Процес укладення колективних договорів та угод у державних та приватних підприємствах

Змістом колективного договору є узгоджені сторонами умови (положення), покликані врегулювати соціально-трудові відносини в даній організації. Ці умови можна поділити на чотири види: інформаційні, нормативні, зобов'язальні й організаційні.

Інформаційні умови містять норми централізованого законодавства, а також колективних угод більш високого рівня - генеральної, галузевої, регіональної угод. Такі умови, будучи перенесеними до колективного договору конкретного підприємства, не набирають тут додаткової юридичної сили. Разом з тим їх роль не треба зменшувати, оскільки одні й ті ж питання регулюються значною кількістю джерел, а при цьому в колективному договорі не може бути знижений рівень соціальних гарантій. Тому, логічно вплітаючись у нормативну тканину колективного договору, інформаційні умови забезпечують цілісність змісту з конкретного питання [13, c.124].

Нормативні умови колективного договору - це локальні норми права, встановлені сторонами в межах їх компетенції, які поширюються на працівників даної організації. З переходом до ринкової економіки число нормативних положень колдоговорів різко зростає. Це пояснюється розширенням договірних засад у регулюванні трудових відносин, зростанням ролі локального регулювання. Нормативні умови діють протягом усього терміну, на який укладається колективний договір.

Зобов'язальні умови колективного договору являють собою конкретні зобов'язання сторін із зазначенням термінів їх виконання і суб'єктів-виконавців, відповідальних за їх виконання. Ці умови діють до їх виконання і завершуються виконанням. У ст.7 Закону України “Про колективні договори і угоди" міститься зразковий перелік питань, згідно з якими до договору можуть включатися взаємні зобов'язання сторін. Цей перелік носить рекомендаційний характер [6, c.631].

У колективному договорі встановлюються, зокрема, зобов'язання відносно:

1. змін в організації виробництва і праці (скорочення чисельності або штату працівників; переведення підприємства на багатозмінний режим роботи або на неповний робочий час);

2. забезпечення продуктивної зайнятості (наприклад, створення нових робочих місць для інвалідів, розподіл однієї посади між двома працівниками з неповним робочим часом);

3. нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати, доплат, надбавок, преміальних й інших заохочувальних виплат [2, c.9] ;

4. встановлення гарантій, компенсацій, пільг (наприклад, встановлення частково оплачуваних відпусток для жінок, котрі мають дітей, на більш тривалі терміни, ніж передбачено законодавством; встановлення заводських пенсій, допомог);

5. участь трудового колективу в формуванні й розподілі прибутку (якщо це передбачене статутом підприємства);

6. режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку (наприклад, конкретизація відпусток за ненормований режим роботи);

7. умов і охорони праці (впровадження сучасних засобів захисту здоров'я працівників; встановлення підвищеної компенсації потерпілому при отриманні травми на виробництві);

8. забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення працівників (виділення коштів на житлове будівництво, оплата медичної страховки для працівників підприємства);

9. гарантій діяльності виборних членів профспілкової або іншої представницької організації працівників;

10. умов регулювання фондів оплати праці, встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці [2, c.9].

Колективний договір може передбачати додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії та пільги.

Як бачимо, за критерієм фінансування всі зобов'язання у колективному договорі поділяються на такі, що вимагають витрачання додаткових коштів від роботодавця, і на такі, що не вимагають фінансування, а стосуються організації праці, її вдосконалення. Як засвідчує практика, сьогодні здебільшого перша група зобов'язань роботодавцями не виконується, причина називається одна - економічна криза. У таких умовах не виконується не тільки додаткове соціально-економічне стимулювання, а й основні обов'язки роботодавця, котрі випливають в усякому разі з трудових договорів з конкретними працівниками [4, c.79].

Лише окремі підприємства, навіть за умов кризового стану економіки, знаходять шляхи для збільшення обсягів виробництва, підвищення його ефективності, виконують передбачені колективними договорами зобов'язання. Стосовно інших встановлено, що у даний час надзвичайної гостроти набула проблема своєчасної виплати заробітної плати, проте на кожному другому обстеженому підприємстві, де є заборгованість, графіки погашення заборгованості не включено до колективних договорів.

На ряді підприємств виплату заробітної плати передбачено колдоговором один раз на місяць, що є грубим порушенням ст.115 КЗпП. Через брак коштів не виконуються зобов'язання щодо забезпечення мінімальної оплати праці відповідно до мінімальних державних гарантій і галузевих угод. Стала стійкою тенденція До недовиконання заходів з охорони праці. Колективні договори багатьох підприємств не пройшли реєстрацію, як це передбачено ст.9 Закону України “Про колективні договори і угоди". У колективних договорах не передбачається можливості надання працівникам безоплатних відпусток у разі виробничої необхідності, як цього вимагає ст.26 Закону України “Про відпустки" [6, c.631].

Організаційні умови пов'язані з регламентацією порядку укладення, зміни і припинення дії колективного договору (умови про терміни дії колдоговору, контроль за його виконанням, порядок внесення змін і доповнень, відповідальність за порушення і невиконання колдоговору).

КОЛЕКТИВНИЙ ДОГОВІР

Розділ 3. Організаційно-правові засади ведення колективних переговорів

Насамперед зазначу, що в організації колективних переговорів, виходячи з міжнародного досвіду, можна виділити дві моделі: американську і європейську.

Особливістю американської моделі ведення колективних переговорів є те, що до їх початку має бути сформована так звана колективно-договірна одиниця. Правила її формування визначаються Національним управлінням з трудових відносин (НУТВ), на нього ж покладена функція організації виборів колективно-договірного представника. Підставою для цього має бути подання заяви від працівників чи від профспілкової організації підприємства, підписаної не менше як 30% працівників. На основі таємного голосування більшістю голосів працівники даної колективно-договірної одиниці дають повноваження провести переговори профспілковій організації чи іншій організації працівників, яка в такому разі отримує відповідний сертифікат від НУТВ, що засвідчує її виключне право на ведення переговорів.

Для європейської моделі характерною особливістю є те, що різні профспілки, поодинці чи об`єднавшись (у рамках спільного представницького органу) ведуть прямі переговори з роботодавцем по укладенню колективного договору. При цьому найбільш представницькі профспілки мають певні переваги в колективно-договірному процесі. Закон України “Про колективні договори і угоди" базується на європейській моделі ведення колективних переговорів, яка більшою мірою відповідає Конвенціям та Рекомендаціям МОП з питань регулювання соціально-трудових відносин. Так, статтею 4 право на ведення переговорів і укладання колективних договорів надається професійним спілкам, об`єднанням профспілок в особі їх виборних органів чи спільно сформованому представницькому органу.

Таким чином, сторонами переговорного процесу з укладення колективного договору, угоди є: працівники в особі профспілок чи вільно обрані трудящими представники та власник або уповноважений ним орган (роботодавець). Процес колективних переговорів складається з таких стадій:

ініціювання колективних переговорів;

визнання сторін та формування робочих органів для ведення переговорів;

висунення вимог і пропозицій щодо змісту колективного договору, угоди;

ведення переговорів, вирішення наявних розбіжностей;

укладення колективного договору, угоди, його підписання та реєстрація.

Наведемо правила і послідовність дій соціальних партнерів щодо колективних переговорів.

Правило 1. Потрібно зініціювати переговори щодо укладення колективного договору, угоди.

Статтею 10 Закону “Про колективні договори і угоди" встановлено, що будь-яка із сторін не раніше як за три місяці до закінчення коллективного договору, угоди, або у строки, визначені цими документами, має письмово повідомити про свою ініціативу щодо початку переговорів. Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори.

Правило 2. До початку переговорів кожна сторона повинна сформувати повноважний орган (робочу комісію) для ведення переговорів з рівної кількості представників.

При цьому, якщо на підприємстві діє кілька профспілок, вони повинні сформувати об`єднаний представницький орган. Цей орган утворюється на засадах пропорційного представництва залежно від кількості членів профспілок, яких вони об`єднують (ст.20 та 37 Закону “Про профспілки…”). Профспілка, що відмовилася від формування спільного представницького органу для ведення переговорів втрачає права представляти інтереси найманих працівників і підписувати колективний договір.

Правило 3. Переговори повинні бути добре підготовлені.

Насамперед необхідно з`ясувати, чого бажають працівники, узагальнити їх пропозиції. З цією метою аналізується стан виконання попереднього колдоговору, угоди та невирішені питання, робиться порівняльний аналіз рівня життя, зайнятості, соціального захисту працівників з встановленими державою і угодами вищого рівня соціальними гарантіями. Здійснюється запит у роботодавця інформації, необхідної для ведення переговорів, насамперед, фінансово-економічні показники.

На цій основі профспілкова сторона формує вимоги, які доручає своїй переговорній команді обстоювати на переговорах. Інколи, виходячи з фінансових можливостей, профспілки залучають до цієї роботи експертів, консультантів зі сторони.

Одночасно з розробленням пакету вимог та їх обгрунтуванням профспілкам слід визначити можливі важелі тиску на роботодавця у разі їх відхилення. Статтею 11 Закону “Про колективні договори” передбачається, що на підтримку своїх вимог під час проведення переговорів профспілки можуть проводити збори, мітинги, пікетування, демонстрації, а Закон “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) ” передбачає можливість проведення навіть страйку.

Правило 4. Проект колективного договору, угоди розробляється спільно або на конкурентних засадах кожною стороною.

На практиці застосовуються обидва підходи. Так, на виробничому рівні здебільшого розроблення проекту колдоговору здійснює спільна робоча комісія сторін з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, громадських організацій. В подальшому цей проект виноситься на розгляд сторін колективного договору, і в разі підтримки - на збори, конференцію трудового колективу. Водночас ст.4 Закону “Про колективні договори і угоди надається можливість у разі недосягненні згоди щодо проекту колективного договору у спільному представницькому органі профспілок загальним зборам, конференції трудового колективу вибрати прийнятий проект і доручити відповідній профспілці - автору проекту провести переговори з роботодавцем з метою укладення колективного договору. Підкреслимо, що на одному підприємстві може бути укладено лише один колективний договір.

Правило 5. Зміст колективного договору повинен враховувати інтереси працівників.

Зміст зобов`язань колективного договору, угоди визначається сторонами самостійно в межах їх компетенції, однак ст.7 та 8 закону про колективні договори і угоди визначено перелік обов`язкових компонентів. Це питання зайнятості, організації праці, оплати праці, охорони праці, пільг і соціальних виплат, соціально-культурного обслуговування, оздоровлення і відпочинку працівників, створення умов для діяльності профспілок тощо. Крім того, у деяких законах України визначається, що ті чи інші соціально-економічні питання мають вирішуватися на підприємствах тільки через механізм укладення і виконання колективних договорів. Зокрема, це стосується встановлення розмірів, систем і форм оплати праці (див. Закон “Про оплату праці”).

Безумовно, встановлені колдоговорами, угодами більш високі порівняно з законодавством гарантії праці, її оплати, соціального захисту мають стимулююче значення для працівників. Вони сприяють стабільності соціально-трудових відносин, продуктивності праці та певною мірою відображають силу профспілок та соціальну спрямованість економічної діяльності власників, роботодавців. Зазначимо, що соціальна вага колективних договорів становила у 2001 р. понад 1 млрд. грн.

Правило 6. Прагнучи досягти поставлених цілей у переговорах, потрібно вміти знаходити і приймати компромісні рішення.

Добрий компроміс завжди цінується більше, а ніж нищівна боротьба, від якої, зрештою, програють обидві сторони. Крім того, потрібно мати на увазі, що кожна сторона, яка йде на переговори у своїх вимогах орієнтується на вищу планку їх задоволення, однак має і запасний варіант, до якого рівня цю планку можна опустити без збитків для себе. Отже, попередня вимога може бути переформульована або запропонована до прийняття частково. В іншому випадку - при непоступливості сторін - така вимога заноситься у протокол розбіжностей, створюється спеціальна група з представників робочої комісії для пошуку можливих варіантів вирішення.

Найчастіше неможливість реалізувати пропозиції профспілкової сторони роботодавець пояснює несприятливими умовами, в яких знаходиться підприємство (у переговорах на державному рівні - недостатністю коштів у бюджеті). Тому перш ніж піти на уступку профспілкова команда повинна досконально вивчити ситуацію, проаналізувати чи насправді мають місце ці труднощі і наскільки вони впливають на задоволення вимог трудящих. Закон про профспілки (ст.28) надає їм право на безоплатне отримання необхідної інформації з питань праці, соціально-економічного розвитку та про результати господарської діяльності від роботодавців, органів державної влади і місцевого самоврядування, причому граничний термін надання такої інформації на запит профспілок не повинен перевищувати 10 днів.

На завершення цього питання наведемо поради американського професора Гаррі Келбера (10 заповідей до колективних переговорів), які, на мою думку, будуть корисними, насамперед, для профспілок:

1. Потрібно скликати зібрання членів організації для обговорення вимог до роботодавця й для обрання переговорного комітету.

2. Спрямувати всі зусилля для того, щоб робітники почували, що йдеться про їх контракт, були в курсі ходу переговорів 3. Вимоги повинні бути реалістичними, обгрунтованими та здійсненими.

Переговорний комітет повинен мати якомога більше фактичного матеріалу та вміти його аналізувати 6. Переговорний комітет "сортує" свої вимоги по трьох категоріях:

а) найбільш важливі, за які треба боротися до кінця;

б) вимоги щодо яких можна буде піти на компроміс;

в) вимоги, що сьогодні не є першорядними, але можуть використовуватись в якості "розмінної монети" за столом переговорів. Пам'ятайте: представники роботодавця готуються до переговорів в принципі так само, як і ви.

7. Слід підготувати досконалу та переконливу аргументацію щодо кожного пункту вимог. Вимоги щодо оплати праці на першому етапі переговорів бажано формулювати лише в загальному плані ("суттєве, виправдане, розумне підвищення"), ніж одразу розкривати свої "карти".

8. Кращим аргументом до підтримки вимог профспілки є такий: якщо працівники відчувають справедливе ставлення до себе, вони будуть краще працюватимуть і власник лише виграє від гармонійних взаємин з найманим персоналом.

9. Переговорний комітет повинен передбачити реакцію роботодавця, його тактику та підготуватися до відповідних кроків.

Переговорний комітет повинен перевірити і визначити, чи не блефує роботодавець. Один з засобів перевірити це - організувати контроль фінансового стану підприємства.

10. Переговорний комітет має обрати свого голову, що представлятиме позицію профспілки щодо колективної угоди.

11. Профорганізація повинна бути готова звернутися до громадськості, маючи на увазі також апелювання до акціонерів цієї компанії, споживачів її продукції та банків для того, щоб своїм впливом на роботодавця вони сприяли успіху переговорів в інтересах всіх сторін.

Розділ 4. Законодавча база колективно-договірного регулювання

Сучасна нормативно-правова база з питань ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів і угод складається в Україні з двох частин:

а) конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації Праці;

б) нормативно-правові акти України.

Практика укладання колективних угод, як було зазначено у попередньому розділі, бере свої витоки з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Тому Міжнародна організація праці уже в перший рік своєї діяльності у 1919 р. прийняла кілька документів, які стосуються колективно-договірного регулювання трудових відносин. Зокрема, Конвенцією № 1 “Про тривалість робочого часу (промисловість) ” було встановлено, що колективні угоди в цій частині можуть мати силу регламентуючого закону, якщо уряд, якому про них повідомляється, приймає відповідне рішення.

У 1946 р. на 29-й сесії Міжнародної конференції праці зазначалося, що потрібно приступити до поглибленого вивчення тенденцій поширення колективних угод і надання їм за певних умов законодавчої сили, обов`язкової для всіх.

У 1949 р. МОП ухвалює Конвенцію № 98 “Про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів", у ст.4 якої чітко зазначається, що "там, де це необхідно, приймаються заходи, які відповідають умовам країни щодо заохочення і сприяння повному розвитку і використання процедури ведення переговорів на добровільній основі між підприємцями або організаціями підприємців, з однієї сторони, і організаціями трудящих, з іншої сторони, з метою регулювання умов праці шляхом укладання колективних угод".

У 1951 р. МОП прийняла Рекомендацію № 51 стосовно колективних угод, яка дає трактування поняттю “колективна угода", загальні уявлення про її значення і можливості поширення, контрольні механізми тощо. Це було вкрай необхідно, бо Конвенція № 98, зазначивши право на ведення колективних переговорів, не містила жодних пояснень з цього приводу. Так, під “колективним договором розуміється усяка письмова угода відносно умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем, групою роботодавців або кількома організаціями роботодавців та, з другого боку, однією або кількома представницькими організаціями працівників, або за відсутності таких організацій, - представниками самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно з законодавством країни". Дане визначення колективного договору було повністю використано при підготовці законодавчих актів України. Важливими є також положення Рекомендації щодо заборони роботодавцям включати в трудові договори умови, які суперечать колективному договору і погіршують становище працівників, а ті, які є більш прийнятними для працівників, не повинні вважатися такими, що суперечать колективному договору. Ці положення є особливо актуальними для захисту прав трудящих за сучасних умов, коли роботодавцями активно пропагується контрактна форма найму працівників та здійснюються спроби знизити індивідуальний рівень соціально-трудових гарантій порівняно з встановленими колективними договорами.

У 1981 р. прийнята Конвенція МОП № 154 "Про сприяння колективним переговорам" та одноіменна Рекомендація МОП № 163. Ними визначено, що положення Конвенції поширюються на всі галузі економічної діяльності. Щодо збройних сил, поліції, а також державної служби національним законодавством можуть бути встановлені особливі способи застосування положень даної Конвенції.

На відміну від Конвенції № 98 дається більш широке визначення мети колективних переговорів, предметом яких можуть бути:

а) визначення умов праці і зайнятості;

б) регулювання відносин між роботодавцями і працівниками;

в) регулювання відносин між роботодавцями та організаціями працівників.

Сприяння колективним переговорам полягає в тому, щоб в країнах, які ратифікували Конвенцію № 154: здійснювалися заходи, спрямовані на створення і розвиток на добровільній основі вільних, незалежних і представницьких організацій роботодавців і працівників; щоб для цілей колективних переговорів визнавалися представницькі організації роботодавців і працівників, а при наявності на підприємстві інших представників трудящих здійснювалися відповідні заходи для того, щоб їх присутність не могла ослабити позиції зацікавлених організацій працівників (профспілок) у веденні колективних переговорів; щоб колективні переговори були можливими для всіх роботодавців та всіх працівників, щоб вони могли проходити на любому рівні, зокрема на рівні підприємства, установи, організації, галузі, регіону та державному рівні; повинні здійснюватися також заходи, щоб сторони мали доступ до інформації, необхідної для компетентного ведення переговорів, а державні органи надавали необхідну інформацію про соціально-економічне становище країни, галузі, регіону.

Детальніша інформація про це міститься в Резюме Комітету з питань свободи об`єднання "Принципи МОП в сфері колективних переговорів" [9].

Зазначу найважливіші з них:

1) визнання профспілок в якості партнера при веденні колективних переговорів;

2) незалежність договірних сторін (недопустимість втручання влади з метою внесення змін у добровільно укладені договори);

3) недопустимість жодних законодавчих обмежень прав профспілок на вільне ведення переговорів з питань заробітної плати і зайнятості.

Слід зазначити, що право профспілок на ведення колективних переговорів належить до основних прав і свобод - так званої тріади профспілкових прав, а Конвенція МОП № 98, прийнята у 1949 р., ратифіковано вже 146 країнами світу, тобто є найбільш визнаною. Україна ратифікувала обидві основоположні Конвенції МОП - № 98 “Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів" і № 154 “Про сприяння колективним переговорам", відповідно у 1956 і 1994 рр. Причому за новітньої історії України така ратифікація відбулася як результат домовленостей соціальних партнерів у рамках Генеральної угоди.

Законодавство України з питань колдоговірного регулювання соціально-трудових відносин включає в себе такі основні правові акти:

1) Кодекс законів про працю України;

2) Закон України “Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р.

3) Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. (із змінами від 13 грудня 2001 р);

4) Закон України “Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.;

5) Постанова Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225, якою затверджено Положення про порядок повідомчої реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів.

Колективно-договірний механізм регулювання в окремих сферах праці містять закони цільового спрямування, зокрема:

* з питань зайнятості - Закон України “Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р.;

* з питань трудових відносин - Кодекс законів про працю;

* з питань оплати праці - Закон України “Про оплату праці" від 24 березня 1995 р.;

* з питань охорони праці - Закон України “Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р.;

* з питань встановлення соціальних пільг і додаткових соціально-трудових гарантій - Кодексом законів про працю, іншими нормативно-правовими актами;

* з питань відпусток - Закон України “Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.

В той самий час не можна вважати, що законодавство з питань колективно-договірного регулювання трудових відносин є досконалим. Закон України “Про колективні договори і угоди" розроблявся в період, коли нові ринкові відносини в економіці та організаційно-правові форми власності і господарювання тільки зароджувалися і неможливо було передбачити наперед наслідки їх впливу на стан соціально-трудових відносин. За роки після прийняття Закону відбулися значні зміни в суспільно-політичному житті та відносинах власності.

Сьогодні діє нова Конституція України, права, свободи та обов`язки людини і громадянина за Конституцією приведені у відповідність з загальновизнаними міжнародними правовими актами. Чітко визначена роль і функції держави та органів влади. Більш структурованими стали організації роботодавців. Утворилися і діють нові профспілки, які згідно зі ст.36 Конституції мають рівні права з традиційними. Ряд питань безпосередньо поставила практика укладання і виконання колективних договорів і угод, які не мають належного правового урегулювання. Крім того, при прийнятті Закону у 1993 р. не були повністю враховані зауваження Міжнародного бюро праці та норми відповідних Конвенцій МОП.

Це викликає необхідність внесення змін і доповнень до Закону “Про колективні договори і угоди", соціальні партнери цю нагальну потребу зафіксували у Генеральній угоді ще в 1995 р. На основі пропозицій урядових установ, профспілкових об`єднань і організацій роботодавців вже в 1996 р. був напрацьований проект законодавчого акту “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про колективні договори і угоди". Він обговорювався на круглих столах у профспілках, засіданні Національної Ради соціального партнерства, Кабінету Міністрів України. В результаті був підготовлений і узгоджений сторонами соціального партнерства законопроект, який у 1998 р. переданий до Верховної Ради України.

Однак згодом у ньому урядом в односторонньому порядку було вилучено або змінено окремі статті, що викликало справедливе заперечення профспілок. Враховуючи це, Комітет з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України, який у грудні 1998 р. попередньо розглядав цей законопроект, прийняв рішення відправити його соціальним партнерам на доопрацювання.

Другий етап роботи над цим законопроектом тривав протягом 1999 - 2001 рр. Після схвалення Національною Радою соціального партнерства він знову був поданий до Верховної Ради України, але за політичного протистояння напередодні виборів до парламенту у березні 2002 р. Його розгляд навіть під час першого читання не набрав необхідної кількості голосів. Зокрема, депутатська фракція Компартії України наполягала на тому, щоб одночасно було розглянуто підготовлений нею проект закону “Про трудові колективи”, проти чого виступали профспілка та їх представники в парламенті. У результаті питання про внесення змін до Закону України "Про колективні договори і угоди" знову було відкладено на невизначений термін, що змусило співголів Національної ради соціального партнерства від профспілок, роботодавців і уряду звернутися з відкритим листом до Голови Верховної Ради України щодо невідкладного врегулювання цього питання. Коротко зазначимо, які новації містить законопроект "Про внесення змін до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Насамперед у ст. Закону уточнена його мета - це безпосереднє регулювання трудових відносин (Закон 1993 р. забезпечував лише сприяння їх регулювання) та узгодження (чого раніше не було) соціально-економічних інтересів найманих працівників і роботодавців. Крім того, розширюється сфера такого регулювання - не тільки трудових, а й соціально-економічних відносин, що відповідає практиці. Наприклад, більшість положень Генеральної угоди, укладеної на 2002-2003 рр. між урядом, об`єднаннями роботодавців і профспілками безпосередньо відтворюють спектр цих відносин.

Буде підвищено юридичний статус колдоговорів і угод. Ст.2 доповнена положенням, що вони є правовими актами. Цим самим встановлюється обов`язковість застосування їх норм, у тому числі при укладенні угод нижчого рівня, а також колективних договорів. Такий підхід до визначення колективного договору, угоди як нормативно-правового акту тим більш важливий, що сучасний законодавчий процес має тенденцію до скорочення обсягів централізованого регулювання трудових прав і гарантій державою, яка залишає за собою лише мінімально необхідний рівень, а більше повноважень щодо забезпечення соціально-трудових прав та інтересів працівників передається на рівень підприємства, реалізується через механізм колективних договорів і угод.

Наприклад, Закон “Про оплату праці" (ст.15) делегує роботодавцям право установлювати тарифні ставки і посадові оклади працівників, які є, як відомо, гарантією оплати праці відповідно до кваліфікації, в основному через механізм укладення колективного договору. Це об`єктивно, бо тільки в колективному договорі можна врахувати особливості і умови праці на конкретному підприємстві. Це стосується й інших аспектів праці, соціального і культурно-побутового обслуговування працівників. З іншого боку, тільки колективний договір може забезпечити стабільні відносини між колективом працівників і роботодавцем та між профспілковою організацією і роботодавцем, чітко визначаючи обов`язки кожної із сторін.

Отже, якщо колективний договір на підприємстві не укладений, то і права та гарантії працівників у зазначеній законодавцем сфері соціально - трудових відносин не можуть бути належним чином реалізованими.

Щоб не допустити цього, профспілки пропонують законодавчо закріпити обов`язковість укладення колективного договору на всіх підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, виду діяльності і галузевої належності. Це б істотно покращило рівень охоплення найманих працівників колективними договорами. Нині цей рівень не перевищує 80%, а кількість укладених колективних договорів є значно меншою, ніж наявна в країні кількість суб`єктів господарювання.

Суттєво змінена й сама структура Закону. Вперше подано законодавче визначення термінів “найманий працівник”, “роботодавець". Це є важливим з точки зору правильного формування сторін переговорів та регулювання договірних відносин між ними.

Так, за означенням законопроекту роботодавцем є власник підприємства або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства укладають трудовий договір (контракт) з найманим працівником. А найманий працівник - це працівник, який відповідно до законодавства уклав трудовий договір (контракт) про роботу на підприємстві або з фізичною особою і виконує роботу за цим договором.

Виходячи з цих базових положень, законопроект встановлює, що суб`єктом колективного договору виступають наймані працівники, а не трудові колективи, як це має місце нині, що відповідає нормам Конвенції МОП № 98 та Рекомендаціям МОП стосовно того, що колективні договори і угоди регулюють соціально-трудові відносини саме працівників з роботодавцями, а не трудових колективів.

Якщо в чинному Законі право представляти інтереси працівників на переговорах щодо укладення колективного договору, угоди надано як профспілкам, так і іншим уповноваженим трудовими колективами органам, то в розробленому законопроекті це питання урегульовано більш чітко й на користь профспілок, а саме:

стороною угод на всіх рівнях виступають профспілки та їх об`єднання;

стороною колективного договору є наймані працівники в особі профспілки (профспілок) діючих на підприємстві, а при їх відсутності наймані працівники на загальних зборах самі визначають, кому довірити право вести переговори від їх імені з роботодавцем - іншим організаціям трудящих чи вільно обраним ними представникам з свого контингенту.

Такий підхід відповідає правовим засадам діяльності профспілок, зазначених у Законі України “Про профспілки, їх права та гарантії діяльності” та міжнародній практиці представництва профспілками інтересів найманих працівників у стосунках з роботодавцями.

Вперше законодавчо визначається й сама процедура формування єдиного представницького органу, який має взяти на себе всю організаційну роботу по створенню спільного представницького органу сторони переговорів - надсилати письмові пропозиції потенційним співучасникам переговорів і в 30-денний термін з дня надіслання пропозицій утворити такий орган.

У разі недосягнення сторонами згоди право на ведення переговорів і укладення колективного договору угоди матимуть ті профспілкові об`єднання чи ті об`єднання роботодавців, у сферу впливу яких входить більшість найманих працівників підприємства, галузі, території, держави. Тим самим визнається право більшості на реалізацію взаємовідносин на основі соціального партнерства. Статтею 37 Закону про профспілки у цьому випадку дається таке уточнення: профспілка, що відмовилася від участі в спільному представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси найманих працівників при підписанні колективного договору, угоди. Практика не підтвердила також доцільності збереження норми чинного Закону щодо можливості розроблення кожною профспілковою організацією, що діють на одному підприємстві, свого проекту колективного договору та його висунення на переговори на конкурсній основі. Таким чином, як і раніше, на підприємстві може бути укладений лише один колективний договір.

Разом з тим законопроект надає можливість приєднання до укладеного договору, угоди пізніше, якщо профспілки чи роботодавці або їх об`єднання візьмуть на себе зобов`язання щодо їх виконання. Чинним Законом “Про колективні договори і угоди" цього не передбачається, проте на практиці приклади приєднання до угод, зокрема національного рівня, були. Правила такого приєднання схвалені Національною радою соціального партнерства, а саме приєднання до Генеральної угоди відбулося, якщо сторони, що її уклали, давали на це дозвіл. Укладення колективного договору, угоди створює передумови для соціальної стабільності та соціально-економічного розвитку, що безперечно вигідно як працівникам, власникам, так і суспільству в цілому. Виходячи з такого розуміння ст.15,21 Закону, якими визначається зміст колективного договору та угод доповнені рядом нових положень і тим самим розширена сфера договірного регулювання соціально-трудових відносин, зокрема щодо питань соціальних гарантій у разі банкрутства підприємств, захисту від безробіття.