Історія вчень про державу і право

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Історія давньоримської політичної та правової думки

2. Вчення І.Канта про державу і право

3. Українська політична думка періоду революції 1905-1907 рр

Список використаних джерел

1. Історія давньоримської політичної та правової думки

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п.

Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Ціцероном держави, як публічно-правової спільності.

Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами (Ціцероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції -- поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки -- юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час.

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754-510рр. до н.е.), республіканський (509-28рр. до н.е.) та імператорський (27р. до н.е. -- 476р. н.е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця -- Рим) і Східну (столиця -- Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453р.

Марк Туллій Ціцерон (Cicero), 106-43рр. до н.е., -- знаменитий римський оратор, державний діяч і мислитель. В його творчості значне місце посідає державно-правова проблематика. Цим проблемам, зокрема, присвячені такі його праці, як "Про державу" та "Про закони". Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його працях, зокрема "Про обов'язки", а також у численних політичних і судових промовах.

Державно-правові теоретичні погляди Ціцерона сформувалися під значним впливом Платона, Арістотеля, Полібія, стоїків. Разом з тим, він зумів поєднати і узгодити ці вчення з власне римськими традиціями в галузі державно-правової думки, з самобутньою історією римської держави і права. Творчо використовуючи ідеї своїх попередників, Ціцерон зумів сформулювати цілий ряд оригінальних і нових положень в галузі теорії держави і права. Державу (respublica) Ціцерон визначає, як справу, надбання всього народу (res populi). При цьому, він підкреслює, що "народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Таким чином, держава у трактуванні Ціцерона виступає не тільки, як втілення загального інтересу всіх її вільних членів, що було характерне і для давньогрецьких концепцій, але, водночас, і як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, "загальний правопорядок". Таким чином, Ціцерон стоїть біля витоків тієї юридизації поняття держави, яка надалі мала багато прихильників, аж до сучасної ідеї "правової держави".

Головну причину походження держави Ціцерон вбачає не стільки у слабкості людей та їхньому страхові, як вважав Полібій, скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Слідом за Арістотелем, Ціцерон вважав сім'ю початковою основою суспільства, з якої поступово, природним шляхом виникає держава. Він відзначає споконвічний засадничий зв'язок держави і власності, підкреслюючи, що причиною утворення держави є охорона власності. Порушення недоторканості приватної та державної власності Ціцерон характеризує, як зневагу і порушення справедливості та права.

Виникнення держави і права не з випадкового бажання людей, а відповідно до загальних вимог природи, в тому числі і вимог людської природи, у трактуванні Ціцерона означає, що за своєю природою і суттю держава і право носять божественний характер і основані на загальному розумі та справедливості.

Ціцерон значну увагу приділяє розглядові форм державного устрою. Залежно від числа правителів, він розрізняє три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) та народну владу (демократію). "Коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, ми називаємо її царем, а такий державний устрій царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то кажуть що ця громадянська спільнота керується волею оптиматів. Народною ж (адже вона так і називається) є така спільнота, в якій все знаходиться в руках народу". Кожна з цих форм має свої позитивні і негативні риси, але всі вони терпимі і можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язки, в тому числі і правові, які від початків міцно об'єднали людей в силу їхньої загальної участі у створенні держави. "Благоволінням своїм нас приваблюють до себе царі, мудрістю -- оптимати, свободою -- народи", -- писав Ціцерон. В той же час, при царській владі всі інші люди усунуті від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується свободою і усунутий від влади при пануванні оптиматів. При демократії, коли все вирішується згідно з волею народу, то який би справедливий і поміркований він не був, все ж таки сама рівність вже несправедлива, якщо при ній немає відмінностей у суспільному становищі. Головним недоліком цих форм є їхня нестабільність, яка може призвести до тиранії, панування кліки (а як підкреслював Ціцерон, "не має більш потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими)", або до "безумства і свавілля натовпу". Ці види панування вже не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в таких випадках відсутня сама держава, як спільна справа і спільний набуток всього народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право. Попередити подібне виродження держави покликана змішана форма державного устрою, яка містить позитивні якості трьох простих форм. Головними перевагами такої держави була б її стабільність і правова рівність громадян. Власне такою він і вважає Римську сенатську республіку. При цьому, носієм царського начала були повноваження консулів, влади оптиматів -- повноваження сенату, народної влади -- повноваження народних зборів і народних трибунів. Тому Ціцерон підкреслює необхідність їхньої взаємної рівноваги і рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень між ними.

Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. "Право народів" він трактує, як поєднання позитивного права різних народів та природного права міжнародного спілкування (тобто міжнародне право). Він сформулював важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, він вважає несправедливою ту, яка не була оголошена. Війну Ціцерон характеризує, як вимушений акт, можливий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причину справедливої війни, він вказує необхідність захисту держави, як мету -- встановлення миру. Мислитель виступав за гуманне поводження з полоненими та переможеними.

Одне з перших місць серед римських стоїків належить Луцію Аннею Сенеці (Seneka), який жив у 3-65рр. Він найбільш послідовно, у порівнянні з іншими представниками цього напрямку, відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їхнього суспільного становища. Відповідно до цього, об'єктом і сферою рабства може бути тільки тілесна і чуттєва, але не духовна і розумна частини людини. Раб, відповідно до вчення Сенеки, рівний за натурою з іншими людьми і йому притаманні ті ж душевні якості, що і всім іншим. Всі люди рівні у тому сенсі, що вони "товариші по рабству", оскільки однаково залежать від волі повелінь долі. "Покажіть мені, -- писав Сенека, -- хто не є рабом у тому чи іншому сенсі! Цей -- раб своїх бажань, той -- жадності, а той -- честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне". держава право кант політична думка

Подібні ідеї розвиває й Епіктет, 50-130рр., який головний акцент робив на проблемі особистого морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей, при цьому, повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній, який жив у 121-180рр., розвивав "уявлення про державу з рівним для всіх законом, яка правиться відповідно до рівності і рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслює, що зі спільного для всіх людей духовного начала випливає, що всі люди -- розумні істоти, якщо ж так, то і розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди є рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний громадянський устрій.

Ідеї грецьких та римських стоїків, зокрема обгрунтований ними індивідуалізм та природно-правова теорія, мали суттєвий вплив на погляди римських юристів.

Зусиллями римських юристів була створена нова наука -- юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

В античному Римі заняття правом на початках було справою понтифіків, однієї з колегій жерців. Біля 300р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтифіків. Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.

Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи -- мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".

Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція -- як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.

При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому -- охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30-ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи, і багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере свої витоки у працях римських авторів, у римському праві.

2. Вчення І. Канта про державу і право

Родоначальник німецької класичної філософії Еммануїл Кант (1724-1804) в систематизованій формі обґрунтував політичну доктрину лібералізму. Кант рахував лібералізм ученням, єдино відповідним розуму, і підвів під нього філософський-етичну основу.

Вчення про право Кант в основному виклав в роботах: «Основи метафізики моральності» (1785); «Критика практичного розуму» (1788); «До вічного світу» (1795) і «Метафізика вдач в двох частинах» (1797), де він з позицій «практичного розуму» дає раціоналістичне обгрунтування вчення про право і державу.

Філософські основи політико-правового учення Канта містяться в роботі «Критика практичного розуму», де він розрізняє «речі в собі» (суть речі) і явища. По Канту, «річ в собі» непізнавана для теоретичного розуму. Не можна пізнати суть Бога, свободи, безсмертя душі. Але те, що недоступно для теоретичного розуму, знаходить пізнання в моральній свідомості. Коли ми намагаємося пізнати суть речей, ми стикаємося з нерозв'язними суперечностями (антиноміями). За допомогою теоретичного розуму можна довести, що Бог, свобода, безсмертя душі є і що їх немає.

Коли теоретичний розум впадає в агностицизм, тоді на допомогу приходять моральна свідомість, «практичний розум», які вселяють віру в ці непізнавані речі.

Етичні основи вчення про право і державу. В основі учення Канта про право і державу лежить постулат: поступай так, щоб максима твоєї волі могла б бути в той же час принципом загального законодавства. Кант стверджує, що кожна особа володіє довершеною гідністю, абсолютною цінністю.

Головну мету вчення про державу і право Кант бачить в тому, щоб підняти, прославити право з безправ'я, що оточує його. Він вважає, що необхідно прославити право над державою. А держава, по Канту, повинна бути органом захисту права осіб. Особа може зажадати від держави того ж, що і держава від особи. Тут Кант розвиває ідею взаємної відповідальності держави і особи. Він обґрунтовує і розкриває суть ідеї правової державності в цілях охорони індивідуальних прав осіб.

Концепція природного права. Під природним правом Кант розуміє природне, природжене право осіб. Кант, не зупиняючись на досягнутому в правовій думці, далі розвивав природно-правову інтерпретацію прав людини. Він ставить питання про підставу домагань людини на визнання своїх прав. Природні права людини до Канта просто декларувалися, виходячи з факту самого людського існування. Він створив своє вчення про людину і її природжені права. По Канту, як фізична істота чоловік підпорядкований законам природи, але як вольова істота він підпорядкований законам морального світу.

Ці закони, на переконання Канта, можна було сформулювати як імперативи, тобто спонукальні, безумовні правила: 1) «поступай так, як якби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна була стати загальним законом природи»; 2) «поступай так, щоб твоя свобода поєднувалася з свободою інших по загальному закону свободи». У цих імперативах поміщена кантівська ідея природного права, під владу якого повинні поставити себе кожна держава і видавані нею закони.

Кант розрізняє три правові категорії: перша - природне право, тобто сукупність етичних норм, або принципи, продиктовані практичним розумом; друга - позитивне право, засноване на волі законодавця, яке повинне відповідати природному праву, тобто вимогам категоричного імперативу, і плюс сила примушення; третя - справедливість, тобто сукупність домагань індивіда, не забезпечених примушенням.

Право Кант розділяє на приватне і публічне. Розглядаючи їх співвідношення, він виступає як прихильник відмежування цивільного суспільства від держави.

Приватне право, по Канту, - це відносини індивідів як приватних власників.

Цивільне суспільство і правова держава. «Держава (civitas), - пише Кант, - це об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам. Оскільки ці закони необхідні як апріорні закони, тобто як закони, самі собою витікаючі з понять зовнішнього права взагалі, форма держави є форма держави взагалі, тобто держава в ідеї, така, якою вона повинна бути відповідно до чистих принципів має рацію, причому ідея ця служить дороговказною ниткою (norma) для будь-якого дійсного об'єднання в спільність.

Правова держава - така держава, де дотримані всі природні права і де не нехтують свободою, рівністю і незалежністю волі окремих індивідів, а значить, дотримані вимоги категоричного імперативу.

Кант представляє державу як з'єднання безлічі людей під владою правового закону. Якнайкращою державою він вважає республіку як правовий союз (а не як форму правління). Він веде мову про правову державу як про республіку в дусі ще цицероновської традиції. Головне завдання держави, де суверенітет належить народу, полягає, по Канту, в тому, щоб охороняти і гарантувати свободи громадян.

Ідею народного суверенітету Кант виводить з договірної теорії походження держави. Держава, по Канту, створюється через суспільний договір. Головна умова суспільного договору полягає в тому, щоб владні органи держави ніколи не примушували б людину бути відомою, не примушували б її робити так, як хоче ця організація виконання примушення. Держава ніколи не повинна опікати громадян, оскільки всі люди володіють автономною волею, не повинна сприяти розвитку у громадян утриманських настроїв. Кант категорично проти патріархальної і патерналістської держави. Там, де є подібні настрої, немає права. Мислитель стверджує, що це - найжахливіша деспотія.

Держава, затверджує Кант, повинна будуватися на основі взаємної відповідальності особи і держави. Держава і громадянин - рівні суб'єкти. Діяльність держави заснована на правових законах, а ці закони, у свою чергу, повинні відповідати правовим принципам, суть яких складають природні права людини.

Кращою формою держави Кант вважає республіку (як правовий союз) з розділенням властей, оскільки тут поєднуються закон, свобода і примушення. У анархії є свобода, але немає закону і примушення. У монархії є закон і примушення, але немає свободи. Проте формам держави Кант не надає особливого значення. Головне, вважає він, - це методи владарювання, тобто політичний режим, а не форма правління. Кажучи про політичний режим, Кант приділяє увагу співвідношенню виконавчої і законодавчої влади. Якщо вони об'єднані в одній особі, то тоді наступить деспотія. Якнайкращою формою держави (як форми правління) він вважає конституційну монархію, тобто монархію, що спирається на конституцію.

3. Українська політична думка періоду революції 1905-1907 рр.

З кінця 1905 р. національний рух стрімко прогресував. Скориставшись вимушеними поступками російського уряду, українські політичні партії, громадські об'єднання розгорнули бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі маси українців.

Революцію 1905 - 1907 pp. розпочали росіяни, а пригноблені народи підтримували її не в останню чергу тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, по-перше, в програмних і агітаційно-пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну, фундаментальну вимогу: відновлення української держави у формі автономії. Лише одна з партій - Українська народна - прагнула до повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок на шляху до повної незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально-економічних, так і мовно-культурних, вони ставили в залежність від розв'язання головного - відродження власної державності.

По-друге, національні вимоги українців формулювалися в інституціях, наказах, листах, виступах, газетних публікаціях та ін. документах різних організацій, зборів і окремих осіб. Ці вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демократичні свободи, негайне скасування усіх попередніх заборон і мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури.

Під тиском національно-визвольного руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий, - історики навіть називають його вибухоподібним, - розвиток українського життя.

Проявом національного руху на Україні було дальше пожвавлення діяльності національних партій, які видавали свої газети, журнали. Перекладено і видано у Львові українською мовою марксистські праці і лідерів міжнародної соціал-демократії: А.Бабеля, П.Лафата; пересилались через кордон також праці К.Маркса і Ф.Енгельса. Серед дрібнобуржуазних українських партій виділялась РУП, яка на своєму ІІ з'їзді прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та обуржуазнених поміщиків і примикала до російських кадетів. У національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в державних установах. У соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги кадетів.

Крім українських національних партій, активну діяльність розгорнули російські, єврейські, польські та інші фракції.

Українська соціал-демократична партія стояла не за нові які-небудь класові привілеї, але за зменшення класового панування, а також за рівні права всіх без різниці.

Партія соціалістів революціонерів в межах буржуазного ладу домагалась як шляхом революційним, так і шляхом державно-соціальних реформ, таких заходів і установ, які б віддали в руки працюючого люду всі засоби для підготовлення соціального перевороту.

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 p., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського селянства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский веснтник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

Список використаних джерел

1. Андрущенко В.П. Політологія: історія та методологія. - К.: Здоров'я, 2000. - 632 с.

2. Бабкіна О.В. Політологія: Підруч. для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академія, 2001. - 367 с.

3. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. - К.: Знання, 2000. - 368 с.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Львів: Світ, 1991. - 576 с.

5. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. - К.: Генеза, 1999. - 247 с.

6. Панов М.І. Політологія: Підруч. - К.: Ін Юре, 2005. - 520 с.

7. Танцюра В.І. Політична історія України: Посіб. для студентів вищих навч. закладів. - К.: Академія, 2001. - 339 с.

8. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Ін Юре, 1999. - 415 с.

9. Щурат В. Українські джерела до історії філософії. - Л.: Освіта, 1999. - 312 с.

Размещено на Allbest.ru