Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Право України-Гетьманщини і спроба його кодифікації.

ПЛАН

• 1. Основні риси права у другій половині XVII ст
• 2. Право України у XVIII ст.
• Список використаної літератури
• 1. Основні риси права у другій половині XVII ст.
• Правова система України у другій половині XVII ст. розвивалася суперечливо. З одного боку, збереження української державності на Лівобережній Україні забезпечувало розвиток права України з одночасним посиленням впливу на нього публічного права Росії. 3 іншого боку, воєнна обстановка, поділ території України на Лівобережну і Правобережну порушували єдиний цілісний розвиток права, сприяли посиленню впливу на правову систему України права сусідніх з нею держав.
• У другій половині XVII ст. українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. «Давние права и обычаи», як і колись, регулювали значну частину суспільних відносин, політико-правове життя на всій території України. Державно-правова система України цього періоду, організація і функціонування державного механізму, в основі правового регулювання яких лежали норми звичаєвого права, самі по собі стали пам'яткою звичаєвого права. Особливо важливу роль відігравали норми звичаєвого права в організації і діяльності судових органів, вони становили значну частину матеріального і процесуального права. Норми звичаєвого права виявлялися в досудовому і судовому процесах у формі різних обрядів, символів, дій, у словесних приказках. У матеріальному праві норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і певною мірою змінювали їх. Багато актів судових органів усіх рівнів були прецедентами застосування звичаєвого права. У Запорізькій Січі у другій половині XVIII ст., як і в попередні періоди, єдиним джерелом права залишалося «козацьке право» -- неписані норми звичаєвого права [2].
• Зберігало своє значення й українське церковне звичаєве право. Але з перепідпорядкуванням української православної церкви
• У юридичних документах, що формували правове поле України другої половини XVII ст., часто використовувалися такі поняття і визначення, як «стародавні права і вольності», «малоросійські права», «свої права» та ін., під якими розуміли всю сукупність -- як писаних, так і неписаних -- норм права минулого, що зберегли своє правове значення. Центральна московська влада неодноразово підтверджувала збереження в Україні-Гетьманщині «стародавніх прав і вольностей». В 1659 р. в других Переяславських статтях зазначалося, щоб в Україні «своїми правами судилися». «Стародавні права і вольності козацькі» цар підтвердив і в 1663 р. і в наступні роки. Як правило, всі договірні статті другої половини XVII ст. закріплювали непорушність «малоросійських прав», не вдаючись у розшифрування їхнього юридичного змісту. Проте і в українському суспільстві чиновники державної і судової влади й представники різних соціальних груп по-різному тлумачили «давні», «стародавні», «звиклі» права, відстоюючи свої групові інтереси. Новий панівний клас, що формувався, -- козацька старшина і шляхта -- прагнули відтворити юридичний статус шляхти, який існував до 1648 р. Селянство, рядове козацтво і міщанство, навпаки, прагнули закріпити норми звичаєвого права, котрі регулювали правове становище вільного козацтва і селянства й оформилися в період революційної боротьби 1648--1654 pp. [3].
• У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками -- з іншого, що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних статей були, безперечно, Гадяцький трактат І. Виговського (1658), Слободищенський пакт Ю.Хмельницького (1660), договір П. Дорошенка з Туреччиною (1669), «Статті вічного миру» Петрика (П. Іваненка) з Кримом.
• Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.
• В останній чверті XVII ст. в Україні залишались чинними норми права польсько-литовського періоду. Найбільше застосування мав Статут Великого князівства Литовського (редакція 1588 p.). Нова генерація українських феодалів оцінювала Статут як гаранта станових феодальних привілеїв нових панів і захисника їхніх автономістських тенденцій. Литовський статут широко застосовувався на Правобережжі й Лівобережжі (Гетьманщині), меншою мірою на Слобожанщині.
• У судочинстві часто використовували Магдебурзьке право, нормами якого, поряд з іншими джерелами, керувалися не тільки магістратські суди, а й полкові. Але слід мати на увазі, що норми Магдебурзького права, яке діяло в Україні в другій половині XVII ст., відрізнялися від тієї Магдебурзької системи, котра діяла в Центральній і Західній Європі, В Україні використовували не оригінали німецьких збірників законів, а переважно їхні переробки. Найбільшого поширення набули «Право Магдебурзьке», «Зерцало саксонів» П. Щербина, «Порядок прав цивільних магдебурзьких» Б. Троїцького, «Право цивільне Хелмінське» П. Кушевича. Застосування в адміністративно-судовій практиці правових норм польсько-литовського періоду якоюсь мірою забезпечувало самостійний розвиток української правової системи. Водночас вони означали пережитки минулого укладу. Багато положень цих законів суперечили одне одному, не відповідали соціально-економічним умовам, що сформувалися у другій половині XVII ст. [7].
• Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги» -- із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів» -- з цивільних справ.
• Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII ст. не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, котрі Російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Але в Слобідській Україні російське законодавство впроваджувалося активно й витісняло норми звичаєвого права.
• У другій половині XVII ст., як і колись, центральне місце посідав інститут права власності на землю. Православна шляхта зуміла закріпити за собою землі на підставі як старого права, так і договірних статей, підтвердивши своє право власності на землю, одержану «на вічність» за типом вотчинної землі з правом необмеженого розпорядження. Таких самих прав набула і родова козацька верхівка, перетворюючи рангові землі (подоба маєтків) у вічну власність також з необмеженим правом розпорядження. Важливим джерелом одержання нових земельних володінь залишалися їх пожалування як гетьманом, так і царем.
• У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвідчувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань. Право знало й зобов'язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу [10].
• Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров'ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільству, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть якщо це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало ґрунт для адміністративної і судової сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16-річного віку.
• Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому покарання здійснювалося публічно. Інша мета покарання -- попередження (загальне і спеціальне), кара мученнями злочинця за вчинене. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшкодування збитків, заподіяних злочинцем. Система покарань була досить складною. У більшості норм зазначався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин. Покарання поділялися на основні й додаткові.
• державний механізм звичаєвий судовий

2. Право України у XVIII ст.

Для України XVIII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення.

Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало суттєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням держав­ної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та матеріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), «доношение» генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам правлячої еліти (раніше встановлені і закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало».

Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційних властей.

Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об'єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв'язку з еволюцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосування звичаєвого права обмежується у зв'язку з витісненням його російським законодавством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов'язково враховувались усіма без винятку кодифікаторами, імперським законодавством [9].

Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського статуту 1588 p., Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьмана І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.

Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України. У першій половині XVIII ст. з метою полегшення праці юристів-практиків виникла гостра потреба перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому створюються: Короткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок» і своєрідна праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийских книги «Порядку», з артикулів прав Магдебургского, права цесарского з означением, какое в тех правах за вини положено наказание и казнь и на каких именно значат страницях». У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права було дещо трансформовано порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політичного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосування Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Магдебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися з різних нормативних актах.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобережної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Мазепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підписав зі старшиною акт «Пакты и конституции...». Обидва ці документи не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам'ятки державно-правової думки України [1].

Події 1708--1709 pp. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спроби гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закінчилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про управління Лівобережною Україною.

Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, передусім гетьмана. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструкцій, листів, декретів, грамот.

У XVIII ст. у зв'язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів.

Писемні пам'ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування права України. Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свідчать про високий ступінь розвитку правової системи України.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування права України дуже звузилася, його витісняло законодавство Російської імперії.

У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України. Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права [7].

В 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це визначне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений А,Ф. Кістяківський. Ця пам'ятка заслуговує уваги тому, що: вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна; упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відображали такі галузі права, що в основному склалися на той час: державне право; кримінальне право; цивільне право; процесуальне право.

За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення: природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних малоросіян -- це «малоросійські обивателі та весь без винятку малоросійський народ», тобто основна маса міського та сільського населення, за винятком приватницьких селян.

Відносно детально Звід регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право. Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування України не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.

Наступною спробою приватної кодифікації українського права другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим. Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовський статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке право («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законодавство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право [8].

У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і конструкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збірника. Так на підставі «Книги Статут...» з'являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских». «Экстракт» -- це переказ тексту Великого Литовського статуту в «стислому» вигляді. Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экстракт» широко застосовувався судами України.

Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» -- вотчина, та рангова -- на зразок маєтку. У зв'язку зі стабілізацією полково-сотенної системи поширювалася рангова земельна власність. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялася і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища.

Як і в Росії, в Україні тривав процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Ідеться про передачу рангових земель у спадщину за умов, що нащадки нестимуть службу.

У праві України другої половини XVII--XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. їх укладання засвідчувалося записом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різні санкції.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 1999.

2. Ефремова Н.Н. Судоустройство Росси в XVIII - перв. пол. XIX в. - М., 1993.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій. - К., 1996.

4. Історія держави і права України. Т 1: За ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка. - Х.: Одиссей. - 2007.

5. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. В.А.Смолія. - К., 1997.

6. Кульчицький В.С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. - Львів, 1958.

7. Мельник Л.Т. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709). - К. 1995.

8. Пашук А.І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVII-ХVIII ст. - К., 1966.

9. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1991 - 1993.

10. Яковлів А. Українське право // Антонович Д. Українська культура. - Мюнхен, 1988.

Размещено на Allbest.ru