько-правова проблематика розроблялася як вчення про наддержавну сутність права, як вчення про природне право, тобто таке право, що передує позитивному (офіційно встановленому), бо властиве людині з народження, є вічним і незмінним (право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку).

Філософія права - наука про сутність права, але до її предметної сфери належать і проблеми філософського дослідження держави: правова організація держави, правові форми здійснення функцій держави, правова держава як гарант реалізації принципу верховенства права та ін. У вітчизняній юридичній науці після 1917 року дослідження даних проблем - з'ясування змісту і призначення права, держави, влади та інших явищ політико-правової дійсності передбачало опозицію щодо існуючого "правопорядку" та політичного режиму. Тому філософське розуміння природи права ігнорувалося, навіть традиційне позитивістське розуміння правових інститутів було спотворене. Право трактувалося як наказ державної влади, ототожнювалося з законами (довільного змісту), що нею ж створені [11, с. 102].

З поверненням вивчення філософії права зазнала прогресивного оновлення теорія права і держави. Нині її не можна ототожнювати з догматикою права. Поряд з філософією права вона спрямована на дослідження наддержавної сутності права. І це цілком виправдано, адже позбавлення теорії права і держави надпозитивного осмислення права перетворило б цю науку на безконцептуальну, методологічно неповноцінну та соціально-беззмістовну інформацію про суто формальні характеристики, показники правових явищ.

Поряд із з'ясуванням сутності природного права, філософія права досліджує шляхи його відображення в праві позитивному та можливості вдосконалення останнього. Це і є сферою перетину наукових інтересів філософії права та теорії права і держави.

1.3 Праворозуміння як наукова основа дослідження законності

Юридичні категорії "праворозуміння" і "законність" перебувають у тісному взаємозв'язку. Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика - критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв'язок даних категорій: вимоги законності та їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння. Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів розуміння, сукупність яких і визначає її зміст: законність як принцип права; законність як принцип поведінки суб'єктів права; законність як принцип діяльності держави; законність як метод державного управління суспільством; законність як метод побудови системи нормативно-правових актів; законність як режим суспільно-політичного життя; законність як умова правопорядку; законність як основа державної дисципліни.

Майже кожний з наведених аспектів розуміння законності пов'язаний з наявністю правових законів. З позицій визнання правової природи закону зрозуміло, що загальнообов'язковою силою повинен володіти тільки правовий закон. В іншому випадку можна було б стверджувати, що нічого власне правового не існує, а за допомогою сили (чи насилля) будь-яке свавілля можна перетворити на "право" (нормативні акти тоталітарних країн проголошувалися їх авторами "справедливими"). Існування в суспільстві таких можливостей державної влади знищує правовий зміст законів і неодмінно призводить до підміни законності безкарністю - для правлячої верхівки; страхом і рабською покорою - для усіх інших. Таким чином, домінування праворозуміння, що засноване на ототожненні понять "право" і "закон", визначаючи цим самим характер діяльності держави, відношення представників її влади до народу, створює умови не зміцнення, а руйнування законності. Неправовий закон не може відмінити об'єктивні властивості, принципи, саму ідею права, але в змозі породити (і породжує) беззаконня. Прикладом цього є минуле країн з деспотичним політичним режимом [24, с. 47].

Зовсім іншим змістом наповнюється категорія "законність" з позицій широкого праворозуміння, яке базується на розмежуванні права і закону. Цінність широкого праворозуміння полягає в тому, що воно стимулює різноманітні наукові дослідження права, а поряд з ним й інших категорій правознавства (зокрема, законності), націлює на їх багатоаспектне (а тому неспотворене) вивчення. Сьогодні згідно з широким праворозумінням законність є комплексним суспільно-політичним явищем, що відображає правовий характер організації суспільства, гармонійний зв'язок права, держави і законодавства. В такому розумінні законність притаманна країнам з демократичним політичним режимом [24, с. 49].

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ТА ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОРОЗУМІННЯ

2.1 Праворозуміння в історичній еволюції

Багатоманіття трактувань сутності і природи права в юридичній літературі нерідко розглядається як досить позитивне явище, що свідчить про досить високий рівень розвитку правової науки, і, насамперед, теорії права. Нібито завдяки різним трактуванням сутності права і його соціальної природи відкриваються різні сторони права, що сприяє його поглибленому і всебічному пізнанню.

Але є автори, які вважають, що ситуація з багатоманіттям трактувань сутності і соціальної природи права заслуговує скоріше негативних, ніж позитивних оцінок. Той факт, що вчені не можуть вирішити дану проблему, яка є ядром, основою теорії права, свідчить про недостатньо високий рівень розвитку даної науки, яка змушена поки що задовольнятись рядом оригінальних, але досить суперечливих і недостатньо аргументованих гіпотез. Те, що в одній теорії приймається за право, подається як право, переконливо спростовується іншою теорією. І навпаки. Між тим справжня наука повинна мати єдину теоретичну основу.

Багатоманіття поглядів вчених-юристів на цю проблему обумовлюється такими причинами:

1) складністю права, багатоманіттям його проявів у суспільстві;

2) впливом на процеси пізнання сутності права правової ідеології і класової боротьби;

3) різними вихідними філософськими і методологічними основами.

Право, а точніше правове регулювання представляє собою досить складний і багатоманітний соціальний інститут, що діє в економічній, політичній, освітній і інших основних сферах суспільства. Одночасно правові явища і процеси присутні і у взаємовідносинах людей, їх правосвідомості, конкретних діях і вчинках. Складною і суперечливою постає зв'язок права з іншими соціальними нормами.

Питання про сутність права ускладнюється й тим, що вона не може бути виявлена індуктивним шляхом, в процесі виділення деяких ознак, притаманних всім чи більшій частині правових явищ. Такий шлях у кращому випадку дозволяє виявити деякі дійсно важливі властивості права, але він не здатний довести, що ці властивості притаманні праву, складають його сутність і все, що не володіє цими властивостями, не являється правом. Між тим саме таким способом юристи поки що намагаються розкрити сутність права.

Одним з факторів, з яким пов'язується багатоманіття теорій про сутність права, є філософські і методологічні позиції їх авторів.

Кожний вчений володіє світоглядом, тобто певною сукупністю знань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Всі ці проблеми складають предмет філософії, але обов'язково використовуються юристами. В своїх дослідженнях сутності і соціальної природи права юристи змушені звертатися до загальних світоглядних положень філософії всякий раз, коли намагаються показати, розкрити зв'язок права з іншими соціальними явищами [2, с. 12].

Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, представляє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених-юристів виявляються досить різними. Кожний в своїх правових дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання. Своєрідність кожного філософського бачення, застосованого в правознавстві, неминуче позначається і на розумінні сутності і соціальної природи права.

В основі багатоманіття концепцій розуміння права лежить також онтологічна причина. Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. І який стан розвитку права в кожний окремий період - такі і його визначення давалися різними вченими.

Велике значення у визначенні поняття права мають також політичні, ідеологічні причини.

Але сучасний рівень методології наукового пізнання, розвинутість права в сучасному суспільстві, накопичена правознавством система теоретичних знань свідчить про те, що теорія права вже стоїть на порозі дійсного усвідомлення сутності права і подолання невизначеності у цьому питанні. Деякі вчені вважають, що ця задача буде розв'язана вже наступним поколінням.

Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з'явились лише в ході досить тривалого існування ранньокласових суспільств і держав. В теоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався в руслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання “що таке право?” була: “право - це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати”. Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів. Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручених Мойсею самим Богом. В таких древніх правових кодексах інших народів, як “Закони вавілонського царя Хаммурапі” чи “Закони Ману” індусів право також розглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втручати сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щиро вірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколювати дружин на могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове.

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов'язкові правила, які видаються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З'являється два права: право як веління Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. “Поняття справедливості, - відмічає він, - пов'язане з уявленнями про державу, так як право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування”. Аристотель ділить право на природне і умовне (волевстановлене). Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причому він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (звичаєве право).

Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закони повинні відповідати природним (в даному місці, в даний час і при даних обставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваної справедливості - в її співвідношенні з законом - містить в собі ідею природного права із змінюваним (в залежності від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілкування.

Великий вклад у розвиток поняття права внесли представники природної школи права - Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш.Л. Монтеск'є.

Г. Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”. Згідно цьому припису та чи інші дія - в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини - визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи заборони) [1, с. 10].

Право в більш широкому розумінні (тобто форми волевстановленого права) є правом у кінцевому рахунку постільки, оскільки не суперечить розумній людській природі і природному праву.

Правове вчення Томаса Гоббса основане на певному уявленні про природу людини. Він вважає, що всі люди створені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожен має однакове з іншими “право на все”. Але в умовах “війни всіх проти всіх” мати “право на все” - значить фактично не мати права ні нащо. Таке становище Гоббс називає “природним станом роду людського”.

Природний розум підказує людям, на яких умовах вони можуть здійснити процес подолання природного стану. Ці умови (їх і виражають приписи природного розуму) і є природними законами.

Всі природні закони можна сформулювати одним правилом: не роби іншому того, чого не хотів би, щоб було зроблено по відношенню до тебе.

Але всі природні закони не обов'язкові до виконання. Перетворити їх в безумовний імператив поведінки може тільки сила. Для Гоббса природний закон є свобода що-небудь робити чи не робити, а позитивний закон - припис робити чи не робити чогось.

Дж. Локк повністю поділяв ідеї природного права, суспільного договору. Будуючи державу добровільно, люди точно відміряють той об'єм повноважень, який вони потім передають державі. Але право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні при яких обставинах. Це і є природними правами людини. Ці невідчужувані цінності - кінцеві межі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.

Ш.Л. Монтеск'є закони природи (природні закони) трактує як закони, які витікають лише з будови нашого їства. До природних законів, за якими людина жила у природному (досуспільному) стані, він відносить наступні властивості людської природи: прагнення до миру, до добування собі їжі, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві. Позитивний (людський) закон передбачає об'єктивний характер справедливості і справедливих відносин. Справедливість передує позитивному закону, а не вперше ним створюється [12, с. 163].

В філософії права Г.В. Ф.Гегеля поняття “право” вживається у наступних основних значеннях: І) право як свобода (“ідея права”), ІІ) право як певна ступінь і форма свободи (“особливе право”), ІІІ) право як закон (“позитивне право”).

На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, “свобода” і “право” виражають єдиний смисл. Система права як царство здійсненої свободи представляє собою ієрархію “особливих прав”. На горі ієрархії “особливих прав” стоїть право держави. Право як закон (позитивне право) є одним з “особливих прав”. Гегель пише: “Те, що є право в собі, покладено у своєму наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою, і визначене як те, що є право і вважається правом, що відоме як закон; право є взагалі, завдяки цьому визначенню, позитивне право”.

Те, що є право, лише стаючи законом, набуває не лише форми своєї всезагальності, але і своєї справжньої визначеності.

Філософсько-правове вчення Гегеля справило помітний вплив на наступну історію правової думки.

Ідея свободи є стрижнем праворозуміння Ф.А.Хайєка. На його думку, індивідуальний розум недосконалий і обмежений в своїх можливостях. Людина здатна передбачати лише безпосередні результати своїх дій, але зовсім не їх суспільні наслідки [18, с. 37].

Виходячи з цього, жодна людина чи група людей не можуть знати всього необхідного для свідомого цілеспрямованого соціального планування. Звідси політичний висновок: роль держави повинна бути обмежена. Вона не може брати на себе всієї відповідальності за стан життя суспільства. Але оскільки держава все ж прагне до цього, роль права заключається в тому, по-перше, щоб обмежити можливості держави для примусу, по-друге, щоб забезпечити кожному індивіду гарантовану сферу життя, в рамках якої вона може використовувати хай обмежені, але свої пізнання і можливості і на свій розсуд, заради досягнення своїх приватних інтересів.

Свобода - єдино можливе середовище, в якому людина може розвиватися як розумна істота. Не просто свобода, а правова свобода - ось ідеал Хайєка. Правова свобода означає такі умови життя суспільства, коли примус одних по відношенню до інших зведено до мінімуму.

В субстанціональному смислі право похідне від свободи. По-перше, право захищає свободу, і тому може розглядатися як засіб забезпечення свободи. Право не має на увазі досягнення якихось цілей: мета права глобальна - захист свободи як такої. По-друге, право, передбачаючи необхідні обмеження на реалізацію свободи (що, доречі кажучи, пов'язано з обмеженістю і недосконалістю людських знань, в тому числі і про свободу), не подавляє, а розширює, максимізує її. Право - це порядок свободи, упорядкована свобода. Через право свобода транслюється в конкретні юридичні права і свободи. Тому право - умова і основа свободи, а свобода - мета права.

Але позитивне право не завжди готове виконати цю функцію. Закон як воля правителя (держави) схильний, скоріше, знищувати свободу, ніж розширювати її. Право ж, що складається спонтанно, як і весь соціальний порядок, свободі загрожувати не може. А закон, створений людьми, що використовують свій недосконалий, обмежений розум, загрожує свободі.

Саме правління права, а не правління людей, він вважає головною рисою “хорошої” держави. Людина вільна, якщо вона повинна підкорятись не іншій людині, а закону, - вважає Хайєк [18, с. 39].

Слабкість концепції Хайєка в тому, що він не допускає варіантності в розвитку: або ринкова економіка і свобода, або тоталітарний колективізм і несвобода. Він штучно обмежує своє дослідження крайнощами.

Хайєк вважає, що оскільки в суспільстві не існує єдиного уявлення про справедливість, держава і не може брати на себе турботу про підтримання справедливості в суспільстві. Однак, якщо розподільча справедливість не може бути абсолютним критерієм, то це не означає, що вона не може бути критерієм взагалі [18, с. 41].

Інтерпретація права в працях видатних російських юристів кінця ХІХ - початку ХХ ст. представляє собою багату гаму різних точок зору на цей соціальний феномен.

Право, констатує Н.І. Палієнко, представник юридичного нормативізму в правовій думці Росії початку століття, відноситься до найбільш складних явищ соціального світу, і тому “загальні закони суспільного життя діють і в області права. Отже, право не може бути зрозумілим поза зв'язками з фактами і умовами дійсного життя”. При цьому право не потрібно ототожнювати ні з фактичними відносинами, ні з законами в науковому розумінні цього слова. Право можна визначити як сукупність своєрідних позитивних і об'єктивних норм чи правил належного, що виробляються в суспільстві і мають характер владних зовнішніх наказів, направлених на регулювання людських відносин. Право по відношенню до людей виступає в двох іпостасях: по-перше, служить авторитетним мірилом взаємовідносин осіб, уповноваженим і зобов'язуючих їх до належної поведінки; по-друге, для суб'єктів права характерне усвідомлення його владності, зовнішньої авторитетності і примусовості.

Таким чином, Н.І. Палієнко до відмінних ознак правової норми відносив її сувору зовнішню імперативність. Інакше кажучи, норма права диктує свою волю, вимагає підкорення їй незалежно від переконань і внутрішнього авторитету совісті. Окрім чисто зовнішнього примусу право впливає і на духовну сторону людей, але вже не як накази, не в силу усвідомлення людьми їх підкореності іншій волі, а як ідея, що проникла у свідомість людей і стала психічним фактором їх життя [25, с. 124].

Б.А. Кістяківський, в свою чергу, стверджував, що вивчення права як соціального явища потрібне не тільки для здійснення теоретичної мети - досягнути найбільш повного знання про право. Це потрібно для того, щоб право не розходилось зі справедливістю і щоб саме право було справедливим [19, с. 93].

Е.Н. Трубецький трактував право насамперед як правила поведінки. Тому право у його розумінні представляє собою сукупність норм, з одного боку, які надають, а з іншого - які обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних відносинах. Праву притаманні два елементи: особистий і суспільний, отже, право є: 1) об'єктивний порядок, що регулює відносини людей в суспільстві, 2) суб'єктивний порядок, що містить в собі індивідуальні права, які визнаються і надаються юридичними нормами.

Б.Н. Чічерін вважав, що право є явище свободи, а свобода в юридичній області є начало цілком позитивне. Джерело права, як і моральності, лежить в свободі, але свобода має дещо іншу сутність. Це свобода зовнішня, яка складається в незалежності особи від чужої волі у зовнішніх діях. Звідси народжується потреба взаємного обмеження свободи; необхідне встановлення загального закону, який би визначав область кожної особи. Право є спільне існування свободи під загальним законом. Тільки свобода, яка підкоряється закону, може встановити міцний правопорядок [21, с. 124].

Досить поширеною в дореволюційній юриспруденції була думка про те, що в праві присутнє примусове начало. Але одні вчені вважали, що воно складає сутність права і тим відрізняється від інших регуляторів. Інші ж, і їх була більшість, вважали, що примус - лише одна з рис права, але не його сутність. Але все ж примус є такою ознакою права, яка не піддається сумніву. П.І. Новгородцев звертав увагу на те, що ні мораль, ні право не існують у “чистому вигляді”, і якби ми стали наполягати на безумовно примусовому характері права, то відразу ж переконалися б у неможливості провести цю ознаку до кінця. “Ми знайшли б, - пише він, - що один примус не може служити достатньою опорою права і що в деяких випадках він зовсім відсутній, але не віднімає у права властивого йому значення, і саме тому, що в дійсності право існує лише в союзі з іншими силами життя.” Таким чином, вважає Новгородцев, юридичні закони можуть виконуватися не тільки в силу зовнішніх міркувань, але і на основі моральних мотивів[5, с. 13].

За словами П.Г. Виноградова, право не може бути відірване від моралі, оскільки воно містить в якості одного із своїх елементів поняття правильності, якому відповідає моральне начало - справедливість. Тому в кожній системі права повинна існувати рівновага між справедливістю і силою. А з цього випливає, що визначення права не може бути основане виключно на понятті державного примусу.

В.С. Соловйов розумів право як примусову вимогу реалізації певного мінімуму добра чи порядку, який не допускатиме проявів зла. Примусове начало привноситься в право ідеєю загального блага чи суспільного інтересу. Право - визначення необхідної примусової рівноваги двох моральних інтересів - особистої свободи і загального блага. В.С. Соловйов поділяв позиції багатьох російських правознавців відносно того, що в основі всіх правових явищ лежить свобода. Однак не вона складає ключовий принцип права, оскільки право визначається справедливістю, тобто моральним началом. І хоч поняття справедливості змінюване, незмінним залишається принцип, згідно з яким моральність складає внутрішню обумовленість права.

Представником логічного нормативізму в праворозумінні у дореволюційній Росії був І.А. Ільїн. Він піддає критиці поширене ототожнення права і сили, що йде від теорії суспільного договору і розглядає право як форму зовнішнього впливу на людей, який має за мету гарантувати стабільність держави. В чисто нормативному смислі право взагалі не є щось реальне, воно є вираженням глибинних відносин між людьми, які виходять за межі їх реального існування у фізичному і психічному просторі [16, с. 97].

Правові норми, які узгоджені з мораллю і справедливістю, називаються природним правом (тобто правом, що відповідає самій природі людини як духовно-моральної істоти).

Правові норми, встановлені правовою владою і які підлягають застосуванню - називаються позитивним правом. Позитивне право не потрібно протиставляти природному так, ніби вони одне одного виключають, тому що у складі позитивного права можуть бути морально-вірні норми, і чим більше їх, тим позитивне право досконаліше. Однак позитивне право і природне право все ж далеко не співпадають і оскільки вони не співпадають, то природне право є ідеалом для позитивного права. Відношення між ними можна виразити так, що прогрес суспільного життя заключається в поступовому наближенні позитивного права до природного; ідеал тут в тому, щоб все позитивне право стало природним (тобто морально-вірним), а все природне право стало позитивним (тобто отримало визнання і застосування з боку влади).

Цей поступовий розвиток позитивного права полягає в тому, що “застарілі” норми відміняються, а на їх місце встановлюються нові. Норма вважається застарілою або тоді, коли змінюється суспільний уклад, або тоді, коли моральне почуття людей стало більш глибоким і вірним і перестало задовольнятися старим правом. Історія свідчить про те, що розвиток і вдосконалення позитивного права здійснюється повільно, але неухильно; повільно тому, що завжди є групи людей, яким старе право корисніше і вигідніше і які погоджуються на його відміну лише після тривалого опору; неухильно тому, що завжди з'являються нові групи людей, незадоволені старим правом, які вважають його шкідливим чи несправедливим. В результаті цієї боротьби право завжди виявляється виправленим, доповненим чи поновленим.

При зміні позитивного права необхідно дотримуватись двох головних умов. По-перше, основний смисл цих змін не у запереченні права як такого, а, навпаки, - в його вдосконаленні заради узгодження з незмінним природним правом (тому абсолютно незмінним повинно залишатись визнання природних прав людини). По-друге, зміни не повинні руйнувати всю систему позитивного права, бо це може привести до катастрофи, до громадянської війни, до повної деградації правосвідомості; змінюватись повинні тільки окремі правові норми і по можливості таким способом, який сам узгоджується з нормами права. Тільки у крайньому випадку, коли група, що володіє державною владою, противиться найменшим змінам, можливий “неправовий” шлях. Суб'єкт затверджує за собою інші повноваження, ніж ті, що йому належать в даний момент на основі норм діючого позитивного права, і визнавши їх за собою, приступає до їх безпосереднього здійснення. По суті, цей шлях представляє собою певну “революцію”, оскільки передбачає створення конкуруючого центра права (а можливо і влади). Сам Ільїн негативно ставиться до такого шляху зміни права.

Значення права складається у тому, що воно - могутній засіб виховання людей до суспільного життя. Правові норми і покора їм повинні навчити людину рахуватися з існуванням інших людей з їх інтересами. Кожна людина повинна привчити себе до того, щоб доброю волею обмежити свої домагання, беручи до уваги те, що інші також мають право жити і здійснювати свої інтереси. Обмежуючи свободу кожного якимись межами, право проте забезпечує йому безперешкодне і спокійне користування своїми правами, тобто гарантує йому свободу всередині цих меж.

Дослідженням питання про розуміння права займався і П.А. Сорокін. Він визначає право як загальнообов'язкові правила поведінки, що видаються і охороняються державою, в яких узгоджується свобода однієї особи зі свободою інших з метою розмежування і захисту інтересів людини.

П. Сорокін привертає увагу до недосконалостей і неправильностей деяких визначень права. В визначенні “право як примусові правила поведінки” він бачить лише частину істини, бо право не тільки влада і сила, інакше б розбійне насилля також вважалося правомірним. Сприйняття права як спільної волі (як вираження “волі всього народу”) теж не безспірне. Насправді більшість законів видається без відома більшості населення, причому останнє навіть не знає більшої частини законів, які видаються. Дехто вважає право охороною свободи, тобто вбачають основну роль права в охороні і в узгодженні свободи однієї особи зі свободою всіх інших. Недолік цього і попередніх визначень права викликаний спробами “визначити право за його внутрішнім змістом і за його метою”. Дехто вважає головною ціллю права “захист і розмежування інтересів”, але тут є двозначність: право деспота чи право хазяїна над рабом теж потрібно вважати таким, що захищає “свободу деспота” [10, с. 114].

Власну правову концепцію мав український правознавець С.С. Дністрянський (1870-1935). Він намагався відійти від традиційного на той час позитивізму, наголошуючи на соціальному характерові норм та природних засад права. Свою правову концепцію він визначив як “теорію суспільних зв'язків на основі генетично-історичної системи досліду”.

С. Дністрянський вважав, що в суспільстві існують “суспільні зв'язки”, основу яких складають економічні чинники (матеріальні умови). Він виділяв органічні суспільні зв'язки (родина, рід, плем'я, держава, народ), що немов органічно та природньо створюються самим суспільством, та організаційні, які також поділяв на два види: 1) церква, стани й класи, політичні партії й інші поширені форми стосунків між людьми (розшаровують суспільство на окремі соціальні групи); 2) товариства та підприємства (створюються для забезпечення суспільних цілей) [7, с. 14].

На думку С. Дністрянського, суспільні зв'язки, починаючи від родини і закінчуючи державою, є джерелами права.

Виникнення права у суспільних зв'язках С. Дністрянський пов'язував з суб'єктивними правами людини, які існували ще в дородовому суспільстві. Він доводив, що в межах поодиноких організмів незалежно від них з'являються окремі групи або кола інтересів, що викликають до життя пов'язані між собою та з іншими групами інтересів норми, які потім можуть ставати правовими. Такі суспільні зв'язки старші за державу, не є її витвором, їхній розвиток ґрунтується на внутрішній силі суспільства.

С. Дністрянський вважав, що право у формі правових звичаїв (суб'єктивних прав і обов'язків) з'явилося задовго до виникнення держави, з появою якої воно продовжувало розвиватися.

Розглядаючи еволюцію розвитку права, С. Дністрянський зазначав, що кожен суспільний зв'язок встановлює свій порядок досягнення спільних цілей усіх його членів. У первісних зв'язках такий порядок досягається за допомогою звичаю. Внаслідок постійного повторювання звичаю формується загальне переконання тієї або іншої суспільної групи, що трансформує звичай у норму (правило поведінки).

Звичай - основний елемент творення правового життя, який може виникати лише у суспільному зв'язку шляхом “вирівнювання інтересів і потреб поодиноких членів зі спільними інтересами цілого зв'язку” [8, с. 104].

Правом, на думку Дністрянського, є такі норми, які необхідні для існування суспільного зв'язку з його визначеними цілями, для мирного співжиття членів цього зв'язку і для збереження спільної мети.

Додержання норм права вчений пов'язував з психологічним чинником. Він вважав, що у суспільному зв'язку мусить існувати переконаність в необхідності визнання вироблених у ньому норм суспільного життя (родинного, племінного, державного, народного), які водночас є соціально-етичними нормами останнього. Отже, припущення необхідності є головною ознакою кожного права.

Право суспільного зв'язку ґрунтується на соціальних основах, має нормативний характер. Безпосередньо стосується етики. Звичай та соціальна етика є двома боками соціальних явищ: фактичним і теоретико-нормативним. Звичай - це факт, а соціальна етика - це норма. Для існування суспільних зв'язків необхідно, щоб звичай як соціальна основа права знаходився у безпосередньому зв'язку з соціальною етикою.

Таким чином, позиція С. Дністрянського зводилась до таких основних положень: 1) норми права - це певні правила, спрямовані на встановлення суспільного порядку. Норми, що не мають на меті впорядкування людських стосунків у суспільних зв'язках (приписи моди або релігійні обряди), не є правовими; 2) усі правові норми є водночас соціально-етичними, однак не всі соціально-етичні норми є правовими; 3) право - це суспільний порядок соціального зв'язку, соціально-етичний мінімум; 4)правовими треба вважати вибрані та санкціоновані владою суспільного зв'язку соціально-етичні норми.

Розвиваючи положення про те, що первісною формою будь-якого права було звичаєве право, а його основою звичай. С. Дністрянський зосереджував свою увагу на відмінностях звичаєвого права від державного. На його думку, їх можна звести до таких положень:

1) правові норми, які існують в суспільних зв'язках (звичаєве право), “стають правом дотичної держави” після санкціонування їх відповідними державними органами;

2) правові норми, встановлені або санкціоновані державою, забезпечуються зовнішнім (фізичним), а звичаєве право - внутрішнім (морально-етичним) примусом;

3) норми звичаєвого права виникають у суспільних зв'язках і тримаються на внутрішній силі народу. Цієї сили не може подолати жодна держава, проте кожна мусить визнати цей первісний, безпосередній спосіб творення права [25, с. 136].

Автором сучасної нормативістської концепції праворозуміння вважають Г. Кельзена, на думку якого право представляє собою струнку, з логічно взаємозв'язаними елементами ієрархічну піраміду на чолі з “основною нормою” [32, с. 9].

Предмет вивчення теорії права складають законодавчі норми, їх елементи, їх взаємовідносини, порядок як ціле, його структура. Мета теорії - забезпечити юриста (правознавця і практика), насамперед суддю, законодавця чи викладача розумінням і описом позитивного права (законодавства) їх країни. Така теорія виводить свої поняття виключно із змісту позитивних законодавчих норм. На думку Кельзена, правова реальність - в позитивності закону. Реальність, тобто саме існування позитивного права, не залежить від своєї відповідності чи невідповідності спарведливості чи “природному праву”. Те, що не може бути виявлене в змісті позитивних юридичних норм, не може увійти в поняття права.

Зведення права лише до позитивних норм не вірне, оскільки приводить до висновку, що без держави немає права. А між тим держава в якості певної форми суспільства з'явилась порівняно пізно в історії людства. До неї були інші, більш ранні форми суспільства. В середні віки з'являються такі види права, які створювались окремо від держави і державної влади - особливе право міщан, право селян, право цехів і гільдій, право, встановлене церквою.

Протягом всієї історії поняття права розвивалося. Розвиток права відбувався в напрямку поступової раціоналізації міфічних уявлень. Спочатку воно розумілось як заповіді, веління Бога. Пізніше під правом почали розуміти також закони, встановлені державою. Але майже завжди головним змістом права вважали свободу і справедливість.

Правові ідеї різних мислителів знайшли своє відображення і у сучасних правових концепціях, які багато в чому спираються на їх праці.

2.2 Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз

праворозуміння суспільний зв'язок

Основоположною проблемою теорії права є проблема сутності і соціальної природи права.

Сучасні теорії права не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативістський (неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії “відродженого природного права”.

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск'є та ін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народження і включає в себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід'ємними, і всяке посягання на них інших осіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивне право встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право - такий основоположний принцип даної теорії [23, с. 33].

Але при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які ніби-то завжди належали людству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

Між тим історія людства переконливо доводить зворотнє - постійну змінність як умов існування людини, так і необхідної для існування системи правил поведінки. Людям, які жили в умовах родового ладу, невідомі та й не потрібні більшість природних прав, виведених буржуазними ідеологами. Наприклад, їм невідоме право приватної власності, право на особисту свободу. В умовах економічної рівності були непотрібними і основні принципи природного права - рівноправність і братерство.

По-друге, представники теорії природного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природним рабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк - обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукупності природних прав виростає таке різноманіття правових систем.

В середині ХХ ст. теорія природного права була суттєво обновлена. Розширилася система природних прав людини. Тепер до неї увійшли не тільки права, покликані охороняти особистість від державної сваволі, але й багато соціально-економічних, політичних прав, без реалізації яких особистість не може бути вільною у своїх діях. Це право народу встановлювати конституцію, активно приймати участь у політичному житті, об'єднуватись в політичні партії, право на працю, на справедливу заробітну плату, рівність громадян перед судом і законом.

Згідно з теорією відродженого природного права (сучасна модифікація природно-правової теорії) те право, яке створюється державою, є похідним по відношенню до вищого, природного права, яке витікає з людської природи. В рамках теорії відродженого природного права виділяється два основних напрямки - неотомістська теорія права і “світські” концепції природного права.

Неотомізм - найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом. Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.

“Світська” доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи “правильного”, “законного” права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом [31, с. 124].

Позитивне значення природно-правової теорії в наступному: по-перше, вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають і представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський правознавець Л.І. Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, “імперативно-атрибутивні” емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває себе зв'язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов'язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом.

В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч установленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини і не тільки її. Природні прояви психологічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб'єктами права поряд з людиною.


Подобные документы

  • Концепції походження, сутності та призначення права. Підходи до теорії праворозуміння: ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий, нормативний (позитивістський) та соціологічний. Специфічні ознаки суспільного права, його загальнообов'язковість.

    реферат [24,1 K], добавлен 10.10.2010

  • Дослідження переваг позитивного і природно-правового праворозуміння. Закріплення організаторської процедури здійснення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю. Аналіз встановлення юридичних та інших гарантій її виконання.

    статья [21,7 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз позитивних і негативних рис існуючих підходів до розуміння права: природної, історичної, психологічної концепцій та позитивізму; нормативістської, матеріалістичної та соціологічної теорій. Викладання поняття права с точки зору кожної з них.

    презентация [75,3 K], добавлен 24.04.2016

  • Визначення головних принципів співвідношення норм матеріального та процесуального права. Характеристика сутності норми матеріального права, яка є первинним регулятором суспільних відносин. Дослідження й аналіз специфічних особливостей радянського права.

    статья [22,0 K], добавлен 17.08.2017

  • Дослідження категорії "адміністративне провадження", її поняття, значення й роль в адміністративному процесуальному праві України. Аналіз низки наукових підходів щодо визначення обсягу категорії "адміністративне провадження", її правова природа.

    статья [19,9 K], добавлен 14.08.2017

  • Вивчення сутності адміністративно-правових норм - правил поведінки, установлених державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного керування. Поняття про гіпотезу, диспозицію, санкцію.

    контрольная работа [16,4 K], добавлен 10.11.2010

  • Вивчення сутності конституційного права, як галузі права в системі національного права, як науки і як навчальної дисципліни. Конституційно-правові інститути, норми та відносини і їх загальна характеристика. Система правових актів і міжнародних договорів.

    курсовая работа [33,5 K], добавлен 03.02.2011

  • Значення правового виховання, як спеціальної форми, що виникає при вчинені суспільних відносин. Дослідження поняття та сутності правового виховання особистості. Визначення основної ролі правового виховання в суспільстві, державі і юриспруденції.

    курсовая работа [62,4 K], добавлен 23.02.2017

  • Характеристика, поняття, ознаки норм права як різновид соціальних норм. Поняття тлумачення правової норми і його необхідність як процесу. Загальна характеристика, сутність і значення тлумачення норм права. Тлумачення норм права, як юридична діяльність.

    курсовая работа [59,7 K], добавлен 31.10.2007

  • Основні системоутворюючі елементи юридичної науки. Методи і прийоми формування правових понять і категорій. Наукові правові абстракції як результат пізнавальної діяльності. Роль та важливе методологічне значення абстракцій у сучасному правознавстві.

    реферат [28,6 K], добавлен 03.12.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.