Колективне управління майновими правами інтелектуальної власності за типовим законом Всесвітньої організації інтелектуальної власності

Размещено на Allbest

Размещено на Allbest

Колективне управління майновими правами інтелектуальної власності за типовим законом всесвітньої організації інтелектуальної власності

1. Колективне управління майновими правами інтелектуальної власності (ІВ)

інтелектуальна власність міжнародна правова охорона

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) розробила проект закону про авторські права для країн СНД - Типовий закон про авторське право і суміжні права. Цей типовий закон пропонує конкретні правові засади щодо створення та існування організацій з управління майновими правами авторів. Принциповим положенням є те, які зазначені організації створюються самими авторами та особами, що мають авторські і суміжні права. За своїм характером організації з управління майновими правами авторів є некомерційними. Вони не можуть свою діяльність базувати на меті одержання прибутків від своєї діяльності.

Організації, що управляють майновими правами авторів на колективній основі (організації колективного управління), створюються самими суб'єктами авторських і суміжних і набувають статусу юридичної особи від дня їх реєстрації в загальному порядку, встановленому для реєстрації громадських (некомерційних) організацій. Організація колективного управління після її державної реєстрації зобов'язана протягом 30 днів стати на облік в Державному департаменті інтелектуальної власності.

Компетенція зазначених організацій визначається тими повноваженнями, які їм передали суб'єкти авторських і суміжних прав. На підставі переданих організаціям повноважень розробляється і в установленому порядку затверджується статут організацій.

Керівництво діяльністю зазначених організацій, визначення основних напрямків їх діяльності у межах закону визначаються лише загальними зборами суб'єктів авторських і суміжних прав, майновими правами яких управляє дана організація. Вищим органом такої організації є збори її учасників, які визначають розмір винагороди й умови видачі ліцензій користувачам, способи розподілу і виплати зібраної винагороди, вирішують інші принципові питання.

Контроль за діяльністю організацій колективного управління здійснює орган, що зареєстрував дану організацію.

Основними завданнями і функціями зазначених організацій можуть бути: пропагування і реклама творів науки, літератури і мистецтва широкій громадськості, підприємцям та будь-яким іншим особам для використання; укладання ліцензійних договорів з користувачами, здіснення контролю за користування зазначеними творами; підготовка зразкових договорів на використання творів чи об'єктів суміжних прав; збір гонорарів за використання творів та їх розподіл; юридичне консультування авторів та інших суб'єктів авторських і суміжних прав; збір інформації про використання або можливе використання творів чи об'єктів суміжних прав.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 11 липня 2001р. організації колективного управління повинні виконувати від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі одержаних від них повноважень такі функції:

· погоджувати з особами, які використовують об'єкти авторського права і (або) суміжних прав, розмір винагороди під час укладання договору;

· укладати договори про використання прав, переданих в управління;

· збирати винагороди за використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав у випадках і на підставах, передбачених цим Законом;

· розподіляти і виплачувати зібрану винагороду суб'єктам авторського права і (або) суміжних прав, правами яких вони управляють, а також іншим суб'єктам прав відповідно до цього Закону;

· здійснювати інші дії, передбачені законодавством, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює організація;

Організації колективного управління можуть управляти на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними організаціями, у тому числі й про взаємне представництво інтересів.

На основі одержаних повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом укладання з ними договорів невиключні права на використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав.

При здісненні своїх функцій організації колективного управління повинні діяти лише у межах наданих їм повноважень, чинного законодавства України, принципів взаємності і справедливості. Особливістю укладання ліцензійних договорів організаціями колективного управління є те, що вони мають право видавати ліцензії на використання об'єктів авторського чи суміжних правне лише тих авторів та інших суб'єктів авторського чи суміжних прав, які передали цій організації своє повноваження, а й тих які не передавали своїх повноважень організації.

Організації колективного управління майновими правами зобов'язані надавати Установі таку інформацію:

· про зміни, що вносяться до статуту організації;

· про укладання даною організацією двосторонніх та багатосторонніх договорів з іншими організаціями колективного управління, у тому числі іноземними;

· про управління майновими правами осіб, які не передали організації повноважень на колективне управління майновими правами на основі договорів, укладених у письмовій формі;

· про рішення загальних зборів членів організації, що стосуються договорів управління правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав;

· про річний баланс, річний звіт, результати аудиторських перевірок;

· про осіб, уповноважених представляти організацію.

2. Розробка необхідних документів для реалізації об'єкту ІВ за кордон

В умовах переходу України до ринкової економіки суттєво змінився характер відносин, пов`язаний із охороною об`єктів промислової власності, зокрема винаходів. Якщо раніше права на результати інтелектуальної діяльності мала держава і декларувала свій обов'язок забезпечити їх практичне використання, то на цей час власник результатів інтелектуальної діяльності має сам опікуватись щодо забезпечення їх надійної правової охорони і визначення шляхів реалізації їх на ринку.

Статтею 37 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі“ передбачено, що будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну модель) в іноземних державах за умови попереднього подання заявки на винахід (корисну модель) в Україні. Якщо протягом трьох місяців від дати подання зазначеної заявки до заявника не надійде повідомлення про віднесення заявленого винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, то у заявника немає перешкод до подання заявки в патентне відомство іноземної держави. За клопотанням заявника йому надсилається повідомлення щодо можливості патентування винаходу (корисної моделі) в іноземних державах раніше зазначеного строку.

Комплекс заходів, які спрямовані на одержання правової охорони на винахід(корисну модель), промисловий зразок і здійснюються відповідно до національних законодавств держав патентування чи міжнародних договорів, дістав назву патентування. До цих заходів відноситься:

· визначення доцільності патентування,

· визначення об`єкту патентування,

· вибір країн патентування,

· вибір процедури патентування,

· підготовка заявки на винахід для патентування в іноземних державах,

· подання заявки на патент у відповідні іноземні патентні відомства,

· сплата зборів за юридично значимі дії при здійсненні діловодства за заявкам на патенти та одержаним патенту, а також послуг патентних повірених,

· ведення листування з патентними відомствами у процесі проведення експертизи за заявкам на патент,

· одержання патенту на винахід,

· підтримання чинності патенту у відповідності до національних законодавств,

· ведення листування з адміністративними і судовими органами в разі порушення справ про патенті спори , а також інші дії.

Перше питання, яке постає при вирішенні питання доцільності одержання правової охорони на технічне (технологічне) або художньо-конструкторське рішення, це визначення можливості одержання такої правової охорони взагалі. Тобто необхідно відповісти на такі запитання:

чи відповідає технічне рішення критеріям охороноспроможності;

чи можна скласти формулу винаходу так, щоб вона забезпечувала правовий захист з достатньою широтою?

чи можна виконуючи вимоги національних законодавств про повноту розкриття суті винаходу, скласти опис винаходу, не розкриваючи при цьому повністю секретів, що унеможливлюють його несанкціоноване копіювання?

чи можливий контроль за використанням винаходу за готовим продуктом?

З якою ж метою доцільно планувати патентування в іноземних державах і які попередні заходи слід здійснити?

По-перше, планувати одержання правової охорони на винахід доцільно з метою експорту продукції.

По-друге, велике значення має патентна охорона науково-технічних розробок при плануванні продажу ліцензій на технології, що розроблені на основі таких розробок і мають об'єкти промислової власності, які можуть одержати правову охорону.

По-третє, іноді підприємство проводить патентування винаходів з метою створення сприятливого клімату для подальшого виходу на ринок.

По-четверте, можливо використовувати патентування в метою витіснення конкурентів і захоплення ринку (так звана політика “експансії”).

По-п'яте, питання патентування винаходу можуть розглядатись також при експонуванні продукції на міжнародних виставках, ярмарках, оскільки метою експонування, частіше всього, є наступна реалізація продукції за кордоном.

При визначенні держав патентування, необхідно приділити увагу вивченню стану промисловості в державі, напрямкам її технічного і промислового розвитку. Винахід доцільно патентувати у тій країні, де розвинута галузь промисловості, до якої належить запропонований до патентування об`єкт або проводяться наукові дослідження чи технічні розробки в напрямах, до яких належить об'єкт патентування.

Підставою для вибору держави патентування може бути, як вже зазначалось, і традиційний експорт продукції, до якої належить винахід.

Наступний етап це вибір відповідної процедури патентування. Процедура патентування вибирається залежно від передбачених ринків збуту об`єкта техніки, строків оформлення і подання заявки на патент, умов одержання патентів, вимог патентних законодавств країн, їх участі у міжнародних та регіональних договорах з охорони промислової власності, належності коштів на патентування та інших факторів.

Звичайно національні законодавства в галузі промислової власності регулюють тільки дії, що підпали під юрисдикцію цієї країни. Отже, патент на винахід є дійсним тільки в тій державі, у якій державне патентне відомство надало патент, і не є дійсним в інших державах. Враховуючи це, охорону винаходу необхідно одержувати у кожній окремій державі.

Патентування винаходів в іноземній державі може бути здійснено з використанням таких процедур патентування:

1. Патентування винаходу, промислового зразка відповідно до вимог національних законодавств держав патентування (традиційна система патентування).

2. Подання міжнародної заявки на винахід відповідно до вимог Договору про патентну кооперацію (РСТ).

3. Використання процедури, передбаченої Гаазькою угодою про міжнародну реєстрацію промислових зразків.

4. Патентування з використанням процедур, що передбачаються регіональними угодами: Європейською патентною конвенцією (ЄПК), Євразійською патентною конвенцією (ЄАПК), Угодами Африканської організації інтелектуальної власності (ОАРІ) і Африканської регіональної організації з охорони інтелектуальної власності (АRIPO).

5. Одержання правової охорони промислових зразків в Європейському співтоваристві.

3. Загальні міжнародні угоди з питань інтелектуальної власності

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)

Передусім мають бути вироблені міжнародні правові засоби охорони досягнень науки, культури і техніки. Такою найбільш вагомою міжнародною організацією, що це здійснює, є Всесвітня організація інтелектуальної власності. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, була підписана у Стокгольмі 14 липня 1967 р. і набрала чинності в 1970 р.

Основи для створення ВОІВ були закладені Паризькою конвенцією про охорону промислової власності та Бернською конвецією про охорону літературних і художніх творів. На базі об'єднання Міжнародних бюро зазначених конвенцій було створене Об`єднане міжнародне бюро з охорони інтелектуальної власності. У грудні 1974 р. ВОІВ стала однією із 16 спеціалізованних установ ООН. Членами ВОІВ на 1 листопада 1999 р. є 161 держава світу, в тому числі й Україна.

Адміністратитвна діяльність ВОІВ спрямована на виконання адміністративних функцій основних Міжнародних конвенцій і договорів -- всього понад два десятки різних угод і договорів.

Програмна діяльність ВОІВ полягає в залученні більшої кількості договорів у свою орбіту, постійному оновленні існуючих договорів, а також в організаціях співробітництва між державами з метою розвитку інтелектуальної власності.

Вищим органом ВОІВ є генеральна асамблея, що складається з усіх держав-членів ВОІВ, які також є членами Бернського або Паризького союзів. Керівними оргнанами ВОІВ є також Конференція, Координаційний комітет і міжнародне бюро ВОІВ (або секретаріат)

При ВОІВ працює Академія інтелектуальної власності, в якій проходять перепідготовку фахівці з інтелектуальної власності.

ВОІВ надає також істотну матеріально-технічну допомогу країнам, що розвиваються, особливо оргтехнікою, необхідною для організації успішної роботи національних органів з інтелектуальної власності.

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС)

Угода ТРІПС є складовою частиною Угоди СОТ (Світової організаціїторгівлі), яка набрала чинності з 1 січня 1995 р. Угода ТРІПС -- це угода про торгівельні аспекти інтелектуальної власності, об`єкти якої часто стають об`єктами торгівлі, у тому числі і міжнародної.

До інтелектуальної власності за Угодою належать усі категорії інтелектуальної власності, що є предметом авторських і суміжних прав, товарних знаків, географічних зазначень, промислових зразків, патентів, компонування інтегральних мікросхем і закритої інформації.

Угода ТРІПС визначає конкретьні параметри щодо восьми об`єктів інтелектуальної власності: 1) авторського права і суміжних прав; 2) товарних знаків; 3) географічних зазначень; 4) промислових зразків; 5) патентів; 6) топологій інтегральних мікросхем; 7) охорони закритої інформації; 8) контролю за антиконкурентною практикою через договірні ліцензії.

Країни-члени Угоди можуть передбачати у своєму національному законодавстві право сусідів вимагати від порушника інформації про третіх осіб, які задіяні у виробництві та розповсюдженні товарів і послуг, що порушують право власності на знак, а також про їхні канали розповсюдження.

Угода також передбачає певні адміністративні процедури захисту прав інтелектуальної власності. Зазначені норми передбачені ЦК України та іншими законами про інтелектуальну власність.

4. Міжнародні конвенції про охорону авторського права і суміжних прав

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р.

Основними засадами зазначенної Конвенції є:

1) національний режим, відповідно до якого твори, створенні в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку саму охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

Всесвітня конвенція про авторське право

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, що підпадають під її охорону. Немає у цій Конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об`єктів авторського права.

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення (“Римська конвенція”)

Проблема охорони об`єктів суміжних прав на міжнародному рівні з середини минулого століття постала настільки гостро, що вже у 1961 р. була підписана Конвенція, яку стали називати Римською конвенцією. Особливість суміжних прав полягає у тому, що вони є правою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав.

Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньтої конвенії, які є членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-участниці Конвенції в іншій державі участниці надається така сама правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам.

Римська конвенція є першим міжнародним документом у галузі суміжних прав, що активно розвиваються і тому потребують більш детального правового опосередкування.

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р.

Прийняття цієї конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовленно зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Ковенція визначила чіткі поняття:

1) “фонограма” -- виключно звуковий запис звуків;

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.)

Ця конвенція передбачає обов`язок кожної держави-участниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи своєї території будь-якого несучого програми сигналу, що передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержанно дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, що прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов`язок існує щодо організацій, які виступають як “громадяни” держави-участниці Конвенції.

Договір про патентну кооперацію (РСТ) підписаний у Вашингтоні 19 червня 1970 р., переглянутий 2 жовтня 1979 р. І 3 люього 1984 р.

Держави-участниці цього Договору утворюють Союз для співробітництва у галузі подачі заявок на охорону винаходів, проведення за ними пошуку та експертизи, а також надання спеціальних технічних послуг.

Міжнародная заявка має бути складенна встановленою мовою, відповідати встановленим вимогам щодо її оформлення, а також щодо єдності винаходу. Безперечно, заявка має бути оплаченна встановленим збором.

Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію (1971 р.)

У 1971 р. 29 держав підписали Угоду про міжнародну патентну класифікацію у м. Страсбург. У 1979 р. До цієї Угоди були внесені поправки.

Зазначеною Угодою була заснована Міжнародна патентна класифікація (МПК), відповідно якої галузь техніки була поділена на вісім основних розділів, що містять у собі приблизно 67 тисяч дрібних рубрик. Кожній рубриці присвоєно спеціальний символ, що складається з арабських цифр і літер латинського алфавіту.

Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків

Мета заснування міжнародної реєстрації промислових зразків була досягнута 6 листопада 1925 р. Після підписання Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків, яка була прийнята у розвиток Паризької конвенції.

Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків

5. Міжнародно-правова охорона засобів індивідуалізації участників цивільного обороту, товарів і послуг

Размещено на Allbest