Міжнародно-правова охорона авторського права. Правові підстави спадкування у правових системах сучасності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

Міжнародне приватне право

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему: Міжнародно-правова охорона авторського права. Правові підстави спадкування у правових системах сучасності

Виконавець:

Студентка V - го курсу,

заочної форми навчання

на базі середньої освіти

«Правознавство»

Бриж Валентини Олександрівни

Викладач:

Доцент Радзівілл Олександр Анаталійович

КИЇВ - 2011

План

Вступ

Розділ 1. Міжнародно-правова охорона авторського права

Розділ 2. Спадкові відносини

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Міжнародне приватне право нерозривно пов'язано з розширенням міжнародного торгово-економічного, науково-технічного і культурного співробітництва. Важливу роль у правовому регулюванні цього співробітництва покликані грати норми міжнародного приватного права, значення якого зростає в міру поглиблення міжнародних господарських зв'язків, розвитку нових організаційних форм у різних областях міжнародного ділового співробітництва.

На розвиток міжнародного приватного права впливають основні фактори сучасної дійсності.

По-перше, це інтернаціоналізація господарського життя. Об'єктивний процес інтернаціоналізації сучасного світового господарства вимагає і нового рівня багатосторонніх економічних відносин. Характерний приклад у цьому плані дає розвиток Європейського континенту. Безпосереднім проявом інтернаціоналізації господарського життя є широкий розвиток різнобічного економічного і науково-технічного співробітництва. Якщо на рубежі XIX і XX століть воно обмежувалося виключно торгівлею, то на рубежі XX і XXI століть - це не тільки обмін товарами і послугами, це промислове співробітництво, що включає в себе спільні підприємства, спільне виробництво, спеціалізацію та ліцензування, це - широка гама науково-технічного співробітництва,проведення спільних досліджень і розробок.

По-друге, це різке посилення міграції населення внаслідок воєн, всякого роду конфліктів, політичних і національних причин, а також з метою працевлаштування, отримання освіти.

По-третє, науково-технічний прогрес, з одного боку, завдяки досягненням в області комунікацій, транспорту і зв'язку наблизив континенти і країни і тим самим полегшив загальнолюдське спілкування, розвиток радіо,телебачення, використання супутників для мовлення зробили можливим транснаціональне використання інформаційних даних, досягнень науки, техніки і культури.

Для міжнародного приватного права велику роль грає гуманізація міжнародних відносин. У центрі уваги всіх держав - учасниками міжнародного спілкування повинні бути люди, їх турботи, права і свободи.

Взаємозалежність держав знаходить своє вираження у розширенні співпраці в найрізноманітніших сферах, різко збільшився обсяг спілкування, контактів між людьми незалежно від їх громадянства і місцяпроживання.

У вирішенні завдань розвитку співпраці з різними країнами важлива роль належить праву, правових методів і засобів.

Специфіка міжнародного приватного права полягає в тому, що при збережені відмінності в правових системах держав саме міжнародне приватне право за допомогою, так званих, колізійних норм, покликане визначити, право якої держави підлягає застосуванню у відповідних випадках. До сфери міжнародного приватного права необхідно включити всі норми, які регулюють цивільно-правові відносини з іноземним елементом. Так слід зробити тому, що визначальне значення має сам характер відносин, предмет регулювання, а не метод регулювання. Може застосовуватися декілька методів, при цьому один метод не виключає застосування іншого. Матеріально-правовий метод і колізійних метод - це два способи регулювання відносин з іноземним елементом, причому найбільш досконалим є перший спосіб при якому відбувається безпосереднє застосування матеріальної норми без звернення до колізійної норми. Виходячи з такого підходу, до міжнародного приватного права повинні бути віднесені матеріально-правові норми, уніфіковані шляхом укладення міжнародних угод.

Розділ 1. Міжнародно-правова охорона авторського права

Проблема міжнародно-правової охорони авторських прав постала вкінці XIX ст. Об'єкти авторського права в галузі літератури, мистецтва перекладалися та іншими способами використовувалися без згоди авторів за кордоном. Тому актуальним стало питання уніфікації правових засад у сфері створення, використання та охорони об'єктів права інтелектуальної власності.

Однією з перших конвенцій, спрямованих на охорону авторських прав, була Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року. Пізніше багаторазово змінена й доповнена (Париж - 1896 pік, Берлін -1908 рік, Брно - 1914 pік, Рим - 1928 pік, Брюссель - 1948 pік, Стокгольм - 1967 pік, Париж - 1971 pік тощо). Наслідком підписання Бернської конвенції стало створення Бернського союзу, учасниками якого є понад 150 країн. Україна стала учасницею Бернської конвенції 25.10.1995 року після набрання чинності Законом України «Про приєднання до Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів» від 31.05.1995 року. Адміністративним органом Бернського союзу є Всесвітня організація інтелектуальної власності.

Бернська конвенція затвердила концепцію територіалізму щодо охорони об'єктів авторських прав. Цей принцип закріплено у ст. 5 Бернської конвенції, відповідно до якої автори будь-якої країни-учасниці мають в інших країнах-учасницях щодо власних творів (як опублікованих, так і не опублікованих) права, які надаються тепер чи будуть надані в майбутньому відповідними законами цих країн власним громадянам, а також права, спеціально передбачені Конвенцією.

Аналогічна охорона надається авторам -- громадянам держав, які не є учасницями цієї Конвенції щодо їх творів, уперше опублікованих в одній з країн-учасниць чи одночасно у зазначеній країні і країні-учасниці.

Бернською конвенцією визначений перелік виключних прав автора. До них належить:

- право автора на переклад твору;

- право дозволяти його відтворення, дозволяти публічне виконання драматичних і музичних творів по радіо і телебаченню;

- переробку творів одного виду в інший;

- запис механічним способом музичних творів тощо.

Перелік об'єктів авторського права в Бернській конвенції розширювався з розвитком суспільного прогресу. Конвенція визначає серед об'єктів авторського права твори літератури, науки, мистецтва у вигляді книг, брошур тощо, лекції, проповіді, музично-драматичні твори, хореографічні, пантоміми, музичні твори, кінематографічні твори, малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графічні й літографічні твори, фотографії, твори прикладного мистецтва, карти, ескізи, пластичні твори тощо. Цей перелік не є остаточним і вичерпним.

Право, вказане у колізійних нормах, застосовується до виникнення, змісту і припинення авторських прав, а також способів їх охорони. Так, Угодою з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (TRIPS) посилена охорона прав власника об'єкта інтелектуальної власності. У цій угоді передбачено, що країни-учасниці будуть застосовувати матеріально-правові норми Бернської конвенції за винятком положень, регулюючих особисті немайнові права. Отже країни, які не є членами Бернського союзу, мають міжнародно-правові зобов'язання, передбачені Бернською конвенцією.

Одним з важливих міжнародно-правових документів у сфері охорони авторських прав є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право. Вона розроблялася під егідою ЮНЕСКО і підписана 6.09.1952 р. Учасницями цієї Конвенції є понад 100 країн. Україна є учасницею Бернської конвенції як правонаступник СРСР, для якого ця Конвенція набрала чинності 27.05.1973р. У Женевській конвенції 1952 року переважають колізійні норми, відсилаючи розв'язання певних питань до національного законодавства. Женевська конвенція, як і Бернська, побудована на засадах принципу територіалізму. Це підкреслюється в ст. II Всесвітньої конвенції: «Випущені в світ твори громадян будь-якої Договірної Держави, рівно як і твори, вперше випущені в світ на території такої Держави, користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку така Держава надає творам своїх громадян, які вперше випущені в світ на її власній території.

Не випущені в світ твори громадян кожної Договірної Держави користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку ця Держава надає творам своїх громадян, що не випущені в світ».

У Всесвітній конвенції визначено мету її підписання, а саме створити умови для забезпечення достатньої та ефективної охорони прав автора та інших власників авторських прав. Тому Всесвітня конвенція передбачає перелік майнових і немайнових прав автора.

Розділ 2. Спадкові відносини

Один із інститутів цивільного права - спадкове право охоплює норми, які регулюють відносини, пов'язані з переходом прав і обов'язків від померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування є одним з найважливіших способів набуття права власності у всіх правових системах.

У законодавстві багатьох держав закріплюються принципи спадкування: свобода заповіту, охорона інтересів сім'ї. Принцип свободи заповіту випливає з іншого принципу - свободи приватної власності. Він розвивався як принцип свободи договору. Але принцип свободи заповіту обмежується у користь сім'ї спадкодавця, за якою, або за окремими членами якої резервується частина спадкового майна. Таким чином, зазначений принцип мав би переходити у інший - принцип охорони інтересів сім'ї.

У правових джерелах держав спостерігаються такі тенденції. Розширюються права пережившого подружжя та усиновлених і позашлюбних дітей. Обмежено коло осіб, що можуть спадкувати за законом. Держава активніше бере участь у розподілі спадкового майна з допомогою системи податків, якими оподатковується спадкове майно. Прикладом, який ілюструє розширення прав пережившого подружжя є такий. У Франції законодавство тривалий час ставило пережившого подружжя на останнє місце у кількості спадкоємців за законом, внаслідок цього подружжя закликалося до спадку тільки за відсутності кровних родичів (охоплюючи тих, що спадкують по бічній лінії до 12 ступеня). Згодом, 26 березня 1957 р. та 3 січня 1972 р. було прийнято 2 закони, якими пережившому з подружжя було надано більш широкі можливості для отримання спадку. Проте й сьогодні переживше подружжя у більшості випадків набуває не право власності на майно, а тільки на частину спадкового майна, розмір якого залежить від розряду й кількості спадкоємців.

Законодавство Англії також надає перевагу у спадкуванні пережившому подружжю перед іншими спадкоємцями. Законом про спадкування 1975 р. було передбачено можливість пережившого подружжя набувати «розумне утримання» із спадкового майна. Цим же законом таке ж право було надане колишній дружині спадкодавця, яка вступила у інший шлюб, дітям спадкодавця, у т. ч. позашлюбним тощо..

Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку XX ст. повністю заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з законнонародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само як і після їхніх законнонароджених дітей (у Англії - закон 1969 p., ФРН - від 19 серпня 1969 p., Франції - від 3 січня 1972 р., у Швейцарії- від 15 вересня 1975 p., закони окремих штатів США). Необхідною умовою дії норми вказаних законів є факт визнання позашлюбної дитини з боку батька чи встановлення такого походження дитини рішенням суду. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 р. та Конвенції про правовий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 р.

В усіх державах підставами для спадкування є заповіт та закон. Заповіт має основне значення. Закону належить субсидіарна роль, оскільки його норми застосовуються у разі відсутності юридичне дійсного заповіту; коли заповіт охоплює тільки частину спадкового майна; у разі, якщо є категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку у майні чи у інших випадках, зазначених у законі.

Заповіт (testament, will)- це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті спадкодавця. Волевиявлення повинне бути виражене у визначеній законом формі.

У деяких державах допускається складання спільних заповітів. У них виражена воля двох чи більше осіб. Як правило, такі заповіти укладає подружжя. Спільні заповіти відомі правовим системам ФРН, Англії, Франції та деяких інших держав.

Взаємні заповіти, укладені кількома особами, кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебільшого державам «сім'ї» «загального» права.

Відкликання заповіту може бути здійснено заповідачем у будь-який момент повністю або частково. Правовим системам сучасних держав відомі такі способи відкликання заповіту. По-перше, це складення нового заповіту, який відміняє попередній або протирічить умовам попереднього заповіту. По-друге, це знищення заповіту. По-третє, це вилучення офіційно депонованого заповіту. У державах «сім'ї» «загального» права в односторонньому порядку можуть бути відізвані взаємні заповіти. Однак, якщо внаслідок таких дій будуть порушені права та інтереси іншої сторони, то вони можуть бути захищені засобами права справедливості.

Норми законодавства з питань спадкування застосовуються у разі відсутності заповіту, або якщо заповіт не охоплює розподіл усієї спадкової маси майна або у інших випадках, передбачених у цьому ж законодавстві. Спадкування за законом передбачає спадкування, насамперед, найближчими родичами померлого. Проте коло спадкоємців за законом та черговість їх закликання до спадку у різних правових системах неоднакова.

Колізії у сфері спадкування виникають тому, що у правових системах по-різному вирішується питання про коло спадкоємців за законом (хто є спадкоємцем та який порядок застосовується у разі закликання до спадкування); коло спадкоємців за заповітом; вимоги, які ставляться до змісту та оформлення заповіту; застосування певної системи розподілу спадкового майна; розмежування рухомого та нерухомого майна і можливості його спадкування та інше.

Які ж колізійні норми з питань спадкування передбачені у Цивільному кодексі України? - Відповідно до ст. 570 Цивільного кодексу України відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець має останнє постійне місце проживання,

Здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акту його скасування визначаються за законодавством тієї країни, де заповідач мав постійне місце проживання в момент складання акту. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання задовольняє вимоги закону місця складання акту або вимоги закону України.

Спадкоємство будівель, що знаходяться в Україні, в усіх випадках визначається законодавством України. Тим же законодавством визначається здатність особи до складання або скасування заповіту, а також форма останнього, коли заповідається будівля, що знаходиться в Україні.

Висновки

міжнародний приватний право

Досліджуючи спадкування у сучасному Міжнародному приватному праві (МПрП), виходимо із розуміння того, що інститут спадкового права існує у межах Міжнародного приватного права і є групою взаємопов'язаних правових норм, що регулюють спадкові відносини з іноземним елементом. Регулювання цих відносин здійснюється за допомогою колізійного та матеріально-правового методу. На сьогодні колізійний метод є домінуючим і покликаний розв'язати колізійну проблему, що виникає під час врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом.

Особливостями інституту спадкового права у МПрП є: предмет регулювання (наявність іноземного елементу у спадкових відносинах), методи МПрП, принцип автономії волі, тісний зв'язок з міжнародним правом (особливо з міжнародним договором, за допомогою якого здійснюється уніфікація норм щодо спадкування), а також можливість уніфікації, гармонізації матеріально-правових норм спадкування (використання не тільки міжнародних договорів, а й інших інструментів регламентації з метою досягнення певного ступеня одноманітності норм, що регулюють спадкові відносини, наприклад модельні закони).

Спадкове право кожної держави складалося історично, тому воно тісно пов'язане з моральними, релігійними нормами, з національними традиціями та звичаями, які існують у суспільстві, тощо. У зв'язку з цим, з одного боку, норми спадкового права різних держав кардинально відрізняються, і це призводить до виникнення колізій права, а з другого, - держави ухиляються від уніфікації норм спадкового права.

Сучасне українське право щодо спадкування у своєму реформуванні й розвитку зберігає певні традиції та історичні надбання, проте, як і будь-яка сучасна правова система, не може ізолюватися від світового досвіду, міжнародної уніфікації і тенденцій до зближення національних правових систем.

В Україні регулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюється за Законом “Про міжнародне приватне право” та відповідно до міжнародних договорів про надання правової допомоги у цивільних справах. На сьогодні Україна не є учасником жодної міжнародної конвенції, яка містить матеріальні норми. Ухвалений 23 червня 2005 року Закон України “Про міжнародне приватне право” істотно змінив принципи колізійного регулювання у сфері спадкування, які діяли у ЦК України 1963 року. Новизна полягає в тому, що заповідачу надано право обрати право, яке буде застосуватися для врегулювання спадкових відносин, міститься спеціальна норма - спадкування майна, внесеного до Державного реєстру України, регулюється правом України, - а також діють “гнучкі” інструменти регламентації спадкових відносин за заповітом.

У деяких міжнародних договорах України про правову допомогу в цивільних справах колізійних норм щодо спадкування взагалі немає або вони торкаються лише надання національного режиму в цій сфері та визначення права, яке застосовується до форми заповіту. У договорах, де приділено більше уваги питанням спадкування, ці норми не повністю висвітлені

Україна, як і будь-яка інша держава, може виступати суб'єктом міжнародних приватно-правових відносин. Вона може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном.

Вона є власником майна, розташованого за її межами.

У свою чергу, в Україні може розташовуватися майно іноземних суб'єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи та міжнародні урядові організації можуть самостійно купувати, орендувати, використовувати на безоплатній основі будівлі та приміщення, здійснювати перебудову, добудову приміщень відповідно до Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні. Реалізуючи свої права, Україна може бути учасником спільного підприємства. Україна може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів, наприклад, облігацій внутрішньої державної позики. І навпаки, держава може заборонити вчинення певних дій. Так, до вступу в силу законодавства України про роздержавлення майна Постановою Верховної Ради України.

Для нормального розвитку держави повинні співпрацювати одна з одною. І це має відбуватися не тільки на рівні вищих посадових осіб держави, а й на рівні різних підприємницьких структур, громадських організацій і просто громадян. Здійснюючи програму розширення співробітництва, так звану "інтеграцію в світове співтовариство", держава дбає в першу чергу про своїх громадян, їх благополуччя не тільки на території держави проживання, а й за кордоном.

Упорядкувати, врегулювати відносини, що виникають в результаті економічного, науково-технічного і культурного співробітництва держав покликані норми міжнародного приватного права.

Застосовувані нашою державою норми як міжнародного приватного, так і міжнародного публічного права спрямовані на правове оформлення економічних, науково-технічних і культурних зв'язків України з іншими країнами, служать розвитку широкого міжнародного співробітництва.

Список використаної літератури

1. Кисіль В.І. - Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000.

2. Степанюк А.А. - Коментар Закону України «Про міжнародне приватне право». - Харків: Права людини, 2007.

3. Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. - Міжнародне приватне право. Підручник. - К.: Атіка, 2003.

4. Чубарєи В.Л. - Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006.

5. Юлдашев О.Х. - Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підручник для студ. Вищ. Навч. Закладів. - К.: Концерн «Видавничий Дім» «Ін Юре», - 2004.

Размещено на Allbest.ru