Питання юрисдикції у дискусіях про Статут міжнародного кримінального суду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання юрисдикції у дискусіях про Статут міжнародного кримінального суду

Питання юрисдикції у дискусіях про Статут міжнародного кримінального суду

Під впливом сприятливих політичних умов, зв'язаних із закінченням «холодної війни», ідея створення постійного судового органу, що має міжнародну кримінальну юрисдикцію, одержала інтенсивний доктринальний і практичний розвиток. 21 серпня 1989 року представник Тринідаду і Тобаго в Організації Об'єднаних Націй запропонував включити до порядку денного сорок четвертої сесії Генеральної Асамблеї ООН питання про заснування міжнародного кримінального суду з юрисдикцією щодо трансграничної торгівлі наркотичними засобами. Так було реанімовано обговорення проблеми міжнародної кримінальної юрисдикції на політичному рівні.

4 грудня 1989 року Генеральна Асамблея в пункті 1 резолюції 44/39 запропонувала Комісії в роботі над проектом Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства розглянути питання про утворення міжнародного кримінального суду чи іншого міжнародного судового механізму з юрисдикцією над особами, котрі вчинили злочини, визначені в Кодексі, включаючи осіб, залучених у трансграничний обіг наркотиків. Пункт порядку денного був озаглавлений: «Міжнародна кримінальна відповідальність окремих осіб і утворень, що беруть участь у незаконному обігу наркотичних засобів через національні кордони й іншій транснаціональній кримінальній діяльності: заснування міжнародного кримінального суду з юрисдикцією, що поширюється на такі злочини». Представники ряду держав висловлювали думку, що існує гостра необхідність у міжнародному підході до глобальної проблеми злочинності в зв'язку з незаконним обігом наркотиків, причому такий підхід допоможе деяким національним юридичним системам, на які припадає непропорційно велика частка тягаря переслідування учасників міжнародного незаконного обігу наркотиків . Такий підхід міг би допомогти в боротьбі з зазіханнями наркомафії на судові правові механізми в цих державах, а також дозволив уникнути потенційних наслідків поширення юрисдикції великих і могутніх країн за межі їхніх власних національних кордонів. Визнавалося, що міжнародний кримінальний суд міг би стати спеціалізованим механізмом для розгляду міжнародних злочинів компетентним і негайним чином, який має переваги перед національними судами різних держав з погляду неупередженості, об'єктивності й послідовності, а також дозволив пом'якшити проблему екстратериторіальної юрисдикції. Передбачалося, що цей суд не буде заміняти національну юрисдикцію, оскільки він матиме юрисдикцію тільки щодо узгодженого переліку міжнародних правопорушень і не порушуватиме державного суверенітету, оскільки необхідною умовою буде згода держав.

У своїх резолюціях 45/41 від 28 листопада 1990 року і 46/54 від 9 грудня 1991 року Генеральна Асамблея запропонувала Комісії провести подальший розгляд і аналіз проблем, що стосуються питання про орган міжнародної кримінальної юстиції, включаючи питання про утворення міжнародного кримінального суду, однак без спеціального згадування про обіг наркотиків.

Період з 1989 по 1998 рік прихильники заснування постійного міжнародного кримінального суду називають «десятиліттям надії». Політична ситуація у світі сприяла втіленню в реальність надій на реалізацію концепції міжнародної кримінальної юрисдикції - надій, що ще недавно здавалися незбутніми. Вибір оптимальної моделі юрисдикції викликав гостру наукову дискусію, в якій брали участь видатні вчені, котрі здійснили неоціненний внесок у становлення міжнародної кримінальної юстиції .

При всій розмаїтості модифікацій, що пропонувалися, у середині 90-х років превалювала думка, що існують два варіанти створення постійно діючого органу кримінальної юстиції: 1) багатостороння міжнародна угода; 2) рішення Ради Безпеки. Основними аргументами, що висувалися на користь другого варіанта, при якому юрисдикція міжнародного кримінального суду була б аналогічною юрисдикції діючих трибуналів ad hoc Трибуналу, було те, що, як передбачалося, він дозволив би уникнути повільності договірного механізму юрисдикції. Цей варіант здавався багатьом аналітикам єдиною моделлю, що відповідає правовим і практичним вимогам ситуації. З цього приводу К. Амбос (Ambos) писав: «Модель Ради Безпеки є специфічною примусовою мірою, що може бути виправдана тільки у виключних випадках, що вимагають ad hoc юрисдикції. Фактично, у такій ситуації заснування Міжнародних ad hoc трибуналу може бути засноване на главі VII Статуту ООН з дуже переконливими аргументами» . Проте договірна форма міжнародної юрисдикції одержала більше число прихильників.

1991 року Комісія прийняла в першому читанні проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства і передала його урядам для коментарів і зауважень. 1992 року Комісія утворила спеціальну Робочу групу з питань міжнародної кримінальної юрисдикції, яка дійшла висновку, що міжнародний кримінальний суд необхідно заснувати за допомогою прийняття статуту - багатобічного договору. Такий суд повинний мати юрисдикцію над індивідами. Його предметна юрисдикція має обмежуватися міжнародними злочинами, визначеними в чинних міжнародних договорах, включаючи, але не обмежуючись, злочини, визначені в Кодексі злочинів проти миру і безпеки людства. Держава повинна мати можливість стати учасницею статуту, не будучи при цьому учасником Кодексу. Доступ у суд має бути відкритий для держав-учасниць статуту і, з певними умовами, інших держав.

Передбачалося, що такий суд повинний мати юрисдикцію над індивідами. Його предметна юрисдикція має обмежуватися міжнародними злочинами, визначеними в чинних міжнародних договорах, включаючи, але не обмежуючись, злочинами, визначеними в Кодексі злочинів проти миру і безпеки людства. Держава повинна мати можливість стати учасницею статуту, не стаючи при цьому учасником Кодексу. Доступ у суд має бути відкритий для держав-учасниць статуту і, за певних умов, інших держав . Комісія міжнародного права констатувала, що вона завершила аналіз питання про створення міжнародного кримінального суду, який поставила Генеральна Асамблея 1989 року, і запропонована робочою групою структура може бути цілком ефективною .

У резолюціях 47/33 від 25 листопада 1992 року Генеральна Асамблея доручила Комісії продовжити роботу над питанням за допомогою розробки проекту статуту міжнародного кримінального суду, зробивши це питання пріоритетним .

1993 року Комісія вирішила знову утворити робочу групу, що стала називатися «Робоча група по проекту статуту міжнародного кримінального суду». Ця група здійснила велику роботу, підготувавши проект статей з коментарями . Детальному дослідженню проекту статуту міжнародного кримінального суду, порядку його заснування, організації, юрисдикції і функціонування присвячена одинадцята доповідь Спеціального Доповідача Д. Тиама .

На своїй 45-й сесії Комісія розглянула Доповідь Робочої групи . Резолюцією 48/31 від 9 грудня 1993 року Генеральна Асамблея запропонувала державам подати Генеральному секретареві зауваження по проектах статей, що підготовила Робоча група, і доручила Комісії міжнародного права продовжити свою роботу з цього питання в першочерговому порядку .

1994 року на своїй 46-й сесії Комісія міжнародного права, розглянувши доповідь Робочої групи , схвалила статут, який вона запропонувала, і рекомендувала скликати дипломатичну конференцію для його розгляду і прийняття міжнародної конвенції про заснування міжнародного кримінального суду . У резолюції 49/53 від 9 грудня 1994 року Генеральна Асамблея ухвалила заснувати спеціальний комітет, відкритий для всіх держав-членів ООН і спеціалізованих установ, «для огляду основних питань сутності й адміністративних питань, що випливають із проекту статуту, який розробила Комісія міжнародного права, і розгляду у світлі такого огляду питання про заходи щодо скликання міжнародної конференції повноважних представників». На наступній сесії планувалося розглянути доповідь комітету, письмові зауваження і прийняти рішення про скликання конференції з прийняття конвенції про створення міжнародного кримінального суду. Однак таке рішення не було прийнято. Відзначивши, що між державами-учасницями Спеціального комітету зберігаються розбіжності в думках, Генеральна Асамблея резолюцією 50/46 від 11 грудня 1995 року ухвалила заснувати Підготовчий комітет, у завдання якого входила підготовка проекту прийнятної для більшості зведених текстів конвенції про міжнародний кримінальний суд, що міг би бути переданий на конференцію .

Необхідно було розробити проект заснування суду, заснованого на договорі, у рамках якого суверенні держави мали погодитися з обмеженнями, що накладаються на них юрисдикцією даного суду. Перед Комітетом було поставлене важке завдання домогтися згоди безлічі держав із приводу точних формулювань обсягу і меж міжнародної кримінальної юрисдикції. Робота над проектом статуту і його обговорення знайшли істотні розбіжності в поглядах на природу міжнародної кримінальної юрисдикції й оптимальні форми її здійснення .

Під час обговорення доповідей Спеціального комітету із заснування Міжнародного кримінального суду на засіданнях Шостого Комітету виражалася надія, що заснування єдиного постійного суду усуне потребу у введенні спеціальних трибуналів і сприятиме стабільності й послідовності в здійсненні міжнародної кримінальної юрисдикції. Широко обговорювався принцип взаємозалежності між міжнародною і національною юрисдикцією . У резолюції 51/201 від 17 грудня 1996 року Генеральна Асамблея констатувала, що основні питання сутності й адміністративні питання поки не вирішені, і ухвалила продовжити мандат Підготовчого комітету . Резолюцією 52/160 від 15 грудня 1997 року Генеральна Асамблея ухвалила, що Конференція для завершення підготовки і прийняття конвенції про заснування міжнародного кримінального суду буде проведена в Римі в період з 15 по 17 липня і доручила Підготовчому комітету перепровадити Конференції підготовлений ним текст проекту конвенції .

У процесі обговорення проекту Статуту статті, що стосуються юрисдикції Міжнародного кримінального суду, були предметом найбільш гострих суперечок. Цього слід було очікувати, оскільки вони являють собою значну складність як за своєю природою, так і за характером зв'язаних з ними політичних інтересів, що стосуються проблем державного суверенітету [див.: 244, 128 - 141; 245, 141 - 152]. Значні труднощі викликало кожне питання, зв'язане з юрисдикцією. Держави виявляли різні підходи до їх вирішення. Розбіжності нерідко носили серйозний концептуальний характер .

Під час обговорення Статуту гостру дискусію викликало принципове питання: чи надасть Статут Суду автоматичну юрисдикцію щодо всіх основних злочинів заздалегідь, або країни в кожному конкретному випадку будуть мати можливість погоджуватися чи не погоджуватися на визнання юрисдикції Суду. Держави одностайно підтримували автоматичну юрисдикцію Суду над злочинами геноциду. Однак щодо юрисдикції над іншими основними злочинами - злочинами проти людяності й воєнних злочинів - думки розбігалися. Стосовно воєнних злочинів і злочинів проти людяності ряд держав ратував за механізм «приєднання», що, перш ніж Суд зможе розпочати розгляд справи, вимагає згоди однієї чи декількох визначених держав (наприклад, держави-учасниці Статуту, держави, громадянином якої є обвинувачуваний, держави, на території якої вчинено злочин) .

Делегації деяких держав заперечували проти пропозиції про автоматичну юрисдикцію, доводячи, що цей принцип підриває право держави переслідувати дані злочини за допомогою своїх внутрішніх судових органів. Прихильники автоматичної юрисдикції затверджували, що наявність останньої зовсім не означає, що в держави немає права переслідувати такі злочини; вони підкреслювали, що держава має добровільно приєднатися до угоди, уступаючи частину своїх повноважень. До того ж у положеннях Статуту, що забезпечують комплементарність щодо внутрішньодержавних систем, державам надаються гарантії від надмірних претензій Міжнародного кримінального суду, якщо їхні внутрішньодержавні органи готові і здатні здійснювати судове переслідування.

Як виявилося в процесі обговорення, різні держави відстоювали концепції міжнародної юрисдикції, які суттєво розрізняються, що знайшло відбиття в дискусії про співвідношення функцій Суду і Ради Безпеки. Група держав, у першу чергу п'ять постійних членів Ради Безпеки (Китай, Франція, Росія, Велика Британія і США), дотримувалися моделі суду, що підлеглий Раді Безпеки й має суттєво обмежені можливості. Прихильники цієї моделі затверджували, що складність оцінки ситуацій загрози міжнародному миру потребує обов'язкової участі Ради Безпеки в рішеннях про доречність утручання Суду. Ці держави ратували за таке положення, при якому Суд мав би право розглядати ту чи іншу ситуацію лише в тому разі, якщо вона вже включена до порядку денного Ради Безпеки, і лише із санкції Ради Безпеки. У такому разі Суд опинявся під твердим контролем з боку Ради Безпеки і значною мірою перетворювався на аналог існуючих міжнародних трибуналів. Така позиція зустріла активну протидію. Головний довід, що висувався проти цієї пропозиції, полягав у тому, що надання Раді Безпеки права участі в доборі справ політизувало б правосуддя. Багато які держави категорично заперечували проти контролю над Судом з боку Ради Безпеки і наполягали на розширенні його компетенції. Після тривалих дискусій значне число прихильників одержав так називаний «Сінгапурський компроміс» - пропозиція, відповідно до якої Суд не має одержувати санкцію з боку Ради Безпеки, однак Раді Безпеки надається певна роль у справах, зв'язаних із загрозою міжнародному миру. «Сінгапурський компроміс» позбавив постійних членів Ради Безпеки аргументів на користь надання Раді права попереднього санкціонування. Відповідно до Сінгапурського компромісу, Раді Безпеки надається певна роль у справах, зв'язаних із загрозою міжнародному миру і безпеці. Якщо в конкретній ситуації Рада Безпеки дійсно не зверне увагу на втручання Суду, вона зможе не допустити слухання відповідної справи .

Відповідно до пропозиції Сінгапуру, Суд утримається від розслідування справи, тільки коли Рада Безпеки прийме про це спеціальне позитивне рішення і порекомендує Суду цією справою не займатися. Таке правило не дозволить жодній країні накладати вето на участь у справі Міжнародного кримінального суду; тільки голосування більшості членів Ради Безпеки зможе припинити судове переслідування. Канада внесла доповнення до пропозиції Сінгапуру, спрямоване на забезпечення незалежності й неупередженості Міжнародного суду: відповідно до цієї пропозиції, директива Ради Безпеки автоматично втрачає силу після закінчення дванадцяти місяців, якщо не продовжується одноголосно.

Великі розбіжності викликала проблема так називаного «пускового механізму», що викликає здійснення міжнародної юрисдикції. Під час обговорення цього питання держави різко розійшлися з питання про це, хто саме має бути наділений правом ініціювати справу в суді (наприклад, чи має це бути Прокурор чи спеціально уповноважені на те держави). Принципове питання полягало в тому, чи буде Прокурор мати право подавати скаргу в суд за власною ініціативою (ex officio - внаслідок займаної посади) чи ж таке повноваження буде збережено виключно за Радою Безпеки і певними державами . Неурядові організації та держави-однодумці доводили, що надання права передавати ситуацію в Суд виключно державним чи міжурядовим структурам підірве й довіру до Суду, і його ефективність, оскільки держави, як правило, неохоче подають скарги проти якоїсь іншої держави на порушення ним прав його ж власних громадян. Про неефективність подібного пускового механізму, на їхню думку, свідчить той факт, що держави не користаються діючими міждержавними механізмами подачі скарг, передбаченими в ряді міжнародних і регіональних документів, наприклад Хартією прав людини і народів Організації африканської єдності (ОАЄ), Американською конвенцією по правах людини, Міжнародним пактом про цивільні й політичні права та Конвенцією проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання. Неурядові організації та держави-однодумці запропонували надати Прокуророві повноваження порушувати судовий розгляд на основі інформації, отриманої з інших надійних джерел, таких, як інші органи ООН, міжурядові органи і неурядові організації.

Супротивники незалежності Прокурора побоювалися, що надання Прокуророві повноважень ex officio дасть йому занадто велику владу, унаслідок чого виникне загроза зловживань. Прихильники незалежності Прокурора відзначали, що прецедент таких повноважень утворений колишніми трибуналами для Югославії та Руанди, причому на прикладах обох трибуналів видно, що надання Прокуророві повноважень незалежно порушувати справи в суді не приводило до зловживань. Крім того, захист від зловживань буде забезпечений визначенням кола дискреційних повноважень Прокурора й інших процедурних гарантій. У цілому розробка Статуту являла собою складний процес, під час якого, крім подолання правових і політичних розбіжностей, гострі дискусії викликало питання про майбутнє застосування Статуту . Було очевидно, що яким би досконалим ні був його текст, неможливо передбачити всі тенденції розвитку міжнародної злочинності, і в якийсь момент може виявитися, що він потребує подальших удосконалень і змін.

Під час дискусій Підготовчий комітет послідовно визначав і конкретизував розбіжності між державами і, коли це було можливо, домагався одноголосності щодо тексту Статуту. Проте проект Статуту містив чимало спірних положень, щодо яких учасники так і не прийшли до єдиної думки: до березня 1998 року в тексті містилося 1700 таких положень.

Під час сесії, проведеної 16 березня - 3 квітня 1998 року, Підготовчий комітет завершив підготовку проекту угоди про заснування Міжнародного кримінального суду. На засіданні 16 березня 1998 року комітет ухвалив здійснювати свою роботу в рамках робочих груп (група по юрисдикційних питаннях працювала під головуванням Е. Курулі) . 1 квітня 1998 року Підготовчі доповіді вищезгаданих робочих груп були затверджені , і на засіданні 3 квітня 1998 року Підготовчий комітет затвердив текст проекту статуту міжнародного кримінального суду і проект заключного акта .

У результаті кропіткої і тривалої роботи на дипломатичну конференцію в Римі був поданий проект Статуту. Дипломатична конференція Організації Об'єднаних Націй була проведена 15 червня - 17 липня 1998 року в Римі. У роботі Конференції брали участь делегації 160 держав, а також представники організацій і інших суб'єктів, які одержали від Генеральної Асамблеї постійне запрошення брати участь як спостерігачі. Конференція створила Комітет повного складу (під головуванням Ф. Кірша) і Редакційний комітет (голова - М.Ч. Бассіуні). Комітету повного складу був доручений розгляд проекту конвенції про заснування міжнародного кримінального суду, прийнятого Підготовчим комітетом, а Редакційному комітету - координація і доробка проектів усіх переданих йому текстів без зміни їхньої сутності. Комітети вдало провели найскладнішу роботу . На основі результатів обговорень, завдяки діяльності робочих груп, інтенсивних переговорів і розумних компромісів, був розроблений дуже ретельно збалансований текст, націлений на досягнення широкої згоди .

Незважаючи на песимістичні очікування, 17 липня 1998 року Дипломатична конференція повноважних представників під егідою Організації Об'єднаних Націй прийняла Статут, і був заснований Міжнародний кримінальний суд, уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства. Статут прийнятий при голосуванні 120 - «за», 7 - «проти» і 21 - котрі утрималися.

Три держави - Китай, Сполучені Штати Америки й Ізраїль - виклали причини, з яких вони голосували проти. Китай вважав, що повноваження, надане Палаті попереднього провадження і зв'язане із затвердженням клопотань Прокурора, було недостатнім і що Статут слід приймати консенсусом, а не голосуванням. Основне заперечення Сполучених Штатів стосувалося концепції юрисдикції та її застосування щодо держав-неучасниць. Представники США також заявили, що у Статуті має бути визнана роль Ради Безпеки у визначенні вчинення акту агресії. Як пояснює Девід Дж. Шеффер, глава делегації США на Дипломатичній конференції ООН із встановлення Постійного Міжнародного кримінального суду перед Комітетом з міжнародних відносин Сенату США 23 липня 1998 року, конференція прийняла форму юрисдикції, що поширюється на держави, які не є учасницями договору. США намагалися внести в текст поправку, відповідно до якої учасниками договору мають бути обидві ці держави чи, як мінімум, вимога обов'язкової згоди на здійснення юрисдикції суду з боку держави, громадянином якої є особа, обвинувачувана у вчиненні злочину. Особливі заперечення у представників США викликала та обставина, що на багатонаціональні сили з підтримки миру, що діють у країні, яка приєдналася до договору, пошириться юрисдикція суду, навіть у тому разі, якщо держава, громадянами якого є військовослужбовці миротворчих сил, не бере участі в договорі. На думку представників США, це не тільки суперечить найбільш фундаментальним принципам договірного права, але і сковує можливості Сполучених Штатів у використанні своїх збройних сил для виконання союзницьких зобов'язань і участі в багатонаціональних операціях, включаючи гуманітарні інтервенції .

Позиція США з питань юрисдикції Міжнародного кримінального суду одержує докори в «подвійних стандартах», однак залишається досить послідовною і не перетерплює істотних змін . Ставлення США до юрисдикції Міжнародного кримінального суду нерідко називають «головним розчаруванням» на шляху його заснування. Як бачимо, незважаючи на всі зусилля, досягти компромісу, що задовольняє всіх учасників переговорного процесу, не удалося. Римський Статут, як пише А. Кассезе, «несе на собі відбиток серйозних політичних і дипломатичних розбіжностей» .

Україна брала активну участь у підготовці проекту Статуту Суду та проведенні підготовчої роботи із заснування Суду. Свідченням цього була участь делегації України у Дипломатичній конференції. Наша держава підписала Римський Статут 20 січня 2000 р. і розпочала роботу по підготовці до ратифікації цього важливого міжнародного-правового акту.Участь України в Римському Статуті повною мірою відповідатиме національним інтересам нашої держави. Вона буде ще одним підтвердженням відданості України загальновизнаним принципам демократії та верховенства права, зокрема, у контексті її євроінтеграційних прагнень. Належне функціонування Суду та якнайскоріший початок розгляду ним справ розглядається Європейським Союзом як важлива складова системи міжнародної безпеки в цілому і, зокрема, спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. Європейська Рада та Комісія ЄС вважають ратифікацію Римського Статуту суттєвим елементом переговорів з державами, які прагнуть до вступу в ЄС або до укладення з ним угод про асоційоване членство .

Прийняття Римського Статуту стало видатною подією, серйозним кроком вперед у боротьбі з безкарністю. Оцінюючи значення заснування Міжнародного кримінального суду, Генеральний Секретар Організації Об'єднаних Націй Кофі Аннан заявив: «У даний час у сфері міжнародного кримінального правосуддя діє всеосяжний правовий і організаційний режим, що, безсумнівно, уплине на поведінку держав і, що ще більш важливо, буде визначати і формувати поведінку індивідуумів. Багато чого ще має бути зроблено для того, щоб увести цей режим у дію і зробити його ефективним. Я звертаюся із закликом до держав не тільки якомога швидше заявити про свою згоду визнати обов'язковість Римського Статуту, але і підтримувати всіма можливими важливими способами місію Суду» .

суд юрисдикція кримінал

Література

1) Кулеба Д. Що сталося з Римским Статутом в Україні // Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 39 - 56.

2) Морозов С.М. Прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду // Адвокат. - 2002. - № 6. - С. 23 - 28.

3) Лавринович О.В. Основні проблемні питання імплементації положень Римського Статуту Міжнародного кримінального суду // Український часопис міжнародного права. - №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 14 - 19.

4) Селівон М.Ф. Проблеми констітуційності Римського Статуту Міжнародного кримінального суду //Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 20 - 25.

5) Скомороха В.Е. Римський Статут Міжнародного кримінального суду: питання констітуційності // Український часопис міжнародного права. - № 4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 26 - 35.

6) Ярмиш О.Н., Сироїд Т.Л. Реалізация універсальної юрисдикції Міжнародного кримінального суду: проблеми и перспективи // Український часопис міжнародного права. - №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). - 2003. - С. 57 - 60.

Размещено на Allbest.ru