Зміст і основні риси виправних робіт

размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст і основні риси виправних робіт

Виправні роботи в системі кримінальних покарань належать до основних і мають багаторічну практику застосування в радянську добу існування нашої держави. Вони збереглися і в новому КК України 2001 р. Але в останнє десятиріччя питома вага їх призначення судами неухильно падає, і раніше вже наводилися кількісні показники їх призначення. Тут лише зазначимо, що аналіз радянської судової практики за декілька десятиріч показує, що в першій половині 60-х років питома вага засуджених до цього виду покарання перевищувала 20% (20,7-23,8%). У 1966-1972 рр. цей показник знизився до 17-18%. У наступні роки намітилося подальше зниження застосування виправних робіт: ( у 1973-1981 рр. - 15-17%). У 80-ті роки суди почали застосовувати виправні роботи частіше. Наприклад, у 1989 р. питома вага засуджених до цього виду покарання склала 26,3%. Але з початку 90-х показники щодо практики застосування виправних робіт знову стали неухильно зменшуватися - спочатку в колишньому Радянському Союзі, потім уже й у межах незалежних держав. У 1990-1991 рр. виправні роботи були застосовані до 21-22% засуджених . В Україні виправні роботи серед усіх призначених видів покарань складають сьогодні приблизно 4-8%. Іншими словами, ситуація, що склалася, потребує ретельного аналізу й розробки ефективних шляхів щодо поширення застосування на практиці такої серйозної альтернативи позбавленню волі, якою є виправні роботи, тим більше, що інтерес до вивчення цього покарання викликаний тенденцією до поступового скорочення сфери покарань, пов'язаних з ізоляцією від суспільства.

Виправні роботи - традиційний для радянського кримінального права вид покарання, яке було передбачено вже в перших законодавчих актах Радянської держави. Змінювалася їх назва (обов'язкові роботи , примусові громадські роботи , виправно-трудові без позбавлення волі , виправні роботи без позбавлення волі , виправні роботи тощо), відпадали або ж, навпаки, виникали деякі правообмеження, проте основні риси цього покарання залишалися незмінними . Дослідниками стверджувалося, що виправні роботи спочатку були вироблені практикою, а вже потім твердо сприйняті законодавцем : у перші роки існування Радянської держави під цим покаранням малося на увазі не стільки праця за місцем служби, скільки обов'язковий некваліфікований фізичний труд , що був характерний для громадських робіт.

Про виправні роботи згадувалося ще в Інструкції НКЮ “О революционном трибунале, его составе, делах, подлежащих его ведению, налагаемых им наказаниях и о порядке ведения его заседаний”(1917 р.). Із цього часу, власне, й відбувається неухильна тенденція до підвищення питомої ваги вказаної кримінально-правової санкції. Якщо за КК УРСР 1922 р. вона як санкція передбачалася у 74 статтях, за КК РРФСР 1922 г. - у 54 статтях, то в КК УРСР 1927 р. їх нараховувалося вже 75, у КК РРФСР 1926 р. - 78, а в КК України 1960 р. (станом на початок 2001 р.) кількість таких статей становила вже понад 150. Зараз у чинному КК України виправні роботи передбачені у санкціях 97 складів злочинів.

Інституту покарання у виді виправних робіт присвячено чимало наукових досліджень. Однак зараз фактично відбулася зміна суспільно-політичного ладу, ми живемо в іншій формації, коли діють інші закони суспільного й економічного розвитку. Тому ті положення, які були актуальні ще 15-20 років тому, нині вже не спрацьовують або ж потребують істотних змін. Не ставлячи за мету здійснити критику наукової цінності робіт вказаних раніше вчених, зауважимо лише, що у зв'язку з докорінними змінами державно-політичної системи суспільства, перебудовою соціально-економічних, культурних та інших відносин виникла потреба в переосмисленні змісту та сутності покарання у виді виправних робіт. Разом із тим введення до КК України 2001 р. такого нового виду покарань, як громадські роботи, викликало необхідність проведення дослідження з метою встановлення відмінних ознак між виправними і громадськими роботами й отримання відповіді на запитання: чи достатньо в законодавстві наявності лише одного будь-якого з перелічених видів покарань, а, значить, і виявлення потреби у визначенні перспективності застосування на практиці цих покарань у майбутньому.

Таким чином, цьому суміжному інституту кримінально-правового та кримінально-виконавчого характеру треба дати оцінку відповідно до тих змін, що відбулися та зараз тривають в українському суспільстві у зв'язку з докорінною розбудовою економічного, політичного й суспільного життя і тих нових положень, що містить кримінальне та кримінально-виконавче законодавство стосовно зазначеного інституту.

Якщо звернутися до ст. 57 КК України, то з'ясуємо, що в кримінальному законодавстві немає, власне, поняття “покарання у виді виправних робіт”, як й визначення інших видів покарань. У ній міститься лише норма щодо строків виправних робіт, розміру стягнень і наслідків в разі ухилення від їх відбування. Аналогічно викладено нормативний матеріал і в ст. 50 КК Російської Федерації.

У спеціальній літературі наводяться різноманітні визначення розглядуваного виду покарання. При цьому науковці довільно ставляться до його ознак, що робить достатньо складним вирізнення тих із них, які є “показовими” і властивими саме йому. Наприклад, Р.Р. Галіакбаров вважає, що виправні роботи - це міра покарання, сутність якої полягає у примусовому залученні засудженого до праці на строк, указаний у вироку, з відрахуванням певної частини заробітку в доход держави . Дещо інакше розуміє їх Т.Ю. Погосян. На її думку, виправні роботи - це залучення засудженого до праці з відрахуванням певної частини його заробітку в доход держави. Отже, автор, не акцентує уваги на важливішій їх особливості - бути мірою покарання, державним примусом, що, як вбачається є навряд чи логічним і виправданим з точки зору доктрини кримінального права стосовно теорії покарання . Подібне за суттю тлумачення наводить і В.А. Нерсесян, з погляду якого виправні роботи, як вид кримінального покарання, полягає у примусовому залученні засудженого до праці за основним місцем роботи на строк, визначений вироком суду, з відрахуванням у доход держави певної частини заробітку . На думку Б.М. Леонтьєва, змістовна сторона виправних робіт без позбавлення волі в тому, що засуджений до цієї міри покарання зазнає виправно-трудового й виховного впливу переважно за попереднім місцем роботи і завжди за своїм місцем проживання без ізоляції від суспільства . Якщо відкинути те, що зараз виправні роботи відбуваються лише за попереднім місцем роботи, цілком зрозумілим є бажання вченого зробити акцент на цілях цього покарання, але без пояснення механізму його застосування або принаймні проведення відмінності від однойменного адміністративного стягнення. Співзвучним останній інтерпретації слід визнати й формулювання, надане А. Івановою і С. Бондарь, що виправні роботи без позбавлення волі - це покарання, пов'язане з виправно-трудовим впливом на засудженого . У запропонованому визначенні єдине, що є інформативним для розкриття природи виправних робіт - так це вказівка про віднесення цієї міри саме до покарання. Проаналізувавши наведені вище трактування розглядуваного поняття, вважаємо досить проблематичним приєднатися до позиції будь-кого з наступних причин.

По-перше, про які примусові роботи йдеться? Адже, ні у ст. 29 КК України 1960 р., ні у ст. 57 КК України 2001 р. не говориться про примусову працю, а тільки вказується, що цей вид покарання відбувається за місцем роботи засудженого. Правда, ст. 29 КК 1960 р. припускала його виконання і “в інших місцях, що визначалися органами, які виконували виправні роботи, але в районі проживання засудженого”. Проте навіть таке становище не давало підстав стверджувати, що такий вид покарання є примусовою працею.

У пошуках кореня проблеми співвідношення виправних робіт і примусової праці слід звернутися до історії становлення міжнародного законодавства про заборону останньої. У 1930 р. Генеральною конференцією МОП прийнято Конвенція про примусову працю, у п. “с” ст. 2 якої зазначалося, що термін “примусова чи обов'язкова праця” не включає будь-яку роботу або службу, що вимагається від певної особи внаслідок вироку, винесеного рішенням судового органу, за умови, якщо ця робота або служба провадитиметься під наглядом і контролем державної влади і якщо вказану особу не буде віддано чи передано в розпорядження приватних осіб, компаній чи громад . Не викликає сумнівів, що саме цей міжнародний документ мав на увазі радянський законодавець при розробленні кримінальних покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом на засуджених, до яких належали й виправні роботи.

У 1957 р. Генеральна конференція МОП на сороковій сесії прийняла Конвенцію про скасування примусової праці . У цьому документі йдеться про те, що “будь-який член Міжнародної Організації Праці, що ратифікував цю Конвенцію, зобов'язується скасувати примусову чи обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми: (а) як засіб політичного впливу, чи виховання, чи як міра покарання за наявності або вираження політичних поглядів чи переконань, які суперечать установленій політичній, соціальній або економічній системі; (б) як засіб підтримання трудової дисципліни”.

У той же час терміном “примусова чи обов'язкова праця” згідно зі ст. 4 Європейської конвенції про права людини 1950 р. не охоплюється будь-яка робота, виконання якої зазвичай вимагається під час ув'язнення людини після її засудження компетентним судом . Але виправні роботи не пов'язані з ув'язненням, тому взагалі некоректно ставити питання про співвідношення цього виду покарання і примусової праці.

Деяке пояснення щодо проблеми ознаки примусовості виправних робіт надає аналіз вітчизняного законодавства. Згідно зі ст. 35 УРСР 1922 р. примусові роботи без утримання від вартою поділялися на 2 види: 1) роботи за фахом, при яких засуджений продовжував працювати за своєю професією зі зниженням за тарифним розрядом і обов'язковими понаднормовими роботами з переведенням в іншу установу чи на підприємство або в іншу місцевість; 2) роботи некваліфікованої праці. При цьому у вироку суду повинно вказуватися, до якої з названих форм примусової праці засуджувалася особа і на який строк. Стає зрозумілим, що йдеться дійсно про примусові роботи. Примушення в цьому разі полягало в тому, що засуджений хоча й продовжував працювати за своїм фахом, але з пониженням за тарифним розрядом, з обов'язковими понаднормовими роботами, а головним було те, що він переводився на інше підприємство чи в установу. Проте навіть у цьому випадку карала засудженого не сама праця, а умови, у яких вона відбувалася.

На початку 20-х років у Радянській державі набагато збільшилася чисельність безробітних, потреба в робочій силі різко знизилася. Якщо в 1922 р. застосування примусових робіт досягало 38%, то вже в 1923 р. воно впало до13% . У зв'язку з цим у судовій практиці все частіше стали застосовувати примусові роботи за попереднім місцем роботи засудженого. Із цих же причин не стали надалі застосовуватися понаднормові роботи. Як бачимо, у зазначеному покаранні вже на тому історичному етапі залишалося все менше умов, які свідчити б саме про примусовий характер покарання.

По-друге, хіба ж можна говорити про виправний характер робіт, якщо засуджений після винесення вироку продовжує працювати на тому ж місці, на якому працював і до засудження? Тим паче, що зараз виправні роботи згідно з законом, відбуваються засудженим тільки за попереднім місцем роботи, тому характер виконуваних людиною виробничих функцій не змінюється, умови праці залишаються такими ж . Ось чому, як видається, праця засудженого не набуває будь-яких виправних якостей, нових ознак. Якщо й може йтися про будь-яке виправлення взагалі, про що зазначали класики марксизм-ленінізму, то таким чинником є виправлення засудженого не працею, а певними матеріальними та іншими обмеженнями, в яких, власне, і міститься каральний елемент даного виду покарання. У той же час однозначно відповісти на поставлене питання дуже складно, тому що будь-яке обмеження не завжди сприяє прищепленню якихось стійких принципів правослухняної поведінки, які згодом стають внутрішнім стрижнем людини щодо неприпустимості в майбутньому протиправної поведінки. Принаймні ці матеріальні обмеження не несуть у собі настільки серйозного карального елементу, щоб служити й у подальшому гарантом невчинення нового правопорушення. У цьому плані слід, напевно, погодитися з С.В. Познишевим, М.М. Ісаєвим, В.Д. Меньшагіним, з боку яких зазнав критики термін “виправні роботи”. Учені виступають проти призначення останніх за місцем роботи засудженого як самостійної міри покарання і всіляко доказують їх схожість зі штрафом. Так, С.В. Познишев, а потім і М.М. Ісаєв стверджували, що виправні роботи є “майновим стягненням”, “замаскованим штрафом”. В.С. Тадевосян теж висловлював думку, що виправні роботи це щось середнє між штрафом та умовним засудженням”. “Замаскованим штрафом, що стягується в розстрочку”, вважав виправні роботи В.Д. Меньшагін , оскільки вони є більш м'якою формою штрафу відповідна сума сплачується засудженим не одразу. Сьогодні до позиції про те, що виправні роботи є штрафом у розстрочку, приєдналася низка авторів, які висловлюють схожу думку. Так, А.Т. Потьомкіна і А.М. Ружникова, обґрунтовуючи їх необхідність існування у системі покарань, вказують, що розміри штрафу достатньо значні і це не так уже й погано, що система покарань містить ще одне покарання, яке можна умовно визнати “штрафом у розстрочку”? А.В. Наумов зауважує що зараз таке покарання за місцем роботи засудженого недаремно називають “штрафом у розстрочку”, оскільки це цілком відповідає дійсності, а отже, вони є різновидністю штрафних санкцій [96, с.7; 110, с.75; 101, с.13-14]. На думку Ю.В. Бауліна, “наявність в КК виправних робіт - це, очевидно, перехідне явище. В кінцевому результаті треба буде відмовитися від цього покарання, встановивши замість нього різновид штрафу . На користь такої позиції цим вченим наводиться аргументація, яка в стислому вигляді полягає в тому, що назва і сутність покарання “виправні роботи без позбавлення волі” відбиває сумно відомий за сталінських часів поділ примусових робіт на ті, що застосовуються в місцях позбавлення волі, і такі, що застосовуються поза цими місцями; це покарання суперечить і не відповідає міжнародно-правовим зобов'язанням України про заборону примусової праці; виправні роботи не відповідають соціально-економічній ситуації в країні; та ін..

Разом із тим, таке розуміння виправних робіт за місцем роботи, на нашу думку, правильне лише в певній частині, бо вважати їх лише майновим стягненням, замаскованим штрафом, чимось середнім між штрафом та умовним засудженням, замаскованим штрафом у розстрочку - означає ігнорувати їх кримінально-правову й виправно-трудову роль . Якщо відкинути ідеологічну данину радянських часів, то наведене висловлення є цілком справедливим у частині неприпустимості ігнорування кримінально-правового призначення виправних робіт. Що ж стосується думок щодо виправно-трудової ролі вказаного виду покарання, зазначимо наступне. На той історичний проміжок часу, коли названими вченими провадилося дослідження сутності покарання у виді виправних робіт, їх висновки, у принципі, були достатньо обґрунтовані з теоретичної точки зору. Справа в тому, що цей вид покарання як такий, у тому числі й за місцем роботи, характеризувався тим, що засуджений не тільки й не стільки піддавався матеріальним обмеженням, а головним чином тим, щоб він під час відбування цих робіт мав відчувати їх виховний вплив. Звичайно ж, у світі останніх пошуків у галузі кримінально-виконавчого права можна сперечатися з приводу сили й ефективності такого впливу, його виховного значення, методів, які застосовувалися при цьому, навіть стверджувати, що це зовсім і не позитивне явище, а відповідний тиск на людину, яка працює у трудовому колективі, чи вважати, що такий вплив взагалі-то й неможливий , хоча раніше ця робота з боку громадських організацій, підприємств, установ все ж таки провадилася із засудженим. Згідно зі ст. 100 ВТК України 1970 р. на адміністрацію підприємств, установ, організацій, де працював засуджений до виправних робіт, покладалися, зокрема: (а) обов'язок доведення вироку до відома членів трудового колективу; (б) контроль за поведінкою засудженого, участь у проведенні з ним виховної роботи; (в) його трудове виховання в дусі чесного й сумлінного ставлення до праці; (г) дотримання трудової й державної дисципліни тощо. При цьому вважалося, що відчутне виховне значення мало доведення вироку до колективу, де працює засуджений, що (а) підвищувало його виховний вплив; (б) сприяло створенню обстановки нетерпимості й загального осуду злочину і злочинця; (в) формуванню громадської думки щодо підвищення авторитету суду; (г) мобілізації громадськості на боротьбу зі злочинністю; (д) усуненню причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; (е) дозволяло краще організувати і провадити з ним виховну роботу . Причому в організації та здійсненні перелічених виховних заходів повинні були брати участь також органи, що відають виконанням покарання у виді виправних робіт. Форми такої участі були різноманітні: проведення індивідуальних і групових бесід із засудженими, виступи на зборах колективу працівників, профспілкових зборах, на яких обговорювалися результати праці засуджених, на сторінках газет.

КВК України 2003 р., на відміну від ВТК України 1970 р., не покладає на керівництво підприємств та організацій, де працює засуджений до виправних робіт, обов'язку щодо проведення з ним виховної роботи. Сьогодні, в умовах погіршення стану моральних засад суспільства, навіть такий захід, як доведення вироку до відома трудового колективу, не виконує своєї виховної функції, як за минулих часів. Єдине, що дійсно може за цим статися - так це створення навколо людини, яка була засуджена, атмосфери психологічного неприйняття колективом, пересудів та інші негативних моментів. У такому ракурсі доведення змісту вироку до відома трудового колективу несе, безперечно, каральне навантаження. Проте не слід підмінювати суто каральну сторону даного елемента будь-якими міркуваннями про значний виховний момент, оскільки скоріше відбувається приниження й озлоблення людини, але не її виховання.

По-третє, сутністю покарання є лише кара, за допомогою якої досягаються її цілі. На думку лише 38,3% працівників кримінально-виконавчих інспекцій, опитаних під час проведення дослідження, виконання покарання у виді виправних робіт досягає, власне, мети кари повністю; ще 15,9% респондентів відмітили, що воно взагалі не досягає такої цілі; тобто, майже половина опитаних (45,8%) вважають, що у процесі виконання виправних робіт мета кари досягається лише частково (див. додаток).

Щодо досягнення інших цілей покарання, а саме виправлення засуджених і попередження вчинення ними або іншими особами нових злочинів, опитування працівників кримінально-виконавчих інспекцій виявило наступне: (а) повне виправлення засуджених до цього виду покарання можливе на думку 32,7% респондентів; (б) частково можливе - 55,7%; (в) принципово неможливим вести мову про будь-яке виправлення засудженого, 11,6%. Як зауважили 31,3% опитаних виконання покарання у виді виправних робіт досягає цілі попередження нових злочинів повністю; 65,0% - частково; 3,7% - така ціль не досягається зовсім (див. додаток).

У виправних роботах, цілком зрозуміло, кара полягає не у праці як такій, оскільки вона якою була до засудження, такою і залишилася. Більше того, трудитися для однієї людини - це, так би мовити, природна потреба, спосіб самовираження людини. Залишаючись джерелом існування, праця, таким чином, стає процесом задоволення внутрішніх потреб будь-якої особистості у вільному і всебічному розвитку, що є умовою вільного і всебічного розвитку й усіх . Для іншого - це основне джерело існування його та його близьких, тобто, необхідна умова для підтримки життєдіяльності. Отже карати такою працею немає сенсу, безглуздо. То в чому ж, власне, полягає сенс кари? На думку, І.О. Бушуєва, зміст кари, властивий виправним роботам без позбавлення волі, створює низка елементів. До них належить сам факт осуду, оскільки визнання людини винною у вчиненні злочину означає негативну морально-політичну її оцінку від імені держави, виникнення судимості, стягнення із заробітку, тобто майнові правообмеження, втрату права самостійно залишати роботу. Подібної ж точки зору дотримуються й М.О. Стручков, Н.П. Кукушкіна та ін.. Існує й така позиція, що каральна сторона виправних робіт містить у собі три моменти - обов'язкове залучення до праці, деяке обмеження трудових прав і вплив матеріального характеру.

Вважаємо, що в цілому слід погодитися з такою позицією вказаних учених, але необхідно зробити певні застереження. Справа в тому, що сьогодні законодавцем дещо звужено обсяг правообмежень, які становлять зміст кари. Фактично особи, засуджені до виправних робіт, мають усі громадянські права з обмеженнями, які передбачаються виправними роботами як видом покарання, а також встановлених вироком суду . Так, відповідно до положень КВК України, засудженим надається чергова відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання; стаж роботи під час відбуття виправних робіт включається до загального трудового стажу, у зв'язку з чим зберігаються всі соціальні пільги (право на отримання пенсії, надбавок до ставок заробітної плати за вислугу, додаткової відпустки тощо). Одне із обмежень трудової сфери, встановлене для засудженого до виправних робіт, - заборона самостійно звільнюватися з роботи за власним бажанням. Дійсно, за ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку також вільно погоджується. Засуджені до виправних робіт у цьому праві дещо обмежені, оскільки ч.1 ст.42 КВК України забороняє засудженим протягом строку відбування покарання звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції в письмовій формі. Такий дозвіл у формі постанови може бути видано після перевірки обґрунтованості заяви засудженого про звільнення з роботи за власним бажанням і за наявності довідки з нового місця роботи про можливість його працевлаштування. Відмова у видачі дозволу на звільнення повинна бути мотивованою. Винесене рішення працівника інспекції засуджений згідно з абз.2 п.5.7 розд. ІІІ Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань може оскаржити у вищого керівництва. Проте в названому підзаконному акті не сказано, кого саме вважати вищим керівництвом. Як вбачається, треба внести уточнення щодо цього питання, вказавши, що таким вищим органом є відділ кримінально-виконавчих інспекцій Держдепартаменту України.

Під час виконання покарання можуть бути встановлені деякі небажані для засудженого заборони й покладені відповідні обов'язки. Однак це стосується тільки тих осіб, які не дотримуються звичайних норм поведінки, встановлених і для законослухняних громадян у виробничій сфері (наприклад, догана у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням трудових обов'язків, обов'язок відшкодувати матеріальний збиток тощо). Такий підхід, без сумніву, є правильним, тому що він у складних умовах соціально-економічної дійсності (безробіття, скорочення робочих місць, соціальна незахищеність широких прошарків населення) відображає потреби часу - надати міцний соціальний захист будь-якій людині, навіть правопорушникові і сьогодні і в майбутньому.

По-четверте, на нашу думку, визначитися з категорією “покарання у виді виправних робіт” неможливо без глибокого наукового осмислення змісту останнього, що неодноразово ставало предметом наукових досліджень. Але вони були присвячені в основному питанням організації і проведення виховної роботи із засудженими з боку членів трудового колективу. У такому контексті вважалося, що зміст виправних робіт полягає в тому, що засуджений зазнає виправно-трудового впливу за попередньою роботою і завжди за постійним місце проживання .

Визначення змістовної частини досліджуваного покарання полягає також у тому, що виправні роботи - це поєднання каральних і виховних елементів, сукупність кари, режиму, виправно-трудового й ідейно-політичного впливу, що здійснюються без ізоляції засудженого від суспільства . Це покарання, яке передбачає обов'язкову його участь у праці та пов'язується з проведенням виховної роботи здійсненням контролю за засудженим . В.Я. Богданов вважав, що зміст виправних робіт полягає не в певному для цього покарання наборі правообмежень, а в особливому характері і змісті робіт, що виконуються засудженим під час його відбування . Однак запропоноване ним ще на початку 70-х років формулювання сутності виправних робіт, на наш погляд, більшою мірою стосується покарання у виді громадських робіт у сучасному розумінні, де неабияке значення має саме їх вид, до чого залучається у процесі відбування покарання засуджений.

Пізніше науковець намагався структурувати зміст виправних робіт, виходячи з наступних конкретних ознак: 1) усі засуджені до виправних робіт зобов'язані працювати; 2) у період відбування покарання з ними повинна проводитися виховна робота; 3) відбування виправних робіт пов'язано із обмеженням певних майнових прав засудженого (стягнення із заробітної плати, втрата безперервного стажу роботи тощо); 4) засуджені відбувають покарання за місцем свого проживання . До цього ж він вважав, що необхідно спільними зусиллями юристів, психологів, соціологів та інших спеціалістів виокремити найефективніші з точки зору перевиховання властивості праці й ті конкретні її види, у яких вони найповніше відбиваються. Ці роботи й треба вважати виправними . Як здається, такий підхід свідчить про деяку штучність і в цілому трудомісткість процесу “відбору” відповідних видів праці.

Як бачимо, наведені визначення змісту виправних робіт так чи інакше акцентують увагу на праці як атрибуті виховного елемента покарання, хоча іноді й опосередковано - через категорію “виправлення”. Раніше вже зазначалася спірність положення, що праця виправляє. Тут лише підкреслимо, що в реаліях сьогодення значною мірою втратила актуальність теза про велику силу колективної суспільно корисної праці, заснованої на соціалістичних засадах. Зараз ця ідея вже вихолощена, вона не пройшла перевірку часом. У категорію “праця” на сучасному етапі розвитку суспільства покладено індивідуалізм і приватновласницькі начала. Увесь її сенс зводиться до отримання максимальної вигоди, накопичення матеріальних благ, а суспільні інтереси як такі (які не слід плутати з корпоративними), на жаль, зовсім відійшли на задній план або втратилися взагалі. Тому завдань та цілей стосовно виховання засудженого в дусі чесного й сумлінного ставлення до праці, неухильного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співіснування, бережного ставлення до державної власності, підвищення культурного рівня засудженого зараз уже й не ставиться. Звідси щодо сенсу покарання у виді виправних робіт можна зробити висновок, що ні про яку єдність каральних і виховних елементів покарання сьогодні не може йтися [6, с.59-61; 45, с.47; 97, с.62; 166, с.47]. Таким чином, у сутності виправних робіт залишається тільки кара [95, с.18; 122, с.93; 128, с.12], до речі, як і в будь-якому покаранні. Ось чому, як видиться, цілком слушною є точка зору М.О. Стручкова, який ще в 70-х роках ХХ ст. писав, що сутність покарання створює тільки кара. У досліджуваному покаранні вона виражається в суворо визначених правообмеженнях, які створюють саме виправні роботи .

Отже, позиція, згідно з якою сутність (зміст), покарання вичерпується виключно карою, на наш погляд, вбачається переважною, оскільки:

а) ґрунтуючись на точному визначенні, що надається в тексті ст.50 КК України, “покарання… полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого”;

б) якщо до змісту покарання включити поряд з карою й виховання, то це означає не що інше, як вихід за межі його сутності ;

в) є неприпустимим посилення впливу заходів виховання за рахунок звуження кари;

г) з розуміння змісту покарання як “органічного” поєднання кари й виховання випливає, що само виховання є нібито покаранням . На нашу ж думку, взагалі-то покарання може бути засобом виховання, проте виховання не є засобом покарання.

На каральній стороні виправних робіт зупинимося докладніше. Сам факт засудження до виправних робіт (як й до будь-якого іншого покарання), як уже зазначалося є карою, яка з моменту оголошення вироку суду виявляється в негативній оцінці особи засудженого судовим органом від імені держави. Але за цією ознакою виправні роботи навряд чи відрізняються від інших покарань, тобто негативна оцінка, осуд злочинця є спільною змістовною ознакою, властивою для будь-якого покарання, передбаченого в системі покарань, і за цією ознакою виправні роботи не відрізняються від інших видів покарань. При цьому необхідно зауважити, що позиція стосовно наявності карального елементу в самому факті негативної оцінки діяння засудженого з боку держави може викликати заперечення на тій підставі, що кара, головним чином, полягає в обмеженнях прав і свобод винного. З цим не можна не погодитися, але існує поняття морального осуду, який за своєю сутністю покликаний справляти відчутний вплив на особу, у тому числі шляхом широкої огласи факту злочину, що не може не залишити слід у бутті особи, сприйматися як цілком заслуженої кари за вчинене.

Згідно зі ст. 89 КК України особи, засуджені до виправних робіт, упродовж одного року після відбуття покарання мають судимість. Це ще один елемент, який складає зміст кари. І.А. Бушуєв відмітив, що судимість і правообмеження, що випливають з неї, звісно ж, створюють певні незручності для особи, які відбула покарання, ущемляють у низці випадків її інтереси . Проте як і попереднє положення, у цій частині такий каральний елемент, як судимість є властивим також іншим покаранням. Принципова відмінність полягає лише у тривалості її стану.

І хоча два вищезазначені елементи каральної сторони так само, як й інші елементи (про що йтиметься нижче), визначають сутність виправних робіт як покарання, а тому обов'язково повинні знайти відображення в понятті виправних робіт, основний акцент у плані кари треба зробити на сфері право обмежень у комплексі трудових правовідносин, через обмеження яких і настає ущемлення майнової сфери засудженого. Проте останні за новим законодавством мають менший обсяг, ніж раніше, і лише являють собою стягнення із заробітку певної грошової суми, розмір якої визначено судом, і заборону звільнення за власним бажанням без погодження цього питання з органом, який відає виконанням виправних робіт. Ніяких інших матеріальних збитків або трудових обмежень у зарахуванні стажу, вислуги, у наданні чергових відпусток тощо засуджений не зазнає. Таким чином, на сьогоднішній день максимально зроблено все, щоб обсяг кари відповідав тому, місцю яке виправні роботи посідають у шкалі покарань. У цьому є певна логіка, але основне, на наш погляд, полягає в тому, що кара не буде відчуватися людиною й у майбутньому, після відбуття покарання (наприклад, недостача загального трудового стажу або стажу за фахом для отримання пенсії).

Згідно ч.2 ст.42 КВК України, особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, надається щорічна відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання. На наш погляд, такий підхід законодавця до умов відбування цього покарання не слід розцінювати в якості обмежень у сфері трудових правовідносин особи, оскільки це тягне лише певне пролонгування строку, на протязі якого особа вважається засудженою і такою, що відбуває покарання. Але більш тривалий термін перебування засудженого у такому стані, опосередковано можна вважати ще одним каральним елементом, притаманним даному виду покарання.

Не зовсім, з нашого погляду, узгоджуються, щодо обсягу кари, положення, які містяться в КК України і КВК України. Справа в тому, що ч.1 ст.57 КК України передбачається відбування покарання у виді виправних робіт за місцем роботи засудженого, а в ч.2 ст.45 КВК вказується, що в осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи. Як бачимо, законодавець, приймаючи КВК України, уточнив ст.57 КК України. Якщо визнати правомірність такого уточнення, то необхідно внести відповідні зміни й у текст ст. 57 КК, вказавши в ній, що особа вважається засудженою до виправних робіт за всіма місцями роботи, де вона працює за сумісництвом, бо в іншому випадку - це буде розширенням обсягу кари, яке допускає кримінально-виконавче законодавство.

За кримінально-виконавчим законодавством Російської Федерації переліченим вище каральні елементи виправних робіт не обмежуються, оскільки КВК РФ встановлюється, що в період відбування виправних робіт щорічна оплатна відпустка надається адміністрацією установи, у якій працює засуджений, тривалістю 18 днів за погодженням з кримінально-виконавчою інспекцією, хоча за Кодексом законів про працю РФ мінімальна відпустка становить 24 робочих дні, тобто російський законодавець закріплює додатково ще один додатковий каральний елемент виправних робіт у виді скороченої відпустки. Крім того, п.1 ст.41 КВК РФ передбачає, що з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистості засудженого, його поведінки під час відбування покарання і з метою попередження вчинення нових правопорушень кримінально-виконавча інспекція вправі заборонити йому (а) перебувати поза місцем проживання у відповідний час доби; (б) залишати місце проживання у вихідні дні, а також у період відпустки; (в) відвідувати певні місця району (міста), а також зобов'язати засудженого до 2-х разів на місяць з'являтися до кримінально-виконавчої інспекції для реєстрації. Указані заборони й обов'язки можуть встановлюватися як в повному обсязі, тобто у сукупності, так і окремо з огляду на вік засудженого, його сімейний стан, ставлення до праці, поведінку в побуті, стан здоров'я тощо . Але зауважимо, що це право кримінально-виконавчих інспекцій, а не їх обов'язок, тому вказані правообмеження застосовуються не до всіх засуджених .

Перелічені правообмеження становлять собою нові каральні елементи й розширюють обсяг кари. До того додавати будь-які додаткові правообмеження засудженому під час відбування ним покарання - це прерогатива суду. Ураховувати такі фактори, як характер і ступінь суспільної небезпеки особи, для вирішення питання про зміну його статусу засудженого - це теж належить до компетенції суду. Фактично за кримінально-виконавчим законодавством збільшення обсягу кари під час виконання покарання без відповідного рішення суду є можливе. Але навряд чи такий підхід доцільний, оскільки кримінально-виконавче право не може зменшувати чи, навпаки, посилювати каральну сторону покарання. Слід зазначити, що недоречно вважати ухиленням від виправних робіт випадки невиконання обов'язків чи порушення перелічених вище заборон, оскільки таким, на нашу думку, можна визнати тільки випадки порушення засудженим порядку та умов відбування саме покарання, яке полягає у стягненні із заробітку певної його частини, а не будь-яких додаткових правообмежень. Інакше це призводить до колізії кримінального і кримінально-виконавчого закону, яку можна усунути лише внесенням відповідних змін чи то в Кримінальний кодекс, чи то в Кримінально-виконавчий кодекс. Наприклад, як бути у випадку, якщо засуджений своєчасно й повно розраховується з державою своїм заробітком, не порушує трудової дисципліни, проте нерегулярно з'являється у кримінально-виконавчу інспекцію або відвідує місця, у яких йому заборонено знаходитися? Крім того, російським законодавцем не передбачено порядок оскарження рішень кримінально-виконавчої інспекції про заборони й обов'язки, які вона може встановити для засудженого до цього виду покарання. Вважаємо, що подібна ситуація - це не зовсім зважене й обмірковане нормативне регулювання, що призводить до певної колізії і прогалин у регулюванні правовідносин, що можуть виникнути під час виконання виправних робіт. Існування на практиці істотних правообмежень, що призначаються і змінюються не судом, а органом виконання покарання, свідчить про серйозне ущемлення інтересів засудженого .

У зв'язку з цим необхідно віддати належне українському законодавцеві, який не пішов шляхом рецепіювання даного положення. Що ставиться в обов'язок засудженому - так це періодично з'являтися для реєстрації до кримінально-виконавчої інспекції (ч.6 ст.41 КВК) й отримувати дозвіл від неї на виїзд за межі України під час відбування покарання (ч.4 ст.42 КВК). Отже, крім зазначеного, КВК України в цій частині не містить будь-яких додаткових правообмежень засудженим, які інакше слід було б розцінювати як протиріччя кримінальному закону й невиправдане збільшення обсягу кари. Принаймні каральний зміст виправних робіт має встановлюватися тільки кримінальним законом, а будь-які заходи попереджувального характеру не можуть відбиватися на обсязі кари, закладеному цим законодавством. Якщо ж у цьому є необхідність, то вони повинні з самого початку відображатися у статтях Кримінального кодексу.

Однак, щодо дозволу на виїзд засудженого за межі України під час відбування покарання, то слід зауважити, що в загальному вигляді це є істотним обмеженням свободи пересування винного, яке до того ж не пов'язане зі сферою трудових і майнових правовідносин, в якій, власне, і настають перш за все правообмеження. Необхідність же отримання подібного дозволу при таких умовах треба розцінювати як ще один додатковий каральний елемент покарання у виді виправних робіт, яке зачіпає, окрім вищезазначених сфер, і сферу громадських прав та свобод людини.

Обсяг кари у виправних роботах, як вибачається, також пов'язаний з їх тривалістю . За ч.1 ст.57 КК України вони встановлюються на строк від 6-ти місяців до 2-х років. Неповнолітнім засудженим у віці від 16 до 18 років виправні роботи згідно з ч.2 ст.100 КК України встановлюються від 2-х місяців до 1-го року. У спеціальній літературі висловлена думка, що необґрунтовано виділяти самостійним елементом кари тривалість виправних робіт. Вона характерна не сама по собі, а тим, що на певний час виникають ті правообмеження, які вимагає дане покарання . Висловлена позиція нам неприйнятна, оскільки під поняттям “тривалість покарання” розуміється каральний вплив на засудженого впродовж визначеного судом проміжку часу і чим довше він здійсняється, тим сильнішого впливу покарання вона зазнає. Зауважимо, що новим КК України в цієї частині суттєво збільшено каральний зміст виправних робіт. Порівняно з попереднім КК України нижча межа вказаного покарання для повнолітніх піднята з 2-х до 6-ти місяців (хоча це хіба що не єдиний приклад підвищення обсягу кари на сьогодні в покаранні, про яке йдеться).

Через визначення обсягу правообмежень матеріальних, трудових та інших прав і свобод засуджених, які реалізуються під час їх участі у суспільно корисній праці без ізоляції від суспільства та які становлять зміст кари, можемо навести тлумачення поняття “виправні роботи”. Власне, під поняттям розуміють одну з форм відображення світу на ступені пізнання, пов'язаному із застосуванням мови, форми (способу) узагальнення предметів і явищ .

Отже, на підставі проведеного аналізу сутності покарання, про яке йдеться, зазначимо, що виправні роботи - це кримінальне покарання, яке застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочинного діяння, та полягає у застосуванні заходів примусового характеру, а саме: в обмеженні трудової й майнової сфери у вигляді стягнення певного відсотку із заробітку і забороні звільнятися за власним бажанням, сфери загальногромадських прав і свобод людини - свободи пересування, а також тягне судимість. Примусовість цього покарання полягає в зобов'язанні засудженого підкорятися вимогам, встановленим законодавством і спрямованим на обмеження здебільшого трудової сфери особи, а значить, і матеріальної, що врешті-решт є нічим іншим, як проявом кари.

Розглянувши сутність виправних робіт, спробуємо відповісти на запитання: чим же відрізняються перелічені вище елементи від характерних для такого виду покарання, яким є штраф? Засудження до штрафу уже означає негативну оцінку засудженого, у якого так само виникає судимість, яка погашається зі плином одного року після відбуття покарання, тобто такого ж строку, як і після відбуття виправних робіт. Проте, якщо при засудженні до виправних робіт грошова сума стягується поступово, то при засудженні до штрафу - вся відразу (за винятком виплати штрафу в розстрочку). При цьому його сплата відбувається, як правило, у більш значних розмірах, що не завжди просто зробити засудженому. До уваги не береться джерело існування засудженого, з якого стає можливою сплата іноді значної суми штрафу за один раз. У таких ситуаціях, вважаємо, найбільш ефективним і доцільним є призначення саме виправних робіт (зрозуміло, за наявності роботи в особи й передбачуваності у санкції статті КК України виправних робіт як альтернативи штрафу). За новим законодавством засуджений до виправних робіт ніяких трудових правообмежень не зазнає, якщо не враховувати обов'язку погоджувати питання про звільнення за власним бажанням з кримінально-виконавчою інспекцією і визначених у законі грошових обмежень. Хоча, дійсно, є певна схожість штрафу з виправними роботами, але останні, на наш погляд, мають безперечну перевагу, яка полягає в тому, що є постійне джерело, з якого здійснюється відрахування на користь держави. Якщо це джерело з якихось причин втрачається (іншими словами, втрачається робота), то стає неможливим і виконання самих виправних робіт. Виплата ж штрафу не ставиться в залежність до обов'язкової наявності певного джерела, з якого грошова сума буде сплачуватися.

Підводячи підсумок викладеному, зауважимо, що виправні роботи, як вид кримінального покарання, у вітчизняній практиці мають давню історію, якою цілком доведена “життєздатність” і доцільність застосування у багатьох випадках саме цього виду покарання як альтернативи позбавленню волі.

Питання щодо сутності виправних робіт і необхідності збереження еквівалентного обсягу каральних елементів як за кримінальним, так і за кримінально-виконавчим законодавством серед науковців не знайшли свого одностайного вирішення.

Сьогодні особливо гострі дискусії розгорнулися навколо питання, чи може праця, яку засуджений виконував і до засудження, виправляти, а якщо так, то яким чином відбувається це виправлення. Із цього приводу ще раз підкреслимо, що сама по собі праця не виправляє, оскільки в житті людини вона має інше навантаження, служить зовсім іншим цілям. Впливають на засудженого лише певні правообмеження в царині трудових правовідносин, через які відбувається деяке правообмеження й майнової сфери особи.

З'ясування сутності виправних робіт дозволяє навести їх визначення в цілому й окреслити точний обсяг карального впливу на засудженого, що, у свою чергу, сприяє встановленню відмінностей між цим видом покарання та іншими видами, передбаченими в системі покарань, а також окреслити шляхи вдосконалення практики застосування й виконання цього покарання.

виправний робота кримінальний покарання

ЛІТЕРАТУРА

1. Милюков С.Ф. Российское уголовное законодательство: опыт критического анализа. - СПб.: Знание, 2000. - 280 с.

2. Милюков С.Ф., Волженкин Б.В. Российская система наказаний. - СПб; Изд-во С.-Петерб. юрид. ин-та Генеральной прокуратуры РФ, 1998. - 223 с.

3. Минимальные стандартные правила ООН в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила) // Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. - К.: Сфера, 2002. - С. 53-61.

4. Михлин А. Исполнение наказаний, не связанных с лишением свободы // Рос. юстиция. - 1997. - №6. - С.41- 43.

5. Михлин А.С. Исправительные работы как альтернатива лишению свободы // http: // www. penalreform. org / russian / altern.

6. Михлин А. Понятие наказания в виде исправительных работ и история его возникновения в российском праве // Уголовное право. - М.: Интел-Синтез, - 2001. - №4. - С. 56.

Размещено на Allbest.ru