Використання доказів, отриманих із джерел в іноземній державі в порядку надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах

Размещено на http://www.allbest.ru

Відповідно до положення ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконно. Згідно з ч. 1 ст. 65 КПК України "доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи" . Відповідно до ППВС України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01.11.1996 р. (п. 19) , докази мають визнаватися такими, що одержані незаконно, наприклад, тоді, коли їх збирання й закріплення здійснене або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Законодавство України не визначає порядку закріплення і використання доказів, отриманих із джерел в іноземній державі. У процесуальному законодавстві відсутні правові норми про визнання відомостей про факти, отриманих в іноземній державі, доказами нарівні з отриманими в Україні. Ця обставина ставить під сумнів юридичну силу доказів, отриманих в іноземній державі, і, відповідно, позбавляє (якщо додержуватися буквально вимог КПК) усякого смислу направлення слідчих і судових доручень іноземним органам юстиції в порядку надання правової допомоги.

Стаття 65 КПК розширювальному тлумаченню не підлягає. Що ж розуміти під законом, про який йдеться в Конституції України і КПК. Як відомо, закон - поняття неоднорідне. З усієї суми законів з питань кримінального судочинства слід, зрозуміло, виділити особливо Конституцію України, бо вона має вищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8) і, як прийнято говорити, займає вершину ієрархічної градації нормативно-правових актів, а також має пряму дію. Усі закони й інші правові акти не мають суперечити їй.

Процедура кримінального судочинства, тобто порядок порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ регламентований КПК України. Він встановлює єдиний порядок судочинства, обов'язковий у всіх кримінальних справах, і регламентує діяльність учасників кримінального процесу, так само як і відповідні цій діяльності суспільні відносини між суб'єктами кримінально-процесуальних прав і обов'язків. У ст. 31 КПК, що регламентує порядок взаємодії компетентних органів держав при наданні правової допомоги, не йдеться про порядок закріплення і використання доказів, отриманих із джерел в іноземній державі не йде. Виходом із ситуації є положення Конституції України, відповідно до якого "чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України" (ч. 1 ст. 9). Відповідно до ст. 12, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України", передбачено пріоритет міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надає Верховна Рада України, перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Стосовно до нашої проблеми це означає, що міжнародні договори у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах (багато положень яких не розраховані на пряму дію) стають частиною національного кримінально-процесуального законодавства. Це означає також, що судова практика може додержуватися безпосереднього застосування норм міжнародного права в національному кримінальному процесі. Інша річ, що безпосереднє застосування національними судами і правоохоронними органами норм міжнародних договорів являє собою відому складність. Положення посилюється тим, що здебільшого працівники органів дізнання, слідства, прокурори і судді не мають достатнього досвіду застосування міжнародно-правових норм у кримінально-процесуальній діяльності. Для вітчизняного слідчого, прокурора, судді кращий усе-таки традиційний шлях, коли норма міжнародного договору проходить стадію трансформації в національне кримінально-процесуальне право, а потім забезпечується національними юридичними засобами.

Кримінально-процесуальне законодавство треба робити відповідним до положень міжнародних договорів України. Ця пропозиція, підкріплена діючим механізмом національно-правової імплементації в законодавстві України міжнародних норм, забезпечить належне узгодження міжнародних договорів і кримінально-процесуального права України.

Особливу увагу чинний КПК і проект КПК України мають приділити доказуванню, що є основою досудового розслідування і судового розгляду, регламентувати порядок одержання і використання доказів при наданні правової допомоги. З огляду на вищесказане, є доцільним викласти ч. 1 ст. 65 КПК України в такій редакції: "Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку і (або) відповідно до міжнародного договору України..." і далі за текстом даної статті КПК, зазначивши в ній, що поряд з органами дізнання, слідчими, судом (суддею) суб'єктом доказування є прокурор.

Аналіз Конституції України і чинного КПК дозволяє нам дійти висновку, що докази, отримані в порядку правової допомоги відповідно до міжнародних договорів України, мають таку саму юридичну силу, як і докази, отримані з джерел, передбачених КПК України.

Більш складнішим виявляється питання з визнанням доказів, отриманих в іноземній державі, з якою Україна не має договірних відносин. Наявна в КПК України (ст. 31) відома підпорядкованість нормам міжнародних договорів, яка виявляється в тому, що передбачає можливість для співробітництва тільки з компетентними органами іноземних держав, з якими укладені міжнародні договори. Відповідно до ст. 31 КПК, порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з відповідними установами іноземних держав визначається законодавством і міжнародними договорами України. Якщо дотримуватися буквально цієї норми, то варто визнавати порушенням кримінально-процесуального закону випадки направлення клопотань із проханнями про проведення процесуальних дій до держав, з якими немає договірних відносин, і використання отриманих у порядку правової допомоги доказів у національному кримінальному процесі. У такій ситуації правоохоронні й судові органи України змушені надавати правову допомогу без відповідних правових підстав. При цьому слід зазначити, що прокурори і судді не вказують на це порушення, оскільки без такої взаємодії неможливо забезпечити належне розслідування, розгляд кримінальних справ і одержання необхідних доказів.

Очевидно, що оформити договірні відносини з питань правової допомоги у кримінальних справах з усіма державами неможливо. Крім цього, особливістю іноземного кримінально-процесуального законодавства багатьох держав, особливо англо-американської правової сім'ї (системи загального права), є визнання примата судових процедур, що спричиняє відмовлення в наданні правової допомоги при недотриманні судової форми клопотань. Тому невідповідність між досудовим порядком заяви клопотань про виконання процесуальних дій і судовою процедурою їх розгляду та виконання в запитуваних державах спричиняє відмовлення в наданні правової допомоги при недотриманні судової форми клопотань.

Виходом із ситуації, що склалася, може бути законодавче наділення судових органів України повноваженнями з підтвердження клопотань правоохоронних органів України з проханням про правову допомогу, заявлених на досудових стадіях кримінального процесу в позасудовому порядку. КПК України можна доповнити статею приблизно такого змісту: "Якщо на стадії досудового розслідування виникає необхідність у направленні клопотання про надання правової допомоги іноземній державі, з якою Україна не уклала міжнародний договір, а також якщо законодавство запитуваної держави передбачає прийняття до виконання іноземних клопотань, заявлених у судовому порядку, прокурор, слідчий і особа, що проводить дізнання, за узгодженням із прокурором звертається з поданням до суду за місцем проведення досудового розслідування про звернення за правовою допомогою. Суддя протягом 5 днів розглядає подання, вивчає матеріали справи, за необхідності вислуховує прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання, після чого в залежності від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про звернення за правовою допомогою або про відмовлення в цьому. Постанова про звернення за правовою допомогою передається прокурору, слідчому, особі, що проводить дізнання, для направлення компетентним органам іноземної держави".

Проблема невиконання клопотань державами, з якими Україна не уклала міжнародні договори, не може бути вирішена використанням принципу взаємності. Можна, наприклад, уявити ситуацію, коли Україна на умовах взаємності звернулася до компетентних органів відповідної держави з проханням про виконання необхідних процесуально-слідчих дій. Як бути в цьому разі з отриманими доказами? Чи визнавати їх допустимими? Посилання (якщо дослівно додержуватися ч. 1 ст. 9) у цьому разі на положення Конституції буде невірним. Очевидно, що необхідне інше рішення. На думку Н. Ахтирської, докази, отримані при наданні правової допомоги на основі взаємності, "можуть бути допущені в кримінальний процес за умови відповідності процедури їх одержання вимогам кримінально-процесуального законодавства України й іншої держави" . Однак словосполучення "за умови відповідності процедури їх одержання вимогам кримінально-процесуального законодавства України й іншої держави" фактично зводять нанівець саму можливість використання таких доказів у національному кримінальному процесі.

Загальним правилом є застосування іноземного кримінально-процесуального законодавства при виконанні прохання запитуючої сторони. Відповідно процедури іноземної держави не можуть бути тотожними процесуальним особливостям проведення слідчих дій країни, яка заявляє клопотання про виконання міжнародного слідчого (судового) доручення. Навіть при подібності правових систем і національних законодавств не можна говорити про тотожність останніх, отже, процедура одержання доказів не може цілком збігатися з положеннями матеріального і (або) процесуального законодавства іншої країни. Тим більше неможливо говорити про відповідність процедури законодавству як запитуваної, так і запитуючої держави одночасно. Якщо прохання виконується з дотриманням матеріального і (або) процесуального права однієї сторони, то процедура одержання доказів у цьому разі автоматично не буде відповідати законодавству іншої країни з названих вище причин. У контексті обговорюваної проблеми правомірно говорити про несуперечність процедури одержання доказів основним принципам законодавства запитуючої держави (насамперед, закріпленим в Основному Законі).

Порушенням кримінально-процесуального закону, на думку О.Г. Волеводза, є випадки направлення клопотань із проханням про проведення окремих процесуальних дій у компетентні органи держав, з якими не укладені договори про правову допомогу, оскільки в КПК як України, так і Росії це не передбачено. Але відразу автор визнає, що судова практика, даючи оцінку доказам, отриманим з інших держав, визнає їх допустимими незалежно від наявності або відсутності договорів про правову допомогу .

Окремі автори виділяють такі вимоги до процесуальної форми одержання доказів від компетентних органів іноземної держави, що забезпечують їх допустимість, зокрема: 1) матеріали, отримані від компетентних органів іноземних держав, мають бути складені й направлені належною посадовою особою, що діяла в межах своєї компетенції; 2) документи мають бути оформлені й засвідчені спеціально уповноваженими на те установами чи посадовими особами відповідно до законодавства запитуваної держави; 3) зазначені матеріали, що мають докази у кримінальній справі, мають бути передані запитуваній стороні в порядку, установленому міжнародним договором через відповідні центральні органи . Остання із зазначених вище вимог не враховує можливості одержання доказів при проведенні запитуваних процесуально-слідчих дій на основі принципу взаємності, наявність якої (можливості) має принципово важливе значення при наданні правової допомоги державі, з якою відсутні договірні відносини. кримінальний процес міжнародний право

Міжнародні слідчі (судові) доручення можуть виконуватися не тільки за наявності договору про правову допомогу, але й на основі принципу взаємності або на підставі відповідних урядових угод. Кримінально-процесуальним законодавством, двосторонніми договорами не заборонена можливість звертання компетентних органів України з міжнародними слідчими (судовими) дорученнями до відповідних органів інших держав, з якими немає відповідних договірних відносин. Більш того, є всі підстави вважати, що національна практика має додержуватися допустимості надання правової допомоги у кримінальних справах за відсутності договірних відносин. Так, зокрема, Проект ППВС України "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" передбачив, що в разі, коли договір не укладено або не ратифіковано, питання, пов'язані з екстрадицією, мають вирішуватися за загальновизнаними принципами міжнародного права, нормами Віденської конвенції про право міжнародних договорів та національним законодавством. І хоча в зазначеному положенні ППВС України йшлося про такий самостійний процесуальний інститут, як видача, запропоноване правило цілком може буде поширене і на надання правової допомоги у кримінальних справах. Однак вже ППВС України № 16 "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" від 8.10.2004 р. передбачила, що "судам слід з'ясовувати, чи укладено між Україною та державою, що надіслала запит, відповідний договір і який саме порядок вирішення питань, пов'язаних з екстрадицією, у ньому передбачено" .

Отримані за допомогою проведення запитуваних процесуально-слідчих дій докази підлягають оцінці на загальних підставах з погляду належності, допустимості й достовірності та після цього мають бути залучені до кримінальної справи з винесенням про це постанови . Тільки після перевірки і всебічного дослідження таких доказів вони можуть бути покладені в основу висновків у справі. Під час оцінки доказів вони можуть бути визнані недопустимими як за клопотанням підозрюваних, обвинувачуваних, інших учасників процесу, так і за власною ініціативою слідчого, прокурора чи суду, що дають таку оцінку. На думку Н.М. Кіпніса, при виникненні сумнівів у допустимості доказів, отриманих на території іноземної держави, варто перевіряти дотримання норм національного процесуального законодавства іноземної держави, а також норм, що регламентують правовідносини держав з надання правової допомоги . Ми вважаємо, що з цією метою при оцінці в судовому засіданні доказів, отриманих у порядку правової допомоги на території іноземної держави, можлива участь представника компетентного органу іноземної держави, що безпосередньо проводив або брав участь у проведенні запитуваних процесуально-слідчих дій. У такій ситуації він міг би довести до суду й інших учасників процедуру та особливості проведення процесуальних дій, відповідність порядку їх проведення законодавству запитуваної держави, що дозволить суду прийняти обґрунтоване рішення про допустимість і достовірність отриманих доказів.

Допускаючи застосування іноземного кримінально-процесуального права при збиранні доказів на території іноземної держави в порядку надання правової допомоги, включаючи клопотання на основі взаємності, компетентні органи і суди держав здійснюють оцінку їх допустимості в національному кримінальному процесі з урахуванням положень власного законодавства. Тому вирішувати питання про допустимість доказів, отриманих на умовах взаємності, необхідно виходячи з того, що в Україні існує оціночна заборона на використання доказів, отриманих незаконно. При цьому суд самостійно вирішує питання про допустимість доказів, керуючись кримінально-процесуальним законом. Правда, у такому разі, кодифікований кримінальний процес України мимоволі обертається на процедуру, здійснювану з використанням певних прецедентів. Це свідчить про те, яким важливим є закріплення норми, спираючись на яку стало б можливим визначити допустимість доказів, отриманих за правилами, передбаченими процесуальним правом іноземних держав, з якими немає договірних відносин.

Надання правової допомоги у кримінальних справах державою, з якою Україна має договірні відносини, забезпечується принципом сумлінного виконання (pacta sunt servanda), що юридично зобов'язує держави дотримуватися міжнародно-правових норм, тоді як відсутність договору про правову допомогу між країнами означає, що виконання міжнародного слідчого (судового) доручення не обов'язкове, але може бути виконане на добровільних засадах запитуваною державою. У цьому контексті тільки міжнародний договір забезпечує виконання необхідних процесуально-слідчих дій за умови дотримання встановлених цим договором процедур.

Відсутність договору про правову допомогу, а також питання про легалізацію отриманих доказів не може розглядатись як перешкода для використання доказів іноземних судово-слідчих документів, бо в даному разі правова допомога надається добровільно. У зв'язку з цим нам уявляється, що питання про допустимість використання доказів, отриманих в іноземній державі, з якою Україна не має договірних відносин, має вирішуватися в кожному окремому разі й кожній окремій кримінальний справі судом (суддею), що її розглядає. Як докази, отримані на території іноземної держави на добровільних началах, мають визнаватися тільки ті з них, що отримані на законній підставі, компетентними особами, з дотриманням процесуальних норм держави, що виконує доручення, або запитуючої держави і закріплені (по можливості) у формі процесуальних документів, що мають аналоги в національному кримінально-процесуальному законодавстві.

Неврегульованість на міжнародно-правовому рівні відносин взаємодіючих держав не має братися до уваги при вирішенні питання про допустимість отриманих доказів, бо добровільне надання ВПД судових і правоохоронних органів різних країн обґрунтоване і відповідає завданням кримінального правосуддя.

На думку П.Н. Бірюкова, для визнання "іноземних" доказів у національному кримінальному судочинстві необхідно дотримання двох обов'язкових умов: 1) дотримання порядку одержання і закріплення доказів в іноземній державі, оскільки на підставі норм міжнародного права при виконанні прохань про правову допомогу сторони керуються процесуальним законодавством запитуваної держави; 2) дотримання порядку взаємодії національних правоохоронних органів з іноземними установами . Проте дотримання цих умов не вирішує деяких труднощів, що виникають у слідчій і судовій практиці з визнанням доказів, отриманих в іноземній державі, допустимими. Проблема полягає в тому, як зробити докази, отримані в іноземній державі, за умови їх допустимості формально прийнятними для національного кримінального процесу. Безумовно, що при направлені іноземній державі відповідних клопотань можна і навіть необхідно просити дотримуватися певних формальностей, процедур, обов'язкових з точки зору національного кримінального процесу, для того щоб запитувана сторона при виконанні клопотання могла б взяти їх до уваги. Так, наприклад, при направленні доручень про допит свідків, потерпілих, підозрюваних необхідно мати на увазі, що згідно із законодавством запитуваної держави істинність показань може бути забезпечена інакше, ніж національним кримінальним процесом (роз'яснення особі перед допитом положень ст. 63 Конституції України, а свідкові - ст. 69 КПК), а саме приведенням особи до присяги або іншої процедури. Законодавство запитуваної держави може взагалі не передбачати процедури приведення допитуваного до присяги. Тому є доцільним обумовити порядок, що існує при виконанні відповідних процесуальних дій у кримінальному судочинстві України, роз'яснити санкції, що накладаються за порушення цього порядку, і просити запитувану сторону застосувати, по можливості, саме цю або іншу адекватну цій національну процедуру країни, яка виконує доручення, що підтверджує істинність отриманих показань.

Інакше стоїть питання про допустимість доказів, якщо запитувана сторона не врахувала цих побажань. У такому разі залишаються два варіанти: або відмовитися від допомоги іноземної держави при розслідуванні й розгляді кримінальної справи і, як наслідок, не одержати взагалі будь-яких доказів, або прийняти форму допомоги, запропоновану іноземною державою. Процесуальна форма, порядок і умови проведення процесуально-слідчих дій, критерії допустимості доказів в іноземній державі будуть відрізнятися, а іноді істотно. Відповідно, отримані докази з формальної точки зору не будуть застосовні в національному кримінальному судочинстві.

Переклад і залучення таких доказів до кримінальної справи означає, що вони підлягають застосуванню саме в тій процесуальній формі, що була їм дана слідчими або судовими органами іноземної держави. Однак це не завжди свідчить про визнання таких доказів допустимими. Так, визнання досудовим розслідуванням протоколу допиту свідка або потерпілого аналогічним видом доказів припускає обов'язок суду відповідно до принципу безпосередності дослідження доказів допитати зазначених осіб.

Дотримання порядку одержання і закріплення доказів в іноземній державі необхідне для їх допустимого використання в кримінальному судочинстві України. При проведенні допиту свідка або потерпілого, проведенні обшуку або виїмки на території іноземної держави в порядку надання правової допомоги застосовується законодавство (загальне правило) країни, що виконує доручення. У зв'язку з цим протоколи названих слідчих дій у національному кримінальному процесі визнаються іншими документами (ст. 83 КПК). При складанні обвинувального висновку й інших процесуальних документів слідчому пропонується конкретизувати джерело доказів . Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, що мають значення для справи. Це повною мірою стосується фактів проведення відповідних слідчих дій. У тому разі, якщо на прохання запитуючої держави при виконанні міжнародного слідчого або судового доручення буде застосоване його законодавство, то зазначені документи можуть бути визнані протоколами слідчих і судових дій.

Ми вважаємо, що для розгляду документів і протоколів, що відповідають процесуально-слідчій дії, як допустимих доказів можливе залучення (після перекладу) їх до справи як інших документів за змістом ст. 83 КПК України. Це означає, що такі докази підлягають використанню саме в тій процесуальній формі, що була їм надана слідчими або судовими органами іноземної держави.

Оцінка доказів, отриманих з інших держав, і вирішення питань, перерахованих у ст. 64 КПК України, має здійснятися відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства України та законодавства запитуваної держави. При оцінці допустимості доказів, отриманих на території іноземної держави, необхідно виходити з того, що докази можуть бути визнані допустимими, якщо вони отримані на законних підставах, тобто за окремими судовими або слідчими дорученнями; компетентними особами правоохоронних або судових органів держави; з дотриманням процесуальних норм цих держав.

На підставі викладеного, а також з метою усунення сумнівів, що виникають при оцінці доказів, отриманих в іноземній державі, нам уявляється необхідним передбачити в нині чинному КПК та проекті КПК України статтю такого змісту: "Докази, отримані на території іноземної держави посадовою особою або компетентним органом цієї держави під час виконання доручення або добровільно надані іноземною державою, а також отримані посадовою особою або компетентним органом запитуючої держави, у випадках, передбачених міжнародними договорами України, або на основі взаємності, засвідчені й передані у встановленому порядку України, мають таку саму юридичну силу, якби вони були отримані на території України в повній відповідності до вимог її КПК".

Таким чином, на підставі розглянутого в даному розділі матеріалу, з урахуванням запропонованих мір і рекомендацій, вважаємо можливим звернути увагу на основні висновки, зміст яких зводиться до такого.

З розвитком спеціальної договірної бази з питань міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу, механізму реалізації відповідних зобов'язань у внутрішньодержавному процесуальному праві, а також диференціації нормативно-правової бази з питань виконання процесуальних і слідчих дій, здійснення кримінального переслідування, пошукових заходів, видачі, передачі засуджених для відбування покарання стало можливим говорити про відокремлення названих правових інститутів і формування самостійного міжгалузевого інституту правової допомоги у кримінальних справах.

Правова допомога у кримінальних справах здійснюється на декількох рівнях. За своїм характером вона може бути неформальною і формальною, за своїм масштабом - багатосторонньою, двосторонньою і регіональною. Основний обсяг правових норм, що регулюють надання правової допомоги у кримінальних справах, - це норми, які належать до двосторонніх і багатосторонніх договорів, безумовна перевага яких полягає в тому, що вони утворюють правовий фундамент для співробітництва за допомогою апріорно встановлених передбачуваних взаємних правил поведінки сторін.

Робота у сфері підготовки міжнародних договорів про правову допомогу має здійснюватися більш цілеспрямовано, з урахуванням національних пріоритетів. Національне законодавство несе значне навантаження при наданні правової допомоги у кримінальних справах, тому необхідний юридичний механізм реалізації норм міжнародних договорів в національному кримінальному законодавстві. Для свого практичного застосування більшість положень міжнародних договорів потребують конкретизації з боку національного правопорядку . Україна, беручи на себе зобов'язання за міжнародними договорами про надання правової допомоги, має забезпечувати їх виконання національними засобами, і в першу чергу за допомогою прийняття внутрішньодержавних норм. З огляду на ту обставину, що положення, які містяться в міжнародних договорах, як правило, недостатньо конкретизовані, що ускладнює їх реалізацію на практиці, необхідно у виконання міжнародних договорів і з урахуванням власних потреб прийняти відповідні закони або доповнення в процесуальне законодавство, дотримуючись при цьому власної моделі законотворчої діяльності [390, с. 187-196; 391, с. 10-14; 409, с. 112-116]. Національне право має оперативно реагувати на зміни в міжнародній договірній практиці у сфері правової взаємодії держав, послідовно відбиваючі всі її позитивні підстави.

У КПК України має знайти своє відбиття концепція нормативно-правового регулювання міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу, яка б включала в себе загальні положення такого співробітництва, і окремі його напрями, зокрема надання правової допомоги у кримінальних справах. Такий підхід дозволить структурувати відповідний розділ КПК України з урахуванням чинних міжнародних договорів і практики їх застосування. Необхідно розробити і ввести в КПК базові положення для взаємодії держав за відсутності міжнародних договорів про правову допомогу у кримінальних справах.

Вважаємо за необхідне доповнити чинний і проектований КПК України статтями, спрямованими на регламентацію проведення процесуальних дій з використанням методу ВКЗ у порядку надання правової допомоги, проробити питання про можливість регламентації термінів виконання запитів про правову допомогу. Вважаємо, що за умови встановлення термінів для виконання запитуваних дій можна оптимізувати досудове розслідування і судовий розгляд кримінальних справ. Включення в міжнародні договори положень, що передбачають терміни виконання доручень про правову допомогу, є важливим як із процесуальної (дотримання термінів провадження у кримінальній справі, тримання особи під вартою і т.д.), так і з криміналістичної точок зору, оскільки надає слідчим можливість планувати подальше розслідування з урахуванням конкретних термінів виконання клопотань про правову допомогу.

Правоохоронні та судові органи України в кожному конкретному разі, з урахуванням терміновості отримання правової допомоги від іноземної держави та ряду інших чинників, повинні мати можливість самим визначати механізми передачі запитів до компетентних органів іноземних держав. Доцільно попередньо із застосуванням сучасних засобів комунікації з'ясувати можливість та обсяги надання такої допомоги, а також умови, за яких запит буде виконаний. Це надасть можливість скорегувати підготовку запиту згідно з вимогами чинного законодавства запитуваної договірної сторони.

Основні положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації, що містяться в розділі, викладені автором в двадцяти чотирьох наукових працях, двадцять одна з яких опублікована у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України та Росії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сташис В. Деякі аспекти боротьби з організованою злочинністю // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - № 4 (19). - С. 133-141

2. Стратегии в области предупреждения преступности в отношении преступлений в городских районах и преступности среди несовершеннолетних и преступлений с применением насилия, включая вопрос о потерпевших: оценка и новые перспективы // Доклад девятого Конгресса ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями. - Каир, 1995. - с. 13

3. Табалдиева В.Ш. Уголовно-процессуальный статус следственного аппарата - субъекта применения правовых норм о международной правовой помощи по уголовным делам // Российский следователь. - 2003. - № 12. - С. 9-12

4. Табалдиева В.Ш. Основы правовой регламентации уголовно-процессуального статуса субъектов международной правовой помощи по уголовным делам // Уголовное право. - 2004. - № 1. - С. 90-91

5. Табалдиева В.Ш. Уголовно-процессуальный статус следователя как субъекта применения норм права в процессе оказания международной правовой помощи по уголовным делам // Российский следователь. - 2004. - № 2. - С. 5-8

6. Табалдиева В.Ш. Понятие уголовно-процессуального статуса субъектов международной правовой помощи по уголовным делам // Российский следователь. - 2004. - № 9. - С. 9-12

7. Табалдиева В.Ш. Международное сотрудничество в сфере уголовного судопроизводства: Учебное пособие. - М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО "МОДЭК", 2004. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru