Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Поняття і види органів конституційного контролю

2. Конституція Мексики

Список використаної літератури

1. Поняття і види органів конституційного контролю

Конституційний контроль -- це діяльність компетентних органів державної влади, наділених повноваженнями з перевірки, виявлення, визначення та усунення невідповідності законів, інших нормативно-правових актів Конституції, вирішення спірних питань щодо конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, розв'язання конфліктів з приводу застосування Конституції та законів, спрямована на охорону Конституції, встановленого нею конституційного ладу, прав та свобод людини й громадянина, забезпечення верховенства права і конституційної законності.

Проголосивши Конституцію своїм Основним Законом, що має вищу юридичну силу, держава для досягнення задекларованої мети (стану, за якого не повинні появлятися акти, що суперечать положенням чинної Конституції) створює систему охорони за допомогою права самої Конституції і систему охорони Конституції.

Конституційний контроль як особливий вид державної діяльності виник у 1803 р. у США, коли Верховний Суд цієї держави оголосив, що федеральна Конституція - найвищий закон країни і будь який закон Конгресу, що протирічить Конституції може бути визнаний судом неконституційним. З часом такий порядок був запроваджений в низці держав американського і Європейського континентів (Бразилія, Уругвай, Норвегія, Греція). Вже після першої Світової війни у Європі сформувався новий підхід до здійснення конституційного контролю, який досить активно став поширюватися і на інших континентах.

У різних державах (залежно від політико-правових умов, традицій державотворення, рівня правової культури населення) дану проблему пробують розв'язати по-різному. Здебільшого вдаються до використання досить поширених систем правової охорони Конституції, центральними елементами якого виступають органи конституційного нагляду або органи конституційного контролю.

Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний контроль визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійснення конституційного контролю самим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

Світова практика конституціоналізму свідчить, що державними інститутами, які здійснюють конституційний контроль, є:

-- глава держави, парламент і уряд;

-- спеціалізовані органи конституційного контролю у вигляді органів конституційного нагляду (квазісудові органи);

-- судові органи.

Конституційний контроль у механізмі державної влади у поєднанні із загальним контролем визначається як організаційно-правова форма діяльності держави, яка має такі особливості: 1) це -- різновид інституту соціального, державного контролю, що здійснюється постійно діючими органами держави; він безпосередньо пов'язаний із реалізацією державних повноважень; 2) це -- форма професійного державного контролю, причому вища серед спеціалізованих форм контролюючої діяльності; 3) конституційний контроль, будучи контролюючим і правоохоронним видом діяльності, ґрунтується на перевазі застосування юрисдикційних засобів; 4) конституційний контроль поширюється не тільки на сферу управління, а й охоплює сферу нормотворчості, яка здійснюється апаратом управління, і впливає на нормотворчість законодавчої влади; 5) орган конституційного контролю -- це спеціалізований орган охорони акта вищої юридичної сили Конституції держави; 6) конституційний контроль є вищою (після парламентської і референдуму) формою контролю.

Органам конституційного контролю притаманні такі основоположні риси: 1) особлива система законодавства, яка регулює їх організацію і діяльність; 2) особливі види органів конституційного контролю у європейських країнах; 3) специфічна юридична природа актів органів конституційного контролю; 4) провідне становище Конституційних Судів у ієрархії судових органів у країнах, де механізм конституційного контролю не збігається з діяльністю загальних чи інших судів.

На теперішній час існують дві системи конституційного контролю:

1. Американська система, яка історично склалася першою, полягаю у тому, що конституційність законів та інших нормативних актів у процесі розгляду конкретних справ мають право перевіряти суди загальної юрисдикції, які можуть визнавати певний закон неконституційним. Якщо у подальшому така справа доходить до розгляду у Верховному Суді країни, рішення останнього щодо відповідності спірного закону конституції стає обов'язковим для всіх судів у державі. У разі підтримки Верховним Судом рішення про неконституційність закону його застосування судами припиняється, а парламент такий закон відміняє.

2. Європейська система передбачає вилучення повноважень про конституційність законів і підзаконних актів з компетенції загальних судів і створення в межах даної держави єдиного спеціального органу конституційного контролю (конституційної юрисдикції). Цей орган може мати різне найменування: Конституційний трибунал (Польща), Вищий Конституційний суд (Єгипет), Федеральний Конституційний Суд ФРН.

Встановлення Конституцією України і Законом України “Про Конституційний Суд України” єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду - означає, що в нашій державі склалася європейська система конституційного контролю і в ній не може існувати будь якого іншого органу, уповноваженого давати висновки щодо відповідності чи невідповідності конституційним принципам законів і підзаконних актів, а також дій тих чи інших учасників суспільних відносин [1, с. 25].

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або «дифузивною» моделлю. Її характеризує тлумачення конституційного контролю як суто правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань, пов'язаних із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зводиться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв'язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи.

У реальному житті суди, здійснюючи функцію конституційного контролю, впливають на існуючий у країні політичний «клімат». Особливо це стосується вищого суду. Як свідчить досвід США, рішення верховного суду істотно впливають на зміст регламентації прав і свобод особи та механізмів їхнього захисту. Крім США, відповідна модель прийнята в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Японії та в деяких інших країнах.

Різновидом американської моделі організації конституційного контролю є така модель, за якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця модель реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та в ряді інших країн. Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку конституційності законодавчих актів дає верховний суд, який може мати й іншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстиції, і конституційний контроль становить не єдину його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його спеціальній палаті. Існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене створення спеціального складу верховного суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. Її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу -- конституційного суду -- є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Так, у ФРН крім федерального верховного суду і федерального конституційного суду існують федеральний адміністративний суд, федеральний фінансовий суд, федеральний суд у сфері трудових відносин і федеральний суд із соціальних питань. Згідно зі ст. 92 Основного закону, всі вони разом з судами земель здійснюють судову владу. Але найбільш престижним є членство саме в конституційному суді.

Органи конституційної юстиції, як правило, називаються конституційними судами, хоч зустрічаються й інші назви. У Франції, Казахстані та в ряді країн, що розвиваються, відповідні повноваження належать органам квазісудового характеру -- конституційним радам.

Порядок утворення органів, що здійснюють конституційний контроль, у різних країнах неоднаковий і залежить від моделі його організації. За умов американської моделі посади суддів верховних судів заміщуються, як правило, за рішеннями глави держави, санкціонованими парламентами. Як зазначалося, у США суддів верховного суду призначає президент з «поради і згоди» сенату. В такому ж порядку призначаються судді інших федеральних судів.

Федеральна судова система США складається з трьох головних ланок верховного суду, апеляційних судів і окружних судів. До складу верховного суду входять голова і вісім суддів. Усі вони, як і судді інших федеральних судів, займають свої посади «доти, доки їхня поведінка є бездоганною» (розділ перший ст. З Конституції) [6, с. 58]. Судові системи штатів характеризуються різноманітністю, хоч у кожному з них вищим судом є верховний суд. В більшості штатів суддів обирає населення, в частині з них призначає виконавча влада (губернатори), в деяких -- обирає законодавчий орган штату. В цілому ряді штатів суддів верховних судів призначають довічно. Решта суддів займають посади на строк від чотирьох до шести років.

Свої особливості має порядок формування органів конституційної юстиції. Відмінності наявні і у принципах їх організації. Так, в Австрії до складу конституційного суду входять голова, його заступник і 12 інших суддів, а також шість так званих запасних суддів. Голову конституційного суду, його заступника, шість дійсних суддів і трьох запасних призначає президент за пропозицією уряду. Решту вакансій президент заміщує з числа кандидатур, запропонованих палатами федерального парламенту. Судді конституційного суду йдуть у відставку у 70-річному віці.

В Австрії, як і в інших країнах, де створені органи конституційної юстиції, встановлені певні кваліфікаційні вимоги до кандидатів на відповідні посади. Зокрема, судді конституційного суду повинні мати вищу освіту за державно-правовим фахом і протягом десяти років до призначення займати посаду, для якої необхідна ця освіта. До того ж вони мають призначатися з числа інших суддів, урядовців і професорів-юристів університетів.

У ФРН федеральний конституційний суд складається з 16 осіб, яких у рівній кількості обирають бундестаг і бундесрат. Закон встановив процедуру обрання суддів конституційного суду на основі кваліфікованої більшості голосів. Це призвело до того, що за неформальною угодою кожна з політичних партій розраховує на таке число місць для своїх неформальних представників у конституційному суді, яке відповідає її представництву в палатах парламенту. За традицією частина з підтриманих партіями кандидатів у судді повинна бути політично нейтральною, решта може належати до партій. Такий порядок формування конституційного суду свідчить про гнучкість політичних механізмів прийняття важливих рішень, про толерантність головних політичних сил.

Конституції і спеціальні закони встановлюють чисельний склад і строки повноважень конституційних судів. В Молдові до його складу входять 6 суддів, в Югославії -- 7, в Киргизстані, Литві, Македонії, Румунії і Словенії -- 9, Словаччині -- 10, Хорватії -- 11, Білорусі, Болгарії і Польщі 12, Чехії і Угорщині -- 15, Росії -- 19. Різними є і строки перебування суддів на посаді: від шести років у Молдові, семи у Словаччині, восьми у Польщі і Хорватії, дев'яти в Болгарії, Литві, Македонії, Румунії, Словенії та Югославії, до одинадцяти в Білорусі і навіть п'ятнадцяти років у Киргизстані. Як правило, не припускається повторне переобрання суддів конституційних судів. У Болгарії, Литві і Румунії кожні три роки за відповідними квотами оновлюють третину складу відповідних органів [9, с. 35].

Головним повноваженням органів, що здійснюють конституційний контроль, є оцінка конституційності законодавчих актів. Порядок здійснення цього повноваження залежить від прийнятих у тій чи іншій країні форм конституційного контролю.

Існує дві основні форми контролю -- попередній і наступний. Попередній контроль має місце на стадіях парламентського розгляду законопроектів до промульгації їх главою держави. У разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами. Попередній контроль існує в Румунії, Польщі, Угорщині і у Франції. Він насамперед віднесений до прийнятих парламентом і переданих президенту на підпис і обнародування законів. Припускається і здійснення контролю на більш ранніх стадіях законодавчого процесу у парламенті. При цьому попередньому контролю піддягають проекти як звичайних, так і органічних законів. Попередній контроль припускається в Італії щодо так званих обласних законів -- актів, прийнятих представницькими органами автономій.

Своєрідним різновидом попереднього контролю, що здійснюється загальними судами, можна вважати надання ними консультативної оцінки конституційності законопроектів у процесі проходження їх через парламент. Така оцінка може бути дана вищим судом на вимогу законодавчої або виконавчої влади. Подібна практика прийнята в Австралії, Канаді, деяких штатах США, Норвегії та в ряді інших країн.

Наступний контроль здійснюють щодо законів, які прийняті парламентом, промульговані главою держави і набули чинності. Існує дві процедури такого контролю -- шляхом дії і шляхом заперечення. В першому випадку відразу ж після введення закону в дію і незалежно від факту його застосування може бути ініційований розгляд питання про його конституційність. У другому випадку розгляд цього питання прямо залежить від конкретного застосування закону. В країнах, де функцію конституційного контролю здійснюють суди загальної юрисдикції, це може мати місце у звичайному судовому процесі. Кожний учасник такого процесу має право заперечувати можливість застосування закону або його окремих положень, мотивуючи це їхньою неконституційністю.

Конституційний контроль шляхом дії нерідко називають абстрактним, а контроль шляхом заперечення -- конкретним. Абстрактний контроль характерний для країн, де відповідна функція здійснюється органами конституційної юстиції. Конкретний контроль притаманний насамперед державно-правовій практиці тих країн, де ця функція належить судам загальної юрисдикції.

Однак здійснюють конкретний контроль і конституційні суди. Звичайним є положення, коли загальний суд, розглядаючи цивільну або кримінальну справу, може дійти висновку про неконституційність закону, що ним застосовується, і звернутися за відповідним висновком до конституційного суду. У зв'язку з цим розгляд справи припиняється. Якщо конституційний суд визнає таке звернення безпідставним, розгляд справи в загальному суді буде продовжений. Існує також конкретний контроль у формі розгляду спеціальної скарги, що подається до конституційного суду.

Природа конституційного контролю полягає в тому, що, оцінюючи конституційність законів, суди тлумачать конституцію. Іноді про це прямо йдеться в самих основних законах. Наприклад, в ст. 149 Конституції Болгарії записано, що «конституційний суд дає офіційне тлумачення конституції». По суті, аналогічне положення містить ст. 135 Конституції Молдови, а в ст. 109 Конституції Узбекистану сказано, що конституційний суд тлумачить норми конституції і законів. «Федеральний конституційний суд розглядає справи щодо тлумачення основного закону у зв'язку з виникненням суперечок з питань компетенції федеральних органів влади», -- встановлено в ст. 93 Основного закону ФРН [12, с. 125]. В конституціях деяких держав (Киргизстан, Молдова) зафіксовано положення про те, що органи конституційної юстиції визначають можливість і необхідність змін та доповнень до основних законів.

При цьому основні закони нерідко сприймаються не просто як юридичне джерело, як елемент позитивного права, а й як явище загального характеру, що відбиває стан суспільства. Поняття конституції пов'язується з поняттями справедливості, моралі тощо. Такий підхід може призвести не тільки до довільного трактування змісту основних законів, а й до повної заміни юридичних оцінок дійсності оцінками, основаними на доцільності. За будь-яких умов конституційність має визначатися в межах правових реалій.

У багатьох країнах критерієм оцінки конституційності законодавчих актів визнані норми міжнародного права. Це випливає з текстів самих основних законів, де йдеться про пріоритет (примат) міжнародного права перед правом національним. Як зазначалося, положення про такий пріоритет містять новітні конституції цілого ряду європейських держав. До того ж в конституціях Білорусі, Болгарії, Словенії, Чехії та деяких інших держав належним чином укладені і набувші чинності міжнародні договори прямо визнані критерієм оцінки конституційності законодавчих та інших нормативно-правових актів.

У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку конституційності судових рішень і нормативно-правових актів органів виконавчої влади, включаючи акти глав держав. До того ж тут суди здійснюють відповідний контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

Значно ширші повноваження мають органи конституційної юстиції. Зокрема, в Молдові, Румунії, Франції і Угорщині вони встановлюють конституційність парламентських регламентів. У більшості країн конституційні суди визначають конституційність і законність нормативно-правових актів органів виконавчої влади, а в Киргизстані, Росії, Словаччині, Словенії і Узбекистані -- відповідних актів органів місцевого самоврядування чи місцевих органів виконавчої влади. Разом з тим у Литві і Молдові конституційні суди можуть давати оцінку тільки актам президентів та урядів, а в Болгарії -- виключно актам президента.

У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені повноваженнями оцінювати відповідність основному закону укладених державою і від її імені міжнародних договорів. У Франції такий контроль має попередній характер: якщо конституційна рада після запиту президента, прем'єр-міністра або голови однієї з палат парламенту заявить про невідповідність конституції положень будь-якого міжнародного договору, то дозвіл на його ратифікацію або схвалення може бути даний тільки після перегляду конституції. У Польщі та Угорщині об'єктом конституційного контролю є міжнародні договори як до схвалення і ратифікації їх відповідними органами, так і після.

Рішення органів, які здійснюють конституційний контроль, мають різний характер і юридичні наслідки. Зокрема, законодавчі акти, визнані органами конституційної юстиції неконституційними, скасовуються. Самі ж рішення цих органів є остаточними. У Польщі та Румунії рішення органів конституційного контролю щодо конституційності законодавчих актів можуть бути скасовані за результатами голосування в нижній палаті і в обох палатах парламенту відповідно. Для цього потрібна кваліфікована більшість голосів.

У переважній більшості країн, де прийнята американська модель організації конституційного контролю, відповідні рішення віднесені тільки до конкретних судових справ. Суди тут не анулюють закони, але, визнаючи їх неконституційними, відмовляються ці закони застосовувати. У США, якщо верховний суд визнав той чи інший закон або (що буває набагато частіше) окремі його положення неконституційними, останні не можуть бути застосовані жодним судом. Тим самим положення закону, не будучи скасованими юридично, втрачають силу фактично.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як одна з реалій їхнього державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.

2. Конституція Мексики

Першою на континенті модель конституційної юстиції США запровадила Мексика. Слідом за Мексикою це ж зробили Аргентина і Колумбія. За формою державного устрою Мексика - федеративна республіка.

Найважливішим джерелом права в Мексиці є закон, який з моменту проголошення незалежності став основною формою права та інструментом створення нової національної правової системи. Саме із законом і новим законодавством частина патріотично налаштованих правлячих кіл країни пов'язувала перегляд колишньої правової системи (тобто колоніального права) і створення нового правового порядку. З розвитком нової самостійної держави і під час формування нової нації закон, який тлумачився передусім з раціоналістичних позицій, дедалі більше набував ознак національного символу та став основним засобом внесення в нову правову систему національного колориту.

Від самого початку незалежної правової історії Мексики та інших латиноамериканських країн закон діяв як акт верховної влади, наділеної повноваженнями встановлювати норми, що мають вищу правову силу. Законодавчі джерела права в мексиканській правовій системі мають різні форми і мають таку ієрархічну структуру: Конституція Мексиканських Сполучених Штатів, кодекси та чинне законодавство. Відповідна структура законодавчих джерел існує і в окремих штатах.

У Мексиці діяли три основних закони. Конституція 1824 р. заснувала федеративну систему, зразком якої стала федеративна система США. Конституція 1857 р. надала ряд політичних і цивільних прав. Нині діюча конституція, яка була проголошена 5 лютого 1917 р., зберегла ліберальний демократичний характер і значну частину документа 1857 р., але містить також революційні положення.

Конституція країни посідає центральне місце серед джерел права та слугує підґрунтям для чинного законодавства. В правовій доктрині постійно зазначається виняткове становище Конституції. Так, колишній президент Мексики Мігель де Ла Мадрид Утрадо у своїй праці "Елементи конституційного права" наголошує на такій якості Конституції, як верховенство, та підкреслює її велику роль у формуванні правопорядку: "Конституція у своєму формальному тлумаченні -- це документ, що містить основні політичні рішення і норми, які їх закріплюють, та у сукупності є спеціальною правовою категорією, оскільки їм властива якість верховенства порівняно з іншими компонентами правопорядку" [13, с. 64].

На початку 1917 р. ліберально-демократична революція 1910-1917 рр., завершилась. Національна буржуазія, що вступила в союз з народом, одержала владу у свої руки. 31 січня 1917 р. Установчі збори республіки прийняли конституцію Мексики. Її обширний і занадто деталізований текст свідчить про прагнення конституцієдавця до більш надійного, конституційного захисту багатьох правових норм, що могли б формулюватися й у звичайних законах.

Нова мексиканська конституція стала головним підсумком революції. Цей документ позбавив посадових осіб всіх головних політичних організацій права на переобрання на другий термін і в значній мірі зміцнив виконавчу владу.

Текст документа загалом повторював положення конституції 1857 р., але додавав до них три принципово важливих статті. Стаття третя передбачала уведення загальної безкоштовної початкової освіти; стаття 27 оголошувала всі землі, води і надра на території Мексики національною власністю, права іноземців на користування ними були обмежені, а також декларувала необхідність розділу великих латифундій і встановлювала принципи та процедуру проведення аграрної реформи; стаття 123 являла собою кодекс законів про працю.

Конституція передбачала радикальне вирішення аграрного питання у дусі пропозицій ватажків селянських армій Еміліано Сапати та Панчо Вільї шляхом часткового розділу латифундій і повернення селянам общинних земель. Державі надавалося право здійснити націоналізацію землі і власності іноземного капіталу. Необмежене право власності на землю і природні багатства проголошувалось за мексиканською нацією, іноземці мали право лише тимчасово одержати їх в концесію.

Церква, що виступала на стороні контрреволюційних сил, була позбавлена права володіти нерухомим майном, релігійне навчання в школах заборонялося. Конституція визнала і соціальні завоювання робітників: 8-годинний робочий день, принцип рівної оплати за однакову роботу незалежно від статі та національності працівника, право робітників на об'єднання в профспілки. Разом з тим захищалися права держави і підприємців - вводилося поняття “законного страйку”, уряду надавались широкі повноваженнями при вирішенні трудових конфліктів. Мексиканська конституція 1917 р. була найдемократичнішою конституцією того часу всього Латиноамериканського регіону [13, с. 75].

Документ 1917 р. включив принципи аграрної реформи, право на працю, принципи соціальної справедливості, націоналізму і антиклерикалізму. Цей документ позбавив посадових осіб усіх головних політичних організацій права на переобрання на другий термін і значною мірою укріпив виконавчу владу.

У конституції спеціально підкреслено, що президент є главою виконавчої гілки влади: «Здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, що іменується «Президентом Мексиканських Сполучених Штатів» [13, с. 69].

Глава держави і уряду - президент, який обирається на 6-річний термін без права переобрання. У конституції Мексики прямо не визначено, що президент країни є одночасно і керівником уряду, і главою держави. Такий дуалізм статусу президента в даній президентській республіці - явище саме собою зрозуміле. Вибори глави держави в Мексиці відбуваються в один тур. Переможцем стає той кандидат, який набрав більше голосів. Конституція Мексики не передбачає окремої посади керівника уряду. Президент володіє правом законодавчої ініціативи, призначає вищих державних службовців, губернаторів і є головнокомандуючим збройними силами країни.

Вибори глави держави в Мексиці відбуваються в один тур. Переможцем стає той кандидат, який набрав більше голосів.

Главі виконавчої влади повинно бути не менше як 35 років, він повинен також жити у країні протягом року, що передує виборам, і бути вродженим мексиканцем.

Нові вибори призначаються у разі смерті президента або його нездатності виконувати свої обов'язки протягом перших двох років терміну.

Кабінет складається з 19 державних управлінь: внутрішніх справ, закордонних справ, оборони, військово-морського флоту, фінансів, енергетики і гірської промисловості, торгівлі, сільського господарства і водних ресурсів, зв'язку і транспорту, соціального розвитку, будівництва, праці і соціального забезпечення, президентського управління, аграрної реформи, охорони здоров'я і забезпечення, туризму, рибного господарства, юстиції і головного контрольно-фінансового управління.

Вищий законодавчий орган - двопалатний парламент (Національний конгрес). Кожний штат має власну конституцію, губернатора і однопалатний конгрес (Законодавчі збори).

Нижня палата, або Палата депутатів, складається з 500 членів, які обираються на 3 роки. Виборці обирають депутатів на трирічний термін на основі загального виборчого права: один депутат від кожних 250 тис. осіб населення, або його частини, яка перевищує 125 тис. осіб. З триста з п`ятисот депутатів обираються по одномандатних виборчих округах; інші 200 - на основі пропорційного представництва.

Верхня палата, або Сенат, складається зі 128 членів, по 4 члени від кожного штату і федерального столичного округу, які обираються прямим загальним голосуванням на шестирічний термін. Половина складу Сенату переобирається кожні 3 роки.

Конгрес збирається щорічно на сесію, яка триває з 1 вересня по 31 грудня. Під час перерви у роботі парламенту законодавчі повноваження належать постійній комісії, що призначається обома палатами.

Конституція забороняє перевибори на всі державні посади, у т.ч. в обидві палати конгресу. У 1993 р. була прийнята поправка до конституції, що викликала т.з. "пункт підлеглості", відповідно до якого, якщо партія набере 35% голосів по всій країні, вона автоматично отримує більшість місць у палаті депутатів. Ця поправка не дозволяє жодній з партій отримати більше як 315 місць у нижній палаті. Поправки до конституції приймаються при схваленні їх не менше як 325 депутатами. Отже, жодна з партій сама по собі не може вносити поправки в основний закон країни.

До початку 1990-х років контроль конгресу над виконавчою владою існував тільки в теорії; влада президента над законодавчою владою була майже абсолютною - головним чином тому, що правляча Інстітуційно-революційна партія (ІРП) володіла левовою часткою місць в обох палатах. Проміжні вибори у липні 1997 р. позбавили правлячу Інстітуційно-революційну партію більшості у палаті депутатів, хоча за ними й збереглася більшість місць у сенаті.

Сучасна правова система Мексики сприйняла структуру джерел права, що склалася ще за часів колоніального права, але поєднала її із ідеями школи "природного права" та французькими доктринами джерел права.

В конституції Сполучених Штатів Мексики стаття 30 встановлює порядок набуття "мексиканської національності", а у статті 34 говориться, що "громадянами Республіки є чоловіки та жінки, які, будучи мексиканцями, крім того, відповідають таким умовам:

1) досягли вісімнадцятирічного віку;

2) ведуть гідний спосіб життя".

Таким чином, можна зробити висновок, що поняття "мексиканець" означає насамперед належність не до етносу, а до держави, але ж не всі "мексиканці" є "громадянами"; втрата "національності" тягне за собою втрату "громадянства", але не навпаки - можливо втратити "громадянство" і залишитися "мексиканцем"[13, с. 66].

Відповідно до статті 30 Конституції Мексики "мексиканцями по народженню є: 1) діти, народжені на території Республіки, до який би національності (тобто - громадянства) ні належали їх батьки; 2) діти, народжені за кордоном від батьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; 3) діти, народжені на мексиканському військовому або торгівельному судні або літаку"[13, с. 66].

Ч.2 ст. 33 Конституції Мексики забороняє іноземцям будь-яке втручання в політичні справи країни. А ось ч.1 ст. 32 проголошує: "Мексиканцям надається перевага перед іноземцями за інших рівних умов при отриманні різного роду концесій, займанні будь-яких державних постів, посад і виконанні повноважень, які надаються урядом у випадках, коли мексиканське громадянство не є обов'язковим" [13, с. 68].

Мексика ще в першій половині XIX ст. запровадила в конституційній юстиції процедуру amparo (право захисту, наказ про судовий захист проти неконституційних законів та інших нормативних актів), яка в Латинській Америці стала надзвичайно популярною. Конституція 1917 р. у вельми розлогій ст. 107 з 18 параграфів досить детально виписувала порядок складання і розгляду скарги, у т.ч. і конституційної, оскарження рішень судів за цією процедурою тощо. Зокрема, Конституція передбачала обов'язкове втручання Верховного суду в процес amparo і перевірку ним відповідних рішень районних судів у випадках:

* якщо оспорюється конституційність закону чи йдеться про справи, пов'язані з морським правом, або стороною є федерація;

* якщо наказ про захист проти неконституційного акта спрямовується проти федеральної адміністрації;

* якщо такий наказ стосується тільки порушення ст. 22 Конституції, яка забороняла «надмірні покарання» та смертну кару за політичні злочини.

Рішення окружних судів у зв'язку з клопотаннями про amparo вважались остаточними, але це не стосувалось постанов цих судів про неконституційність закону чи тлумачення ними безпосередньо будь-яких положень Конституції. У таких випадках справа підлягала перегляду у Верховному суді, але виключно в частині «суворо конституційних питань». Дане рішення окружних судів могло й не переглядатись, якщо воно основувалось на вже визначених Верховним судом питаннях з приводу неконституційності певного закону чи тлумаченнях того чи іншого положення Конституції. Передбачалась обов'язкова участь у процедурі судового захисту громадян від неконституційного акта генерального прокурора чи прокурора, але тільки у випадках, коли вони самі визнають, що справа має «суспільний інтерес».

Головну роль у судовій конституційній юстиції Мексики відігравав Верховний суд, що складався з 21 судді і 5 заступників віком від 35 до 65 років, призначених президентом за схваленням Сенату. Вже Верховний суд призначав усіх інших суддів і здійснював ретельний нагляд за їх роботою, особливо у сфері конституційного контролю. Кожного року Верховний суд обирав голову з правом переобрання.

Важлива роль у мексиканській моделі конституційної юстиції відводилась прокуратурі федерації і генеральному прокурору республіки, які мали брати особисту участь у розгляді всіх справ. Суди федерації розглядали також питання про рішення чи дії федеральних органів влади, які обмежують або порушують конституційні права штатів, а також про рішення чи дії влади штатів, які вторгаються у конституційні повноваження федерації. Конституційні конфлікти між штатами, федерацією і штатами розв'язувались виключно Верховним судом.

До 1933 р. Конституція Мексики часто ігнорувалась через майже безперервні військові заколоти, вбивства президентів, калейдоскопічні зміни урядів тощо. Лише з обранням на посаду президента дивізійного генерала Л. Карденаса у 1934 р. Конституція 1917 р. стала дотримуватись, а основана на ній система конституційного контролю запрацювала на всю силу.

конституційний контроль право мексиканський

Список використаної літератури

1. Про Конституційний Суд України: Закон України// Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №49. - С. 25-29.

2. Бойко В.Ф. Право людини на правосуддя (судове право України). - К.: МАУП, 2003. - 256 с.

3. Годованець В.Ф. Конституційне право України. - К.: МАУП, 2001. -216

4. Євграфова Є. Акти Конституційного Суду в системі національного законодавства// Право України. - 2001. - №11. - С.17-19.

5. Златополъський Д.Л. Государственное право зарубежных стран Восточной Европы и Азии. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 218 с.

6. Кельман М.С. Конституційний контроль як засіб захисту конституцій у національних правових системах континентального права. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 226 с.

7. Колодій А.М. Права людини і громадянина в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 336 с.

8. Кравченко В.В. Конституційне право України. - К.: Знання, 1999. - 320 с.

9. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Наука, 1999. - 364 с.

10. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. - К.: Наукова думка, 1999. 734 с.

11. Савчин М. Конституційний Суд України у механізмі гарантування прав і свобод людини// Право України. - 2002. - №10. - С. 35-38.

12. Страшук Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М.: Наука, 1999. - 369 c.

13. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. - К.: Знання, 2000. 345 с.

Размещено на Allbest.ru