Цивільне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

§ 1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право як галузь права регулює певну частину суспільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. Відповідно до ст. 1 нового Цивільного кодексу України, а відповідно, і цивільним законодавством, регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини _ це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промислові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).

особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерпним. Цим правам присвячена Книга друга ЦК України.

Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини, тобто який метод впливу закладається в цивільно-правове регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Аналіз цивільного законодавства дає можливість визначити такі основні ознаки методу цивільно-правового регулювання:

_ юридична рівність сторін;

_ самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх суб'єктів цивільних правовідносин;

_ ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи порядок і доцільність своїх дій;

_ відновлювально-компенсаційний характер захисних засобів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямовуються на майновий статус особи, а не на саму особу.

Загальними засадами цивільного законодавства є:

а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

б) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

в) свобода договору;

г) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

г) судовий захист цивільного права та інтересу;

д) справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, цивільне право як галузь приватного права _ це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та нормативно-правових актах, які регулюють методом юридичної рівності, диспозитив-ностімайнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене порушення.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основним складовими елементами її є правові норми, які, в свою чергу, об'єднуються у певну споріднену категорію цивільно-правових відносин _ цивільно-правові інститути (наприклад, інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу тощо). При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин тобто вони утворюють Загальну частину цивільного права (це норми про: основні положення; суб'єктів та об'єкти цивільних прав; правочини; представництво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позовна давність).

Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права (до них належать норми про: особисті немайнові права: речове право; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадкове право).

цивільне право договір зобов'язання

§ 2. Поняття та структура цивільного законодавства

Цивільне законодавство _ це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) та звичайні.

До основних законів належать конституції. Прийнята 28 червня 1996 р. нова Конституція України як своєрідний суспільно-політичний договір принципово змінює політико-правову ситуацію в Україні на краще. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції України та мають відповідати їй. Конституція передбачає цивільно-правові засади у статтях 13, 14, 41, 85, 92, 116, 142,143. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливіших законів України _ Цивільний кодекс України, який був затверджений Верховною Радою України 16 січня 2003 p., і вступив у дію з 1 січня 2004 р.

Новий ЦК України відзначається чітким приватно-правовим змістом і спрямованістю на приватну особу. Він побудований за пандектною системою. Це означає, що норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, які становлять предмет цивільного права, представлено окремою книгою під назвою «Загальні положення». Інститути Особливої частини представлено в наступних 5 книгах.

Книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів та 19 глав. Це розділи про основні положення, особи (фізична особа, юридична особа, держава, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.

Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи». Охоплює 3 глави: загальні положення про особисті немайнові права фізичних осіб; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи; особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Книга третя «Право власності та інші речові права». Ця книга має 2 розділи та 11 глав. У них передбачено основні положення права власності, а також інші види речових прав, таких як право володіння чужим майном, сервітутні права та права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) або для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Новий ЦК передбачає захист речових прав, який, власне, нічим не відрізняється від захисту, передбаченого у попередньому цивільному кодексі та в Законі України «Про власність» від 7 лютого 1991 p., проте також поширюється на інші речові права, крім права власності. Новий ЦК України уникає понять «право оперативного управління» та «право повного господарського відання», які, в свою чергу, мають чітке визначення у Господарському кодексі України, який вступив в дію одночасно з ЦК України, тобто з 1 січня 2004 р.

Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить 12 глав. У ній передбачено основні положення про інтелектуальну власність та права інтелектуальної власності на окремі об'єкти інтелектуальної творчості. За цим кодексом лише пра-вочин (договір) може регулювати відносини між володільцем права інтелектуальної власності та користувачем. Тобто кодексом проголошено право власності на окремі об'єкти інтелектуальної власності, але лише із зазначенням, що це є особливе право власності на безтілесне майно.

Книга п'ята «Зобов'язальне право» містить 36 глав, третя глава має два підрозділи. Ця книга регулює майновий обіг, тобто договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність чи тимчасове користування, виконанням робіт чи наданням послуг тощо. Кожний вид зобов'язань має свої особливості і тому їм присвячена окрема глава, що створює окремі інститути зобов'язального права. Загальні положення, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. Норми договірного права є переважно диспозитивними, не-договірні зобов'язання регулюються імперативними нормами.

Новим у ЦК є інститут суброгації _ набуття всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора; поняття порушення зобов'язань, нову форму відповідальності (штрафна неустойка), нові інститути договірних та недоговірних зобов'язань (лізинг, франчайзинг, ведення чужих справ без доручення тощо).

Книга шоста «Спадкове право» охоплює 7 глав, у яких висвітлено питання про загальні положення про спадкування; спадкування за заповітом; спадкування за законом; спадковий договір; здійснення права на спадкування; виконання заповіту; оформлення права на спадщину. Новелою ЦК України є суттєве збільшення кола осіб, що мають право на спадщину. Замість двох існуючих черг спадкоємців за законом, в новому ЦК їх передбачено аж п'ять. У п'яту чергу право на спадкування за законом матимуть інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У цьому випадку ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, причому народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

§ 3. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних тощо), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного законодавства. В результаті такої врегу-льованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Таким чином, цивільні правовідносини становлять собою врегульовані правом суспільні відносини.

Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш за все, це майнові або особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. Крім того, вони ґрунтуються на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності елементів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною особливістю цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати права на власний розсуд. Разом із цим, цивільні правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими засобами захисту, які, в першу чергу, мають майновий характер (відшкодування шкоди, відновлення майнових прав тощо).

Отже, цивільні правовідносини _ це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами та обов'язками.

Кожні правовідносини передбачають наявність низки необхідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони складаються між його певними учасниками _ суб'єктами стосовно майнового або немайнового блага _ його об'єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає його зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб'єктивних правах і обов'язках учасників правовідносин.

§ 4. Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальні громади. В одних правовідносинах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-про-дажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення пасажирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів _ це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

У деяких випадках учасником цивільних правовідносин є Українська Держава. Це можливо, наприклад, тоді, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно, є учасником інших цивільних правовідносин. У всіх цих випадках держава діє через відповідні державні органи _ міністерства, відомства тощо. Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати Автономна Республіка Крим та територіальні громади. Ці суб'єкти є власниками майна і в межах, встановлених законом, мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном. При цьому вони не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями територіальних громад. Кожен з цих суб'єктів є самостійним учасником цивільних правовідносин.

У кожних цивільних правовідносинах діють дві сторони _ уп-равомочена і зобов'язана. Вони називаються кредитором і боржником. Кредитор має певні права, в той час як боржник виступає носієм певних обов'язків. Але існує багато видів цивільних угод, за якими кожна сторона водночас має права і несе обов'язки. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцю річ і має право вимагати передачі грошей, і навпаки, покупець зобов'язаний передати гроші і має право вимагати від продавця передачі речі.

Для визнання людини учасником цивільних правовідносин або суб'єктом цивільного права недостатньо мати здоровий глузд, здатність мислити та діяти. Для цього потрібна ще цивільна правоздатність.

Цивільна правоздатність _ це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Всі громадяни незалежно від віку і стану свого здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Отже, здатність громадянина мати права і нести обов'язки виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.

Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній. Зміст цивільної правоздатності визначається законом.

Але наявність у громадянина лише одної правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна ще цивільна дієздатність, тобто здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами _ це здатність громадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести відповідальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров'я. За своїм обсягом дієздатність поділяється: а) повну; б) часткову; в) неповну; г) обмежену; ґ) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У випадках одруження до досягнення повноліття повна дієздатність настає з моменту одруження. З настанням повноліття громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Повна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана батьком чи матір'ю дитини. Надання такої повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою особи та письмовою згодою батьків. Повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому разі, крім вищезазначеної згоди, вона повинна бути зареєстрована як підприємець.

Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:

а) право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипендією або іншими доходами;

б) самостійно здійснювати права на результати творчої, інтелектуальної діяльності, що охороняються законом;

в) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

г) право вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає неповнолітній, необхідна згода органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника чи органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Статут, на відміну від установчого договору, не укладається засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридичної особи, найменування юридичної особи, її місцезнаходження, органи управління, їх компетенцію та регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи. В момент реєстрації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов'язків.

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто відповідні організації_юридичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особливостей їх правового становища. Юридичні особи за метою діяльності поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Перші переслідують основну мету _ одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі _ безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення ними тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибутку як основну.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Господарське товариство _ це родове поняття, яке об'єднує з самостійних видів товариств: акціонерні, з обмеженою відповідальністю, повні та командитні, для яких загальною ознакою є наявність статутного фонду, поділеного на частки між учасниками.

Акціонерним товариством визнається товариство, яке має статутний капітал, поділений на певну кількість акцій одної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язання тільки майном товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю (ТОВ) визнається товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається статутом. Учасники ТОВ несуть відповідальність у межах своїх вкладів до статутного фонду ТОВ.

Повним товариством визнається товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарно відповідають за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Філії та представництва _ це відокремлені підрозділи юридичних осіб, що розташовані поза місцем їх знаходження. Філія виконує таку саму діяльність (частину), що й юридична особа в цілому. Що ж стосується представництва, то воно не може виконувати виробничу, наукову та іншу діяльність, а здійснює лише представництво та захист інтересів юридичної особи (укладення договорів, прийняття товарів тощо). Філії та представництва не є юридичними особами.

§ 5. Об'єкти цивільних правовідносин

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

До нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти _ як такі, що підлягають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно перемішувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина зберігає властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського (цільового) призначення.

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої її частини втрачають властивості первісної речі та змінюють господарське (цільове) призначення.

Індивідуально-визначеною визнається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, які вирізняють її з безлічі однорідних речей і тим самим індивідуалізують цю річ, вони є незамінними.

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам того самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.

Споживними визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються і припиняють існувати у первісному вигляді.

Неспоживними визнаються речі, призначені для неодноразового використання і зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Головною річчю визнається самостійна річ, пов'язана з іншою річчю.

Приналежність покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законодавством.

Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини не підлягають відокремленню.

Якщо різнорідні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке визначається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо договором не визначено інше.

Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що виробляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не визначено договором власника з іншою особою, або законом.

Майном як особливим об'єктом визнається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Гроші (валюта). Гривня_ це законний платіжний засіб, обов'язковий до приймання за номінальною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватися у випадках і в порядку, передбачених законі України.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, здійснення або передання якого можливе тільки у разі пред'явлення цінного папера.

§ 6. Правочини

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин _ завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин _ це дія, спрямована на досягнення певного юридичного результату. Особа прагне досягти цього результату. Правочин _ завжди дія, яка вчиняється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільного права.

Правочин _ це завжди правомірна дія, тобто вона відповідає вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту тощо.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони в правочині вчинити відповідну дію зустрічний обов'язок іншої сторони надати матеріальне або інше благо, правочини поділяються на оплатні та безоплатні.

Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення пра-вочинів, останні поділяються на консенсуальні та реальні.

Відповідно до ступеня залежності дійсності правочинів від її підстави вони можуть бути каузальними та абстрактними. Кожний правочин має свою правову підставу _ правову мету, досягнення якої прагнуть сторони.

Правочини можуть бути строковими та безстроковими. У безстрокових правочинах не визначається момент їх припинення.

Дійсність правочину означає визнання за ним якості юридичного факту. Правочин завжди є дією, спрямованою на досягнення певної правової мети. Особи, які вчиняють правочини, бажають зв'язати себе правовідносинами, взяти на себе певні права та обов'язки. Проте для того, щоб ці права та обов'язки виникли, правочин повинен відповідати певним вимогам. Ці вимоги називаються загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

До загальних вимог належать:

а) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

б) учасники правочину повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

г) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; ґ) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

д) правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактичного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу; правочини з вадами волі; правочини з вадами форми; правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин _ це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно відтйети його укладення.

Удаваний правочин _ це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа _ учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати його вартість, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсними інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

§ 7. Право власності та інші речові права

Право власності - це право особи на річ ( майно), яке вона здійснює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна.

Право володіння _ це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне _ це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має.

Добросовісне володіння _ це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. А недобросовісні знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування _ право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпоряджання _ це право власника визначати юридичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншім власникам.

Суб'єктами права власності визнаються Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього власника.

Момент набуття права власності залежить також від способу виникнення права власності. Так при первісному способі воно виникає з моменту заволодіння річчю, надання речі нової форми. В інших випадках також застосовується принцип виникнення права власності з моменту передачі речі новому власникові, якщо інше не передбачено законом або договором. Також таке право виникає у нового власника з моменту передачі речі поштою. Відповідно і ризик випадкової загибелі речі несе власник цього майна, якщо інше не передбачене законом або договором. Крім того, якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив її прийняття, ризик випадкової загибелі чи псування речі несе сторона, що прострочила.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не обмежуються, проте законом можуть бути встановлені окремі обмеження для певних видів об'єктів (наприклад, зброя, радіоактивні речовини тощо).

Право приватної власності виникає також первісним чи похідним способом. Проте перелік підстав виникнення права власності поряд із звичайними значно розширився. Це _ приватизація квартир, набуття права власності на квартиру в будинку житлового чи житлово-будівельного кооперативу, дачі або гаражу у відповідному кооперативі чи товаристві; приватизація майна державних підприємств; відчуження майна, що є комунальною власністю; приватизація земельних ділянок; здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами права приватної власності згідно із законодавством є: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери або майно споживчого чи виробничого призначення, результати інтелектуальної творчості (твори науки, літератури, мистецтва, винаходи, промислові зразки тощо).

Удержавиш власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України. Оскільки держава є специфічним суб'єктом права власності, то реалізація нею повноважень власника полягає в наданні нею права вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ, що належать державі, а також в особливих засобах здійснення державою своїх правомочностей власника. Ці функції держави визначають як управлінські.

Державна власність може виникати з первісних та похідних способів, але у держави також є і свої специфічні способи, не притаманні іншим власникам. До таких способів належать стягнення податків та інших зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, безгосподарське майно, безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури, а також розширене відтворення на державних та казенних підприємствах.

Суб'єктами права комунальної власності є відповідні територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах. Оскільки районні і обласні ради виступають як органи місцевого самоврядування, то Конституція не передбачає створення комунальної власності на рівні районів і областей. Територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах можуть об'єднувати об'єкти своїх прав власності з виникненням у них спільної власності і передачею цих об'єктів до управління районних і обласних рад. При цьому територіальні громади не втрачають свого права власності і не виникає права власності районів чи областей. Змінюється лише правовий режим комунальної власності і орган, який уповноважений нею управляти. Об'єктами права комунальної власності є будь-яке майно, яке необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

Спільна власність має місце у випадках, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно. Спільна власність _ це не форма права власності, а лише особливий режим існування відомих форм власності. Відносини спільної власності можуть виникати за участю різноманітних суб'єктів права власності _ фізичних осіб, юридичних осіб, держави і громад. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні і розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей стосовно об'єкта права. Але розпорядження своєю часткою в спільному праві кожен із співвласників може здійснювати самостійно, без згоди інших, а лише з дотриманням вимоги закону щодо права переважної купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками.

Право спільної власності може бути двох видів _ часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені і сумісна спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце лише коли про це прямо не заборонено законом.

Захист права власності _ є одною зі складових поняття охорони права власності. Захист права власності _ це застосування судовими органами в разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Всі перераховані вище способи можна розділити на рече-во-правові, зобов'язально-правові та особливі способи захисту.

До речево-правових способів належать віндикаційний та не-гаторний позови.

Віндикаційний позов _ це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фактично позбавлений володіння; щоб майно, що належить власникові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного майна, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке належить йому на праві власності; позивач і відповідач не знаходяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього майна. Позивачем за віндикаційним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем _ фактичний володілець цього майна, незаконність володіння якого повинна бути доведена в суді, оскільки існує презумпція законності володіння. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добросовісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло поза їхньою волею (загублено, викрадено), а недобросовісні _ у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від добросовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовісного набувача власник вправі витребувати повернення і відшкодування всіх доходів, які особа отримала або повинна була отримати від цього майна, а від добросовісного _ лише за час, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність володіння. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов _ це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном. Позивачем виступає власник майна або його титульний володілець. Відповідачем є особа, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист права власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негаторний позов не може бути пред'явлений після припинення протиправної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою третьої особи.

Іншими речовими правами є права на чуже майно. їх видами є:

_ право володіння;

_ право користування (сервітут);

_ право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

_ право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право володіння чужим майном _ це фактичне утримання у себе майна особою, яка не є його власником. Така особа може володіти чужим майном на підставі договору з власником або на підставі, встановленій законом (наприклад _ право притри-мання). Сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, природних ресурсів, іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені інакше (наприклад, сервітут може належати власникові чи володільцеві сусідньої ділянки для проходу на свою територію).

§ 8. Поняття творчої діяльності та інтелектуальної власності

Питанням розвитку усіх видів творчості надає великої уваги нова Конституція України. У ст. 54 вона проголошує, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. За Конституцією України кожний громадянин має право на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або поширювати зазначені результати без згоди їх власника, лише за винятками, встановленими законами.

Право інтелектуальної власності _ це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним кодексом України. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законом.

Право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

До об'єктів права інтелектуальної власності належать:

_ літературні та художні твори;

_ комп'ютерні програми;

_ компіляції даних (бази даних);

_ виконання;

_ фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

_ наукові відкриття;

_ винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

_ компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

_ раціоналізаторські пропозиції;

_ сорти рослин, породи тварин;

_ комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

_ комерційні таємниці.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до Цивільного Кодексу, іншого закону чи договору. Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:

а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

б) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

в) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності належать творцеві об'єкта права інтелектуальної власності. У випадках, передбачених законом, особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть належати іншим особам. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності. Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися), за винятками, встановленими законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є:

а) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

б) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

в) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

г) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності за умови, що такі обмеження та винятки не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності є чинними безстроково, якщо інше не встановлено законом. Майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

§ 9. Зобов'язальне право

9.1 Загальні положення про зобов'язання

Зобов'язання _ це правовідносини, в силу яких одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію _ передати майно, отримати гроші тощо, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Цивільно-правове зобов'язання _ це такі правовідносини, в яких управомочена особа діє як кредитор, зобов'язана особа _ як боржник.

Об'єктом зобов'язальних відносин є конкретні блага, заради яких між суб'єктами виникають юридичні зв'язки.

Підстави виникнення зобов'язань _ це певні юридичні факти або їх сукупність, з настанням яких правові норми пов'язують виникнення зобов'язальних відносин між кредитором і боржником. Зобов'язання виникають:

_ з договорів та інших правочинів (в тому числі з двосторонніх чи багатосторонніх договорів), передбачених законом, а також із правочинів, хоч і не передбачених законом, але які йому не суперечать;

_ у результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури та мистецтва та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

_ внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

_ внаслідок інших юридичних фактів.

Значна більшість зобов'язань є договірними. Крім того, зобов'язання можуть виникати з договорів, які хоч і не передбачені чинним законодавством, але не суперечать йому. Це досить актуально в наш час, коли законодавець не встигає законодавчо врегульовувати всі відносини, які виникають у товарно-економічній сфері.

У деяких випадках виникає необхідність заміни сторін у зобов'язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги (це-сія), а заміна боржника _ переведення боргу. Уступка вимоги здійснюється укладенням договору між первісним і новим кредитором. Згода боржника на це не вимагається, йому лише повідомляють про зміну кредитора. На відміну від цесії, переведення боргу має місце лише за згодою іншої сторони, тобто кредитора. Адже він зацікавлений у належному виконанні зобов'язання. Ці дії оформлюються укладенням правочину. Якщо основний правочин був укладений в письмовій формі, то така ж форма вимагається і для уступки вимоги чи переведення боргу. Виконання зобов'язань _ це здійснення його сторонами покладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог _ відповідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться.

Належне виконання зобов'язання полягає в точному та своєчасному виконанні сторонами договору всіх зобов'язань відповідно до умов угоди та вимог закону, а за відсутності таких вказівок _ відповідно до вимог, що звичайно ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов'язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов'язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов'язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов'язання.

Спосіб виконання зобов'язання _ це порядок виконання, визначений нормативними актами чи договором.

Зобов'язання повинні виконуватись в установлений строк. Якщо строк не визначено, то зобов'язання повинно бути виконане на вимогу кредитора. Боржник повинен виконати таке зобов'язання в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги, якщо інший строк не випливає з закону, договору чи суті зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання існують також певні засоби стимулювання боржника. Такими засобами є відшкодування збитків, а також інші способи забезпечення виконання зобов'язання. Такими способами є неустойка (штраф, пеня), застава, порука, завдаток, гарантія, притримання. Вони забезпечуються законом чи договором і є додатковими до договору.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом чи договором сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Застава _ зобов'язання, за яким кредитор має право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Заставою може бути також забезпечена вимога, яка виникне в майбутньому. За новим Цивільним кодексом України передбачені такі види застав: іпотека _ застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи; заклад _ застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом, до третьої особи; інші види застав, які перелічені в законі України «Про заставу».

Порука _ зобов'язання, за яким поручитель повинен перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині, яка не виконана.

Завдаток _ грошова сума або рухоме майно, яке передається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів на підтвердження його виконання. Якщо основне зобов'язання не виконане з вини сторони, яка дала завдаток, сума не повертається, а якщо з вини особи, яка отримала завдаток, то вона повинна повернути подвійну суму завдатку.

Гарантія _ це субсідіарне зобов'язання, що видається банком, іншою фінансовою установою, страховою організацією, за яким відповідний банк (гарант) гарантує перед кредитором (бе-нефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Притриманий _ це правовідносини, за якими кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові, має право притримати її у себе до моменту належного виконання зобов'язання боржником щодо цієї речі (оплата речі, відшкодування витрат за її утримання). Але до кредитора, який притримує річ у себе, право власності на неї не переходить. Право на притримання речі може бути передано третій особі, вказаній боржником.