Сервітути у римському праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Поряд з правом власності та володіння у римському праві визнані спеціальні речові права, суб'єкти яких знаходяться у безпосередньому зв'язку з річчю та здатні в певному відношенні усунути будь-яку третю особу. На відміну від власності спеціальне речове право має за свій предмет не річ як таку, а її окрему функцію. Ця функція може бути такою, що сам володілець не здатний нею скористатися (як об'єктом сервітутного права), або, навпаки, може представляти собою предмет однієї з правомочностей власника (як право користування або вилучення плодів), який (власник) в такому випадку виявляється обмеженим у своїх правах до тих пір, поки спеціальне речове право, яке обтяжує його річ, не буде знято і власність не відновлюється у повному об'ємі.

Найдавнішим правом на чужі речі були сервітути.

В цьому рефераті будуть розкриті причини виникнення права на чужі речі загалом і сервітутів зокрема, визначено поняття сервітутів, їх види, способи встановлення та припинення сервітутів та способи їх захисту.

1. Права на чужі речі

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так поряд з правом власності (proprietas) - найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника - виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором з власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, більшість з яких у загальних рисах не втратили істинності і актуальності до сьогодення, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної “тріади” правомочностей у сукупності, так і окремих з них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом встановлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, коли суб'єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому випадку у нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов:

- здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи;

- встановлення цього права не суперечило закону;

- встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб.

Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації, мали кінцевим наслідком втрату цього права.

Особливості прав на чужі речі були обумовлені наступним:

1. по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складали правомочності, які мали речовий характер і стосувались безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював стосовно них належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника.

2. по-друге, як і право власності, права на чужі речі складали зміст абсолютних правовідносин.

3. по-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалось обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей, які мала управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди був значно вужчий і визначався або власником майна або положеннями закону.

4. по-четверте, права на чужі речі мали похідний по відношенню до права власності характер. Вони встановлювались тільки стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі. При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими Власник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися з правом власності, навпаки, воно досить обмежене. Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітуту, який не міг його припинити або відмінити

Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право. Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій. а також заставне право -- це вже породження пізніших часів.

2. Сервітути

А) Виникнення сервітутів

Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у володіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший -- був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була спільною і володілець сусідньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володільцю земельної ділянки, позбавленого зазначених зручностей, переваг. Проте з встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими іншими вигодами, але договір у такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контрагент у договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на наступний строк.

Отже варто було знайти більш усталений засіб речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі, незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному певному відношенні почали називати сервітутом, від лат servire - служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб.

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.

Б) Основні поняття і принципи сервітутного права

Отже, сервітут - це право користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації певного земельної ділянки або на користь певної особи.

Земельний наділ , який обслуговувався називали пануючим, оскільки його обслуговували, а наділ, який обслуговував-- обслуговуючим, бо він надавав послугу.

Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо власник обслуговуючого наділу продавав його, право проїзду не лише зберігалося за власником пануючого, а й зобов'язувало нового власника землі надавати послуги, які вказані у договорі. Не припинявся сервітут і при зміні власника пануючого земельного наділу - якщо цей наділ продавали, то право отримувати певні послуги зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу.

Сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам - її власнику і іншому управомоченому суб'єкту. Останній набував право здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості відносно неї її власника.

Для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consistere non potest -- сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій:

«Природа сервітутів не в тому, щоб хто-небудь що-небудь робив, наприклад, зносив будівлю тим самим забезпечуючи вид на гарну місцевість, або щоб заради цього він прикрашав стіни живописом, але в тому, щоб він не чинив перешкод або утримувався від дій».(Pomp., 33 ad Sab., D. 8,1,15,1)

Одним з критеріїв сервітуту являвся utilitas praedii - його корисність наділу (а не актуальному власнику). Наприклад, ius pecoris pascendi (право виганяти свою худобу на пасовище сусіда) могло буди встановлено лише на користь наділу, який спеціалізується на скотарстві.

В) Види сервітутів

Відомі римському приватному праву сервітути можна класифікувати наступним чином:

- за підставами їх виникнення - законні, договірні, заповідальні та преторські. Підстава їх виникнення були відповідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), преторське рішення;

- з урахуванням широти потреб, що задовольнялись шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на користь однієї або кількох, але завжди персонально визначених осіб. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необмеженими у часі і поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися;

- в залежності від суб'єкта на користь якого може встановлюватися сервітут вони поділялись на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Це була основна класифікація сервітутів:

1) земельні сервітути - головною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ земельних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Найпоширенішими сільськими сервітутами були: право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках, право прогону худоби, право випасу худоби, сервітути на право обпалювання вапна, добування піску тощо. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут - міський. Найвідоміші: право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда, право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору, право стоку дощової води, право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид і т.д.

Враховуючи факт встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом через чужу ділянку, право прогону худоби через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об'єкт, у інших узгоджених з власником правомірних діях.

Земельний сервітут повинен:

а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans) і обтяжувати обслуговуючий;

б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, поки досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети буде неможливим, сервітут припиняє своє існування.

Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

2) особисті сервітути - носив персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав.

Об'єкт особистих сервітутів -- різноманітні речі; суб'єктом є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.

Римське право знало такі види особистих сервітутів:

- узуфрукт -- usufructus -- речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.

- Узус -- usus -- речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих погреб, проте не мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.

- Habitatio - сервітути на право користування чужими приміщеннями. Це право полягало у праві особи безоплатно і, як правило, довічно використовувати чуже житло для особистого проживання і розміщення своєї сім'ї. Найчастіше право користування чужим житлом встановлювалось за заповітом

- Орегае servorum vel aminalium - сервітути на право користування послугами рабів або тварин для задоволення власних потреб. Предметом цього права була праця рабів або можливість використання худоби у відповідності з її призначенням (для видобутку води, перевезення вантажів тощо). Предметом цього права могло бути не тільки використання худоби для господарських потреб, але і утримання декоративних порід домашніх тварин. Це право припинялось, як правило, зі смертю вигодонабувача.

Г) Виникнення, втрата і захист сервітутів

Сервітути встановлювалися різними способами. Придбання сервітутів здійснювалося за допомогою актів з реальним ефектом: mancipatio (для сільських сервітутів) та in iure cessio( і для сільських, і для міських).

На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю -- здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений і в класичну епоху давність користування тим чи іншим правом на сусіднє майно мала лише значення доказу існування сервітуту, але не способу придбання.

Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю могло бути встановлено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами.

Припинялися сервітути такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання -- шляхом погашальної давності. Якщо сервітут укладався in non faciendo (як багато міських сервітутів), то порушення заборони власником обслуговуючого наділу (наприклад, зведення будівлі вищої, ніж це передбачено сервітутом) Суб'єкт сервітуту міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припинялися смертю правомочної особи або зменшенням його правоздатності.

Для захисту сервітуту власник пануючого наділу користувався спеціальними інтердиктами. Специфіка юридичної конструкції цього речового права відобразилася у тому, що предметом речового позову суб'єкта сервітуту було право на чужу річ. Тобто позов можна була вчинити не тільки проти власника обслуговуючого наділу, але і проти третіх осіб, які порушували сервітутне право. Пізні класики називають такий позов - конфессорним (actio confessoria). Власник же обслуговуючого наділу захищався за допомогою негаторного позову, який ставив під сумнів наявність у відповідача права на наділ позивача. Програвшого відповідача претор примушував дати обіцянку більше не турбувати власника-переможця.

сервітут право давній рим

Висновок

Отже, сервітут -- це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у володіння окремій сім'їне могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший -- був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього наділу.

Римське право знало певну класифікацію сервітутів за підставами їх виникнення (законні, договірні, заповідальні та преторські), з урахуванням широти потреб, що задовольнялись шляхом встановлення сервітуту(публічні і приватні), в залежності від суб'єкта на користь якого може встановлюватися сервітут (земельні і особисті).

Існували певні способи встановлення сервітутів та припинення їх, а також особливі засоби захисту: конфессорний позов власника пануючого наділу на власника обслуговуючого або на третю особу, яка перешкоджає реалізації прав і негаторний, коли власник обслуговуючого наділу подає позов на власника пануючого.

Основні види речових прав на чуже майно, що сформувались у римському приватному праві термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема положення про сервітут закріплено актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України). Так, за ст. 401 ЦК України: «Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом», «сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут)». Тобто можна сказати, що за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін сервітути не зазнали.

Размещено на Allbest