Конституційний лад зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

22

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Поняття конституції та її значення для організації та діяльності зарубіжних країн. Функції та юридичні властивості конституцій

Поняття системи вищих органів держаної влади зарубіжних країн. Різновиди систем вищих органів держаної влади зарубіжних країн та їх ознаки

Порівняти зміст конституційно-правового статусу особи та форму його закріплення в конституціях США та Бразилії

Задача

Список ви корисних джерел

конституція зарубіжний державний особа

1. Поняття конституції та її значення для організації та діяльності зарубіжних країн. Функції та юридичні властивості конституцій

Під конституцією, зазвичай, розуміють єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, який ухвалюється або шляхом референдуму, або законодавчим органом, або установчими зборами та має вищу юридичну силу в країні. Усі інші норми, що містяться у законах та інших джерелах права, повинні виходити з конституції, відповідати та не суперечити їй. Сам термін «конституція» - латинського походження. Проте конституції в Стародавньому Римі мали зовсім інше значення. Це були імператорські конституції, які надавали римського громадянства певним особам, що споруджували в Римі житлові будинки або займалися щонайменше три роки пекарською справою. Отже, це були навіть не нормативно-правові акти, а вияви індивідуального застосування права.

Конституції у вигляді єдиного, кодифікованого законодавчого акту, який регулює найважливіші громадські відносини в галузі прав та свобод людини, системи та організації публічної влади, часто називають конституціями у формальному розумінні. У тих країнах, що мають конституції, саме вони виступають основним джерелом ж конституційного, так і всієї системи національного права. Утім, існують також конституції й у матеріальному розумінні. У таких випадках конституції у формальному розумінні відсутні. Конституції у матеріальному розумінні бувають трьох видів:

це - сукупність законів, що мають більш вищу юридичну силу порівняно зі звичайними законами. У багатьох країнах їх називають конституційними. За відсутності конституції у формальному розумінні вони очолюють ієрархію законодавчих актів у країні. Ці закони також можуть називатися основними.

це є звід звичайних законів. Таких конституцій небагато. Прикладом може бути Канада, де до конституції внесені: Прокламація про конституційний акт 1882 р.; сам Конституційний акт 1882 р.; Акт про союз Канади, Нової Шотландії та Нью-Брансунка.

3) це - звід звичайних законів, конституційних звичаїв та судових прецедентів. Такий стан справ характерний для Великобританії та Нової Зеландії. Особливість правової системи цих країн, що називається англосаксонською, полягає у тому, що джерелом права в них виступає не лише нормативно-правовий акт, а здебільшого - судові прецеденти та звичаї.

Судовий прецедент, як джерело права, являє собою рішення суду стосовно конкретної розглянутої юридичної справи, яке поширюється на всі наступні аналогічні справи. Звичай, як ще одне джерело права, становить собою правило поведінки, що склалось у суспільстві та внаслідок багаторазового повторення його людьми перетворилось на постійну норму, визнану всіма.

Деякі конституції можна назвати формально-матеріальними. Це ситуації, коли країна має єдиний законодавчий акт під назвою «конституція» (тобто, існує конституція у формальному розумінні), й окрім цього, до її складу входять інші правові акти, зазвичай, різноманітні угоди, декларації.

Кодифікована писана конституція має місце за наявності в країні єдиного законодавчого акту, який регулює всі основні конституційно-правові питання та має вищу юридичну силу. Такий акт найчастіше і називають «конституцією» з посиланням на офіційну назву держави. У деяких країнах він може мати іншу назву (наприклад, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини) або він має назву «Конституція», але з певним одночасним уточненням (Конституція (Основний Закон) Естонської Республіки, Конституція Аргентинської нації, Політична конституція Мексиканських Сполучених Штатів). Кодифікованих конституцій у сучасному світі - більшість. Вони повністю співпадають з поняттям «конституція» у формальному розумінні.

Некодифіковані писані конституції - це частина конституцій у матеріальному розумінні, коли конституція складається з кількох конституційних (Австрія, Швеція) або звичайних (Канада) законів.

Неписані конституції - це конституції в матеріальному розумінні, які складаються з конституційно-правових звичаїв, судових прецедентів та звичайних законів (писаних), тому ці конституції мають назву частково писаних, оскільки повністю неписаних конституцій немає.

За порядком внесення змін і доповнень конституції поділяються на жорсткі, особливо жорсткі та гнучкі.

Жорсткі конституції змінюються та доповнюються в особливому порядку, більш складному, порівняно зі звичайною законодавчою процедурою. Якщо парламентські закони ухвалюються простою більшістю голосів (50% кворуму + 1 голос), то для прийняття поправок та доповнень до конституції встановлюється особлива процедура.

Подекуди для зміни чи відміни конституції вимагається не тільки кваліфікована або особливо кваліфікована більшість голосів, але ще й більш ускладнений порядок. Такі конституції називаються особливо жорсткими. Так, в Іспанії повний перегляд або зміна найважливіших положень конституції можливі за умови схвалення їх 213 голосами від загальної кількості депутатів обох палат парламенту, після чого вони розпускаються. Новобраний парламент розглядає проект змін або перегляду конституції, і, якщо він схвалить їх кваліфікованою більшістю голосів у кожній палаті, то ці зміни (або перегляд) виносяться на референдум.

Гнучкі конституції змінюються та доповнюються в тому ж порядку, що й звичайні закони: ніяких особливих процедур у цьому випадку не передбачено, оскільки відсутній сам писаний текст основного закону (зокрема, це стосується конституцій Великобританії та Нової Зеландії).

Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини - «конституції людини». Уже перші буржуазно-демократичні правові акти («Декларація незалежності» США 1776 р. і французька «Декларація прав людини і громадянина» 1789 р.) приділили цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод людини в конституційному матеріалі відведені не тільки статті, а й спеціальні глави та розділи (гл. III «Права і обов'язки народу» Конституції Японії 1947 р., ч. І «Про основні права і обов'язки» Конституції Іспанії 1978 р, тощо).

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав досади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що виявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті.

Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту.

Зарубіжними авторами вона сформульована як тенденція «від парламентаризму до міністеріалізму, її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Французької Республіки) тощо.

Демократичною новелою конституційного розвитку зарубіжних країн після Другої світової війни стало регулювання низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося: по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. 1 Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 р.); по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарія 1991 р.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних договорів (статті 93-96 Конституції Іспанії 1978 р.).

Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

- юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

- політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована - свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному розпадові держави.

Юридичні властивості виражають правову природу Конституції та визначають її місце у правовій системі держави. До основних юридичних властивостей конституції можна віднести такі:

1. Конституція як Основний Закон є головним джерелом національного права держави, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства.

2. Конституція характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів.

3. Важливою юридичною властивістю конституції є її стабільність, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень.

4. Юридичною властивістю конституції є особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади.

2. Поняття системи вищих органів держаної влади зарубіжних країн. Різновиди систем вищих органів держаної влади зарубіжних країн та їх ознаки

До системи вищих органів державної влади зарубіжних країн входять: парламент, глава держави та уряд, судова влада.

Парламент є представницькою установою країни. Колегіальний за своєю внутрішньою структурою та принципами діяльності він представляв різноманітні групові, партійні та національні інтереси.

Парламент - це виборний колегіальний орган держави, наділений нормотворчими, фінансовими та контрольними повноваженнями, що діє в умовах демократичного режиму.

Згідно з принципом «поділу влади» на законодавчу, виконавчу та судову, що закріплюється багатьма конституціями зарубіжних країн (винятки становлять, наприклад, конституції КНР, СРВ, КНДР, Республики Куба), парламент - носій верховної законодавчої влади.

Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії); Парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); Зборами (Федеральні збори Російської Федерації, Федеральні збори Австрії, Всекитайські збори народних представників, Верховні народні збори Корейської Народно-Демократичної Республіки, Народні збори Республіки Болгарія, Великі національні збори Республіки Румунія); Асамблеєю (Асамблея республіки за Конституцією Португалії, Національна асамблея народної влади на Кубі); Скупщиною (Союзна Республіка Югославія); Ригсдагом (Швеція).

Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна «парламент», хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду, наприклад, питання про прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори.

За своєю структурою вищі представницькі органи є одно- та двопалатними (бікамеральними).

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною державою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата у двопалатному парламенті називається по-різному: Палата представників (Австралійський Союз, США, Японія та ін.), Палата депутатів (Італія, Мексика), Національна рада (Австрія), Державна Дума (Російська Федерація), Народна палата (Індія), Сейм (Польща), Палата громад (Великобританія, Канада), Віче республік (Союзна Республіка Югославія), Національні збори (Франція) і т. ін.

Найпоширеніші назви верхньої палати парламенту - Сенат (Бразилія, Аргентина, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція та ін.); Палата сенаторів (Мексика); Палата радників (Японія); Рада штатів (Індія); Палата лордів (Велика Британія); Федеральна рада (Австрія); Віче громадян (Союзна Республіка Югославія); Рада Федерації (Російська Федерація).

Однопалатна система парламенту є характерною для мононаціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. У Болгарії після закінчення болгаро-турецької війни була прийнята Тирновська Конституція 1879 p., яка передбачала однопалатні Народні збори. Така сама структура парламенту закріплювалася конституціями (1947, 1971 pp.) та нині чинною (1991 p.).

Верхня палата формується по-різному. Сенати у Польщі, Румунії, США, Бразилії, Палата радників у Японії обираються прямими виборами.

Сенат Польщі (100 чоловік) обирається по воєводствах. Кожне із 47 воєводств обирає по два, а два найбільших за кількістю населення воєводства - по три сенатори; Сенат США обирається безпосередньо населенням штату за принципом: від кожного штату по два сенатори. За такими самими принципами обираються сенатори в Австралії, але норма представництва від кожного штату збільшена до десяти сенаторів. У такому самому порядку обираються сенатори мексиканського парламенту: по два від кожного штату і по два від федерального округу. У Швейцарії члени Ради кантонів обираються безпосередньо населенням кантону, а в одному з кантонів - кантональним парламентом.

В Австрії верхня палата - Федеральна рада - обирається ландтагами земель залежно від кількості населення землі. Земля з найбільшою кількістю населення обирає 12 членів, а кожна інша земля - таку частину від цього числа, яка пропорційна відношенню чисельності її громадян до зазначеної найбільшої їх чисельності, причому остача, що кількісно перевищує половину квоти, вважається за цілу квоту. Кожна земля повинна мати не менш як три представники (ст. 34 Федерального конституційного закону від 20 листопада 1920 р.).

В Індії Рада штатів обирається легіслатурами (законодавчими зборами) штатів.

Своєрідною палатою за порядком і формування є Бундесрат Німеччини, з допомогою якого землі беруть участь у законодавстві та управлінні федерацією. Він складається з членів урядів земель, які їх призначають і відкликають. Кожна земля володіє не менш як трьома голосами, землі з населенням понад два мільйони мають чотири, а з населенням понад п'ять мільйонів - п'ять голосів.

Сенат у Франції обирається непрямим голосуванням депутатами Національних зборів, депутатами Генеральних рад департамент і делегатами муніципальних рад.

Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо конституціями або іншими законодавчими актами. Конституція, наприклад, Італії закріпила у кількісному складі палати депутатів 650 чоловік, а сенаторів - 315. Сейм Польщі складається із 460 депутатів, а Сенат - із 100 сенаторів. Конституції Греції, Іспанії встановлюють: нижчу та вищу межі кількісного складу парламенту. Кількість членів палати депутатів Греції не може бути меншою від 200 і більшою від 300 чоловік (ст. 51 Конституції). Конгрес Іспанії нараховує мінімум 300 і максимум 400 депутатів (ст. 68 Конституції).

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління - це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха, а з республіканською - громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 p. виконує Федеральна рада, яка одночасно є й урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися в ході національно-визвольних революцій і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго).

У постсоціалістичних країнах також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща).

Державне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. II (розд. 1) Конституції США 1787 р. говорить: «Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки...». Про широкі владні повноваження глави держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: «Король є главою Іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він є гарантом правильного функціонування державних інститутів; здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом».

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів - й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у парламентаріях монархіях (Великобританія, Японія) і парламентаріях республіках (Німеччина, Італія, Угорщина).

Центральною ланкою всього державного механізму, його найважливішою складовою частиною є уряд. У зарубіжних країнах вищий орган урядової влади може мати різні найменування. Найбільш поширені такі: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Міністрів, Державна рада, Федеральна рада тощо. Термін «уряд» використовується як збиральний.

Уряд у більшості зарубіжних країн здійснює загальне управління всіма справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою. Уряд - колегіальний орган, до якого входять особи (міністри, секретарі), що очолюють державні відомства (міністерства, департаменту) з окремих галузей управління (збройні сили, фінанси, юстиція, іноземні справи тощо). У деяких випадках до складу уряду входять також особи, які не очолюють будь-які міністерства (міністри без портфелів, або державні міністри). У президентських республіках функції глави уряду виконує сам президент. У парламентарних країнах (республіках і монархіях) є посада глави уряду, що заміщується особою, яку найчастіше називають прем'єр-міністром. Слід зазначити, що офіційно глава уряду може називатися й інакше: в Італії, наприклад, він офіційно іменується головою Ради Міністрів, у Швеції та Норвегії - Державним міністром, у Німеччині та Австрії - Канцлером тощо.

У всіх зарубіжних країнах уряд відіграє головну роль у розробці, формуванні та здійсненні основних напрямів політики держави, визначенні шляхів і засобів їх досягнення.

За сучасних умов, коли держава активно втручається в економіку, втілюючи у життя намічені програми, зростання ролі урядової влади стає об'єктивною передумовою. Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регулювання економіки. У цьому разі парламент виступає як орган, що «реєструє» урядові законопроекти.

Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самостійною незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів - судів. I хоча судову владу прийнято називати «третьою владою» після законодавчої і виконавчої гілок, це жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності.

Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади:

- охорона прав і законних інтересів громадян;

- охорона правопорядку від злочинних й інших правопорушень;

- контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.

Основа судової влади - це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або «одноособовому» судді, які розглядають справу.

Як правило, у країнах тоталітарного соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох європейських країнах - суддя та 6-9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у країнах англосаксонського права - суддя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як правило, фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком, беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання наявності або відсутності вини підсудного (вирішують питання факту, а не права).

Кадровий склад судової системи - це, передусім, особливий професійний прошарок - суддівський корпус, наділений особливим правовим статусом (як і судді, що до нього входять). Наприклад, у ст. 92 Основного закону ФРН сказано: «Судова влада ввіряється суддям».

При розгляді, вирішенні тих чи інших конфліктів, які виникають у суспільстві, судді повинні керуватися законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням. Правосвідомість та внутрішнє переконання, передбачають не лише професійну підготовку, а й певний життєвий досвід.

Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні панування права, в тому числі й щодо держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Ніхто, у тому числі й держава в особі будь-яких її органів, не може втручатися у діяльність суду під час здійснення правосуддя. Громадяни, їх організації та об'єднання, усі державні і муніципальні органи, сама держава, яку представляють вищі органи влади і управління, зобов'язані виконувати рішення судів. Атрибутами судової влади є: широкі юрисдикційні повноваження, правовий статус судів як особливих органів державної влади, власне виконання владних суддівських повноважень.

3. Порівняти зміст конституційно-правового статусу особи та форму його закріплення в конституціях США та Бразилії

У 1789 р. Конгресу США були представлені поправки до конституції, що стосуються прав і свобод індивіда. Перші десять поправок до конституції, прийняті Конгресом і ратифіковані штатами до 15 грудня 1791 р., отримали найменування Білля про права. За два століття після ухвалення Білля про права до американської конституції було внесено ще 9 поправок, що регламентують правовий статус особи.

Біллю про права вельми своєрідно формулює права і свободи: "Конгрес не повинен видавати мі одного закону... слова, що обмежує свободу, або друку...". Творці Білля про права не просто декларували права і свободи від імені держави, а виходили з ідеї, що права і свободи властиві людині з моменту його народження. Мета Білля про права не допустити свавілля в суспільстві, встановити межі влади держави по відношенню до людини. У зв'язку з чим і з'явилася формула: "Конгрес не повинен...". Слідуючи цій ідеї, IX поправка доповнила: "Перерахування в Конституції певних прав не повинне тлумачитися як заперечення або применшення інших прав, що зберігаються народом".

У конституції велика увага приділена політичним і цивільним правам і свободам. Поправка 1 гарантує свободу слова, друк, право народу мирне збиратися, право звертатися до уряду з петиціями. Офіційна доктрина широко тлумачить вказані права, вважаючи, що вони забезпечують свободу висловлювання думок. У 1865 р. конституція проголосила відміну рабства і підневільної праці (поправка XIII). Ціла лава поправок стосується виборчого права.

У сфері цивільної правосуб'єктності конституція забезпечує: охорону особи, житла, паперів і майна (поправки IV), свободу совісті (поправка I), "швидкий і публічний суд присяжних" як по кримінальних, так і по цивільних справах (поправки VI, VII), право обвинуваченого на захист (поправка VI), право не свідчити проти самого себе (поправка V), конституція забороняє повторне кримінальне переслідування за один і той же злочин (поправка V), а також вживання жорстоких і незвичайних покарань (поправка VIII).

Поправка II допускає "право народу зберігати і носити зброю". В даний час, коли злочинність в американському суспільстві набула широкого поширення, демократи вимагають відміни вказаної норми. Проте виробники і торговці, пов'язані із зброєю, всякий раз провалюють пропозицію про відміну вказаної поправки.

До економічних прав слід віднести конституційне положення: "Ніяка приватна власність не повинна відбиратися для суспільного користування без справедливої винагороди" (поправка V). Соціально-економічні і культурні права американська офіційна доктрина не відносить до "фундаментальних". Тому вони не отримали конституційного проголошення.

У 1957 р. Конгрес США прийняв Закон про цивільні права. На підставі цього закону була створена Комісія США з цивільних прав. У 1960, 1964, 1968 рр. приймаються нові закони про цивільні права, які істотно доповнили закон 1957 р.

Нарешті, в ширшому об'ємі правовий статус особи визначається конституціями і законами штатів. Конституції багатьох штатів містять нові хартії цивільних прав і свобод. Основні закони 17 штатів проголошують рівноправ'я жінок з чоловіками. У деяких штатах вони проголосили право на здорове навколишнє середовище, заборонили відмовляти в прийомі на роботу членів профспілок і так далі

Конституція США містить лише деякі положення, регулюючі вибори. Федеральні закони про виборчі права 1965, 1970, 1972, 1974 рр. істотно доповнили конституційні положення. Як і раніше велика частка норм виборчого права встановлюється законодавством штатів.

У конституції записано: "Виборці кожного штату повинні відповідати тим вимогам, які встановлені для виборців найбільш багаточисельної палати Законодавчих зборів штату" (розд. 2, ст. 1). Отже, конституція питання про вимоги, що пред'являються до виборців, повністю передає на розсуд штатів. Проте практично федеральні власті втручалися в компетенцію штатів по питаннях виборчого права. Перш за все це стосується принципів виборчого права.

Принцип загальних виборів вводився федеральними властями протягом цілого століття. У 1870 р. XV поправка до конституції США наділила виборчими правами негрів і осіб інших рас. У 1920 р. нова поправка (XIX) надала право голосу жінкам. У 1964 р. поправка XXIV відмінила виборчий податок. Закон 1970 р. понизив ценз осілості на федеральних виборах. У 1971 р. поправка XXVI скоротила віковий ценз для виборців до 18 років. Виборчий закон 1975 р. остаточно відмінив ценз письменності. В даний час зберігся лише один ценз осілості: на президентських виборах - 30 днів, на інших - від одного дня до 30 днів (встановлюються законодавством штатів).

У конституції США нічого не сказано про принцип рівних виборів. Реалізацією цього принципу займалися штати, які часто створювали нерівні за чисельністю виборчі округи. Федеральний закон 1872 р. наказував штатам створювати виборчі округи з рівною кількістю виборців. Проте багато штатів не дотримували цього положення. У захист принципу рівних виборів виступив Верховний суд. У 1964 р. Суд визначив, що розд. 2 ст. 1 конституції має на увазі рівне представництво при виборах депутатів палати представників. У 1969 р. Верховний суд конкретизував свою позицію, вказавши, що кожен штат повинен докласти "добросовісні зусилля для досягнення точної математичної рівності" округів.

Принцип прямих виборів спочатку конституція США проголосила тільки відносно виборів в нижню палату Конгресу - палату представників. Лише у 1913 р. було встановлено, що сенатори повинні обиратися "народом штату" (XVII поправка). Президент і віце-президент як і раніше обираються непрямим шляхом (вибірниками).

Принцип таємного голосування забезпечується вживанням виборчих бюлетенів або спеціальних машин для голосування. Виборчі машини спрощують техніку голосування, утрудняють фальсифікацію при підрахунку голосів, забезпечують надійну таємницю голосування.

Виборчі закони федерації і штатів детально регламентують організацію і лад проведення виборів. Центральні органи по проведенню виборів в США не створюються. В межах штатів виборами відають секретарі штатів, в деяких штатах створюються на партійній основі виборчі комісії. У виборчих округах спільний контроль за виборами здійснюють виборчі комісії, що полягають з представників партії, чиновників штату, суддів, членів Конгресу. Виборчі округи в США одномандатні: від кожного округу обирається один депутат. Реєстрація виборців проводиться чиновниками. У багатьох штатах виборець повинен з'явитися у виборчу комісію і обґрунтувати своє право на внесення до списку виборців. У 15 штатах реєстрація виборців може проводитися не лише у виборчих комісіях, але і за місцем роботи, в державних установах. У списки виборців не можуть бути включені психічнохворі і особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Конституція Бразилії також містить певну кількість положень, які стосуються до прав людини і громадянина. Цілком імовірно, що це найбільш деталізоване регулювання прав і свобод різних категорій населення (в тому числі трудящих, пенсіонерів, дітей) серед всіх конституцій країн світу. До Конституції включені такі права особи, які раніше звичайно не розглядалися на конституційному рівні, наприклад, право на 13-у заробітну плату, право на безкоштовну допомогу дітям до 6-й років, право пенсіонерів на індексацію пенсій у зв'язку з інфляцією тощо.

Конституція 1988 р. приділила правам і свободам надзвичайну увагу. їм присвячений спеціальний другий розділ, який має назву “Основні права і гарантії”. Цей розділ включає кілька глав: “Про індивідуальні і колективні права і обов'язки”, “Про соціальні права”, “Про громадянство”, “Про політичні права”, “Про політичні партії”.

Конституція Бразилії не обмежується правами, свободами, гарантіями і обов'язками, які в ній записані. Надзвичайно важлива норма міститься в параграфі 2 ст. 5: “Права і гарантії, які містяться в Конституції, не виключають інших прав і гарантій, котрі випливають із устрою і принципів, які вона закріпила, або міжнародних договорів, учасником яких є Федеративна Республіка Бразилія”. В даному положенні містяться два розряди прав і свобод - перший, що охоплює права і свободи, на котрі спирається сама Конституція і розвивається в звичайному законодавстві і судовій практиці, і другий, котрий має своїм джерелом міжнародне право. Іншими словами, визнаються права і свободи, які регулюються міжнародним правом, акти котрого ратифікувала Бразилія.

Конституція закріплює принцип рівноправності індивідів. У ній говориться про традиційні аспекти рівноправності перед законом незалежно від статі, раси і національності, а також незалежно від професії, освіти й інших характеристик особи. Принцип рівноправності в сфері певних особистих прав Конституція поширює й на іноземців. У статтях 5, 12 Конституції говориться, що всі, бразильці й іноземці, рівні перед законом, якщо це стосується права на життя, безпеку і власність.

Особливо широко представлені в Конституції норми соціально-економічних прав, котрі також поширюються не тільки на громадян Бразилії. До них відносять право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист. Особливу групу соціальних прав складають права трудящих. Сюди належать право на страйки (робітники самі приймають рішення про час страйку і про свої вимоги), право на створення профспілок, право трудящих на 13-у заробітну плату до Різдва, на участь в управлінні підприємствами і участь у розподілі прибутків, право на соціальне забезпечення. Окремо говориться про права пенсіонерів: пенсія не повинна бути нижче прожиткового мінімуму, вона повинна підвищуватися з урахуванням інфляції, пенсіонер також повинен отримувати 13-у пенсію наприкінці року. Однак слід мати на увазі, що при реформах (ревізіях) Конституції в 1994-1999 pp. деякі з цих положень, а також деякі положення економічного характеру, були виключені із тексту Основного закону, бо виконати їх було неможливо.

Політичні права, які закріпленні в бразильській Конституції, мають в основному традиційний характер: виборче право, свобода слова, зборів, об'єднань тощо, але деякі з них трактуються значно ширше, ніж у попередніх бразильських конституціях. Наприклад, “створення об'єднань і право проводити збори в місцях, відкритих для публіки, тепер не вимагає застосування дозвільного порядку”.

До сфери особистих прав і свобод Конституція включає як традиційні права, так і деякі з тих, що є новими для конституційного права. До числа традиційних належать: недоторканність особи, житла, таємниця листування, право habeas corpus, та інші процесуальні права (арешт за судовим рішенням або на місці злочину, право обвинуваченого на захист тощо). Деякі процесуальні права отримали в Конституції деталізацію (наприклад, коли йдеться про затримання людини, необхідна присутність адвоката). До числа нетрадиційних норм права, які, до речі, зустрічаються і в інших нових конституціях, належить і право на інформацію і поширення інформації, процедура habeas data - право бразильських громадян й іноземців, які проживають у країні, отримувати всю інформацію про себе, яка знаходиться в державних установах, права споживачів, право кожного на збалансовану екологію. Колективні права також сформульовані в Конституції достатньо широко. В ній збережені положення, які раніше були закріплені в основних законах Бразилії, мається на увазі право на “народну дію”: колективні вимоги трудящих про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров'я. В Конституції також іде мова і про права політичної опозиції (зокрема, вона повинна мати доступ до всіх офіційних документів уряду, а її представник може увійти до деяких дорадчих органів при найвищих посадових особах держави), вводиться поняття колективної безпеки, говориться про право на самовизначення.

Список використаних джерел

Арановский К.В. Государственное право зархбежных стран: Учебн. пос. - М: ИД «ФОРУМ» ИНФА-М, 2000.

Жук Н. Система стримувань і противаг у державному апараті: витоки та основний зміст// Вісник Академії правових наук. - 2003. - №4. - С. 52-62.

Конституции зарубежных государств: Учеб. пособие/ Сост. В.В. Маклаков. - М.: Волтерс Клувер, 2006.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран/ Отв. ред. Б.А. Страшун. - М., 2000.

Конституционное право зарубежных стран: Учебник/ В.Е. Чиркин. - М.: Юристъ, 2003. - 622 с.

Конституції зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Серьогіна. - Х.: ФІНН, 2009.

Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. редакцією В.О. Ріяки. - К.: Юринком Інтер, 2002. - 512 с.

Мишин А.А. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - М.: Юстицинформ, 2001.

Правовые системи стран мира/ Отв. ред. А.Я. Сухарев. - М.: НОРМА, 2003.

Шаповал В.М. Державний лад країн світу: Довідник. - К., 1999.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - К: Юрінком Інтер, 2008.

Шувалова В.А. Правовое положение глави государства в системе высших органов власти и управлення зарубежных стран. - Харьков: ХИВД, 1994.

Размещено на Allbest.ru