Форми та методи забезпечення правових послуг у соціальній роботі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Факультет соціальних технологій

Кафедра соціальної роботи

Контрольна робота

З навчальної дисципліни: «Правові засади соціальної роботи»

На тему: «Форми та методи забезпечення правових послуг у соціальній роботі»

Виконала: студентка 2 курсу

Групи ЗСР-72

Крючкова Богданна Валеріївна

Київ-2009

План

Вступ

Законодавство України, дотичне до надання соціальних послуг

Регламентація відносин соціальної роботи в Україні

Соціальні стандарти

Фахове регулювання соціальної роботи

Висновки

Використана література

Вступ

Соціальна робота взаємопов'язана із державною політикою, передусім соціальною політикою, реалізацією концепції прав людини, правовим регулюванням соціальної сфери, правовою культурою суспільства, соціальними умовами різних суспільних груп. Дії соціальних працівників залежать не тільки від етичних принципів, теоретичних моделей, суспільних установок, професійної компетентності, а й від законодавчих норм. Законодавство забезпечує правовий статус соціальної роботи, створює правові умови для ефективного регулювання діяльності соціальних служб і системи соціальної підтримки населення.

У багатьох країнах чимало питань регулювання практики соціальної роботи делеговано фаховим асоціаціям соціальних працівників, що посилює відповідальність професійної спільноти за дотримання фахових стандартів. У пострадянських країнах правове регулювання соціальної роботи є винятковою прерогативою держави, і ключову роль в її правовому забезпеченні відіграють рішення органів державної влади.

Українське законодавство перебуває на етапі свого становлення, а тому воно постійно змінюється, доповнюється: ухвалюються не завжди узгоджені між собою нові законодавчі акти, нормативно-правові документи, які покликані забезпечити юридичне підґрунтя для розв'язання різнопланових соціальних проблем.

Україна ратифікувала чимало міжнародних та європейських конвенцій і декларацій, які поки що здебільшого не знайшли свого відображення в нормах українського законодавства. Хоча Конституція України проголосила принцип пріоритету міжнародного права над національним, але у практиці соціальної роботи реалізувати це складно. Наприклад, у Конвенції про права дитини стверджується, що кожна дитина має право на виховання в сім'ї, однак в Україні сотні тисяч дітей позбавлені батьківського піклування і перебувають у стаціонарних закладах.

Немало українських законів ухвалювали без належного фінансового обґрунтування, внаслідок чого цілком прийнятні, гуманні норми законів не працюють. Іноді законодавство не передбачає реального механізму впровадження, інструментів реалізації системи допомоги чи контролю, як це сталося, наприклад, із Законом «Про попередження насильства в сім'ї».

Багато українських законів є рамковими або законами непрямої дії, які часто містять формулювання: «Вимоги (стандарти, порядок тощо) розробляє Кабінет Міністрів України в установленому порядку». Інколи клієнтам соціальних служб, представникам їхніх інтересів непросто знайти ці підзаконні акти, або вони не розроблені взагалі, і тому норма закону не діє.

За такої нестабільності законодавчої бази соціальним працівникам доводиться постійно стежити за змінами до законодавства, ухваленням інших нормативно-правових актів. Загалом в Україні тривають пошуки моделі соціального захисту населення, відбувається формування мережі соціальних служб, які б відповідали сучасним уявленням про соціальні послуги, визначаються правові можливості для партнерства між державними й недержавними організаціями. Одночасно з ідеологічним наповненням соціальної політики держави триває процес формування законодавчого поля соціальної роботи, яке охоплює законодавство, дотичне до надання соціальних послуг, і законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи.

Законодавство України, дотичне до надання соціальних послуг

Відносини у соціальній сфері регулюють закони України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про зайнятість населення», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», «Про психіатричну допомогу», Кодекс законів про працю та ін. Вони визначають права представників соціально вразливих груп на отримання соціальної допомоги, зокрема на соціальне обслуговування.

Для практичної соціальної роботи важливими є закони «Про попередження насильства в сім'ї», «Про охорону дитинства», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», Кодекс про шлюб та сім'ю та ін. Ці акти регулюють питання, пов'язані із соціальним захистом дітей (визначають порядок вилучення дитини з родини і позбавлення батьків їхніх прав на виховання дітей, здійснення опіки над дитиною, яка не має батьківського піклування, порядок оформлення у різні дошкільні й шкільні заклади тощо).

Нормативно-правову базу також утворюють різноманітні положення, затверджені указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів, які визначають порядок діяльності певних соціальних установ: Типове положення про центри соціальних служб для молоді, Типове положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.

Важлива роль у документальному забезпеченні соціальної політики і соціальної роботи належить державним програмам, покликаним визначити пріоритети в розв'язанні соціальних проблем певних груп суспільства. Такими є Національна програма профілактики СНІДу, програма «Діти України» та ін.

Одним із перших нормативно-правових документів, які регулюють питання соціальної роботи, був Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001 p.), який у загальних рисах окреслив принципи і форми роботи з цими соціальними групами. У ньому витлумачено поняття «обслуговування», «супровід», «реабілітація», уточнено поняття «профілактика» з погляду теорії соціальної роботи, упроваджено в обіг поняття «соціальне інспектування». Усі вони розглядаються як види соціальної роботи. Отже, цей закон передбачив такі види соціальної роботи:

соціальне обслуговування -- робота, спрямована на задоволення потреб, які виникають у процесі життєдіяльності, що забезпечує гармонійний і всебічний розвиток дітей та молоді шляхом надання соціальної допомоги і різноманітних соціальних послуг;

соціальний супровід -- робота, спрямована на здійснення соціальних опіки, допомоги і патронажу соціально незахищених категорій дітей та молоді з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу;

соціальна профілактика -- робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров'я дітей та молоді, запобігання такому впливу;

соціальна реабілітація -- робота, спрямована на відновлення морального, психічного і фізичного стану дітей та молоді, їхніх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами і нормами;

соціальне інспектування -- система заходів, спрямованих на здійснення нагляду, аналізу, експертизи, контролю за виконанням соціальних програм і проектів, а також за умовами життєдіяльності, моральним, психічним і фізичним станом дітей та молоді, забезпеченням захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів.

Закон України «Про соціальні послуги» (2003 р.) регламентує права та обов'язки клієнтів соціальних служб і працівників, які надають соціальні послуги, визначає структуру сфери надання соціальних послуг та управління нею. Відповідно до Закону в Україні можуть надаватися такі види послуг:

а) соціально-побутові -- забезпечення продуктами харчування, м'яким і твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації; соціально-побутовий патронаж, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

б) психологічні -- надання консультацій з питань психічного здоров'я та поліпшення взаємин із соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;

в) соціально-педагогічні -- виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах; організація індивідуального навчання і виховання, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності;залучення до роботи різноманітних культурно-освітніх закладів, громадських організацій, забезпечення корекції психічного розвитку;

г) соціально-медичні -- консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримка та охорона її здоров'я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;

ґ) соціально-економічні -- задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах (надання натуральної, грошової допомоги, одноразових компенсацій);

д )юридичні -- надання консультацій з питань чинного законодавства; захист прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах; сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності тих, хто протиправно діє стосовно цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо);

є) послуги з працевлаштування -- сприяння у працевлаштуванні та соціальний супровід працевлаштованої особи;

є) допомога в професійній реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями -- медичні, психологічні, інформаційні заходи, спрямовані на створення сприятливих умов для реалізації права на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, зайнятість;

ж) інформаційні послуги -- надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); поширення просвітницьких і культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об'єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг (рекламно-пропагандистські послуги).

Відповідно до Закону послуги можуть надавати різноманітні соціальні заклади (за місцем проживання особи; стаціонарні інтернатні установи і заклади; реабілітаційні установи і заклади; установи та заклади денного перебування; установи і заклади тимчасового або постійного перебування; територіальні центри соціального обслуговування; інші заклади соціальної підтримки), які можуть бути державними, муніципальними, громадськими, благодійними, релігійними. У недержавній сфері соціальні послуги можуть надавати і фізичні особи. Діяльність недержавних організацій може здійснюватися на підставі ліцензій, довірливих відносин з державними організаціями унаслідок перемоги у конкурсах на соціальне замовлення.

Регламентація відносин соцроботи в Україні

соціальний реабілітація законодавство

Важливою особливістю закону є регламентування прав і обов'язків клієнтів і соціальних працівників у процесі надання соціальних послуг, а також відносин між ними. Законодавство гарантує соціальним працівникам право на:

профілактичний огляд і обстеження при прийнятті на роботу та диспансерний нагляд за рахунок роботодавця;

захист професійної честі, гідності та ділової репутації, у т. ч. в судовому порядку;

підвищення кваліфікації у встановленому порядку за рахунок роботодавця;

забезпечення спеціальним одягом, взуттям, інвентарем, велосипедами і проїзними квитками або виплату грошової компенсації за їх придбання;

першочергове обслуговування при виконанні службових обов'язків на підприємствах, в установах, організаціях (підприємствах зв'язку, технічного обслуговування і ремонту транспортних засобів, служби побуту, торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального господарства, міжміського транспорту та ін.).

При цьому особи, які надають соціальні послуги, зобов'язані:

сумлінно надавати соціальні послуги особам, які перебувають у складній життєвій ситуації;

у своїй діяльності керуватися основними принципами надання соціальних послуг;

поважати гідність громадян;

не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які отримують соціальні послуги;

надавати особам, яких обслуговують, вичерпну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

зберігати в таємниці інформацію, отриману в процесі виконання своїх обов'язків, а також інформацію, що може бути використана проти особи, яка обслуговується.

Розвивається й нормативно-правова база, здійснення фахової соціальної роботи з конкретними соціально вразливими групами. Так, Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» (2003 р.) окреслює умови і порядок надання соціальної допомоги колишнім засудженим, засади участі у їхній соціальній адаптації органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян. Значущість цього закону полягає в новаторському характері для України самої ідеї соціального патронажу, державної підтримки та допомоги звільненим з місць позбавлення волі особам (сприяння у працевлаштуванні, професійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побутових умов, запобігання впливу на них криміногенних факторів).

Суттєвою особливістю сучасного законодавства у сфері соціальної роботи є і проголошення права осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, на тимчасове проживання у створених місцевими органами виконавчої влади спеціальних гуртожитках або центрах соціальної адаптації. Однак з різних причин, передусім у зв'язку з фінансовими проблемами, їх діяльність ще не розпочато. Актуальним є розроблення нормативно-правових актів, які б регулювали конкретні аспекти ресоціалізації (типового положення про центр соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, та інших нових закладів, призначених для надання спеціалізованої соціальної допомоги цій групі осіб; положення щодо проходження обов'язкового профілактичного медичного огляду на туберкульоз та лікування осіб, звільнених з місць позбавлення волі; методичних рекомендацій для працівників центрів соціальних служб для молоді щодо роботи з молоддю, звільненою з місць позбавлення волі).

Соціальні стандарти

Українське законодавство, що опосередковано впливає на розвиток соціальної роботи. Важливу роль у розвитку соціальної сфери відіграють державні соціальні стандарти -- встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи, на основі яких визначають рівні основних державних соціальних гарантій.

В Україні державні стандарти регулює Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», який визначає правові засади формування і застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію основних соціальних гарантій. Будучи рамковим законом, він визначає основні терміни і поняття (державні соціальні стандарти, державні соціальні гарантії, прожитковий мінімум, соціальні норми і нормативи, нормативи витрат); принципи формування державних соціальних стандартів і нормативів; систему і класифікацію соціальних нормативів; порядок формування, встановлення і затвердження державних соціальних стандартів і нормативів.

Сферами застосування державних стандартів і нормативів відповідно до Закону є: соціальне обслуговування (перелік послуг, норми соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та дітей, які перебувають на утриманні держави, норми харчування і забезпечення непродовольчими товарами у державних і комунальних закладах соціального обслуговування), житлово-комунальне обслуговування, транспортне обслуговування та зв'язок, охорона здоров'я, забезпечення навчальними закладами, обслуговування закладами культури, побутове обслуговування, торгівля та громадське харчування.

У Законі встановлено основні державні соціальні гарантії (мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподаткований мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат), порядок їх визначення та затвердження. Відповідно до нього соціальні норми і нормативи -- це показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами (нормативи споживання, забезпечення, доходу). Сформульовані в Законі і засади фінансового забезпечення державних соціальних гарантій, які передбачають необхідність послуговуватися соціальними нормативами у розробленні бюджетів і фінансуванні витрат.

Сучасний стан і перспективи розвитку соціальної роботи в Україні потребують більшої уваги до створення системи сучасних стандартів, передовсім стандартів професійної діяльності як гарантії якості послуг.

Ефективність соціальної роботи суттєво залежить від порядку здійснення і результатів представництва інтересів клієнтів соціальними службами і фахівцями соціальної роботи. У цій справі вони можуть послуговуватися нормами Закону «Про звернення громадян», Цивільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу та ін. Наприклад, Цивільний процесуальний кодекс України регламентує участь у справі представників інтересів, котрі можуть представляти будь-яку сторону в суді. При цьому особиста участь у справі особи (позивача чи відповідача) не позбавляє її права мати в цій справі представника. Ним може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Це означає, що інтереси клієнтів соціальних служб можуть представляти в суді соціальні працівники. Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

довіреністю фізичної особи (посвідченою нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду або за місцем його проживання);

довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника (видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, підтвердженим печаткою юридичної особи);

свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, виданим відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. Фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою, яку фіксують у журналі судового засідання.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, на які має право ця особа: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи; одержувати копії рішень, ухвал; брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам; заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; користуватися правовою допомогою, ознайомлюватися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження щодо неправильності чи неповноти його ведення; прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження щодо його неправильності чи неповноти; оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.

Можливі обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути зафіксовані у виданій йому довіреності. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю повідомляють суд письмово або усною заявою у судовому засіданні.

Загалом участь у судовому процесі громадських і професійних представників інтересів соціально вразливих груп населення створює умови для розвитку в Україні такого методу соціальної роботи, як представництво інтересів (адвокатування).

Розвиток роботи в громаді спирається на таке законодавство, як закони «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про благодійництво та благодійну діяльність», а також на положення центральних і місцевих органів влади, які визначають порядок скликання зборів громадян, статут територіальної громади тощо.

Це нормативно-правове регулювання є важливим, оскільки чимало проблем соціально вразливих груп розв'язуються на рівні місцевої територіальної громади. Проте далеко не всі мешканці знають, як вони, використовуючи різні форми прямої демократії, можуть впливати на рішення місцевої влади і на місцеву соціальну політику.

Згідно із Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» право жителів територіальної громади (активних суб'єктів міського самоврядування) брати участь у здійсненні місцевого самоврядування може бути реалізовано в таких формах:

1.Місцеві референдуми. Призначають їх місцеві ради за своєю ініціативою або на вимогу однієї десятої частини громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати у них участь. їх предметом можуть бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми можуть виносити також питання про дострокове припинення повноважень відповідної ради та її голови. Тільки за їх результатами у відповідних адміністративно-територіальних одиницях вирішують питання про найменування або перейменування сіл, селищ, міст, районів, областей; про об'єднання в одну з однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах.

Прийняті референдумом рішення обнародують і вводять у дію з моменту опублікування, якщо не передбачено інший термін.

2.Загальні збори громадян за місцем проживання. Вони є формою безпосередньої участі у розв'язанні питань місцевого значення. Рішення зборів повинні бути враховані органами місцевого самоврядування у їх діяльності. Порядок їх проведення визначають чинне законодавство і статут територіальної громади. Кожна місцева рада повинна розробити й ухвалити механізми реалізації цього права в конкретній територіальній громаді.

Збори, у яких беруть участь всі чи більшість представників громади, мають право ухвалювати рішення, що можуть набувати загальнообов'язкового характеру, якщо вони належать до компетенції громади і не порушують визначених Конституцією України прав і свобод особи й громадянина і якщо місцева рада делегує зборам такі повноваження.

3.Місцеві ініціативи. Стаття 9 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» регулює питання місцевих ініціатив і розвиває положення статті 140 Конституції України, яка декларує право територіальної громади здійснювати місцеве самоврядування як через обрані органи, так і безпосередньо. Вона дає право територіальній громаді ініціювати розгляд у місцевій раді будь-якого питання, що перебуває в її компетенції, є важливим для громади, але не виноситься на розгляд ради через небажання це зробити міським головою чи депутатами ради.

Члени територіальної громади мають право безпосередньо в раді ініціювати розгляд питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, якщо місцеву ініціативу подано на розгляд ради відповідно до встановленого порядку. Порядок внесення ініціативи на розгляд ради визначає місцевий нормативний акт (рішення ради або статут місцевої територіальної громади). Вона підлягає обов'язковому розгляду за участю членів ініціативної групи, які готували ініціативу.

4.Громадські слухання. Відбуваються вони у формі офіційного засідання органу міської влади, на якому державні службовці ознайомлюються з думками, враженнями, зауваженнями та пропозиціями мешканців міста стосовно проблеми чи заходу, який орган влади збирається реалізувати.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» гарантує право територіальної громади на проведення громадських слухань у формі зустрічей громади (виборців) з депутатами місцевої ради та окремими посадовими особами органів місцевого самоврядування. Ініціювати ці зустрічі можуть як органи місцевої влади, так і представники громади. Необхідність їх проведення найчастіше виникає, якщо: рішення, яке готує місцева влада, непопулярне й може викликати соціальну напругу; питання (проект) має кілька альтернативних рішень; питання складне і не має очевидних рішень; існує певне протистояння між органами влади і певною групою територіальної громади.

Громадські слухання виносять для ради рішення рекомендаційного характеру і тому не можуть бути засобом вирішення політичних питань. На відміну від місцевих ініціатив, на які місцева влада повинна реагувати прийняттям відповідних рішень, правові наслідки громадських слухань полягають у необхідності розглянути на пленарному засіданні ради висновки й пропозиції слухань без обов'язкового прийняття рішення по суті.

5.Участь у роботі органів місцевого самоврядування і робота на виборних посадах. Правові умови діяльності органів місцевого самоврядування (ініціативних комітетів та груп у громаді), порядок їх взаємодії із органами місцевої влади визначає Закон України «Про органи самореалізації населення» (2001 p.).

У селах, невеликих селищах можуть діяти вуличні, квартальні комітети, а в більших населених пунктах -- комітети мікрорайонів, співпрацюючи з відповідними органами місцевої влади. Зареєстрований в установленому порядку орган самоорганізації набуває статусу юридичної особи.

Серед можливих форм участі у житті громади вибори депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори); колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування.

Участь членів громади у місцевому самоврядуванні є неодмінною ознакою демократичного суспільства. Включаючись у місцеве управління, людина набуває досвіду впливу на владу, стає одним із учасників демократизації суспільства.

Соціальні працівники, будучи зацікавленими у змінах в громаді на користь вразливих груп, повинні знати, як можна використати існуючі правові механізми впливу на розподіл ресурсів територіальної громади, посилювати роль громадськості в управлінні нею.

Українське законодавче поле соціальної роботи не можна вважати остаточно сформованим. В Україні тривають пошуки власної моделі соціального захисту населення, відбувається формування мережі соціальних служб, які б відповідали сучасним уявленням про соціальні послуги, і відповідного нормативно-правового регулювання діяльності таких служб, розвивається законодавство з питань фахового регулювання діяльності практичних соціальних працівників, визначаються правові можливості для партнерства держави й недержавних організацій у соціальній сфері.

Фахове регулювання соціальної роботи

У більшості країн практична соціальна робота регулюється законодавством, завдяки якому соціальний працівник діє відповідно до законодавчо встановлених стандартів професійної поведінки та практики. Механізми правового регулювання фахової діяльності соціальних служб і фахівців соціальної роботи охоплюють:

кодекси поведінки і стандарти практики;

освітні і кваліфікаційні вимоги до тих, хто стає соціальним працівником;

вимоги до навчальних закладів, які здійснюють підготовку соціальних працівників різного рівня;

реєстрацію (ліцензування) суб'єктів надання соціальної допомоги;

дисциплінарні заходи стосовно порушників професійних стандартів.

Регулювання практики соціальної роботи включає і регулювання надання соціальних послуг. При цьому соціальна служба незалежно від форми власності та підпорядкування може бути суб'єктом реєстрації (ліцензування) і підлягати інспекції (державному контролю).

Щоб отримати ліцензію (документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіанта на провадження зазначеного в ньому виду діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов), особи, які за нею звертаються, мають відповідати встановленим компетентними органами мінімальним вимогам до певного виду діяльності. Зазвичай вони стосуються штату працівників, які надають послуги, менеджменту соціальних служб. Щоб отримати ліцензію, організації, які надають соціальні послуги, мають відповідати і мінімальним нормам санітарії та безпеки. Наприклад, нормативні документи Люксембургу містять детальні вимоги до приміщень, в яких надають послуги людям похилого віку. Ці вимоги стосуються вхідних дверей, розміру ліфтів, якості освітлення, розміру спалень, кількості туалетів, покриття підлоги, місць відпочинку, наявності обладнання тощо.

Професійне регулювання передбачає відповідальність за дотримання стандартів практики кожного соціального працівника, а не тільки його роботодавця чи організації. Це означає, що соціальні працівники повинні ставити інтереси клієнтів понад власні, підтримувати свою компетентність, розвивати навички і знання.

До соціальних працівників, які порушують стандарти практики, вживають санкції (дисциплінарні заходи), зокрема стягнення штрафів, вимагають пройти додаткове навчання, забороняють їм займатися певними видами діяльності. У серйозних випадках працівник може навіть втратити свою ліцензію або її дія може бути призупинена. Рішення щодо виду дисциплінарного покарання приймає спеціально уповноважений орган після вивчення порушення стандартів (на підставі скарг клієнтів, інших фахівців, повідомлень у засобах масової інформації, результатів громадської і державної перевірки соціальної служби тощо).

Якщо наявність реєстрації (ліцензії) є обов'язковою вимогою роботодавців або взагалі умовою практики соціальної роботи, то порушення стандартів відчутно позначається на життєзабезпеченні і працевлаштуванні соціального працівника. У країнах, де термін «соціальний працівник» має правовий статус, а його носії набувають обумовлених законом повноважень, юридичні санкції можуть бути застосовані й до тих, хто неправочинно називає себе соціальним працівником, фальшує факт наявності ліцензії або займається практичною діяльністю без неї.

У деяких країнах повноваження щодо встановлення кваліфікаційних вимог до соціальних працівників законодавчо закріплено за їх фаховими асоціаціями. Наприклад, у кожному штаті США діє громадська фахова організація (філія Національної асоціації соціальних працівників США) чи спеціально створений комітет, які встановлюють вимоги до ліцензування соціальних працівників (рівень освіти, досвіду, зміст ліцензійних іспитів), порядок проведення супервізії, насамперед клінічних соціальних працівників, порядок і умови поновлення ліцензії. У штаті Північна Кароліна, де спеціальна рада з сертифікації та ліцензування видає чотири різновиди ліцензій, відповідно до закону штату «Про практику» ліцензії поновлюють кожні два роки. Для цього соціальні працівники повинні впродовж цих двох років взяти участь у навчальних семінарах, загальною тривалістю 40 годин, із яких щонайменше дві має бути присвячено етиці соціальної роботи. Ці одно-дводенні семінари організовують спеціально уповноважені тренінгові центри, які видають слухачам відповідні дипломи про участь (години там підраховують із певним коефіцієнтом). За два роки працівники мають відвідати навчальні семінари, щоб зберегти своє право надавати соціальні послуги. Адже в соціальній роботі постійно виникають нові методики, відкриваються нові аспекти соціальних проблем і методів їх розв'язання, змінюються законодавство і нормативи тощо.

Практики делегування державою фаховим асоціаціям права на видачу ліцензій та здійснення нагляду за дотриманням стандартів якості дотримуються у Великобританії, Новій Зеландії, Канаді, Австралії, Ізраїлі та інших країнах.

Ліцензування як різновид правового регулювання діяльності соціальних працівників і соціальних служб вважається важливим інструментом, що пов'язує соціальну роботу і соціальну політику.

Нормативно-правові документи містять також тарифно-кваліфікаційні характеристики фахівців із соціальної роботи, їхні права та обов'язки, умови оплати праці. Вони конституюють коло потенційних клієнтів соціальної роботи (наприклад, хто має право на послуги в державних соціальних службах), процедури надання соціальних послуг, державні соціальні стандарти й нормативи, вимоги до діяльності закладів різного типу, умови державного фінансування соціальних служб, їхні повноваження і підзвітність.

Законодавство також визначає права клієнтів соціальних служб, які не стосуються безпосереднього отримання соціальних послуг, але для реалізації яких часто необхідне посередництво соціального працівника. Наприклад, особи, які потерпіли від насилля в родині (дитина, жінка, літня людина), можуть не знати про свої законні права і процедури притягнення до відповідальності насильника. Тому завданням соціального працівника є інформування клієнта про передбачений законодавством захист своїх прав. У багатьох країнах національне законодавство щодо боротьби з насиллям надає соціальним працівникам право вилучати потерпілу особу, насамперед дитину, з родини, приймати рішення про передавання її у фостерну (тимчасову) родину, виступати представником потерпілої дитини в суді. Це законодавство може детально визначати всю процедуру дій у разі жорстокого поводження з дитиною. Подібну систему створено у Великобританії, Ізраїлі та інших країнах.

Норми права зорієнтовані на сприяння або запобігання соціальному виключенню груп потенційних клієнтів, визначаючи або обмежуючи їхні права, встановлюючи певні умови реалізації таких прав.

У деяких випадках на соціальну роботу прямо чи опосередковано впливають ті нормативно-правові документи, що регулюють виплату грошової допомоги малозабезпеченим (людям із функціональними обмеженнями, багатодітним чи неповним родинам, сиротам, самотнім людям похилого віку). Таке законодавство змінює якість життя індивідів чи родин, а також встановлює певні умови, за яких можливе отримання такої допомоги. Соціальні працівники повинні зважати на ці умови і працювати над їх забезпеченням. У Великобританії, наприклад, соціальні служби реалізовують програми трудової реабілітації для людей із проблемами психічного здоров'я. Однак їх працевлаштування є дуже проблематичним. Адже при отриманні певного доходу людина втрачає право на державну допомогу, і не завжди є гарантії збереження її стабільності, тривалої працездатності, навіть якщо вона перебуває під наглядом соціального працівника. У СІЛА традиційну допомогу сім'ям із дітьми замінили тимчасовою допомогою нужденним сім'ям. Ця допомога родинам, по-перше, стала тимчасовою (максимум на два роки) і не залежною від статусу «сім'я з дитиною»; по-друге, її надають тільки тим, хто працює. При цьому ні федеральний уряд, ні штат не зобов'язані підшуковувати роботу заявникам, оскільки вважається, що це їхня відповідальність. Крім того, допомога перестала бути тільки грошовою, її доповнюють догляд за дітьми, професійне навчання, транспортування, соціальний супровід малолітніх матерів, що народили позашлюбну дитину. Отже, покликане регулювати грошові виплати законодавство наклало нові обов'язки на соціальних працівників і муніципальні соціальні служби.

Висновки

Правове регулювання соціальної роботи може бути безпосереднім (стосуватися діяльності соціальних працівників, прав клієнтів на отримання різних послуг) і опосередкованим (дотичним до різних аспектів управління соціальною сферою). Загалом система правового регулювання соціальної роботи дає змогу впливати на якість надання соціальних послуг, забезпечення прав клієнтів соціальних служб і прав соціальних працівників, а стабільність державного законодавчого процесу відіграє дуже важливу роль у побудові методів надання соціальної допомоги та регулюванні соціальної роботи як процесу загалом.

Використана література

1. Парслоу Ф. Ценности социальной работы // Что такое социальная работа? -- К.--Амстердам, 1996.

2. Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей: Навч. посібник / За ред. Т. В. Семигіної.-- К.: Четверта хвиля, 2004.

3. Принцип активизации в социальной работе / Под ред. Ф. Парслоу: Пер. с англ. -- М.: Аспект Пресс, 1997.

4. Психологія: Підручник / За ред. Ю. Л. Трофімова. -- К.: Либідь, 1999.

5. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. -- К.: УДЦССМ, 2002.

6. Почебут Л. Г., Чикер В. А. Организационная социальная психология. -- СПб.: Речь, 2000.

7. Соціальні служби -- родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. М. Григи, Т. В. Семигіної. -- К., 2002.

Размещено на Allbest.ru