Громадські роботи: правова природа та загальна характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадські роботи: правова природа та загальна характеристика

Успішне застосування громадських робіт в Україні певною мірою пов'язано, а можливо, й залежить від того, наскільки в законодавстві й на практиці буде враховано вітчизняний історичний досвід минулих кардинальних змін кримінально-правових інститутів. Звичайно, зрозуміло, що не варто замикатися обмеженими вітчизняними рамками, ігноруючи позитивний світовий досвід, у першу чергу західноєвропейський, тим більше що засади української державності і права споконвічно розвивалися в руслі європейської континентальної цивілізації, а ті риси чи особливості, що несли “азіатський наліт”, ні в якому разі не були визначальними й не змінювали “постійного вектора”. Разом із тим історичний досвід свідчить, що механічне запозичення, копіювання зарубіжного досвіду, спроби його запровадження без урахування специфіки національної історії ніколи не було достатньо ефективним, а інколи призводило навіть до протилежного результату. Під час запровадження нового виду покарання необхідно враховувати економічну, соціально-культурну обстановку в країні, історичні традиції, а також менталітет народу.

Громадські роботи, введені до переліку покарань у чинний КК України 2001 р., не передбачалися в попередньому КК України 1960 р. Отже, цей вид покарання є новим. Однак, як відомо, термін “нове” за своєю сутністю - досить відносне поняття. Порівняно-правовий аналіз нормативного матеріалу з позицій історичного аспекту говорить про те, що громадські роботи як вид кримінального покарання успішно застосовувалися ще в Російській імперії, а також у перші роки після Жовтневої революції 1917 р.

Вони виникли у вітчизняному кримінальному праві з розвитком буржуазних відносин. Унаслідок судової реформи 1864 р. були затверджені Судові Статути, серед яких Статут про покарання, що присуджуються мировими суддями , у якому містилися норми про випадки призначення покарання, аналогічного сучасним громадським роботам: суспільні роботи на публічні цілі. Указані роботи, як і громадські, що передбачаються КК України 2001 р., були безоплатними, виконувалися на потреби суспільства й мали у випадку їх призначення обов'язковий характер. Вони призначалися за незначні злочини й виконувалися у відносно короткі строки. Конкретний вид суспільних робіт, які потрібно було виконувати під час відбуття такого покарання, визначався сільською громадою, тобто органом місцевого самоврядування. Проте воно могло призначатися або замість арешту чи грошового стягнення, або додаткове до тілесних покарань, оскільки воно не було включено до переліку основних видів останніх.

Для призначення цього виду покарання замість грошового стягнення особам із привілейованих станів (які не належали до селян чи міщан), обов'язково була потрібна їх згода. Статут передбачав звільнення від їх відбування при внесенні частини грошового стягнення, розмірного строку робіт, що залишився. У виняткових випадках суспільні роботи могли відбуватися не за місцем проживання засудженого, навіть в інших губерніях . Зазначені особливості суспільних робіт були зумовлені соціально-економічними й політичними факторами того часу. Їх порівняльний аналіз показує, що вони хоча й передбачалися Статутом про покарання але накладалися мировими суддями. Значить їх можна назвати історичним прототипом громадських робіт, введених КК України 2001 р. Отже, суспільні роботи (за сучасною термінологією - громадські), як самостійний вид покарання, з'явилися у кримінальному законодавстві Російської імперії у ХІХ ст.

Об'єктивна потреба у принципово нових засобах примусу й покарання вже з перших днів встановлення Радянської влади була реалізована в перебігу стихійної правотворчості народу, коли стали виникати самодіяльні “тимчасові народні суди”, “суди громадської совісті” тощо, які вершили правосуддя, керуючись власною совістю і правосвідомістю. У загальній системі заходів покарання виникли й непередбачувані законом, але сформульовані безпосередньо у процесі такої судової творчості. До таких заходів, зокрема, належали: “позбавлення громадської довіри”, “догана у присутності суду”, “заборона виступати на зборах”, “проходження курсу політграмоти” та ін. Найпоширеніший розвиток отримало покарання у виді направлення засудженого на громадські роботи. С.П. Мокринський стверджував, що вони не вводилися декретом законодавчої влади, а були засвоєні судовою практикою як щось цілком звичайно очевидне, що безпосередньо випливає із суспільної господарської обстановки, що склалася на той час .

Введені Радянською державою громадські роботи були невідкладними для зміцнення оборони держави боротьби з розрухою й безробіттям. Суди в якості покарання стали направляти на них правопорушників. Якщо виникала потреба, до них залучалося також усе працездатне населення держави. Це покарання мало назву “обов'язкові або громадські роботи”, пізніше - “примусові”. На нашу думку, останні роботи історично послужили правовою базою для виникнення як виправних, так і громадських робіт.

Досвід застосування громадських (обов'язкових, примусових, примусових громадських) робіт¹¹ Тут ми опускаємо спір про термінологічну єдність у назві громадських робіт, визначаючи, що сутність їх в загалі-то була багато в чому спільною. у виді кримінального покарання отримав закріплення в низці нормативно-правових актів тих років, наприклад, в Інструкції народного комісаріату юстиції від 19 грудня 1917 р. , в декретах “Про суд” №3 від 20 липня 1918 р. , “Про позбавлення волі та порядок умовно-дострокового звільнення” від 21 березня 1921 р. ; у Кримінальних кодексах УРСР 1922 р. і 1927 р. тощо.

Під час реформування системи кримінальних покарань на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства (у тому числі введенні громадських робіт) безумовно, слід враховувати принцип наступності, традиційності, оскільки найстабільнішими, як свідчить світовий досвід, є ті державно-правові інститути, які спираються на національні традиції, практику, правові уявлення. Отже, вважаючи громадські роботи відносно новим видом покарання, все ж таки не можна стверджувати, що вони є одним з новітніх “винаходів” у системі альтернативних покарань та інших заходів кримінально-правового примусу . У зв'язку з цим правильніше стверджувати, що в останні декілька десятиліть громадські роботи виявили нові можливості у практиці їх застосування, внаслідок чого ця практика й надалі буде поширюватися.

Питання змісту громадських робіт ще не були предметом пильної уваги у вітчизняній науці кримінально-правового циклу. Проте без з'ясування змісту та сутності цього виду покарання не вбачається можливою відповідна організація їх застосування на практиці. На відміну від виправних робіт у кримінальному законі наводиться (хоча й у загальних рисах), визначення громадських робіт. У ст.56 КК України зазначається, що громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Україна, визнавши переваги покарань, альтернативних позбавленню волі, передбачила в санкціях статей Особливої частині КК (у 3% статей від їх загальної кількості) призначення покарання у виді громадських робіт як основного покарання. Крім того, його застосування можливе також і у випадках, коли воно не передбачається в санкції певної статті. Отже, громадські роботи можуть бути призначені: а) як основне покарання, визначене в санкції статті КК України; б) у разі призначення більш м'якого покарання, ніж те, що передбачено в санкції відповідної статті КК (ч.1 ст.69 КК ); в) заміни штрафу при неможливості його сплати (ч.4 ст.53 КК); г) заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м'яким покаранням (ст.82 КК); ґ) заміни більш м'яким покаранням обмеження або позбавлення волі звільненим від відбування покарання вагітним жінкам і тим, які мають дітей віком до трьох років, після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті (ч.4 ст.83 КК); д) заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким покаранням на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.85 КК).

За даними інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій громадські роботи найчастіше застосовуються до повнолітніх чоловіків (84,2%). Крім того, респонденти відзначили, що громадські роботи, як і виправні роботи, призначалися судами в абсолютній більшості випадків за вчинення корисливих злочинів (66,8%) (див. додаток).

З наведеного формулювання громадських робіт, яке міститься у КК України, а також з нормативних положень КВК України й розд. ІІ Інструкції можемо виокремити істотні риси сучасних громадських робіт, сукупність яких є своєрідним еквівалентом обсягу кари, яка, у свою чергу, становить сутність будь-якого покарання. Хоча існує й така думка, що зміст розглядуваного покарання - це сукупність каральних і виховних елементів, яких зазнає засуджений до громадських робіт, внаслідок чого досягаються його цілі - виправлення злочинця й запобігання вчинення нових злочинів як ним, так й іншими особами .

Перш ніж розглянути сутність громадських робіт через розкриття змісту тих чи інших елементів кари, зауважимо, що цей вид покарання не пов'язаний з ізоляцією від суспільства, тому елементи кари не досягають у ньому тієї гостроти прояву, як при засудженні, наприклад, до арешту, обмеження або позбавлення волі, оскільки, з одного боку, громадські роботи не тягнуть будь-якого обмеження засудженого у прояві його особистої волі (за винятком хіба що розпорядження вільним часом), у тому числі й у вільному пересуванні по країні, а з іншого - у правовому становищі особи, яка відбуває покарання у виді громадських робіт, не відбувається значної зміни. Проте останні, як вид кримінального покарання, все ж таки містять елементи кари, що спричиняють засудженому певні обтяження й позбавлення.

Кара при громадських роботах полягає в наступному:

1. Як і в будь-якому покаранні, вона існує вже в самому факті засудження особи, тобто у вираженій у вироку негативній оцінці її поведінки з боку держави. У цьому зв'язку, напевно, мав рацію О.Б. Сахаров, який відмічав, що властивість кримінального покарання - спричиняти засудженому моральні страждання - потрібно всіляко підтримувати і розвивати шляхом виховання відповідної громадської думки .

2. Робота, яка виконується під час відбування вказаного виду покарання, має примусовий характер, що означає, що засуджений повинен відпрацювати на користь суспільства зазначену у вироку кількість годин. Сам процес залучення до праці здійснюється у примусовому порядку. Засуджений зобов'язаний виконувати лише ті види робіт, які визначаються йому органом місцевого самоврядування за узгодженням з кримінально-виконавчими інспекціями. (Під час визначення засудженій особі конкретного виду робіт її бажання, на нашу думку, може враховуватися, але лише за розсудом інспекції). Злісне ухилення від громадських робіт тягне за собою застосування визначених у законі санкцій. При цьому визнання примусового характеру праці одним з каральних елементів не суперечить, як зазначалося вище, ні міжнародним документам, ні Конституції України .

3. Неабияке навантаження під час відбування цього покарання несе такий каральний елемент, як виконання вказаних робіт безоплатно. Безоплатність праці засудженого - визначальна особливість громадських робіт . На відміну від виправних робіт, виконання яких передбачає стягнення частини заробітної плати засудженого, громадські роботи здійснюються без нарахування засудженому заробітної плати. Отже, у наявності ще одне обмеження конституційного права особи за вироком суду - неотримання винагородження за працю. Це обмеження, напевно, може розглядатися і як опосередковане обмеження майнової сфери засудженого з двох причин. По-перше, як зазначено, засуджений не отримує матеріальної компенсації за свою працю, а по-друге, вільний час, якого він позбавляється, може іноді використовуватися на пошуки будь-яких додаткових заробітків. Тобто можна стверджувати, що в деяких випадках відбувається опосередковане правообмеження у житті людини.

З аналізу ст.56 КК України можна зробити припущення, що безоплатність праці при відбуванні цього покарання спрямована на формування в засудженого поважливого ставлення до суспільства й суспільних інтересів. Тому в зазначеній статті йдеться про безоплатну працю не на користь конкретних осіб чи установ, що потерпіли від злочинного діяння, а на користь суспільства.

4. Хоча громадські роботи й мають примусовий характер, засуджений не повинен позбавлятися засобів до існування; крім того, суспільство не заінтересоване в тому, щоб він переривав навчання. Тому цей вид покарання у відповідності до ст.56 КК України відбувається у вільний від основної роботи або навчання час. Водночас відпустка за основним місцем роботи не перериває виконання громадських робіт, тобто в цьому разі безпосередньо відбувається обмеження гарантованого Основним Законом - Конституцією України права на відпочинок. Це пояснюється наступним: оскільки особи, які залучаються до громадських робіт на підставі вироку, є засудженими, а не звичайними працівниками, їх обов'язкова праця юридично не породжує права на відпустку, положення про яку регулюються нормами трудового законодавства. Таке становище свідчить про обмеження вільного часу особи, тобто обмеження її права на відпочинок, що є безумовним елементом карального впливу.

5. Час відбування розглядуваного виду покарання не зараховується до трудового стажу засудженого, що дає право на пенсію. Треба відмітити, що в більшості випадків подібна проблема й не виникає, тому що останній уже має місце роботи. Проте, чи означає це, що громадські роботи можуть призначатися лише особам, які мають будь-яке постійне місце роботи? Як видиться, позитивне вирішення поставленого питання призвело б до необґрунтованого звуження сфери застосування громадських робіт. Може виникнути й протилежна ситуація, коли засуджений під час відбування громадських робіт з будь-яких причин утратив основну роботу. Тут теж виникає запитання: чи потрібно замінювати громадські роботи на інший вид покарання? На наш погляд, застосування цього виду покарання до осіб, які на момент засудження не мали постійного місця роботи чи навчання або, навпаки, втратили їх, є цілком можливим.

Існує й ще одна проблема: зарахування цій категорії засуджених часу відбування громадських робіт до трудового стажу. Як показало опитування працівників кримінально-виконавчих інспекцій, деякі з них пропонують за умови сумлінного ставлення до роботи зараховувати строк покарання до трудового стажу засуджених, які відбувають громадські роботи, але не мають на цей час іншої будь-якої роботи. На користь цього аргументу свідчить нібито той факт, що час відбування засудженими інших видів покарань - виправних робіт, позбавлення волі тощо - згідно з кримінально-виконавчим законодавством зараховується до трудового стажу, яке дає їм право на соціальне забезпечення в майбутньому. На їх думку, вказівка в законі на виконання засудженим громадських робіт у вільний від роботи або навчання час більшою мірою стосується, власне, порядку виконання-відбування цього виду покарання. Вважаємо, слід заперечити такому підходу, оскільки громадські роботи не породжують трудових правовідносин: засудженому не нараховується і не сплачується заробітна плата, не призводиться відрахування у відповідні фонди - пенсійний, соціального страхування та ін. Таким чином, не можна визнати вірним включення часу відбування досліджуваного покарання до трудового стажу засудженого. У законодавстві не зайвим буде закріплення положення саме про такий підхід щодо розв'язання даного питання.

6. До опосередкованого карального впливу на засудженого можна віднести й той факт, що громадські роботи відбуваються на підприємствах, які визначаються органами місцевого самоврядування. Засуджений не вправі не погоджуватися на призначену йому роботу. Більше того, доведеться пристосовуватися до нового колективу, налагоджувати стосунки з раніше незнайомими людьми, заслужити їх поваги, що не завжди легко зробити, будучи засудженим за вчинення злочину. Крім того, цій особі фактично прийдеться поєднувати роботу на двох або більше, (якщо він працює за сумісництвом), місцях або ж роботу з навчанням.

7. Елементом кари в громадських роботах виступає й наявність у засудженого судимості, яка разом із правообмеженнями, які випливають з неї, створює, як відомо, певні труднощі для такої особи. Наприклад, судимість негативно впливає на реалізацію особою деяких прав під час працевлаштування, оскільки може стати перешкодою для зайняття певних посад. Цей факт враховується також при заповненні офіційних документів, здійснення виборчих прав та ін.

Перелічені каральні елементи, які складають зміст громадських робіт, дозволяють зробити висновок, що їх сутність як виду кримінального покарання передбачає наявність у цьому інституті, в першу чергу обмежень у сфері дозвілля, відпочинку особи, оскільки відбування цього покарання здійснюється у процесі трудової діяльності на користь суспільства у вільний від основної роботи або навчання час. Але разом із тим, опосередковано зачіпаються інтереси і у сфері зайнятості особи, тобто у сфері трудових правовідносин, а отже, опосередковано і майнових інтересів, так як той час, на протязі якого засуджені повинні виконувати громадські роботи, міг би бути використаний ними для продовження, наприклад, часу роботи за основним місцем отримання заробітку або для набуття додатково будь-якої роботи за сумісництвом, підвищення своєї кваліфікації, що давало б їм право на отримання додаткового заробітку, тощо.

Як справедливо зауважує В.Д. Філімонов, хоча особі, яка відбуває цей вид покарання, заробітна плата не виплачується, однак його не можна розглядати як майнове, бо майнові покарання передбачають вилучення всього чи частини майна засудженого або певної частини з його заробітку. Під час застосування громадських робіт такого вилучення не існує . Дійсно, заробітна плата або стипендія, що отримуються засудженим за основним місцем роботи (навчання), а також заробіток за сумісництвом, премії, будь-які надбавки, матеріальна допомога тощо виплачуються повністю.

У контексті огляду змісту покарання у виді громадських робіт так чи інакше постає питання про роль праці та її призначення і здатності бути каральним елементом у змісті покарання¹¹ Примітка. Ми не випадково знову зупиняємося на ролі праці у змісті покарання. Адже це найсуттєвіший момент як виправних, так і громадських робіт. . Із цього приводу науковці займають різні позиції, що свідчить про складність і неоднозначність вирішення цього питання²² Слід зазначити, що спочатку спір про призначення праці засуджених розглядався у межах розкриття каральної сторони виправних робіт. Проте й стосовно громадських робіт це питання має неабияке значення. оскільки в основних сутнісних рисах йдеться про каральні можливості праці під час виконання будь-якого покарання, пов'язаного із працею. . Одні вчені вважають, що праця засуджених не є й не може бути елементом кари, що в ній кара відсутня . На думку інших, каральні елементи, власне, й сконцентровані саме у праці. Наприклад, М.О. Бєляєв пише, що будь-яке покарання повинно бути карою за вчинений злочин, значить засобом кари може виступати будь-який елемент покарання, який за своїми об'єктивними властивостями спроможний вирішити це завдання. А суспільно-корисна праця це завдання якраз і може вирішити . Цю ж точку зору свого часу відстоював також і А.Є. Наташев . Дехто з вчених вважає, що на працю покладено виконання виховних функцій, і вказують, що її використання пов'язано не лише із засудженням чи карою за злочин, а й з її соціальною природою - бути матеріальною підставою виховання особистості. На підтвердження цієї думки наводяться, зокрема, такі аргументи. Діяльність органів, які виконують покарання, показує, що, як правило, не можна виправити особу, не залучивши її до суспільно-корисної праці , за допомогою якої відбувається виховання засудженого в дусі поваги до інтересів суспільства, розвиток трудових навичок, а також таких якостей, як дисциплінованість, сумлінність, повага до закону та ін.

Але з нашого погляду, покладати на працю виховні функції під час виконання громадських робіт - значить перебільшувати її можливості, оскільки за своєю природою вона несе, в першу чергу, каральне навантаження. Якщо громадські роботи й посприяють прищепленню засудженій особі будь-яких корисних навичок, то подібний “ефект” виходить за межі суто виконання покарання та його завдань. До того ж слід згадати покарання, не пов'язані із залученням засудженого до праці (наприклад, штраф, позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю).

З нашої точки зору, більш докладно необхідно зупинитися на визначені конкретні види робіт, які мають характер громадських. У законі лише зазначається, що їх вид встановлюється органами місцевого самоврядування, проте не наводиться хоча б приблизного переліку таких робіт, які одночасно були б суспільно корисними і мали б примусову природу, тобто містили б властивості кари. У кінцевому ж підсумку законодавець повинен знати, які види робіт найдоцільніше використовувати для досягнення мети, тобто кари, яка надасть можливості за допомогою правового регулювання сконцентрувати відповідні якості та властивості в певних їх видах, створити специфічні умови праці для засуджених осіб. Усе це сприятиме тому, що діяльність органів виконання покарання у виді громадських робіт стане більш предметною: вони залучатимуть засуджених не до праці як такої, а до виконання якісно визначених робіт, що мають певні каральні властивості.

У цьому зв'язку вважаємо, що визначити конкретний вид робіт можна за допомогою відповідних критеріїв (принципів), яким повинна відповідати праця. В якості таких доцільно запровадити наступне:

1) Громадські роботи, які відбувають засуджені - це, насамперед, покарання, тому у праці, саме її примусовому характері, завжди мають бути в наявності елементи кари. Значний обсяг каральних елементів пов'язано з непрестижністю тієї чи іншої праці, а також, можливо, з її фізичним характером. Якщо перше висловлювання цілком справедливе в будь-якому випадку застосування до засудженої особи громадських робіт, то щодо значного фізичного навантаження може йтися не у всіх випадках. Зрозуміло, що стосовно неповнолітніх і жінок питання про значне фізичне навантаження знімається само собою. Проте в будь-якому випадку праця повинна відповідати вимозі її суспільної користі . За даними, отриманими нами під час інтерв'ювання інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій, 50,2% опитаних вважають, що це можуть бути роботи по прибиранню й облагородженню вулиць, приміщень; на думку ж 14,8% - будь-які вантажно-розвантажувальні роботи; 16,3% - сільськогосподарські роботи; 10,1% - будь-які ремонтні або будівельні роботи; 8,6% громадськими назвали інші види робіт.

2) громадським роботам, як і будь-якій іншій праці, належить бути продуктивними, тобто мати цілком визначені об'єктивні показники, за якими можна судити про якісну сторону такої праці засудженої особи.

3) Зазначена продуктивність, яка є невід'ємною умовою громадських робіт, має доповнюватися обов'язковим нормуванням завдання. Інакше кажучи, необхідно встановити норми виробітку. Напевно, на практиці може викликати труднощі сам процес визначення норм роботи, яку виконує засуджений. Проте ігнорування цього питання неприпустимо. У цій ситуації уявляється правильним такий підхід: норми виробітку треба розраховувати на кожний день (чи тиждень), коли засуджений працює, з врахуванням певної кількості годин на день, протягом яких він відбуває покарання, та вимог, які звичайно висуваються до такого роду праці. Звісно ж, при цьому беруться реальні можливості засудженого залежно від його статі, фізичних даних, стану здоров'я, наявної кваліфікації, підготовки, навичок тощо. Виконуючи громадські роботи, особі належить мати реальну спроможність до фізичної праці й можливість займатися нею без погіршення здоров'я чи інших моментів, що заслуговують на увагу . Це допоможе встановити медичний огляд. При нормуванні треба пам'ятати, що ці норми, з одного боку, мають бути реально здійснимі, а з іншого - розраховуватися все ж таки на інтенсивну працю без простоїв упродовж всього часу відбування покарання.

Отже, норми виробітку мають загальний характер. Разом із тим їх виконання залежить від відповідної ситуації, особи засудженого, інших обставин. Тому в кожному конкретному випадку до відбування громадських робіт повинно бути індивідуальне ставлення, певний підхід з боку органів виконання цього виду покарання до можливостей засуджених.

4) Громадські роботи повинні мати, так би мовити, публічний характер, щоб тримати засудженого до них в полі зору як колективу, в якому він працює під час виконання-відбування покарання, так і під контролем органів виконання даного покарання.

5) Особам, засудженим до громадських робіт, надається робота, не пов'язана із шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров'я. Але тільки останній критерій визначення характеру роботи чітко оговорюється в положеннях розд. ІІ Інструкції.

У своєму комплексі перелічені вище вимоги до характеру громадських робіт у цілому надають змогу хоча б у загальних рисах визначитися з їх видом. Як бачимо, майже всі вони мають об'єктивний характер, оскільки повинні братися до уваги в кожному випадку призначення засудженому покарання. Винятком становить лише необхідність врахування статево-вікових особливостей засудженого, її стану здоров'я, можливо, якихось професійних якостей і навичок та інших параметрів, які за своєю природою стосовно того чи іншого засудженого, звісно ж, індивідуальні, отже, як правило суб'єктивні.

У цьому плані цікавим уявляється досвід Франції. Засуджена особа зобов'язана перед виконанням роботи проходити медичний огляд для з'ясування, чи немає в неї будь-якої хвороби, небезпечної для інших працівників, і переконання в тому, що з фізичної точки зору вона спроможна виконувати призначену роботу. Цей досвід, на нашу думку, вартий того, щоб його запровадити в українському законодавстві. Із цієї точки зору ст.56 КК України слід доповнити ще однією частиною, у якій саме й передбачити б обов'язок засудженої особи проходити медичний огляд щодо з'ясування, чи немає в неї хвороби, небезпечної для оточуючих, чи придатна вона взагалі до роботи, до якої передбачається її залучати. При цьому, вочевидь, слід указати і на джерело проведення подібного огляду. Вважаємо, що цей медичний огляд належить проводити за державний рахунок, тобто в державних медичних установах. Відповідну вказівку треба передбачити й у кримінально-виконавчому законодавстві.

Якщо проаналізувати види громадських робіт за законодавством різних країн, стає зрозумілим, що більшість відповідних законодавчих актів загальним чином описує їх природу. Так, за кримінальним законом Іспанії, Франції, США та деяких інших країн називаються лише умови, яким мають відповідати обов'язкові роботи, але не визначається їх конкретний вид. Це ж зазначається і в кримінальних кодексах країн-членів СНД .

На сьогодні в чинному кримінальному законодавстві України в основному вирішені питання, що стосуються характерологічних рис і властивостей покарання у виді громадських робіт: (а) визначені мінімальний і максимальний строки їх відбування; (б) окреслено коло осіб, на яких цей вид покарання не поширюється; (в) встановлено, що вид робіт визначається органами місцевого самоврядування; (г) визначено порядок їх відбування - у вільний від роботи або навчання час; (д) вказано на їх безоплатний характер; (е) встановлена кримінальна відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт. Усі інші питання щодо порядку та умов виконання-відбування досліджуваного покарання регламентуються нормами кримінально-виконавчого права.

Цікавою також видиться думка інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій щодо ефективності громадських робіт у досягненні цілей покарання. Так, 38,0% працівників цих органів виконання покарання вважають, що застосування громадських робіт повністю досягає мети кари. На думку 55,6%, така мета під час їх реалізації досягається частково. І лише 6,4% опитуваних відмітили, що цей вид покарання не досягає передбачуваної мети (див. додаток). Такі результати свідчать про достатньо високу оцінку практиками ефективності громадських робіт - нового виду покарання. Що стосується інших цілей покарання, то треба зауважити наступне. Мета виправлення засуджених, на думку майже третини опитаних інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій (28,0%), повністю досягається у процесі виконання-відбування громадських робіт. Неповністю, тобто частково, досягається дана ціль з точки зору 58,5% респондентів. Як вважають 13,5%, мета виправлення взагалі не досягається. На думку 27,0% опитаних інспекторів, запобігання нових злочинів стає можливим завдяки застосуванню до винних громадських робіт, часткове досягнення такої мети - можливе, з точки зору 63,0%. При цьому кожний десятий опитуваний (10,0%) вважає, що призначенням і реалізацією громадських робіт неможливо досягти запобігання нових злочинів як з боку самих засуджених, так і з боку інших осіб (див. додаток).

Практика виконання громадських робіт водночас дозволяє виявити і деякі труднощі, що можуть виникнути у процесі реалізації цього виду покарання. По-перше, залишається відкритим питанням щодо соціального захисту засуджених до цього покарання у випадку виробничого травматизму (затрати на лікування, виплату страховок, компенсацій та ін.). Із цього вважаємо, треба приєднатися до думки В. Усачова та О. Уварова, які переконані, що ця проблема може бути вирішена таким чином: або на законодавчому рівні, або в межах чинного законодавства шляхом її врегулювання на договірних началах з роботодавцем чи органами місцевого самоврядування . По-друге, слід вияснити, чи можуть під час відбування засудженими громадських робіт з боку роботодавців існувати випадки присвоєння фінансових коштів, зароблених цими особами. Відповідь на це питання, напевно, є негативною, оскільки такі роботи не мають за мету отримання будь-якого прибутку. Вони характеризуються суспільно корисною спрямованістю, яка полягає найчастіше у наданні будь-якому об'єкту естетичного вигляду, приведення його у відповідний санітарно-гігієнічний стан тощо. Отже, результати праці практично не можна оцінити у грошовій формі. Єдине, про що може йтися у цій ситуації, так це про економію коштів, які б були витрачені роботодавцем на оплату праці особи, з якою вони перебувають у трудових правовідносинах. Для визначення конкретного обсягу виробничих завдань засудженої до громадських робіт особи оформлювати персональними нарядами або іншими рівнозначними документами.

громадський робота покарання

Література

1. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. вищих навч. закл. / За ред. А.Х. Степанюка. - Х.: Право, 2005. - 255 с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відом. Верхов. Ради України. - 1961. - № 2. - Ст.15.

3. Кукушкина Н.П. Условия отбывания наказания в виде исправительных работ без лишения свободы. - М.: ВНИИ МВД СССР, 1973. - 40 с.

4. Курганов С.И. К вопросу о целях наказания // Реализация положений нового законодательства в сфере исполнения уголовных наказаний: Сб. науч. тр. - М.: ВНИИ МВД России, 1995. - С.13-22.

5. Кутафин О.Е., Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: Учебник / 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2002. - 552 с.

6. Кутафин О.Е., Шеремет К.Ф. Компетенция местных советов: Учеб. пособие. - М.: Юрид. лит., 1986. - 224 с.

7. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. - М.: Юрид. лит, 1988. - 320 с.

8. Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. - М.: Юрид. лит, 1972. - 280 с.

9. Любченко П.М. Компетенція суб'єктів місцевого самоврядування. - Х: Модель всесвіту, 2001. - 224 с.

10. Люди щоденного подвигу. - Х.: Світлофор, 2003. - 140 с.

11. Льовочкін В. Гуманність і покарання // Юрид. вісн. України. - 2002. - №33. - 17-23 серп.

Размещено на Allbest.ru