Персональна юрисдикція Міжнародного кримінального суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Персональна юрисдикція Міжнародного кримінального суду

Статут заснований на принципі індивідуальної кримінальної відповідальності. Під час обговорення статей, що стосуються персональної юрисдикції, представники держав нерідко займали різні позиції. По-перше, це було викликано невідповідністю правових систем, термінології і концептуального змісту багатьох юридичних понять. По-друге, утруднення викликало те, що пропонований текст Статуту не містив у собі звичну для багатьох держав структуру кримінального закону, так, наприклад, не встановлював пом'якшуючі й обтяжуючі обставини при визначенні відповідальності .

Відповідно до статті 25 Статуту, юрисдикція Суду поширюється на фізичних осіб, котрі досягли 18-літнього віку на момент вчинення злочину. Під час розробки Статуту висловлювалися різні погляди щодо розширення юрисдикції Суду на юридичних осіб. Було очевидно, що держави не входять у цю категорію. Під час обговорення проекту Франція пропонувала поширити юрисдикцію Суду також на організації, однак існували різні погляди щодо включення юридичних осіб. Деякі держави енергійно заперечували з приводу поширення юрисдикції Суду на юридичних осіб, деякі підтримували таку ідею, деякі не визначилися зі своєю позицією. Пропозиція Франції була озвучена в Римі, однак, не набравши достатньої підтримки, була відхилена .

Статут закріплює положення, відповідно до якого індивід підлягає кримінальній відповідальності й покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, якщо ця особа: a) чинить такий злочин індивідуально, разом з іншою особою чи через іншу особу, незалежно від того, чи підлягає ця інша особа кримінальній відповідальності; b) наказує, підбурює чи спонукує вчинити такий злочин, якщо цей злочин відбувається чи якщо має місце замах на цей злочин; c) з метою полегшити вчинення такого злочину підсобничає, підбурює чи будь-яким іншим способом сприяє його вчиненню чи замаху на нього, включаючи надання коштів для його вчинення; d) будь-яким іншим чином сприяє здійсненню чи замаху на вчинення такого злочину групою осіб, котрі діють із спільною метою, причому сприяння має бути навмисним, і або: і) з метою підтримки злочинної діяльності чи злочинної мети групи в тих випадках, коли така діяльність або мета зв'язана зі вчиненням злочину, що підпадає під юрисдикцію Суду; або ii) з усвідомленням наміру групи вчинити злочин; e) щодо злочину геноциду: прямо і привселюдно підбурює інших до вчинення геноциду; f) учиняє замах на вчинення такого злочину, починаючи дію, що являє собою значний крок у її здійсненні, однак злочин виявляється незавершеним по обставинах, що не залежить від намірів даної особи.

У Статуті знайшла підтвердження доктрина «відповідальності командирів». Передбачається (стаття 28 - «Відповідальність командирів і інших начальників»), що, на додаток до інших підстав кримінальної відповідальності, військовий командир чи особа, котра ефективно діє як військовий командир, підлягає кримінальній відповідальності за злочини, вчинені силами, що перебувають під його ефективним командуванням і контролем, у результаті нездійснення ним контролю належним чином над такими силами, коли така особа або знала, або мала знати, що ці сили вчиняли або мали намір вчинити такі злочини, і не вжила всіх необхідних і розумних заходів у рамках своїх повноважень для запобігання або припинення їх вчинення або для передачі даного питання в компетентні органи для розслідування і кримінального переслідування. Начальник підлягає кримінальній відповідальності за злочини, що вчинили підлеглі, котрі перебувають під його ефективною владою і контролем, у результаті нездійснення ним контролю належним чином над такими підлеглими, коли він або знав, або свідомо проігнорував інформацію, яка явно зазначала, що підлеглі вчиняли або мали намір вчинити такі злочини, злочини порушували діяльність, що підпадає під його ефективну відповідальність і контроль, і не вжив усіх необхідних і розумних заходів у рамках його повноважень для запобігання чи припинення їх вчинення або для передачі даного питання в компетентні органи для розслідування і кримінального переслідування. Стаття 33 Статуту встановлює, у свою чергу, що той факт, що злочин, який підпадає під юрисдикцію Суду, особа вчинила за наказом уряду чи начальника, військового чи цивільного, не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності, за винятком випадків, коли: a) ця особа була юридично зобов'язана виконувати накази даного уряду чи даного начальника; b) ця особа не знала, що наказ був незаконним; і c) наказ не був явно незаконним (такий, як вчинення злочину геноциду чи злочинів проти людяності).

Відповідно до статей 26 - 27 Статуту, службове становище суб'єкта не обмежує персональну юрисдикцію Суду. Положення Статуту застосовуються однаково до всіх осіб без якої б то ні було розбіжності на основі службового становища. Зокрема, службове становище як глави держави чи уряду, члена уряду чи парламенту, обраного представника чи службової особи уряду ні в якому разі не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Імунітети, чи спеціальні процесуальні норми, що можуть бути зв'язані із службовим становищем особи, відповідно до національного та міжнародного права, не мають перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції щодо такої особи.

Незважаючи на те, що в міжнародному праві чітко закріплене положення про незастосовність посилання на посадове становище у випадках міжнародних злочинів, воно носить характер звичаєвої норми виключно стосовно здійснення міжнародного кримінального правосуддя. Єдина позиція щодо застосування цього положення при притягненні відповідальних за вчинення міжнародних злочинів на національному рівні ще не виробилася .

Розглянута проблема є особливо актуальною з поглядів відповідно до принципу комплементарності юрисдикції Міжнародного кримінального суду, установленому Римським Статутом. Відповідно до цього принципу, юрисдикція Суду може бути здійснена виключно у випадках «нездатності» чи «небажання» держави переслідувати винних у міжнародних злочинах осіб на національному рівні.

У зв'язку з цим виникає питання: чи має право, чи більш того, чи зобов'язана держава притягнути посадову особу до відповідальності й тим самим порушити норми внутрішнього і міжнародного права, що гарантують імунітет від кримінальної юрисдикції визначеної категорії посадових осіб у національних судах? Питання має два рівнобіжних аспекти: по-перше, чи зобов'язана держава відповідно до Статуту ігнорувати імунітет власної посадової особи, наданий їй національним правом стосовно внутрішнього кримінального переслідування, чи визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду стосовно такої особи не означає автоматичного поширення принципів Статуту на національні кримінальні процеси? І, по-друге, чи має право держава притягати до відповідальності іноземну посадову особу, якщо такій особі гарантований імунітет відповідно до міжнародних договірних зобов'язань даної держави?

Суворо кажучи, у Римському Статуті немає положення, що зобов'язує держави змінювати своє конституційне чи кримінальне законодавство і, тим більше, порушувати міжнародні зобов'язання. Проте поставлення таких питань є цілком виправданим. Стосовно внутрішнього переслідування власних посадових осіб варто звернути увагу на те, що держави, які ратифікували Римський Статут, беруть на себе обов'язок відповідати принципу комплементарності, а це означає - притягати передбачуваних злочинців до суду на національному рівні, і хоча такий обов'язок не зазначений у Статуті дослівно, вивчивши окремі положення, можна дійти висновку про його припущення.

Починаючи з преамбули Статуту, де говориться, що «найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства, не мають залишатися безкарними і що їх переслідування має бути забезпечене як мірами, прийнятими на національному рівні, так і активізацією міжнародного співробітництва», що «обов'язком кожної держави є здійснення її кримінальної юрисдикції над особами, що несуть відповідальність за вчинення міжнародних злочинів», Статут у всіх своїх положеннях підкреслює, що притягнення до кримінальної відповідальності міжнародних злочинців є відповідальністю держав, і, тим самим, розкриває зміст принципу комплементарності, не встановлюючи, однак, ніяких конкретних зобов'язань стосовно держав-учасниць .

Таким чином, принцип комплементарності носить не тільки декларативний характер. Він створює стимул для гармонізації національного права з положеннями Римського Статуту, оскільки в разі, якщо внутрішнє законодавство містить у собі норми, що не дозволяють державі притягти до відповідальності винну в міжнародних злочинах особу, навіть за умови, що судова система не уражена і правоохоронні структури функціональні, держава може виявитися юридично «нездатною» на здійснення кримінального правосуддя стосовно такої особи і, відповідно, створити умови для здійснення юрисдикції Міжнародного кримінального суду .

Більшість національних систем надає імунітет від кримінальної юрисдикції главі держави чи уряду, членам парламенту чи уряду, представникам виборних органів влади чи урядовим чиновникам . У ряді випадків саме це положення стало головною перешкодою для ратифікації Римського Статуту через його невідповідність конституційним нормам. Для того щоб національне право відповідало положенням Статуту, держави або доповнили свої конституції, або інтерпретували Статут таким чином, щоб його положення не суперечили конституційним нормам. Як відзначає А. Кассезе, практично не було держав, що вибрали спосіб зміни конституцій щодо конкретних положень, які надають імунітет їхнім главам чи іншим вищим посадовим особам .

Доповнюючи конституцію положенням про те, що Статут їй не суперечить, держави тим самим визнали конституційний характер його положень: так зробили Франція, Іспанія і деякі інші країни. Цікаво, що Норвегія, додавши в конституцію схоже положення, не змінила статті про абсолютну недоторканність її короля, аргументуючи це тим, що ситуація, в якій дані статті конфліктували б, занадто гіпотетична і не може бути на перешкоді для ратифікації Римського Статуту .

Державна рада Бельгії проаналізувала відповідність статті 27 Статуту Міжнародного кримінального суду режимам імунітету Короля і членів Парламенту Бельгії, а також особливим процедурам, установленим для арешту і кримінального переслідування члена Парламенту чи Уряду (privileges de juridiction). Відповідно до Конституції Бельгії, Король користається абсолютним імунітетом, що поширюється як на дії, здійсненні при виконанні обов'язків, так і на всі інші: стаття 88 Конституції говорить: «Особистість Короля недоторкана...». Члени Парламенту користаються імунітетом від цивільної і кримінальної відповідальності за висловлення думок і голосування при виконанні обов'язків. Рада дійшла висновку, що стаття 27 Статуту суперечить імунітетам, які встановила бельгійська Конституція. Що стосується особливих процедур, установлених для арешту і кримінального переслідування члена Парламенту чи Уряду (privileges de juridiction), Рада відзначила, що для кримінального переслідування члена Палати чи представників Уряду потрібний дозвіл Парламенту. Таким чином, уявляється, що стаття 27 Статуту суперечить згаданим вимогам Конституції. У своєму Обґрунтуванні законопроекту бельгійський уряд відзначив, що поправки до Конституції, які слід внести для того, щоб вона відповідала статті 27 Статуту Міжнародного кримінального суду, можуть бути подані в такій заяві про перегляд Конституції. У результаті Рада дійшла висновку, що проблема може бути знята за допомогою включення в Конституцію положення про те, що держава приєднується до Римського Статуту.

Того самого притримується Державна рада Люксембургу при ухваленні рішення про відповідність положень Римського Статуту нормам Конституції Люксембургу. Визнавши, що стаття 27 Статуту не відповідає Конституції Люксембургу, яка закріплює імунітет Великого герцога і членів Парламенту й особливі процедури для арешту і кримінального переслідування членів Парламенту чи уряду, Державна рада прийняла рішення про внесення такого нового положення в Конституцію Люксембургу: «Положення Конституції не перешкоджають схваленню Римським Статутом Міжнародного кримінального суду, прийнятого в Римі 17 липня 1998 р., і виконанню зобов'язань, що випливають зі Статуту, відповідно до умов, зазначених у ньому».

Щоб не вносити поправки в конституції в частині імунітету посадових осіб, держави вдаються до тлумачення відповідних положень конституцій таким чином, щоб уникнути колізії зі Статутом. Інтерпретуючи Статут у питанні невизнання імунітетів, держави використовують такі підходи: по-перше, підкреслюється, що у Статуті йдеться виключно про кримінальну юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, а не місцевих судів, що споконвічно було вкладено в зміст конституцій; по-друге, багато держав визнають, що неприйнятність посилання на посадове положення у випадках злочинів, що складають предметну юрисдикцію Суду, є нормою звичаєвого міжнародного права, і, отже, арешт і передача такої особи Суду буде відповідати міжнародним зобов'язанням держави; і, по-третє, звертається увага на те, що вища посадова особа, чинячи подібні злочини, у цілому порушила би законність і конституційний лад і, отже, не мала би права посилатися на Конституцію, що надає їй можливість уникнути відповідальності за такі злочини .

Зокрема, при розгляді питання про відповідність норм Статуту до положень Конституції України Конституційний Суд України визнав, що неприпустимість посилання на службове становище при притягненні особи до відповідальності в разі вчинення нею діянь, на які поширюється юрисдикція Міжнародного кримінального суду, не суперечить Конституції України. Аргументовано це було тим, що, на думку Конституційного Суду України, установлення відповідальності за вчинення більшості злочинів, передбачених Римським Статутом, є міжнародно-правовим зобов'язанням України відповідно до інших міжнародно-правових документів, що набрали чинності для нашої держави. До того ж положення Статуту, що забороняють злочин геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії, розглядаються нині як звичаєва норма міжнародного права, що неодноразово підтверджували судові органи. Таким чином, їхній характер як злочинних відповідно до статті 18 Конституції не залежить від приєднання України до Статуту. Відповідно до рішення Конституційного Суду України у цій справі, положення Статуту не забороняють встановлення і не скасовують положення Конституції України про недоторканість народних депутатів України, Президента України і суддів, а лише виходять з того, що недоторканість цих осіб стосується національної юрисдикції і не може бути перешкодою для здійснення юрисдикції Міжнародним кримінальним судом щодо тих з них, котрі вчинили злочини, передбачені Статутом. Відповідно до покладеного в основу Статуту (стаття 17) принципу комплементарності, Міжнародний кримінальний суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим судом (у тому числі національним) за діяння, заборонені Статутом (стаття 20). Отже, стаття 27 Статуту, що забороняє посилання на службове становище при притягненні особи до відповідальності, не суперечить положенням Конституції України .

Ратифікація Римського Статуту без внесення змін у конституції деяких держав свідчить про те, що це найпевніше привід для нератифікації, ніж дійсно правова невідповідність. Імунітети не мають розглядатися як правовий засіб, що забезпечує безкарність службових осіб, котрі вчинили злочини, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, тим більше що йдеться про особливо тяжкі діяння, які викликають стурбованість всього світового співтовариства. Норми про неприпустимість посилання на службове становище особи як підстава звільнення від відповідальності передбачають найважливіші міжнародно-правові документи. Так, Конвенція про припинення злочину геноциду у статті IV передбачає, що особи, котрі вчинили злочини, охоплювані Конвенцією, підлягають відповідальності незалежно від того, чи є вони службовими чи приватними особами. Таким чином, Статут Суду розвиває і закріплює положення загального міжнародного права.

Персональна юрисдикція не обмежена приналежністю індивідів до громадянства держав-учасниць Статуту. Та обставина, що держава не бере участь у Статуті й не визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, не виключає можливості поширення на її громадян юрисдикції Суду. Це можливо в декількох випадках: по-перше, коли злочин відбувається на території держави-учасниці - стаття 12(2)(a); по-друге, юрисдикція Суду може бути задіяна за допомогою передачі ситуації Радою Безпеки Прокуророві, що діє на підставі глави VII Статуту Організації Об'єднаних Націй, - стаття 13(b); по-третє, держава може визнати юрисдикцію Суду стосовно вчинених злочинів - стаття 12(3).

Незважаючи на те, що стаття 86 Статуту («Загальне зобов'язання співробітничати») передбачає зобов'язання держав-учасниць усебічно співробітничати із Судом у проведенні ним розслідування злочинів, які підпадають під юрисдикцію Суду, і здійсненні кримінального переслідування за ці злочини, відповідно до статті 98 Статуту («Співробітництво щодо відмовлення від імунітету і згоди на передачу»), Суд не може звертатися з проханням про надання в розпорядження чи з проханням про допомогу, що вимагала б від запитуваної держави дій, які суперечать її зобов'язанням з міжнародного права щодо державного чи дипломатичного імунітету особи чи майна іншої держави доти, поки Суд не заручиться співробітництвом цієї іншої держави в питанні відмовлення від імунітету (1). Відповідно до другої частини цієї статті, Суд не може звертатися з проханням про передачу, що вимагала б від запитуваної держави дій, не сумісних з її зобов'язаннями по міжнародних угодах, відповідно до яких для передачі будь-якої особи Суду потрібно одержання згоди направляючої держави, якщо тільки Суд спочатку не заручиться співробітництвом направляючої держави для одержання згоди на передачу. Таким чином, Статут передбачає умови, за яких його юрисдикція може бути обмежена при укладанні відповідних угод між державами. Використовуючи закладені в Статуті можливості, Сполучені Штати Америки ініціювали укладання таких договорів з метою одержання імунітету для американських військовослужбовців, котрі виконують воєнні місії за межами території США.

Саме положення, відповідно до якого юрисдикція Суду може поширюватися на громадян держав, що не беруть участі у Статуті, стало основною причиною для відкликання підпису під Римським Статутом Адміністрацією Президента США Дж. Буша. З метою зміни цієї ситуації США протягом останніх років докладають активних зусиль, спрямованих на одержання імунітету від юрисдикції Суду для учасників своїх іноземних воєнних місій при укладанні відповідних угод у рамках статті 98 Римського Статуту. Перший договір, що гарантує американським військовим імунітет, підписаний між Америкою і Румунією. З цього виплили інші подібні угоди. Активізуючи зусилля з надання імунітету від юрисдикції Міжнародного кримінального суду військовослужбовцям США, 3 серпня 2002 року Президент Буш підписав закон (the American Servicemembers Protection Act), у завдання якого, серед іншого, входила протидія притягненню громадян США до Міжнародного кримінального суду.

Багато які вчені вважають, що розглянуті угоди не відповідають Статуту. У крайньому разі вони мали б явно передбачати зобов'язання для США порушувати в такому разі кримінальне переслідування стосовно громадянина США .

У Резолюції Асамблеї Ради Європи від 25 вересня 2002 року «Ризики для інтеграції Статуту Міжнародного кримінального суду» (Risks for the integrity of the Statute of the International Criminal Court) заявлено, що Асамблея шкодує про те, що деякі держави дотепер не приєдналися до Статуту, крім того, Рада вкрай стурбована зусиллями деяких держав уплинути на інтеграцію Статуту, зокрема укладаючи угоди про надання імунітету від юрисдикції Суду їхнім службовим особам, військовослужбовцям і іншим громадянам. Асамблея висловила думку, що подібні угоди неприйнятні в рамках норм міжнародного права, зокрема вони суперечать положенням Віденської конвенції про право договорів, відповідно до якої держави не мають починати ніяких дій, що не узгоджуються із завданнями і метою договору. У зв'язку з цим укладання угод про імунітет не відповідають зобов'язанням, які дали держави-учасниці Римського Статуту для сприяння Суду в переслідуванні й покаранні за злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду (стаття 86 Статуту), і положенню, відповідно до якого Статут застосований до всіх осіб без якої б то ні було розбіжності на основі службового становища (стаття 27). Асамблея також призвала держави, що беруть участь у Статуті, зайняти солідарну позицію щодо угод про імунітет і виразила надію, що США приєднаються до більшості демократичних держав у їхній підтримці діяльності Міжнародного кримінального суду .

У Резолюції 1336 (2003) Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2003 року підкреслюється, що «Рада Європи підтримує тих її членів і держав-спостерігачів, які відмовилися від укладання угод про імунітет, у їхній солідарності з абсолютною більшістю європейських країн, що підтримують юрисдикцію Міжнародного кримінального суду; радить тим державам, що підписали такі угоди (Азербайджан, Ізраїль, Румунія), не ратифікувати їх; наполягає на тому, щоб ті держави, які ратифікували подібні угоди (Албанія, Боснія-Герцоговина, Грузія), застосовували їх (у разі виникнення такої необхідності) тільки при чіткому дотриманні зобов'язань, які вони дали під час підписання Римського Статуту».

Незважаючи на гостру критику з боку багатьох держав і міжнародних організацій, кількість угод, укладених з метою обмеження персональної юрисдикції Міжнародного кримінального суду, неухильно зростає. Дуже симптоматично, що в преамбулі згадуваної вище резолюції 1593 (2005), прийнятої Радою Безпеки 31 березня 2005 року , міститься констатація того, що Рада «приймає до відома існування домовленостей, передбачених у пункті 2 статті 98 Римського статуту». Під час обговорення цієї резолюції на засіданні Ради Безпеки 31 березня 2005 року представник США повідомила, що після набрання чинності Римським Статутом США уклали угоди з 99 країнами - більш ніж з половиною держав-членів ООН, - для того щоб убезпечитися від імовірності передачі американських громадян Суду, і знову заявила про головне заперечення щодо тих положень Римського Статуту, згідно з якими юрисдикція Суду поширюється на громадян, у тому числі державних офіційних осіб, тих держав, що не є учасницями Римського Статуту .

Особливої політичної гостроти питання про обмеження персональної юрисдикції Міжнародного кримінального суду набуло у зв'язку з установленням так званої «виключної юрисдикції» у пункті 6 резолюції 1593 (2005), відповідно до якого «на громадян, нинішніх чи колишніх посадових осіб або співробітників, що прибули до Судану з-за кордону з держави, що не є учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду, поширюється виключна юрисдикція цієї держави стосовно всіх передбачуваних дій чи бездіяльності, обумовлених чи зв'язаних з операціями в Судані, організованих чи санкціонованих Радою чи Африканським союзом, якщо тільки ця держава в ясно вираженій формі не відмовилося від такої виключної юрисдикції». Таке рішення Рада Безпеки прийняла на підставі статті 16 Римського Статуту, що передбачає, що ніяке розслідування чи кримінальне переслідування не може починатися або проводитися Міжнародним кримінальним судом протягом періоду в 12 місяців після того, як Рада Безпеки звертається з проханням з цього приводу.

Раніше той самий механізм обмеження персональної юрисдикції Суду використовувався Радою Безпеки в резолюції 1422 (2002), прийнятої 12 липня 2002 року, в якій Рада просила, «щоб у разі виникнення справи, що стосується нинішніх чи колишніх офіційних осіб чи персоналу будь-якої держави, що представляє контингент, яка не є учасницею Римського статуту, відносно дій чи бездіяльності у зв'язку із заснованими чи санкціонованими Організацією Об'єднаних Націй операціями, Міжнародний кримінальний суд протягом 12-місячного періоду, що починається 1 липня 2002 року, не починав і не проводив розслідування чи судового переслідування у зв'язку з будь-якою такою справою, якщо тільки Рада Безпеки не прийме рішення про інше», і заявив про свій намір відновляти це прохання за тих самих умов 1 липня кожного року на наступні 12-місячні періоди так довго, як це може бути необхідним». Аналогічну резолюцію прийняла Рада Безпеки й 2003 року. Власне кажучи, Рада Безпеки почала своє співробітництво з Міжнародним кримінальним судом з часового обмеження його персональної юрисдикції, що нерідко розцінювалося як недоречне і ризиковане втручання в юрисдикційну систему незалежної судової установи. У червні 2004 року Рада Безпеки не відновила прохання, що вона висловлювала в попередні роки. Генеральний Секретар ООН розцінив це як значний внесок у зусилля Організації із заохочення справедливості й панування права в міжнародних справах.

суд кримінал конвенція геноцид

Література

Кулеба Д. Що сталося з Римским Статутом в Україні // Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 39 - 56.

Морозов С.М. Прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду // Адвокат. - 2002. - № 6. - С. 23 - 28.

Лавринович О. В. Основні проблемні питання імплементації положень Римського Статуту Міжнародного кримінального суду // Український часопис міжнародного права. - №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 14 - 19.

Селівон М.Ф. Проблеми констітуційності Римського Статуту Міжнародного кримінального суду //Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 20 - 25.

Скомороха В.Е. Римський Статут Міжнародного кримінального суду: питання констітуційності // Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 26 - 35.

Ярмиш О.Н., Сироїд Т.Л. Реалізация універсальної юрисдикції Міжнародного кримінального суду: проблеми и перспективи // Український часопис міжнародного права. - №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 57 - 60.

Размещено на Allbest.ru