Право на необхідну оборону

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Поняття необхідної оборони

2. Підстави й ознаки затримання злочинця

3. Штраф як вид покарань

Список використаних джерел

1. Поняття необхідної оборони

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна оборона -- це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші особи не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Право на необхідну оборону, далі, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і службових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або службових осіб для відвернення чи припинення посягання. Наявність права на необхідну оборону не пов'язана також з наявною для особи можливістю звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Конституції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того, громадянин не зобов'язаний повідомляти державним або іншим органам чи службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку з суспільне небезпечним посяганням.

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відверненні чи припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може породжувати права на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового або службового обов'язку, а також за інших обставин, що виключають злочинність діяння).

Під суспільно небезпечним посяганням слід розуміти посягання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільне небезпечною, якщо її об'єктом виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. До таких інтересів належать: життя, здоров'я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи; протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Конституції України).

При цьому суспільно небезпечним визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме злочин і є типовим проявом суспільне небезпечного посягання), а й будь-яке інше суспільне небезпечне посягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з якого можливе настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільно небезпечне посягання може виражатися тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо. Отже, під суспільна небезпечним посяганням, передбаченим ч.1 ст. 36, слід розуміти будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особи, яка захитається, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти. У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим, хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає, за власною волею або поза волею (наприклад, втеча, відмова від продовження посягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьому перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони, -- це наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання. Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою право охоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Слід мати на увазі, що заподіяння шкоди тому, хто посягає, за відсутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, тому що він не знаходиться в стані необхідної оборони. Відповідальність за заподіяння такої шкоди повинна наступати на загальних підставах. І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина права на необхідну оборону, яка характеризується низкою ознак.

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка захищається, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.

Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Коли осіб, які посягають, декілька, то особа, яка захищається, може заподіяти шкоду як одному з тих, хто посягає, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам і інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони і розглядається, наприклад, за правилами крайньої застосуванні засобів захисту відпала необхідність.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

Висновок. Виходячи з вище сказаного слід зазначити, що необхідна оборона є актуальною темою і відіграє значну роль в кримінальному праві, адже визначення в певному суспільно небезпечному діянні присутність злочину або його відсутність може значно вплинути на подальшу долю суб'єкту злочину, а головне не порушити букви закону.

Необхідна оборона належить до обставин, що виключають злочинність діяння, тобто діяння що вчиняються людиною за наявності її свідомості та передбачення настання заборонених законом наслідків, однак збіг певних чинників або при наявності психофізичного впливу спонукають її вчиняти певне діяння. Дані діяння за своїми зовнішніми ознаками мають схожість з діянням, передбаченими кримінальним законом як злочин, але за певних ознак вважаються правомірними.

2. Підстави й ознаки затримання злочинця

Затримання - короткочасне позбавлення волі особи, підозрюваної у здійсненні злочину, без санкції прокурора і постанови суду.

Затримання заподіює певні моральні страждання та істотні обмеження у правах (обмеження у спілкуванні, розпорядженні майном, пересування, підтвердження обшуку, підрив репутації, як у трудовому колективі, так і у суспільстві).

Враховуючи все це, необхідно пам'ятати, що до затримання треба вдаватися тільки у виняткових випадках і на вагомих підставах. Іншими словами затримання повинно бути законним і обґрунтованим.

Ознаки, що характеризують затриману особу - особа, яка почала скоювати або скоїла злочин. Так, одним з головних ознак затримання є те, що затриманим може бути тільки злочинець. Таке формулювання не зовсім правильне. По-перше, тільки суд визнає винність людини у здійсненні злочину і таким чином зводить його у ранг «злочинця», іншими словами не всякий, хто скоює суспільно небезпечний вчинок, є злочинець. По-друге, не кожний, хто скоює суспільно небезпечний вчинок є суб'єктом злочину (злочин скоює малолітній, неосудний). Замість терміну злочинець підійшов б термін «особа, що скоїла суспільно небезпечний вчинок».

Друга ознака - особа, що скоїла суспільно небезпечний вчинок повинна бути явною (очевидною). Іншими словами, особа, здійснююча затримання, повинна бути твердо переконана, що саме дана особа, скоїла дане правопорушення. Переконання повинно будуватися не на теорії і здогадках, а на підставі чітких даних. Висновок громадянина про здійснення очевидного злочину повинен ґрунтуватися на єдності двох умов: 1) його обізнаність про заборону того або іншого вчинку кримінальним законом; 2) наявність інформації про те, що даний злочин скоєний або скоюється. Тільки за наявністю цих умов зводиться до мінімуму можливість помилки.

Одним з гарантів недоторканості і свободи особи є та, що особа, яка підозрюється у здійсненні злочину, може бути затримана тільки у випадках передбачених законом. Є строго регламентовані кримінальним і кримінально-процесуальними кодексами підстави затримання громадянина. Ці підстави ніщо інше, як набір певних «доказуючих ситуацій», що за наявністю хоча б однієї з них, на думку законодавця, достатньо, що б запідозрити особу у здійсненні злочину і затримати його: особа застигнута при здійсненні злочину або безпосередньо після його здійснення.

Як правило, службові особи, орган дізнання, попереднього слідства або прокуратури рідко застигають особу при здійсненні злочину. Тому дана підстава адресована особам, що здійснюють фактичне затримання особи «захват».

«Застигнуто» означає раптовість його затримання, а також припиняючий і швидкоплинний характер «захвату». Але дане формулювання цієї підстави залишає відкритим питання: чи можна застигнути і затримати особу при приготуванні та замаху на злочин.

Ряд авторів пропонують доповнити закон наступним формулюванням: «затримання особи, яка готовиться до здійснення особливо тяжкого або тяжкого злочину, допустимо, якщо спостереження за її діями, що скоюються, самі по собі або у сукупності з іншими даними дадуть підставу вважати, що злочин буде доведений до кінця». Але це формулювання просто юридично неграмотне. Адже основні вимоги до закону це стислість та однозначність у тлумаченні, без будь-яких «допустимо» і «якщо».

Другий момент - закон допускає також затримання безпосередньо після здійснення злочину. Слово «безпосередньо» означає, що затримання здійснюється у ході короткого терміну часу після здійснення злочину або під час переслідування. Якщо ж особі вдалося переховатися, то затримання проводиться уже за іншими підставами.

Деякі автори, зокрема, Тишкевич І.С., Дубинский А.Я., Петрухін І.Л. Вважають, що особа після здійснення злочину уже не може бути застигнута і ставлять питання про допустимість затримання не відразу після здійснення злочину, а у межах встановленого законом строку давності кримінального переслідування. І наводять такі приклади: якщо особа несподівано впізнала злочинця згодом після здійснення злочину, то вона повинна мати можливість затримати його або звернутися у міліцію з проханням про затримання.

Друга підстава: очевидці, у тому числі потерпілі, прямо вказують на дану особу як на скоївшу злочин.

У даній підставі відразу звертає увагу на себе той факт, що показання очевидців або потерпілих законодавець дає у множині. Адже очевидець або потерпілий може бути один. Таким чином, спираючись на «букву» закону можна сказати, що повідомлення одного очевидця або потерпілого є недійсним.

Хоча на практиці це ствердження не має такого «категоричного» вигляду, бо виникає маса ситуацій, коли один очевидець або потерпілий володіють достатніми відомостями, що їх можна вважати переконливими для затримання.

Очевидці, у тому числі і потерпілі, повинні прямо вказати на особу, яка скоїла злочин, тобто жодні ймовірні, припустимі повідомлення не є прямою вказівкою.

На підозрюваному або на його одязі, при ньому або у його житлі виявлені явні сліди злочину.

Як правило, дана підстава не носить раптовий характер. У криміналістичному вченні про сліди розрізняють сліди у широкому і вузькому змісті слова. До першої групи слідів відносяться будь-які матеріальні наслідки, пов'язані з подією злочину (кров, уламки розбитого скла, мікроволокна та інше). До другої групи відносяться сліди, в яких передаються ознаки їхнього об'єкту, що залишив і механізм їхнього утворення (сліди взуття, транспортних засобів, рук і т. і.). У даних визначеннях не порушені предмети злочину (речі матеріального світу), при відкритті яких з'являється необхідність у затриманні особи, підозрюваного (наприклад: виявлення ножа, викрадених предметів і т. і.).

Інші дані підстави, що дають підозрювати особу у здійсненні злочину.

Відокремлювальна особливість цієї підстави у тому, що ці дані застосовуються тільки у сукупності хоча б з однією з обставин:

- замах особи, підозрюваного на втечу;

- відсутність у підозрюваного постійного місця проживання;

- не встановлення особистості підозрюваного.

Під іншими даними законодавець розуміє фактичні дані, повідомлені потерпілими, свідками, що не були очевидцями злочину, або підозрюваного, обвинуваченого; матеріали експертизи, оперативні дані, явка з повинною.

Висновок. Інститут затримання злочинця має свою давню юридичну історію, висхідну своїми витоками до теорії легальних доказів. Створювався він поступово, міняючись у відповідності з змінами, що відбуваються у житті суспільства та держави.

Вимагає до себе уваги той факт, що ознаки і підстави затримання не відбиті у кримінальному праві.

Для вдосконалення законодавства, з цього питання, а також для створення ряду додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян необхідно поширити інститут затримання злочинця. Зробити це можна, виділивши його у окремі статті кримінального кодексу, тобто наділити його самостійним складом. У наш час цей інститут особливо не змінився. Так, наприклад, у нашому діючому кримінальному кодексі немає спеціальних статей про відповідальність осіб, що перевищили межі заподіяння шкоди злочинцю. Вдосконалення кримінального законодавства можливо шляхом або додання статей у кримінальний кодекс, що передбачають відповідальність за перевищення меж необхідної оборони, або введення у кримінальний кодекс спеціальних статей, що встановлювали б відповідальність за заподіяння злочинцю при його затриманні непропорційно тяжкої шкоди.

3. Штраф як вид покарань

Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (наприклад, ч. 2 ст. 204 КК).
Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК).

Висновок. Штраф є грошове стягнення, призначуване у вигляді, відповідному певній кількості мінімальних розмірів оплати праці, встановлених законодавством.

Розмір штрафу визначає суд з урахуванням тяжкості злочину і з урахуванням майнового становища осудженого.

злочинець штраф порушник посягання

Список використаних джерел

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Право, 1996.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.// Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №25-26.

3. Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. - X.: Право, 2001. - 314 с.

4. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. - К.: Атіка, 2004. - 279 с.

5. Егоров В.С. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности. - М.: Наука, 2002. - 350 с.

6. Козак О.П. Правові підстави звільнення від кримінальної відповідальності// Наше право. - 2004. - № 4. - С. 60.

7. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. - К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 2003. - 259 с.

8. Кримінально-процесуальний кодекс: Науково-практичний коментар/ За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. - К.: Атіка, 2004. - 311 с.

9. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 269 с.

Размещено на Allbest.ru