Поняття, ознаки та види сервітутів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з курсу: Цивільне право України

На тему: «Поняття, ознаки та види сервітутів»

Київ 2011 р.

План

Вступ

1. Поняття та зміст сервітуту як права на чужі речі

2. Ознаки сервітуту

3. Види сервітутів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що право сервітуту має досить давню історію, яка виходить безпосередньо з часів класичного римського права. Якраз у ті часи були розроблені поняття і принципи сервітуту, більшість з яких не втратила значення і тепер. Це пов'язано із переходом національної економіки до ринкових засад, у зв'язку із чим цивільне право знову наповнюється притаманними йому ще із давніх-давен правовими інститутами, термінами та поняттями. Одним із таких є безумовно такий різновид прав на чужі речі як сервітут. Саме тому існує теоретична та практична необхідність детального дослідження цього правового явища та основних проблем його застосування у сучасному цивільному праві України.

Науково-теоретичну основу дослідження складають праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених як: В.В. Безбах, Є.В. Богданов, М.І. Брагінський, Є.В. Васьковський, А.В. Венедиктов, О.С. Іоффе, В.. Казанцев, В.П. Камишанський, А.В. Копилов, Д.І. Мейєр, І.А. Покровський, В.К. Райхер, Є.А. Суханов, В.А. Тархов, Ю.К. Толстой, С.А. Хохлов, З.І. Цибуленко, А.Є. Черноморець, Г.Ф. Шершеневич, І. Горонович, Л. Каришев, К. Неволін, О. Латиєв, О. Підопригора, І. Севрюкова, В. Цюра та інші.

У радянський період сервітути, як і приватна власність на землю, були вилучені з цивільного права взагалі. Земля перебувала виключно у державній власності та майже абсолютно була вилучена з цивільного обороту, а земельні відносини регулювалися нормами адміністративного права. Усі питання землевідведення та землекористування вирішувалися в адміністративному порядку органами державної влади та управління, і тому особливої потреби у сервітутах не виникало.

Перші правові норми щодо обмеженого користування чужим майном з'явилися у нас тільки на початку 1990-х, при цьому більш досконалого правового регулювання сервітутні відносини в України зазнали не так давно. Це відбулося з набуттям чинності Земельним кодексом України (1 січня 2002 року). Так, глава 16 (статті 98-102) Земельного кодексу України має назву "Право земельного сервітуту" і регулює порядок встановлення, дії та припинення земельних сервітутів. Окрім Земельного кодексу, на даний момент порядок користування чужим майном регулюється Цивільним кодексом України (Розділ ІІ "Речові права на чуже майно", статті 395-417) [1].

Саме поняття "сервітут" походить ще з римського приватного права3. Земельну ділянку, на яку встановлювався сервітут, в Давньому Римі прийнято було називати обслуговуючою (латиною слово servire означає "обслуговувати" - саме звідси і походить назва сервітутного права) [6].

1. Поняття сервітуту як права на чужі речі

Сервітут відноситься до речових прав на чуже майно. Він може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Він може бути встановлений на певний строк або без визначення строку [7]. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню, і він не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 403 ЦК України).

Відповідно до ст. 402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту [1].

Найпоширенішою підставою встановлення сервітуту є договір, який укладається між особою, яка потребує встановлення сервітутом і власником (володільцем) обслуговуючої речі.

Оскільки у гл.32 ЦК немає загальної вимоги до форми договору на встановлення сервітуту, вона визначається за правилами ст.ст.205-208 ЦК. Проте щодо договору про встановлення земельного сервітуту висувається вимога його обов'язкової державної реєстрації (ч.2 ст.402 ЦК). Отже, він у кожному разі не може вчинятися усно, а має бути письмовим і вважається вчиненим з моменту державної реєстрації (ч 1 ст.210 ЦК).

Істотними умовами договору про встановлення сервітуту є вказівка на предмет сервітутного права, цільове призначення сервітуту та розмір плати за користування чужим майном (або вказівка на те, що договір безвідплатний).

У разі виникнення спору підставою встановлення сервітуту є судове рішення (ч.3 ст.402 ЦК). На цю підставу вказує не лише ЦК, а й спеціальне законодавство. Наприклад, ч. І ст.100 ЗК передбачає, що власник або землекористувач має право вимагати встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. У разі недосягнення домовленості з зазначеного питання він може звернутися до суду. При цьому позивач має довести в суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки або іншої нерухомості неможливе без обтяження сервітутом чужого нерухомого майна і що задоволення потреб сервітуарія неможливо здійснити іншим способом.

Закон є окремою підставою встановлення сервітуту. Наприклад, для виникнення сервітутного права користування житлом у членів сім'ї (ст.405 ЦК) достатньою є наявність умов, встановлених законом: спільне проживання члена сім'ї (сервітуарія) власника житла та спільне користування останнім.

Сервітутне право може бути передбачене у заповіті шляхом прямого встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК) або шляхом вчинення у ньому заповідачем заповідального відказу: зобов'язування спадкоємців встановити обмежене речове право на користь відказоодержувача та надати останньому обмежене користування певним майном, яке входить до складу спадщини (ст. ст. 1237, 1238 ЦК). У таких випадках у заповіті має бути зазначено, на користь кого встановлюється сервітут, відомості про обслуговуюче майно, вид сервітуту, строк та інші відомості. Зміст сервітуту становить сукупність прав та обов'язків сервітутних відносин.

Зокрема зміст сервітуту можуть становити можливість проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладання та експлуатація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання та меліорації тощо (ст.ст.403, 404 ЦК). Отже, зміст сервітуту визначається насамперед обсягом прав сервітуарія щодо користування чужим майном. В цілому такі права можуть мати або позитивний, або негативний характер. Тобто правомочності сервітуарія можуть полягати або у можливості вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладання лінійних комунікацій тощо), або У можливості вимагати від власника (володільця) обслуговуючого майна утриматися від такого його використання, яке за звичайних умов він мав би право вчиняти (наприклад, не заважати відведенню води із сусідньої ділянки).

Водночас сервітуарій має певні обов'язки: використовувати майно за цільовим призначенням сервітуту, визначеним у момент встановлення сервітуту; вносити власникові (володільцю) плату за користування майном тощо.

При цьому, як випливає із поняття сервітуту (ст.401 ЦК), він завжди полягає у праві користування і ніколи не є правом розпорядження.

Строк, на який встановлюється сервітут, не є істотним елементом його змісту, якщо цей строк не визначений договором або іншою підставою надання сервітутного права. За загальним правилом він вважається встановленим на невизначений строк. Фактично це означає, що він є безстроковим (для земельного сервітуту) або довічним (для особистого сервітуту). Земельний сервітут, встановлений без визначення строку, в ст. 98 ЗК має також найменування постійного [2].

Власник речі має право, якщо інше не передбачене договором або законом, вимагати від сервітуарія плату за користування майном. Розмір плати визначають сторони сервітутних відносин. Безоплатність користування сервітутом має бути прямо передбачена у договорі.

Сервітут не підлягає самостійному відчуженню окремо від майна, для забезпечення користування яким його встановлено (ч.4 ст.403 ЦК). Отже, він не може бути самостійним предметом купівлі-продажу, застави тощо. Водночас він може передаватись будь-яким способом спільно з нерухомим майном, стосовно якого було встановлене право на чужу річ. Таким чином, сервітут має акцесорний (додатковий) характер щодо первинного права власності на річ, стосовно якої встановлено сервітут.

Слід звернути увагу на те, що встановлення сервітуту на певне майно не позбавляє його власника права володіти, користуватися, розпоряджатися тощо зазначеним майном. Йдеться лише про обмеження можливостей здійснення права власності стосовно майна, щодо якого існує сервітут.

Характерною особливістю сервітутного права, як і кожного права на чужі речі, є його слідування за майном: він зберігає чинність У разі переходу права власності на майно, щодо якого він встановлений, до іншої особи (ч. 6 ст. 403 ЦК). Це правило стосується як особистих, так і земельних сервітутів.

Речово-правова природа сервітутних правовідносин робить можливим використання зобов'язально-правових засобів захисту й виникненні спорів між власником речі та сервітуарієм лише у випадках, прямо зазначених у законі або договорі. Зокрема таке спеціальне правило встановлене ч. 7 ст. 403, яка передбачає відшкодування збитків, завданих власникові (володільцю) майна, щодо кого встановлений сервітут, на загальних засадах, тобто за правилами гл. 82 ЦК.

Підставами припинення сервітуту є:

- поєднання в одній особі особи, в Інтересах якої встановленні! сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

- відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;

- сплив строку, на який встановлено сервітут;

- припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;

- невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Частиною 2 ст. 405 ЦК встановлений скорочений строк невикористання особистого сервітуту, член сім'ї власника житла, який не використовує своє право користування ним понад один рік, втрачає сервітут;

- смерть особи, на користь якої встановлено особистий сервітут [1]. Сервітут може бути також припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають sстотне значення.

Зокрема власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню вказаної ділянки за її цільовим призначенням [2].

Цей перелік, встановлений у ст. 406 ЦК, має бути доповнений загальними підставами припинення речових прав; знищення майна, користування яким є змістом сервітутного права; відмова від права, поєднання в одній особі сервітуарія і власника майна, обтяженого сервітутом, тощо.

Визнання недійсним правочину або розірвання договору, що був підставою встановлення сервітуту, природно, анулює і сервітут. Наприклад, визнання недійсним заповіту, в якому передбачено встановлення сервітуту, є підставою припинення й самого сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (ст. 406 ЦК України).

Цивільне законодавство України також надає право членам сім'ї власника, які проживають разом з ним, на користування цим житлом. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ст. 405 ЦК України).

2. Ознаки сервітуту

Встановлення сервітуту - це є задоволення потреб власника певного майна, які не можуть бути задоволені за рахунок власного майна, але задовольняються за рахунок майна чужого. Право користування чужим майном з вилученням доходів від нього надається власником певному суб'єкту на певний строк. Власник має право на відчуження майна обтяженого сервітутом, але перехід власності не припиняє чинності сервітуту [9].

Тисячолітня практика застосування сервітуту виробила певні характерні його ознаки, а саме:

1) сервітут - це право однієї особи користуватися майном іншої особи в обмеженому обсязі (тобто право проїжджати, прокладати дороги чи трубопроводи через чужу земельну ділянку, брати воду з водойми, яка знаходиться на чужій земельній ділянці, проживати в чужій квартирі тощо);

2) сервітут встановлюється в інтересах однієї особи за рахунок іншої особи, яка є власником майна, що обтяжується сервітутом, або володіє ним на інших законних підставах;

3) сервітути можуть встановлюватися на будь-яке майно як рухоме, так і нерухоме. Однак майно має бути завжди індивідуально визначеним. Родові речі (тобто продукти харчування, одяг, будівельні матеріали тощо) не можуть бути об'єктом сервітутних відносин;

4) сервітут є особистим правом. Користувач сервітуту не може його продати або передати будь-кому в інший спосіб. Разом з тим сервітут (за винятком особистих сервітутів) зберігає свою чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

5) сервітут може бути встановлений як на конкретно визначений строк, так і без чіткого визначення строку;

6) право обмеженого користування чужим майном встановлюється за певну винагороду або без такої;

7) сервітут встановлюється у тих випадках, коли особа, яка зацікавлена в його встановленні, не може в інший спосіб задовольнити свої потреби;

8) за загальним правилом сервітути встановлюються на сусідню земельну ділянку або на інше майно сусіда, але об'єктом сервітуту може бути й інше майно - не тільки сусідське;

9) сервітут обмежує право власності особи, на майно якої його встановлено. При цьому власник майна, обтяженого сервітутом, не позбавляється права власності на своє майно. Він, як і раніше, має право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не обтяжених сервітутом;

10) власник майна, обтяженого сервітутом, не може самочинно, на власний розсуд, змінити обсяг і зміст сервітутних прав або зовсім скасувати їх.

Земельні сервітути переходять в спадщину, відчужуються вони лише разом із земельною ділянкою. Особисті сервітути встановлюються в інтересах конкретно-визначеної особи.

3. Види сервітутів

Згідно зі ст. 397 ЦК сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом [1]. Сервітут може також належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Отже, ЦК визнає існування двох видів сервітутів - земельних (або ж предіальних) та особистих (персональних). Підставою для поділу є спосіб визначення особи сервітуарія. Якщо сервітут встановлюється щодо визначеного майна в інтересах певної особи, то він є особистим (персональним). Якщо на користь власника (володільця) визначеного майна (але не конкретно визначеної особи) - земельним (предіальним) [5].

Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому: тут ніби мають місце "відносини між ділянками"; такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку; такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право зберігається в цілому .

Володільцем за земельним сервітутом є власник (володілець) земельної ділянки або іншої нерухомості, для забезпечення користування якою встановлено сервітут (панівна річ) за рахунок встановлення обмежень у користуванні іншим майном (обслуговуючим).

Потреба у земельному сервітуті пов'язана з sснуванням двох земельних ділянок, які знаходяться по сусідству, або іншим чином пов'язані одна з одною [9].

Типовим для вітчизняного цивільного законодавства земельним сервітутом є передбачене ст.404 ЦК право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном, яке полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо.

Характерними ознаками особистого (персонального) сервітуту є те, що він:

не тільки пов'язаний із певним майном, а й належить певній особі;

обмежений строком: довічно належить певній особі і припиняється її смертю, якщо самим сервітутом не встановлено коротший строк,

не має зобов'язально-правового характеру, оскільки сервітуарій зберігає права на чуже майно і у випадку переходу його до третьої особи, тобто сервітут "випливає" за речами.

Сервітуарієм за особистим сервітутом є певна особа, інтереси якої забезпечуються за допомогою користування обслуговуючим майном. Права, які випливають з особистого сервітуту, належать лише певній особі І не можуть бути передані сервітуаріем іншій особі, навіть її спадкоємцям.

Типовим особистим сервітутом, встановленим вітчизняним цивільним законодавством, є право членів сім'ї власника житла на користування ним. Згідно зі ст.405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування останнім відповідно до закону.

Суб'єктами цього сервітутного правовідношення є власник житла І члени його сім'ї. Житлове законодавство до членів сім'ї власника жилого приміщення відносить дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло права спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство - ч.2 ст.64, ч.3 ст. 156 Житлового кодексу (ЖК) УРСР [3].

Об'єктом цього сервітуту є частина жилого приміщення, визначена власником житла (жилий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них).

сервітут законодавство винагорода

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що сервітут є одним із досить важливих прав на чужі речі. Його формування та становлення відбулося ще у приватному праві Стародавнього Риму. Це було пов'язано із такими ситуаціями, наприклад, коли власник земельної ділянки не міг повністю реалізувати своє право власності лише за рахунок своєї земельної ділянки. Сервітут виник саме як право на чужі земельні ділянки. Однак, на жаль, досить тривалий час він був невідомий національному цивільному праву. Лише із утвердженням у нашій державі економіки ринкового спрямування він отримав нарешті повне правове регулювання та розповсюдження на практиці. Сервітут можна визначити як право однієї особи користуватися річчю чи майном, що належить на праві власності іншій особі в тім чи іншім відношенні чи обсязі, визначеному сервітутом. Існує чотири основних підстави виникнення сервітуту: договір, закон, заповіт та рішення суду. Кожен із них має свої особливості. Незважаючи на те, що сервітут виник перш за все як сервітут земельний, однак згодом набув свого розповсюдження й так званий особистий сервітут. Отже на сучасному етапі сервітути прийнято підрозділяти на земельні (право проходу, проїзду, провозу вантажів, прогону худоби і т.п. по чужій землі; право випасу худоби на чужих лугах, косовиці, право користування водою для поливу, поїння худоби й інших потреб; право прокладки й експлуатації ліній передач, зв'язку, трубопроводів, водоканалів, меліоративних споруджень, доріг і т.д.) і особисті (право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи. Як вже зазначалося, що хоча право сервітуту знайшло своє закріплення у чинному цивільному законодавстві, однак можна констатувати, що все ж таки існують деякі проблеми, пов'язані із регулюванням цього правового явища. Так, аналізуючи дані положення вітчизняного законодавства, слід зазначити, що у ньому не зовсім чітко прослідковується відмінність між земельним та особистим сервітутом. Крім того чинне законодавство передбачає лише можливість існування позитивного сервітуту через право користування чужим майном (ч. 1 ст. 403 ЦК України). Тому вбачається, що у чинному законодавстві потрібно передбачити можливість встановлення негативних сервітутів.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

2. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст.27.

3. Житловий кодекс Української РСР // Відомості Верховної Ради. - 1983. - додаток до № 28. - Ст. 573.

4. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 51. - Ст. 553.

5. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за редакцією Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Луця В.В., том ІІ, 2-ге видання Київ, «Юрінком Інтер», 2006 р. - Т. І. - 832 с.

6. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 512 с.

7. Калюжний Р.А. Римське приватне право: Курс лекцій. -- К.: Істина, 2005. -- 144 с.

8. Орач Є.М.. Тищик Б.Й. Основи римського приватного Прав: Навчальний посібник - Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. - 238с.

9. Кулинич П. Право земельного сервітуту: поняття, види та порядок реалізації// Юридичний журнал, № 10(16)2003. - с. 65.

10. Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні. Автореф. Дис.. к.ю.н.:12.00.06.- К. -2005. - 19с.

11. Цюра В.В. Речові права на чуже майно: Навч. посіб.- К.: КНТ, 2006. - 135 с.

12. Цивільне право / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -- К.: Юрінком Інтер, 1999. -- 862 с.

13. Цивільне право України : Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -- К.: Юрінком Інтер, 2002. -- С. 694-705.

Размещено на Allbest.ru