Процесуальна самостійність слідчого та її значення для забезпечення законності в кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет

ІНДЗ

на тему: Процесуальна самостійність слідчого та її значення для забезпечення законності в кримінальному процесі

Вступ

Актуальність теми. У теперішніх умовах формування правоохоронної системи України методичні засади здійснення досудового розслідування об'єктивно набувають все більшого значення. Це зумовлено не лише значимістю для сучасного суспільства проблем боротьби зі злочинністю, але й необхідністю удосконалення кримінально-процесуального законодавства в сфері діяльності органів досудового слідства. Актуальність теми дослідження визначається колом проблем правового та організаційного характеру, пов'язаних із забезпеченням гарантій процесуальної самостійності та незалежності слідчого як центральної фігури досудового слідства. Особливої уваги набувають питання призначення та звільнення слідчих з посади, притягнення до відповідальності; реагування на випадки втручання в їх процесуальну діяльність; удосконалення процедури провадження досудового слідства.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є визначення засад процесуального статусу процесуальної самостійності та незалежності слідчого, пошук перспективних шляхів його удосконалення, а також формулювання рекомендацій щодо ефективного провадження досудового слідства.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувались такі завдання:

- визначити сутність процесуального статусу слідчого;

- розкрити сутність поняття гарантій правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого, окреслити критерії для їх класифікації;

- визначити механізм правового забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого;

Об'єктом дослідження є діяльність слідчого з розслідування кримінальних справ і правовідносини, що виникають при цьому, з органом дізнання, прокурором, судом та іншими суб'єктами кримінального процесу.а також відносини, що виникають в сфері правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

1. Процесуальний статус слідчого

У сучасних умовах поряд з проблемою реформування органів досудового слідства негайного вирішення вимагає удосконалення процесуального статусу слідчого. З цією метою треба створити та забезпечити належні умови і гарантії його діяльності під час проведення розслідування кримінальних справ.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК України) не розкриває змісту поняття "слідчий", а тільки визначає відомчу приналежність слідчого. У п.7 ст.32 і ст.102 КПК України зазначено, що органами досудового слідства є слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції й органів служби безпеки.[2;28] Таке визначення не розкриває сутності поняття "слідчий" і певною мірою навіть його звужує.

Слідчий - це, перш за все, посадова особа, яка уповноважена на проведення досудового слідства у кримінальних справах, хоча закон не містить достатніх гарантій його процесуальної незалежності, крім випадків, визначених ст.114 КПК України. Згідно зі зазначеною статтею, в разі не погодження слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про закриття справи слідчий має право подати справу прокуророві з письмовим викладенням своїх заперечень.

Наявність цієї норми в КПК України, безумовно, є позитивним явищем. Однак за своєю суттю вона залишається лише теоретичною і не має жодного практичного значення. На практиці виконати процедури оскарження вказівок прокурора проблематично, враховуючи відомчу підлеглість слідчого, його залежність щодо подальшого проходження служби від органів прокуратури й інших не юридичних, а відомчих аспектів. Як свідчить статистика, в 2001 р. тільки 0,32% кримінальних справ містили матеріали оскарження слідчими вказівок прокурора, значна частина яких залишилася без розгляду.[8;141]

Отож, визначена законом процесуальна незалежність слідчого є звичайною формальністю. Останнім часом активно обговорюють питання щодо місця та ролі досудового слідства у системі державних органів. Це зумовлено тим, що постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. затверджено Концепцію судово-правової реформи в Україні. Згідно з цією Концепцією запропоновано створити єдиний слідчий апарат, який допоможе суттєво підвищити якість роботи слідчих у розкритті та розслідуванні злочинів, дотриманні законності, конституційних прав і інтересів громадян нашої держави.

Існує думка, що забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчих стане можливим лише зі створенням єдиного слідчого органу - Слідчого Комітету України, до структури якого повинні ввійти всі слідчі підрозділи, які сьогодні розосереджені в різних правоохоронних органах. З такою думкою не погоджуються силові відомства, які вважають, що відділення слідчих підрозділів від оперативних служб негативно вплине на ефективність розкриття злочинів.

І прихильників, і противників створення єдиного слідчого органу об'єднує думка, що для забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого треба прийняти закон про працівників органів досудового слідства.

До речі, законами України правове положення адвокатів, суддів і прокурорів врегульовано. Водночас правове положення слідчого законодавчо врегульовано недостатньо, що зумовлено багатьма негативними моментами в системі досудового слідства.

Настає нагальна потреба в прийнятті спеціального Закону України "Про статус слідчого", в якому варто чітко закріпити процесуальне положення слідчого та передбачити систему відповідних гарантій його діяльності.

Слідчий повинен бути на тому самому рівні, що й адвокат, прокурор, суддя, які кращою мірою захищені відповідними законами України. Об'єктом прокурорського нагляду повинна стати не діяльність слідчого взагалі, а законність його процесуальних дій і прийнятих ним рішень.[10;126]

Виклик слідчого до суду і допит його у судовому засіданні є не що іншим, як посяганням на його процесуальну незалежність, тому що суд і учасники судового розгляду прагнуть з'ясувати мотиви, якими керувався слідчий у своїх діях та інші обставини, які вплинули на його внутрішнє переконання. З цього випливає, що слідчий повинен давати показання щодо себе, виправдовувати свої дії і рішення. Тому, на нашу думку, в новому КПК України треба ввести норму, яка б забороняла допит слідчого як свідка у справі, яку він розслідував. У законі потрібно передбачити заходи впливу, які має право застосовувати слідчий до порушників порядку в процесі проведення слідчих дій, їх відповідальність у вигляді штрафів за злісне ухилення від явки на виклик слідчого і за відмову від виконання своїх процесуальних обов'язків як особи, участь якої в проведенні слідчої дії є обов'язковою.

Треба вирішувати питання про удосконалення існуючих форм і методів прокурорського нагляду за слідчою діяльністю, тому варто запровадити механізм відстоювання слідчим у судовому порядку своїх прав на незалежну оцінку доказів, на розслідування прийнятої до свого провадження кримінальної справи і прийняття у ній процесуальних рішень.

З метою подальшого вдосконалення слідчої роботи і підвищення її ефективності потрібно законодавчо визначити професійні вимоги до слідчого, оскільки процесуальна самостійність і незалежність слідчих повинна забезпечуватись їхніми особистими якостями. В кримінальному процесі слідчий є важливою фігурою, тому за кваліфікацією, рівнем освіти, діловими та моральними якостями він повинен бути на тому самому рівні, що й прокурор, суддя, адвокат.[9;26] Визначення таких жорстких вимог до слідчих позитивно вплине на якість досудового слідства і популярність професії слідчого.

Враховуючи характер злочинності, значну кількість кримінальних справ можна розслідувати органами дізнання і завершувати складанням обвинувального висновку. Це допоможе слідчим зосередитись на розслідуванні кримінальних справ про злочини з підвищеною суспільною небезпекою.

Відомо, що результати роботи слідчого з розкриття та розслідування злочинів значною мірою залежать від правильної взаємодії з органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність. На жаль, процесуальні аспекти такої взаємодії в законодавчому плані відпрацьовані недостатньо. Статтю 114 КПК варто доповнити положеннями про те, що цю взаємодію організовує та спрямовує слідчий, якому належить виняткове право на вибір конкретних форм взаємодії як процесуального, так і не процесуального характеру.

Форми взаємодії реалізують не тільки за ініціативою, а й під безпосереднім контролем слідчого. Проведення гласних і негласних оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі, що є у провадженні слідчого, без його відома і згоди не допускається, оскільки ці заходи можуть суперечити обраній слідчим методиці та тактиці розслідування. Є нагальна потреба надати слідчому право на дачу органу дізнання вказівок про виконання конкретних оперативно-розшукових заходів, які він вважає за доцільне провести у цій слідчій ситуації.

Процесуальному характеру взаємовідносин слідчого з органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, повинна відповідати не тільки письмова форма його доручень і вказівок, а й письмова форма повідомлень про результати їх виконання. Відсутність положення про визначення письмової форми цих взаємовідносин слідчого з органами дізнання - суттєва прогалина кримінально-процесуального закону.

Варто визначити термін виконання доручень і вказівок слідчого щодо проведення оперативно-розшукових заходів. Одного посилання на їхній обов'язковий характер недостатньо. З огляду на це, доцільно було б закріпити в законі, що термін виконання таких доручень і вказівок самостійно визначає слідчий. В окремих випадках він може вирішувати питання про його продовження.

На практиці органи дізнання не знайомлять слідчого з усіма оперативними даними, зібраними в кримінальній справі.[13;111] Таке положення не можна вважати правильним, оскільки воно пов'язане із втратою значного обсягу інформації. Деталі, які оперативні працівники вважають несуттєвими для слідчого, який досконало знає кримінальну справу, можуть бути досить важливими. Крім того, без ознайомлення з первинними матеріалами, слідчому важко в повному обсязі зробити висновок про те, чи правильно формально проведено оперативно-розшукові заходи, особливо, коли йдеться про відсутність позитивного результату, чи вживали такі заходи взагалі.

Слідча робота дає кінцеві результати тільки при забезпеченні цього виду діяльності, режиму обмеженої гласності. При порушенні таємниці слідства вона стає безрезультативною і не потрібною, тобто втрачає сенс. Тому велика кількість багатоепізодних і перспективних кримінальних справ про організовані злочинні групування, про вбивства на замовлення за останні роки не були доведені до суду. Вирішення питання про співвідношення гласності та конфіденційності (таємниці) слідства вимагає об'єднання спеціальних зусиль законодавців, вчених і практичних працівників.

Cуттєвий недолік чинного КПК - відсутність належно врегульованого механізму усунення слідчим захисника підозрюваного, обвинуваченого від участі у справі. Законодавство України передбачає, хоча й не дуже чітко, що захист повинен проводитись визначеними встановленим законом засобами. Зокрема, у ст.21 КПК сказано, що підозрюваному, обвинуваченому то підсудному треба надати можливість захищатись визначеними законом засобами, а в ст.48 цього Кодексу передбачено, - що захисник зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби захисту.[2;10] Водночас ці положення зовсім не забезпечені нормою про відповідальність за їх порушення. В КПК не передбачено процедури усунення слідчим захисника з процесу, а тим більше у випадку, коли він здійснює свої повноваження на шкоду правосуддю. Усе це вимагає законодавчого закріплення в КПК України норми, яка давала б право усунути з процесу захисника, який виконує свої обов'язки щодо захисту підозрюваного, обвинуваченого з порушенням закону. У такому випадку слідчому варто надати право звертатись у суд з відповідним поданням про усунення захисника від участі у справі на досудовому слідстві, якщо він виконує свої обов'язки з порушенням закону.

Розробляючи Закон України "Про статус слідчого", треба визначити критерії щодо кількості кримінальних справ, які можуть одночасно бути у слідчого в провадженні, враховуючи те, що науково обгрунтованою нормою є не більше трьох кримінальних справ у місяць. Доцільність закріплення такого положення на законодавчому рівні зумовлена існуючими реаліями сьогодення, а у слідчого в провадженні не рідко перебуває більше двох десятків кримінальних справ. Про яку якість слідства може йтися.[6;25]

Крім того, підслідність кримінальних справ потрібно визначити з врахуванням спеціалізації слідчих, що в результаті значно підвищить якість слідства.

Отже, вирішення цих та інших теоретичних, організаційних проблем на законодавчому рівні сприятиме значному покращенню досудового слідства, а це в позитивно вплине на ефективність слідчої роботи.

2. Процесуальна самостійність та незалежність слідчого як один із принципів стадії досудового розслідування

Процесуальна самостійність і незалежність слідчого -- один із принципів стадії досудового розслідування. Ніхто, крім прокурора, начальника Головного слідчого підрозділу (управління, відділу, в відділень, старшого групи), їхніх заступників, у межах повноважень, визначених Кримінально-процесуальним кодексом і функціональними обов'язками, не може витребувати матеріали, на підставі яких слідчим відмовлено у порушенні кримінальної справи, чи саму кримінальну справу для перевірки чи яким-небудь іншим засобом втручатися в процесуальну діяльність слідчого.

Втручання в цю діяльність із метою перешкоджати всебічному, повному й об'єктивному дослідженню обставин справи або домогтися прийняття по ній незаконного рішення неприпустимо і спричиняє відповідальність, передбачену законодавством України.[16;38]

Процесуальна самостійність слідчого - це положення кримінально-процесуального законодавства, відповідно до якого слідчий самостійно приймає всі рішення про ведення слідства і здійснення слідчих дій (за винятком випадків, коли законом передбачене одержання санкції або згоди прокурора) і несе повну відповідальність за їхнє законне і своєчасне проведення.

Правом втручання в процесуальну діяльність слідчого володіють тільки прокурор і начальник слідчого відділу шляхом дачі йому письмових указівок про здійснення слідства. У той же час слідчому надане право обстоювати свою думку про основні рішення, прийняті по справі, і при цьому висловлювати свої заперечення.

Слідчий, виступаючи самостійним суб'єктом провадження досудового слідства, керується внутрішнім переконанням та вимогами закону при дослідженні обставин справи, самостійно приймає всі рішення щодо спрямування слідства та провадження процесуальних дій і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне виконання. Виняток складають спеціально зазначені в законі випадки, коли рішення слідчого повинні бути санкціоновані або затверджені прокурором або коли для їх реалізації передбачене одержання згоди від суду (судді).

Судовий контроль, прокурорський нагляд та відомчий процесуальний контроль не обмежують процесуальну самостійність слідчого, а є додатковими засобами забезпечення законності його діяльності та гарантією дотримання процесуальних прав учасників досудового слідства (ст.114 КПК України).

Згідно зі ст.114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора.[2;30]

Чинний КПК містить вичерпний перелік випадків, коли для прийняття і реалізації рішень слідчого передбачене одержання на це згоди суду (судді) або прокурора.

Про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту слідчий вносить подання до суду за згодою прокурора (ст.1652 КПК) і надалі у разі потреби - про продовження строків тримання під вартою (ст.156 КПК). Відповідно до ч.1 ст.155 КПК України у виняткових випадках запобіжний захід у вигляді утримання під вартою може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років .Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 року №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства»: «Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість даного випадку має бути обгрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді». [5;9]

Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 року наділив суди повноваженнями щодо надання слідчим органам дозволу на проведення обшуків, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою. Тому, процесуальний порядок обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є наступним. Відповідно до ч.1 ст.165 КПК України запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Стаття 1652 КПК України передбачає, що питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту своїм поданням порушує орган дізнання чи слідчий за згодою прокурора або ж сам прокурор. У поданні про обрання запобіжно заходу у вигляді утримання під вартою повинні бути зазначені прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження особи, щодо якої пропонується застосувати взяття під варту, дані про злочин, у вчиненні якого особа підозрюється, обвинувачується, кримінально-правова кваліфікація злочину, підстави, з яких пропонується обрати запобіжний захід, та доводи на користь того, що в даному випадку потрібно обрати саме взяття під варту.[2;81] Подання органу дізнання чи слідчого не може бути прийняте до провадження суду, якщо прокурор не дав згоди на порушення цього питання перед судом або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду (п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 25 квітня 2003 року).

Не може суддя розглянути подання і тоді, коли йому не надана для вивчення кримінальна справа. Однак кримінальна справа у цьому випадку не надходить до провадження суду (це вимагало б зупинення розслідування справи, реєстрації її в суді, забезпечення режиму таємності тощо), а надається безпосередньо судді органом дізнання, слідчим або прокурором. Вона не реєструється і вивчається суддею в режимі, що забезпечує нерозголошення даних досудового слідства. Ознайомлення в цьому випадку з кримінальною справою підозрюваного, обвинуваченого, їхніх захисників чи законних представників у суді законом не передбачено. У разі відмови органом дізнання, слідчим, прокурором у наданні матеріалів кримінальної справи або надання тільки копій окремих процесуальних документів суддя повертає подання прокуророві без розгляду.

Відповідно до п.3 ч.6 ст.106, частин 3 і 4 ст.1652 КПК питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути вирішене протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого, а в разі перебування особи за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не пізніше 48 годин з моменту доставки затриманого в цей пункт. «Разом з тим надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення цих строків не є підставою для відмови в його розгляді. На таке порушення суддя відповідно до ст.232 КПК зобов'язаний реагувати окремою постановою».

Та навіть дотримання органами дізнання та досудового слідства положень КПК України про те, що питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути вирішене протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого - ще не гарантує належне дотримання прав підозрюваного, обвинуваченого: «Нині в Україні склалася така правозастосовна практика, що органи дізнання або слідчі органи тлумачать можливість затримання особи до сімдесяти двох годин як своє право, а не обов'язок негайно доставити цю особу в суд для вирішення наявності підстав для взяття під варту. У зв'язку з цим затриманий часто майже три доби без жодної обґрунтованої причини перебуває в ізоляторі тимчасового затримання, і лише перед закінченням подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту надходить в суд»;

про обшук, огляд житла чи іншого володіння особи або про примусову виїмку із житла чи іншого володіння особи слідчий також вносить подання до суду за погодженням з прокурором (ч.5 ст.177, ч.4 ст.178, ч.4 ст.190 КПК);

за погодженням з прокурором він звертається з поданням до апеляційного суду про накладення арешту на кореспонденцію чи про зняття інформації з каналів зв'язку (ч.4 ст.187 КПК);

слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до суду про поміщення обвинуваченого до медичного закладу у разі проведення стаціонарних судово-медичної або судово-психіатричної експертиз (ч.1 ст.205 КПК);

слідчий за згодою прокурора звертається до суду про поміщення неповнолітнього у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років до приймальника-розподільника (ч.3 ст.73 КПК).

За згодою прокурора, слідчий звертається до суду про звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки (ст.7 КПК); у зв'язку із дійовим каяттям (ст.72 КПК); передачею на поруки (ст.10 КПК); закінченням строків давності (ст.111 КПК); про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст.73 і ст.9 КПК); про застосування амністії.

Санкція прокурора необхідна у випадках:

відсторонення обвинуваченого від посади (ст.147 КПК);

провадження обшуку (за винятком обшуку у житлі чи в іншому володінні особи - ст.177 КПК);

виїмки документів, що становлять державну таємницю (ч.3 ст.178 КПК).

Крім того, прокурор продовжує строки досудового слідства (ст.120 КПК); він затверджує постанови слідчого: про ексгумацію трупа (ч.2 ст.192 КПК); про визначення обвинуваченому та його захиснику строку для ознайомлення з матеріалами справи, якщо вони явно намагаються затягнути її закінчення (ч.5 ст.218 КПК); про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (ст.418 КПК); а також затверджує обвинувальний висновок (ч.1 ст.229 КПК).

Обшук і виїмка в приміщеннях, які займають дипломатичні представники або де проживають члени їхніх сімей, окрім виконання загальних вимог, потребують згоди дипломатичного представника і вимагають обов'язкової присутності прокурора та представника Міністерства закордонних справ.

За загальним правилом, вказівки прокурора для слідчого є обов'язковими (ч.3 ст.227 КПК). Але у п'ятьох випадках, передбачених у ч.2 статті 114 КПК України: у разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи - слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Певні обмеження процесуальної самостійності слідчого також передбачені з огляду на повноваження начальника слідчого відділу, оскільки, відповідно до ст.114-1 КПК України - начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.

Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого. Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов'язковими для виконання. Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 114 КПК. незалежність слідчий процесуальний самостійність

Незважаючи на те, що функція досудового слідства в системі кримінального судочинства має специфічний і досить самостійний характер, слідчі залишаються в адміністративно-організаційній залежності від прокуратури та органів дізнання в системі МВС, СБУ та ДПА, завдання яких значно ширші від тих, що покладаються на органи досудового слідства. А звідси - значний вплив на слідчих відомчих інтересів, поєднання процесуальної діяльності з іншими видами діяльності, обвинувальний ухил, суміщення суперечливих процесуальних функцій. Зокрема, Маляренко В.Т. зазначає, що: «Аналіз свідчить, що сучасне законодавство тільки декларує процесуальну самостійність слідчого як визначальну засаду досудового слідства, але така самостійність відсутня, оскільки законодавство не містить у собі системи правових гарантій її забезпечення».[11;4]

Слідчий не може повною мірою реалізувати свою процесуальну незалежність і самостійність у розслідуванні, оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень у справі, якщо прокурор наділений правом давати вказівки про притягнення певної особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, обсяг обвинувачення.

Вирішення цих питань безпосередньо пов'язано з правом слідчого оцінювати зібрані ним докази у кримінальній справі за своїм внутрішнім переконанням, а коли він визнає таким чином, що цих доказів достатньо, то тільки тоді виносить постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого. Окрім цього, законодавець вказує на повну відповідальність саме слідчого, а не прокурора за законне і своєчасне прийняття рішення і проведення слідчих дій. Законодавець не робить винятку для таких рішень та слідчих дій, які проводяться слідчим за письмовою вказівкою прокурора.

Правовий захист слідчого.

Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого визначаються як система нормативно передбачених умов і засобів, яка забезпечує можливість безперешкодного практичного виконання слідчим своїх повноважень відповідно до вимог закону та внутрішнього переконання, сприяє уникненню впливу будь-яких небажаних дій, вчинків та посягань ззовні. Слідчому, безумовно, потрібні гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності, адже це суттєвий важіль у протидії широкому колу осіб, які втручаються в його процесуальну діяльність (захисники, представники потерпілих, законні представники неповнолітніх підозрюваних, цивільні позивачі, цивільні відповідачі та ін.).

У системі гарантій правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого здобувачем виділено такі види: 1) засоби запобігання порушень процесуальної незалежності слідчого (прокурорський нагляд, відомчий контроль); 2) засоби актуалізації та збереження процесуальної самостійності та незалежності (судовий контроль; реалізація норм права, що забезпечують процесуальну взаємодію та захист слідчого); 3) засоби процесуального примусу (запобіжні заходи, примусові слідчі та процесуальні дії); 4) засоби державно-владного реагування на неналежну поведінку особи щодо професійної діяльності слідчого (юридична відповідальність та правові санкції).[12;19]

Притягнути слідчого до дисциплінарної відповідальності можуть тільки ті начальники органів внутрішніх справ, які наділені повноваженнями призначення його на посаду, а також начальники вищих органів досудового слідства. Дисциплінарні стягнення на слідчого за порушення норм кримінально-процесуального законодавства накладаються тільки на підставі висновку службового розслідування, затвердженого начальником ГСУ МВС, слідчого управління (відділу) ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Прояв неповаги до слідчого з боку осіб, які беруть участь у справі, у провадженні слідчих дій, або причетні до неї, а так само вчинення поза провадженням досудового слідства у справі будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до слідчого у зв'язку з його службовою діяльністю, тягнуть за собою відповідальність згідно із законом. Вчинені у зв'язку зі службовою діяльністю слідчого посягання на його життя і здоров'я, знищення чи пошкодження його майна, погроза вбивством, насильством чи пошкодженням майна, образа чи наклеп на нього, а також посягання на життя і здоров'я близьких родичів слідчого, погроза їм убивством, насильством чи пошкодженням майна тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

Слідчий має право оскаржити до суду прийняте щодо нього рішення службових осіб, якщо вважає, що вони обмежують його професійні та особисті права, принижують його честь і гідність.

Органи досудового слідства здійснюють свої повноваження згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством. Ніхто, крім суду, прокурора, безпосереднього начальника слідчого підрозділу та вищих керівників слідчих управлінь (відділів), їх заступників, які діють у межах повноважень, визначених Кримінально-процесуальним кодексом України, не може витребувати у слідчого кримінальну справу для перевірки стану розслідування, вивчення і дачі у ній вказівок, визначення кваліфікації злочину чи в будь-який інший спосіб втрутитися в його процесуальну діяльність. Слідчий не зобов'язаний давати пояснення щодо суті закінчених ним справ або справ, які знаходились у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Втручання у процесуальну діяльність слідчих неприпустиме і тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством України.[10;27]

Процесуальна самостійність та незалежність слідчого забезпечується:

1.Встановленим порядком його призначення, притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення з посади.

2. Передбаченою законом процедурою досудового слідства.

3. Забороною під загрозою відповідальності втручання в процесуальну діяльність слідчих осіб, які не мають на те повноважень.

4. Створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності слідчих.

Гарантії процесуальної незалежності слідчого, включаючи заходи його правового захисту, які передбачені кримінально-процесуальним законодавством і цим наказом, поширюються на всіх слідчих органів внутрішніх справ України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими відомчими нормативними актами.

За неналежне виконання службових обов'язків слідчі несуть відповідальність у межах встановлених стягнень.

Дисциплінарними стягненнями є:

а) зауваження;

б) догана;

в) сувора догана;

г) попередження про неповну посадову відповідність;

ґ) пониження в посаді;

д) пониження у спеціальному званні на одну ступінь;

е) призупинення подання про присвоєння чергового спеціального звання на строк до 1 року;

є) звільнення за службовою невідповідністю.

Винесення виправдувального вироку у справі, яку розслідував слідчий, необґрунтоване притягнення особи до кримінальної відповідальності, скасування запобіжного заходу та інших процесуальних рішень тягне за собою дисциплінарну відповідальність слідчих за умови, якщо в процесі слідства ними були порушені норми чинного законодавства або допущена особиста недбалість чи несумлінне ставлення до виконання службових обов'язків.

Притягнути слідчого до дисциплінарної відповідальності можуть тільки начальники органів внутрішніх справ, які мають право призначати їх на посаду, а також керівники вищих слідчих органів.

З'ясовано, що юридичний зміст правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого відображається в наступному:

- правовий захист процесуальної самостійності та незалежності слідчого забезпечується реалізацією системи нормативно передбачених засобів;

- правовий захист охоплює тільки правову форму впливу на випадки небажаної поведінки (втручання, перешкоджання, ін.);

- правовий захист процесуальної діяльності слідчого розповсюджується не тільки на випадки, коли вже мають місце факти порушення його процесуальної самостійності та незалежності, а діє з моменту прийняття того чи іншого нормативно-правового документу, у якому встановлюються відповідні гарантії щодо їх забезпечення.[15;109]

Висновки

Таким чином,можна зробити наступні висновки:

1. Процесуальна самостійність та незалежність слідчого є суб'єктивним та об'єктивним аспектами реалізації його процесуального статусу. Суб'єктивні моменти обумовлені проявом внутрішнього переконання слідчого щодо прийняття рішення по кримінальній справі. Об'єктивні засади характеризують процесуальну незалежність слідчого та відображають його становище по відношенню до інших органів влади і осіб. Різниця у змісті процесуальної самостійності та незалежності слідчого не перешкоджає існуванню тісного взаємодоповнюючого зв'язку між ними, який зумовлений застосуванням однакових засобів правового захисту.

2. Правовий захист процесуальної самостійності та незалежності слідчого - це не тільки нормативне, але й практичне забезпечення відповідного статусу та процесуальних повноважень слідчого з урахуванням потреб слідчої діяльності.

Норми законодавства та підзаконних відомчих нормативно-правових актів на даний час далеко не в повній мірі забезпечують практичну реалізацію процесуальної самостійності та незалежності слідчого. Нагальними є питання нормативного та практичного врегулювання рівня прокурорського нагляду та відомчого контролю за процесуальною діяльністю слідчих, щоб методи їх здійснення не стояли на заваді у реалізації процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

Процесуальне керівництво прокурора за досудовим слідством вступає у протиріччя зі змістом процесуальної самостійності та незалежності слідчого. Повноваження керівника слідчого підрозділу мають обмежуватися вирішенням питань організаційно-методичного характеру.

3. Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого - це система нормативно передбачених умов і засобів, яка забезпечує можливість безперешкодного практичного виконання слідчим своїх повноважень відповідно до вимог закону та внутрішнього переконання в ході провадження досудового слідства. Сутність таких гарантій полягає у спрямуванні визначених правових засобів на подолання втручання (протидії) сторонніх осіб (фізичних та юридичних) у діяльність слідчого.

Гарантією реального забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого можна вважати відокремлення слідчих структур з відомчого підпорядкування та створення єдиного слідчого апарату з вертикальною підлеглістю. Це також буде слугувати об'єднанню зусиль у галузі боротьби зі злочинністю, сприяти рівномірному розподіленню навантаження на слідчих та ін.

4. Механізм правового забезпечення самостійності та незалежності слідчого представлений реальною дією усієї сукупності гарантій процесуальної діяльності. Тому для забезпечення реального впровадження гарантій процесуальної самостійності та незалежності слідчого не бажано обмежуватися лише одним важелем дії правових приписів, адже це може вказувати на однобічність самого гарантування.

Засоби правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого представлені: засобами запобігання порушень процесуальної незалежності слідчого; засобами актуалізації та збереження процесуальної самостійності та незалежності слідчого.

5. Найбільш продуктивними гарантіями процесуальної самостійності та незалежності слідчого в сучасних умовах можна визнати процесуальний примус, юридичну відповідальність та правові санкції.

Процесуальний примус передбачає можливість застосування правомірного впливу з боку органів досудового слідства на учасників процесу незалежно від їх волі і бажання шляхом змушення до вчинення відповідних дій, передбачених законом, або, навпаки, утримання від небажаних. Примусовий характер процесуальних заходів обумовлений існуванням державно-владних відносин та необхідністю виконання завдань кримінального судочинства.

Правові санкції представлені різними заходами дисциплінарного, адміністративного, кримінального та іншого процесуального забезпечення, відновлення та покарання, а юридична відповідальність - останніми двома примусовими заходами.

Cписок використаних джерел

1. Конституція України: Офіційне видання. - Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре». - 2004 рік. - С.104.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України: Офіційне видання. - Київ: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре». - 2004 рік - С.272.

3. Закон України від 20.12.1990 року «Про міліцію». - Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991 рік. - №4 - Ст.20.

4. Закон України від 23.12.1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів». - Відомості Верховної Ради України. - 1994 рік. - №11. - Ст.50.

5.Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" від 25.04.2003 № 4.

6. Проект Закону України від 04.01.2006 року № 4125 «Про статус слідчих». - Інформаційно-пошукова база Ліга: Еліт. - Версія 8.1.1.

7. Бортновська З. Реалізація права на свободу і особисту недоторканість в українському кримінальному процесі. - Право України. - 2003 рік. - №10. - С.104-11.

8. Бондаренко О.О. Функції слідчого в кримінальному судочинстві. - Запоріжжя, 2002. - С. 141-147.

9. Гончаров І. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого // Право України. - 1995. - № 7. - С. 26-27.

10. Горбачов О. Слідчі дії: термінологія, поняття, види // Акад. правових наук України. Вісн. - Х., 1997. - № 2. - С. 125-131.

11. Маляренко В.Т. Про досудове слiдство, його недолiки i реформу - Вісник Верховного Суду України. - 2004 рік. - №8. - С.2-5.

12. Охріменко С.С. Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого. - Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. - Київський національний університет внутрішніх справ. - 2007 рік. - Київ. - С.19.

13. Павлик П. М. Правові засади взаємодії слідчого з оперативними підрозділами кримінальної міліції у досудових стадіях // Запоріз юрид. ін-т. Вісн. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 2. - С. 110-115.

14. Павлик П.М. Оперативно-розшукове забезпечення розслідування злочинів у досудових стадіях кримінального процесу: - К., 1998.- С.22

15. Порощук С. Д. Статус слідчого як суб'єкта досудово-кримінальної юстиції: до історії проблеми // Запоріз юрид. ін-т. Вісн. - Запоріжжя, 1998. - № 1(3). - С. 109-114.

16. Тертишник В. Удосконалення процесуального статусу слідчого; старі та нові проблеми // Вісник прокуратури. - 2002 рік. - №1. - С.38-44.

Размещено на Allbest.ru