Історія становлення і розвитку інституту суду присяжних у судових системах країн Європи та США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія становлення і розвитку інституту суду присяжних у судових системах країн Європи та США

Питання походження інституту суду присяжних є дискусійним. Серед сучасних концепцій походження суду присяжних виділяють концепції англійського і французького походження даного інституту. В той же час більшість дослідників відзначає наявність схожої процедури вирішення спірних питань представниками громади у давніх греків, римлян, германських і слов'янських племен, тобто зачатки даного інституту можна спостерігати у різних народів, оскільки в сутності процесу судочинства полягає ідея загальнолюдського значення - встановлення істини по справі незалежними суддями, обізнаними з нормами звичаєвого права. Однак після створення державних судів судова влада, як зазначав у своїх дослідженнях український вчений О.Ф. Кістяківський, в одних народів продовжувала здійснюватися у процесі плідної співпраці професійних і народних суддів, а в інших останні були витіснені з кримінального судочинства остаточно.

Причина відмінності процесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюється специфікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпаки перешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів у період ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участь представників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франції правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через інститут журата (лат. jurata - клятвені завірення), що заснований на звичаєвому праві, та рекогніторес (лат. recognitores - розпізнавати, розглядати), заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала у тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати про обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали у процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядали справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення. Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститут рекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявності спеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, досить часто одна процедура переходила в іншу. Однак про подальший розвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам не відомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походження суду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часів судових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення його дії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження у судовій системі , слід визнати хибність цієї концепції, оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних у власному сенсі.

У англійців необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг , своєрідна адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської солідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні, на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу земельні спори, завірялися цивільні угоди - договори і заповіти, а також розглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканці спільно виконували суддівські обов'язки; головуючий (ельдормен) лише формально керував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків. Одним із засобів доведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, що обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвено підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалося довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до «суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки процесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутність чіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступали в ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесення присяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом із поєдинком, який також не був знайомий англійцям. Отже, і в англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці постійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були витіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в Англії суд присяжних ніколи не переставав діяти. Тому більшість дослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який міг зародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції, ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме - фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднання англосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання, тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійського звичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневої структури суду присяжних - великого (обвинувального) і малого (судового) журі.

Назви велике і мале журі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всього графства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які мали безпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали до однієї сотні з обвинуваченим.

Як було зазначено раніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства і лише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часів правління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних було віднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального права було закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння» повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося, що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «про утримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися за участю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі.

У сфері кримінального судочинства процес становлення суду присяжних як правомочного інституту починається за часів Едуарда Сповідника (1042-1066 рр.). Так, обов'язок фріборгу полягав у передачі королівському судді того із своїх співчленів, який здійснив злочин. Якщо це було неможливо, то глава і два члени фріборгу, до якого належав біглий злочинець, з главою і двома членами кожного з трьох найближчих фріборгів, що в сукупності становило 12 осіб, мали засвідчити клятвою, що вони непричетні ні до злочину, ні до втечі злочинця. У справах, де не було приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідування в інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль на таких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази на рік об'їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальне журі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжних визнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зі співприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, вона знову ставала членом фріборгу. Таким чином, в результаті трансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальне журі.

Подальше удосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189 рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства, видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизами називали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називати ордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отримали суди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставив питання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основі їх одностайного рішення.

Продовжуючи судову реформу, Генріх II ввів інститут роз'їзних (мандруючих) суддів. Англійські зібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуються часовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, що роз'їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіче населення, що досягло п'ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося на традиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських і датських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статі п'ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати і передавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надавати допомогу злочинцям. З часом, на зборах начальників сотень, кожен з них зобов'язувався представляти зі своєї сотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов'язувалися під присягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб - лицарів чи інших вільних осіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчинено злочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненні злочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало під юрисдикцію королівської курії та її органів на місцях - юстиціаріїв, що суттєво обмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і по кримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені з юрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжних засідателів.

Велике значення у становленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій Хартії Вольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, у статтях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник не може притягувати до відповідальності, тримати у в'язниці, позбавляти власності тощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень та за законним вироком рівних їй громадян. В утворенні судового (малого) журі велику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі з папою Інокентієм III у 1215 р..

З часів правління Едуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почали обиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятих сотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якої передбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним, інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегія суду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайний вердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішення присяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, що розподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворив меншість, що краще він помре у в'язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусила суд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі. З того часу вимога щодо одностайності стала обов'язковою.

Остаточне відділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскільки вважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами і суддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслухані показання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, що заслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23 повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку воно не мало подальшого ходу.

Присяжні судового (малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їх рішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку, скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запроваджено процедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагало необхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як суд почав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних на значущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін, давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійно приймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносив остаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свій обов'язок роз'яснення закону присяжним, натомість розуміли його як право втручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно з думкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії між коронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжних засідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронного судді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативних наслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралися штрафами і тюремним ув'язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суд над присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадку визнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачали громадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час як сторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основі квазінесправедливого вердикту прав. Таке свавілля суддів корони за часів Генріха III, Едуарда III було за правило.

В історії діяльності суду присяжних існує декілька резонансних справ, що значно вплинули на подальший розвиток даного інституту. Однією з таких справ, де яскраво проявилося суддівське свавілля і тверда громадянська позиція присяжних, є справа Вільяма Пенна та Вільяма Меда, що розглядалась у 1670 р. Вказані особи обвинувачувались у публічних проповідях на релігійні теми, що було сприйнято місцевою владою як неповага до церкви і порушення громадського спокою. Журі, що розглядало цю справу, визнало Пенна винним, а Меда виправдало. Однак, таке рішення не влаштовувало суд, тому присяжних двічі повертали у нарадчу кімнату для перегляду і зміни вердикту. У результаті журі виправдало обох обвинувачених, за що суд наклав штраф на присяжних. Деякі присяжні відмовились сплатити штраф і звернулися зі скаргою на дії міського суду в суд королівської лави. Суддя суду common pleas Воген, куди один з присяжних (старшина Бушель) подав скаргу на основі права habeas corpus, прийшов до висновку, що покарання присяжних за винесення виправдувального вердикту, яке суперечить настанові судді, протирічить сенсу закону і постановив звільнити всіх присяжних від покарання. В історії англійського судочинства не зустрічається більше жодної справи про покарання присяжних засідателів за їх вердикти: хоча присяжні не мали вирішувати питання права, але за судовим журі було закріплено право обходити інструкції головуючого судді.

При винесенні загального вердикту присяжні опосередковано вирішували і юридичну сторону справи, піддаючись небезпеці бути засудженими, тому Другий вестмінстерський статут уповноважив присяжних вирішувати виключно питання факту, а суд - застосовувати відповідний закон. На основі цього статуту, дія якого обмежувалася справами про протизаконне захоплення об'єкта власності у власника, було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лише фактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і після вестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальний вердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалися при вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов'язок судді.

В той же час проблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й у подальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справ про пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають право присяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предмет обвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість у парламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичне питання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масової інформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаного закону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса), в якому визначалися права присяжних і обов'язки суддів у процесах про злочини проти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні мають право виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, а головуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з його думкою. В усіх інших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877 р. за ініціативою палати лордів.

Таким чином, порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінився настільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства, незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинувачених великим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді суди присяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертних сесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вони розглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю 12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальні справи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і 12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графстві по мірі накопичення справ.

У XIX ст. погляд на провідну роль суду присяжних у здійсненні судочинства поступово відходить від загального схвалення. Наслідком цього стало зменшення обсягу юрисдикції суду присяжних при здійсненні правосуддя як по цивільним справам, так і по кримінальним. Серед основних причин цього явища виділяють послаблення прерогативи повноважень королівської влади у сфері здійснення правосуддя, швидке збільшення обсягу цивільних позовів і сумарної юрисдикції по кримінальним справам. Не останнє значення мала й суспільна думка, що рішення присяжних часто носять випадковий і помилковий характер. Отже, в історії суду присяжних розпочинається новий етап - реформування суду присяжних. Так, у 1825 р. був прийнятий Закон про присяжних, який, окрім цензу осілості, встановив майновий і віковий ценз для присяжних засідателів, чим обмежив доступ до участі у здійсненні правосуддя значної частини громадян. Законом 1854 р. про судовий процес за загальним правом надано можливість розгляду позову одноособово суддею, але тільки за згодою обох сторін. Однак значна частина цивільних позовів все ще розглядалася певний час у Відділу королівської лави за участю присяжних засідателів. Після прийняття законів від 1855 р., 1879 р. про сумарну юрисдикцію на кінець XIX ст. в судах присяжних розглядалося вже менше 30 % всіх кримінальних справ, що переслідуються за обвинувальним актом. Таким чином, слід відзначити появу тенденції поступового обмеження юрисдикції суду присяжних, незважаючи на всі попередні позитивні досягнення даного інституту в сфері захисту прав людини.

В той же час слід зазначити поступове поширення дії даного судового інституту за межі англійської судової системи. На початку XVII ст., під час колонізації англійцями Північної Америки, суд присяжних був запроваджений у судову систему колоністів разом з багатьма іншими англійськими державно-правовими інститутами.

Як і в Англії, колоністами було запроваджено дві форми суду присяжних - велике і мале журі. Внаслідок недостатнього розвитку адміністративного апарату американських колоній провідну роль у житті колоністів виконувало саме велике журі, оскільки серед його функцій можна виділити, крім судової, так звану квазізаконодавчу, адміністративну, фіскальну тощо. Так, наприклад, в колонії Нью-Йорк, де не було асамблеї представників, велике журі фактично виконувало прямі обов'язки законодавця. Велике журі також виконувало функції цивільної поліції, перевірки розслідування і розгляду скарг, збір податків, вибір членів малого журі тощо. Внаслідок такого широкого кола повноважень велике журі стало досить впливовим органом, тому вибір його членів мав велике значення: влада намагалася встановити контроль над виборами присяжних, бажаючи зробити журі провідником своїх інтересів. З метою вибору провладних кандидатур у більшості випадків запроваджувався майновий ценз. В той же час на відміну від Англії для американських колоній встановлення майнового цензу було скоріше винятком, ніж правилом, обов'язковим був лише ценз осілості.

Найбільшої популярності велике журі досягло під час прояву колоністами громадської непокори королівській владі, як, наприклад, у 1765 р. велике журі Бостона відмовилося винести обвинувальний вирок керівникам бунту, що виник після введення податку на марки тощо, тим самим заробивши репутацію паладіуму громадянських свобод.

При розбудові незалежної держави першим нормативним актом, що визначив обов'язковою участь суду присяжних у цивільному і кримінальному судочинстві, стала Конституція США 1787 р. Оскільки суспільно-важливим питанням було створення реального механізму захисту прав кожного громадянина, одним із наріжних стало положення про судочинство. Компетенцію великого журі було врегульовано П'ятою поправкою до Конституції США, яка визначає необхідність розгляду тяжкого злочину, передбаченого федеральним законодавством, великим журі. У цьому випадку прокурор передає обвинувальний акт великому журі, а не безпосередньо суду присяжних, якому підсудна справа. Кількісний склад великого журі визначається законодавством кожного штату, що коливається в межах від 16 до 23 осіб. Основна задача великого журі полягає у перевірянні обґрунтованості обвинувального акта, представленого прокурором. Обвинувальний акт, затверджений великим журі виступає актом передачі до суду. У більшості випадків велике журі збирається для віддання до суду за найбільш небезпечні злочини, що караються, зазвичай, смертною карою. В інших випадках велике журі усувається за заявою обвинуваченого, і справа передається на розгляд малого журі за обвинувальним актом прокурора для розгляду по суті.

В основу суті призначення малого журі було покладено питання неупередженості присяжних при винесенні вердикту. Вирішення даного питання ускладнювалося визначенням статусу суду присяжних і територіальної підвідомчості справ, що мали розглядатися судом за участю присяжних засідателів. Прагнення законодавця забезпечити обвинуваченому право на швидкий і справедливий суд та неупереджене ставлення з боку суддів стало перепоною у досягненні компромісу між анти-федералістами і федералістами. Федералісти вважали, що лише особи, обрані до складу журі з інших судових округів можуть неупереджено ставитись до особи обвинуваченого і виносити справедливі вердикти. На противагу цьому, анти-федералісти стверджували, що справа має слухатися у тому окрузі, де було вчинено даний злочин (так званий принцип добросусідського суду). Після тривалих дебатів Дж. Медісон запропонував внести зміни до Конституції, а саме - визначити у статті 3-й Білю про Права, що всі злочини мають розглядатися неупередженим журі землевласників того судового округу, де було скоєно злочини. Виняток становили випадки, коли на даній території відбувалися громадянські заворушення, чи коли дана територія тимчасово перебувала під окупацією ворога. У таких випадках справа могла розглядатися в іншому графстві, але того ж самого штату, як можна ближче до місця вчинення злочину. У серпні Палата представників вирішила передати у Сенат свої запропоновані зміни до Конституції у формі Білю про Права. Термін «журі місцевого судового округу» став частиною запропонованої Дев'ятої Поправки, що в наш час відома як Шоста Поправка Білю про Права.

Термінологія Шостої Поправки визначає кримінальне судочинство як таке, що має здійснюватися як за участю журі штату, де було вчинено злочин, так і того судового округу даного штату, який визнається як справжній компроміс. Якщо у даній місцевості склалися несприятливі для розгляду справи обставини, що перешкоджають належному і неупередженому здійсненню правосуддя, у цьому випадку закон вимагає, щоб присяжні були обрані все ж таки з даного територіального округу (графства) і були доставлені до місця розгляду справи. Таке визначення отримало загальну підтримку стосовно таких видів справ, де мірою покарання є смертна кара, оскільки такі «значні перешкоди» (great inconvenience) виправдовують необхідність зміни судового округу.

Для більшої гарантії дотримання принципу неупередженості з часом стали використовувати правило вибору присяжних засідателів, розроблене Марсиаллом у XIX ст. Суть цього правила полягає у тому, що до складу журі обираються особи, свідомість яких має бути вільна від впливу локальної інформації наскільки це можливо. Однак, оскільки досить складно знайти людину, яка б взагалі нічого не знала про обставини кримінальної справи, серед кандидатур, зазвичай, обирають тих, що можуть сконцентрувати свою увагу на головному питанні - винний чи невинуватий підсудний, без заздалегідь упередженого ставлення до обвинуваченого. Це правило створилося при розгляді справи екс-президента США Колонела Барра у XIX ст., який був звинувачений у сепаратизмі.

Як і в Англії, у США виникло багато розходжень в думках з приводу того чи мають присяжні вирішувати лише питання факту, чи права також. Хоча присяжні засідателі мають слідувати інструкціям судді, однак у разі непогодження з думкою судді, що суперечить їх внутрішнім переконанням, надано можливість висловлювати власні погляди. Необізнаність присяжних із законами не була визнана як перешкода у вирішенні питання права, оскільки побутові знання місцевих мешканців мали б компенсувати недолік формальних правових знань. Такі погляди знайшли своє відображення у конституціях деяких штатів. Так, наприклад, у конституціях Джорджії 1777 р. і Пенсільванії 1790 р. зазначалося, що журі має вирішувати в однаковій мірі як питання права, так і факту. У 1879 р. Верховний Суд Пенсільванії зазначив, що юрисдикція журі вирішувати питання права у кримінальних справах є однією з найбільш цінних гарантій, забезпечених Білєм про Права. У Конституційній Конвенції 1820 р. штату Массачусетс зазначено, що немає необхідності включати до Конституції положення про гарантію повноважень журі вирішувати питання як факту, так і права, оскільки це право журі є частиною звичаєвого права держави. Однак такий підхід до даної проблематики з часом змінився і мале журі було позбавлене права вирішувати питання права. Першим, хто зробив крок у такому обмежуючому напрямку, став штат Массачусетс, прийнявши у 1853 р. Конституційну Конвенцію, де закріпив дане положення з метою посилення юридичної сили Закону про біглих рабів 1850 р..

Аналізуючи діяльність американського суду присяжних, слід відзначити наявність ряду як позитивних, так і негативних чинників. Недоліком діяльності суду присяжних США вважається сильний вплив політики і релігії, що зберігає свою силу навіть сьогодні. За допомогою великого журі виносилися вердикти, що відображали політичні чи релігійні інтереси пануючої групи суспільства. Так, ще за часів рабовласницького устрою представники партії аболіціоністів, що утворювали меншість у складі журі, побоювалися виражати протилежну думку під час винесення вердикту, оскільки з часом могли бути самі засуджені і без будь-якого послаблення вироку ; федералісти, після проголошення незалежності, розправлялися за допомогою журі зі своїми політичними супротивниками анти-федералістами; у штаті Юта у 1850 р. члени секти мормонів, які займали ключові позиції у великому журі, відмовлялися виносити обвинувальні постанови членам цієї секти, що обвинувачувалися у полігамії, а також в опорі федеральним військам і конфліктах з місцевим населенням, що сповідувало інші віровчення.

Внаслідок скасування рабства перед законодавцем повстала інша проблема - забезпечення гарантій рівності всіх громадян перед законом і судом. Першою спробою боротьби з расовою дискримінацією стало створення журі, до якого увійшла 1/3 темношкірих громадян. На Півдні США одним із перших випадків, коли темношкірі громадяни були обрані до складу журі, стало створення у травні 1867 р. у штаті Вірджинія змішаної колегії з шести білих і шести темношкірих присяжних, які були обрані для розгляду справи Джефферсона Девіса, обвинуваченого у державній зраді. Однак ця справа не створила правило, а лише разом із багатьма іншими становить виняток, оскільки протягом всієї історії розвитку американського суду присяжних, включно до нашого часу, мають місце випадки ущемлень прав афроамериканців як підсудних, так і кандидатів у присяжні засідателі, незважаючи на несумісність положень Чотирнадцятої і П'ятнадцятої поправок, що гарантують кожному громадянину держави право голосу незалежно від расової приналежності, а також рівний захист за законом.

Певний вплив на порядок здійснення судочинства за участю суду присяжних має гетерогенний характер населення окремих штатів. За даними К. Міттермайєра, краще виконували свої обов'язки присяжні засідателі у тих штатах, де більшість складу журі була представлена громадянами англо-норманського походження, яким властива така риса характеру, як англійська повага до законів. Так, суд присяжних у таких штатах, як Массачусетс, Коннектикут, Огайо мали більшу силу репресивності, ніж у штатах з населенням змішаного типу.

До другої половини XIX ст. жінки в усьому світі були позбавлені права голосу, що завадило їм брати участь у вирішенні важливих суспільних справ, у тому числі у сфері судочинства. Жінки були усунуті від діяльності журі через так званий «дефект статі». Американський суд присяжних - перший суд, де жінки нарівні з чоловіками стали вирішувати питання про винуватість особи. Спершу місцеві матрони були уповноважені за нормами звичаєвого права розглядати лише ті кримінальні справи, де обвинуваченими були жінки. Якщо жіноче розслідування встановлювало, що обвинувачена є вагітною, місцева влада ніколи не виносила смертний вирок. Так, колоніальні записи штату Вірджинії свідчать про те, що перші журі матрон були створені у Новому Світі ще у ХVII ст. (1633 р., 1679 р.). У 1870 р. влада штату Вайомінг дарувала жінкам право активного і пасивного голосу (hold office). Оскільки вимоги, що давали право брати участь у голосуванні і виконувати обов'язки присяжних співпадали, то деякі місцеві суди дозволили жінкам виконувати обов'язки присяжних при розгляді кримінальних справ. Однак вже у вересні 1871 р., внаслідок жорсткої критики на адресу присутності жінок у складі журі, Вайомінг позбавив жінок нещодавно наданого права. У 1898 р. влада штату Юта, подолавши ґендерну дискримінацію, уповноважила жінок виконувати обов'язки присяжних. Наступними були: Канзас у 1912 р., Невада у 1914 р., Вашингтон у 1917 р., Каліфорнія у 1917 р., Мічиган у 1918 р. Решта штатів надала жінкам право бути присяжними засідателями у 1940 р. після ратифікації Дев'ятнадцятої поправки, прийнятої у 1920 р..

За весь цей період функціонування у зазначених вище державах суд присяжних здобув поважну репутацію. Своїй успішній діяльності суд присяжних має завдячувати англійським пересічним громадянам, які на перше місце ставили суспільні інтереси, сумлінно виконуючи дещо обтяжливий обов'язок присяжного засідателя. Не останню роль у судовому процесі відігравала взаємодія присяжних засідателів і коронного судді, заснована на взаємній повазі і довірі. Така довіра була викликана професіоналізмом і неупередженістю англійського коронного судді, що додавало більшу силу його настановам, з якими він звертається до присяжних. Все це сприяло запровадженню суду присяжних у судові системи ряду держав в Європі наприкінці XVIII ст. - першій половині XIX ст. під час поширення тенденції відродження різних інститутів самоуправління, серед яких даний інститут зайняв провідне місце як найбільш ефективний засіб захисту прав людини.

Першою серед європейських держав стала Франція, яка створила нову континентальну модель суду присяжних шляхом запозичення основних рис суду присяжних та їх узгодження з вимогами континентального права. Внаслідок загострення соціально-економічної кризи уряд Людовіка XVI (1774-1792 рр.) змушений був розпочати проведення ряду реформ, серед яких значну увагу було приділено судовій реформі. У 1788 р. була створена комісія під керівництвом парламентського адвоката Комера, яка здійснила попередні роботи по проведенню судової реформи. Члени робочої групи ретельно ознайомилися з теоретичними напрацюваннями англійського права і судовою практикою та прийшли до висновків про необхідність введення публічного провадження судочинства за участю присяжних засідателів. Однак декретами від 8 і 9 жовтня 1789 р. визначалась лише обов'язкова присутність двох почесних громадян на попередньому слідстві. Запровадження суду присяжних відкладалося внаслідок жорсткої критики даного інституту: аргументами заперечень виступали нарікання на відсутність юридичних знань у пересічних громадян, можливість упередженого ставлення, що може негативно вплинути на вердикт присяжних, натомість зроблені у кримінальному судочинстві зміни є достатніми для правильного і неупередженого здійснення правосуддя. В той же час прихильники судочинства за участю суду присяжних, зокрема М. Робесп'єр, захищаючи ідею необхідності запровадження суду присяжних, вважали, що попередженням упередженості і неправомірності дій присяжних буде служити те положення, що «судова влада надається пересічним громадянам, обраним народом, які скоро повернуться в маси, де вони будуть самі підпорядковані тій же самій владі, яку вони тільки що здійснили». Отже, питання про запровадження суду присяжних отримало більшість голосів на його підтримку і у 1790 р. було прийнято Декрет про судоустрій, де передбачались дві форми суду присяжних - обвинувальне і судове журі.

Невирішеним залишалося лише питання, чи слід запроваджувати даний інститут і у кримінальному, і у цивільному судочинстві. Парламентарії, які вважали за доцільне залучення суду присяжних до розгляду цивільних справ, визначали запорукою прийняття присяжними правильного рішення створення особливого складу суду присяжних: складаючи по два списки присяжних у кожному департаменті, в один з них мали включати юристів (за рішенням виборців), а в інший - найбільш освічених громадян. Такий суд присяжних мав вирішувати і фактичні, і юридичні питання по справі, а головуючий суддя повинен був лише оголошувати остаточний вирок. В результаті дана пропозиція була відхилена, оскільки, на думку більшості, залучення присяжних засідателів до розгляду цивільних справ було недоцільним внаслідок складності розмежування питань факту і права. В той же час прийняття ряду таких нормативних актів, як Закон від 7 липня 1833 р. про заснування спеціального журі для вирішення питання про винагороду власника за вилучення його майна для суспільної користі, Закон від 21 березня 1836 р. про міжселищні дороги, Закон від 3 травня 1841 р. про відчуження майна для суспільної користі, де справу вирішували декілька власників з правом вирішального голосу разом з мировим суддею, розглядаються як певні спроби віднести цивільні справи до юрисдикції суду присяжних. Також під час роботи парламентської комісії з питання судової реформи 1870-1871 рр. такі французькі юристи і політичні діячі, як Жуль Фавр та Оділон Барро знову поставили питання про надання суду присяжних повноважень щодо розгляду цивільних справ, а також вирішення як питання факту, так і права разом із професійними суддями. Проте введення суду присяжних у сферу цивільного судочинства так і не відбулося.

Реалізація положень Декрету про судоустрій затримувалася внаслідок революційних подій у країні. Дана проблема була вирішена лише після прийняття Конституції 1791 р., яка, проголошуючи принцип поділу влади, визначила незалежність і самостійність судової влади шляхом відділення суду від адміністрації і запровадження нового для Франції інституту - суду присяжних. Суд присяжних проголошувався як дійсно народний інститут, покликаний захищати невід'ємні природні права людини і громадянина. Участь присяжних передбачалася на стадії обвинувачення і судового слідства, але відносно невелика кількість громадян могла потрапити до списків присяжних засідателів. Річ у тому, що влада провела дискримінаційну політику поділу суспільства на активних і пасивних громадян, незважаючи на ідею рівності, проголошену у Декларації прав людини і громадянина, внаслідок чого більшість громадян була позбавлена права брати активну участь у вирішенні суспільних справ. Так, Декретом від 22 грудня 1789 р. право голосу надавалося активним громадянам, якими були лише французи віком від 25 років, що проживали у певному кантоні не менше одного року і підпадали під визначений майновий ценз, а саме - 200 франків річного доходу. Для певної категорії справ (посадовий підлог, фіктивне банкрутство тощо) обирався спеціальний склад журі. Питання щодо дотримання одностайності присяжних при винесенні вердикту вирішувалося шляхом надання у разі розходження думок 24-х годин для обговорення справи і лише потім дозволялося постановляти вердикт.

Політична нестабільність у державі, породжена рядом державних переворотів, спричинила хаотичність у законодавчому процесі, що значно вплинуло на діяльність суду присяжних. Залежно від політичних уподобань правлячої еліти, кожна нова конституція змінювала вимоги, пов'язані з виборчим правом (віковий і майновий цензи), що досить часто позбавляло більшість громадян брати участь у здійсненні правосуддя. Так, за Законом від 11 серпня 1792 р. право бути присяжним залежало не від майнового цензу, а довіри виборців: список присяжних складався обранцями народу, які вносили в списки лише того, кого вважали здатним виконувати повноваження присяжного. Президент кримінального суду і публічний обвинувач складали із цього загального списку черговий список малого журі. З плином незначного часу Установчі збори відновили попередній порядок обрання присяжних, підвищивши однак майновий і віковий цензи.

Незважаючи на часту зміну законодавства, кожна нова влада використовувала інститут суду присяжних як найкращий засіб розправи з членами політичної опозиції. Внаслідок фальсифікації чиновниками адміністрації даних, у списки присяжних вносили так званих благонадійних осіб, які, будучи у прямій залежності від уряду, виносили вердикти, що цілком відповідали інтересам влади. Суд присяжних став одним з ефективних засобів для проведення в життя приватних інтересів правлячої еліти. Революційні комітети розгорнули енергійну діяльність по виявленню так званих контрреволюціонерів, а запроваджені 10 березня 1793 р. у Парижі надзвичайні кримінальні трибунали стали саме таким каральним засобом, чим і спотворили справжнє призначення суду присяжних. Після прийняття (під тиском М. Робесп'єра) Декрету про ворогів народу від 10 червня 1794 р. за 48 днів було страчено 1350 чоловік , у більшості випадків простих жертв наклепу. Здійснення правосуддя у Франції розумілося виключно як діяльність політична і саме тому в Європі до першої половини XIX ст. суд присяжних сприймали з недовірою і побоюванням.

З часом присяжні засідателі стали проявляти більшу громадянську мужність і виправдовувати обвинувачених осіб, незважаючи на значний тиск влади. В історії французького суду присяжних має місце випадок накладення на присяжного, противника смертної кари, штрафу за відмову винесення обвинувального вердикту. Мотивацією такого рішення асизного суду стало посилання на ухилення присяжного від виконання своїх обов'язків. Така діяльність суду присяжних йшла урозріз з інтересами влади, чим і викликала пропозиції про повне скасування цього інституту. Однак справжні причини влада намагалася завуалювати такими поясненнями, як відсутність у французьких громадян достатньої освіти та часу для виконання даних обов'язків, а також бажання судити своїх співгромадян.

Компромісом гострих політичних дебатів стало прийняття Кримінально-процесуального кодексу у 1808 р. Даний кодекс скасував дію надзвичайних судів, однак й анулював велике журі суду присяжних. Причина скасування великого журі вбачається у непоступливості присяжних засідателів, які не бажали віддавати обвинуваченого до суду, якщо з фактів, наданих публічним обвинувачем, можна було вивести лише непрямі докази. Повноваження великого журі почали виконувати королівський прокурор і суддя-слідчий. В той же час відміна обвинувального журі призвела, на думку французького юриста Беранже, до ускладнення механізму правосуддя внаслідок значного збільшення суддівського штату, особливо суду першої інстанції, що затримувало його нормальне здійснення. Доля малого журі була вирішена на його користь завдяки прихильності Наполеона, який вважав, що судді, які виносять рішення по цивільним справам, не можуть одночасно вирішувати і кримінальні справи. Більше того, на його думку, на присяжних легше здійснювати вплив, ніж на суддів. Так, за положеннями Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. у списки присяжних могли бути внесені лише цілком відданні уряду громадяни, здатні засудити особу, яку бажав засудити уряд, а саме - цивільні чиновники, які одержували не менше 4 000 франків платні. Отже, з 300 громадян, які потрапляли до цього списку, могло залишитися 60 після відбору префекта, і 30 після відбору президента асизу. Таким чином, право бути присяжним більше походило на привілей, ніж на громадянський обов'язок.

Після ряду громадських акцій протесту проти такої дискримінації уряд прийняв Закон про присяжних від 2 березня 1827 р., який розширив межі права бути обраним до складу журі. Крім осіб, які користувались правом голосу, даний Закон допускав до участі в суді присяжних деяких посадових та інших осіб, що користувалися загальною довірою. За Законом від 29 квітня 1831 р. було зменшено майновий ценз до 200 франків. Однак питання про повну відміну майнового цензу було розглянуто лише після державного перевороту у лютому 1848 р. Отже, за Законом від 7 серпня 1848 р. присяжним міг бути кожний, хто мав громадянські і політичні права, за виключенням певних прошарків, які вважалися нездатними виконувати обов'язки присяжного.

З часом зміни, що відбулися у державному устрою Франції, відобразилися на діяльності суду присяжних. Були видані нові постанови від 2 липня 1828 р., 19 квітня 1831 р., 7 серпня 1848 р., що регламентували діяльність суду присяжних. Законами, прийнятими у 1819 р., 1830 р. і 1848 р. до юрисдикції суду присяжних були віднесені проступки проти постанов про книгодрукування, однак Декрет від 17 лютого 1852 р. скасував це положення. Вважається, що цим Декретом завдано значної шкоди принципу публічності та гласності.

У 1835 р. було прийнято два закони, один з яких дозволяв приймати обвинувальний вирок більшістю голосів - сім проти п'яти, іншим було запроваджено таємність подачі голосів. К. Міттермайєр піддав суворій критиці таке рішення, оскільки вважав, що таким чином було знищено корисний обмін думок між присяжними, що стало причиною частих несправедливих вердиктів.

Якщо говорити про недоліки діяльності суду присяжних, то деякі дослідники вказують на переважну більшість чинників об'єктивного характеру, які завдали шкоди авторитету суду присяжних у Франції. По-перше, велика кількість виправдувальних вердиктів була спричинена надто суворими покараннями, передбаченими застарілим кримінальним законодавством, що не відповідали тогочасному праворозумінню громадян. З метою усунення зазначених недоліків уряд змушений був переглянути у 1832 р. Кримінальний кодекс Наполеона 1810 р. У своїй другій редакції Кодекс дозволяв пом'якшувати покарання, тим самим позбавляючи присяжних необхідності засуджувати до досить суворого покарання чи виправдовувати особу, вина якої була доведена. Разом із цим були прийняті заходи щодо поліпшення діяльності слідчої частини і судової поліції. Результатом проведеної роботи стало зниження через три роки рівня виправдувальних вердиктів з 36 % до 30 %, який з часом дійшов до 20 %. По-друге, ефективній діяльності суду присяжних завадило неналежне матеріально-технічне забезпечення судового процесу. Законодавством не передбачалася компенсація витрат, пов'язаних з виконанням обов'язку присяжного засідателя, тому деякі громадяни намагалися ухилитися від такого обтяжливого обов'язку або безвідповідально ставилися до своїх повноважень. Натомість законодавством чітко визначалась міра покарання за неповагу до суду у вигляді штрафу. Так, за нез'явлення до суду без поважних причин порушники сплачували штраф у сумі 500 франків першого разу, другого - 1000 франків, а третього - 1500 франків із публічним оголошенням такого громадянина нездатним виконувати у подальшому повноваження присяжного, з опублікуванням цих відомостей за його рахунок.

Негативний вплив на діяльність присяжних засідателів також чинили дискреційні повноваження головуючого судді, його напутня промова, складна форма постановки питань [22, с. 22-23, 25; 37, с. 15]. Система відводу присяжних також певним чином зашкодила, на думку дослідників, інтересам правосуддя й авторитету суду присяжних: від волі прокурора залежала допустимість заявлених підсудним відводів присяжним. Унеможливлювала винесення правильного вердикту присяжними засідателями також і відсутність у французькому законодавстві правил дослідження доказів за допомогою професійних висновків експертів. Однак влада не бажала визнавати наявність всіх цих недоліків, натомість звинуватила присяжних засідателів в інтелектуальній неспроможності вирішувати специфічні категорії справ і значно обмежила юрисдикцію суду присяжних. Так, були прийняті Закон від 10 червня 1853 р., яким з кола справ, що розглядалися судом присяжних, були вилучені політичні злочини і злочини проти законів про друковані засоби масової інформації, а також Закон від 13 травня 1863 р., за яким більшість злочинів стала кваліфікуватись як проступки, що усунуло присяжних від розгляду цих справ.

В той же час Закон від 10 червня 1853 р. визначив основні засади діяльності суду присяжних, надавши цьому інституту рис, які він зберігав упродовж багатьох років, включно до Другої світової війни. Відповідно до положень даного Закону, присяжними могли бути особи віком від 30 до 70 років, які користуються політичними, цивільними і сімейними правами. Не могли бути присяжними засідателями особи, які не вміють писати і читати французькою мовою, особи, які страждали психічними і певними фізичними вадами, хатня прислуга, вільнонаймані особи. Не могли залучатись до участі у здійсненні правосуддя особи, які відбували в минулому кримінальне покарання; збанкрутілі особи; лихварі, засуджені за цей злочин; нотаріуси та інші посадові особи, позбавлені свого звання; особи, які піддавалися затриманню чи арешту тощо. Особи, які мали строк тюремного ув'язнення більше одного місяця, могли виконувати обов'язки присяжного лише через п'ять років. Положення присяжного вважалося несумісним з посадою міністра, президента сенату, префекта, судді, священнослужителя тощо. Отже, становлення суду присяжних у Франції зумовлене специфікою романо-германської правової системи та особливістю тих історичних умов, в які був поставлений його розвиток, що і спричинили появу негативного ставлення до цього судового інституту як в середині країни, так і в Європі в цілому.

Таким чином, аналіз дослідженого матеріалу дає можливість зробити висновок про провідну роль інституту суду присяжних у судових системах вищезазначених держав і його міцну позицію внаслідок значних досягнень даного інституту у сфері захисту прав людини, що у своїй сукупності сприяло поширенню дії даного інституту у судових системах ряду європейських держав.

інститут суд присяжний фріборг

Література

1. Яновська О.Г. Суд присяжних в системі гарантій захисту прав людини // Вісник Академії адвокатури. - 2005. - Випуск другий. - С. 93-98.

2. Бернэм У. Суд присяжных заседателей. - М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1995. - 128 с.

3. Карлен Д. Американские суды: система и персонал. - М.: «Прогресс», 1972. - 124 с.

4. Харвей Д., Худ К. Британское государство. - М.: Издательство иностранной литературы, 1961. - 388 с.

5. Шарвен Р. Юстиция во Франции. Судебный аппарат и классовая борьба. - М.: «Прогресс», 1978. - 136 с.

6. Кларк Л.Д. Большое жюри: использование политической власти и злоупотребление ею. - М.: «Юридическая литература», 1978. - 181 с.

7. Зивс С.Л. Современный уголовный суд присяжных в Англии. - М.: Издательство Академии наук СССР, 1948. - 108 с.

8. Полянский Н.Н. Уголовное право и уголовный суд Англии. - М.: Юридическое издательство НКЮ Союза ССР, 1969. - 400 с.

9. Боботов С.В. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития. - М.: «Наука», 1989. - 253 с.

10. Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании. - М.: Издательство «Триада, Лтд.», 1996. - 157 с.

11. Гуценко К.Ф., Головко А.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. - М.: Издательство «Зерцало-М», 2002. - 528 с.

12. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник. У 3-х книгах. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - К. 1. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru