Особливості витребування документів, які містять охоронювану законом таємницю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одним з важливих правових інститутів, які визначають співвідношення інтересів особистості і держави, засад приватного і публічного права, підстави і межі втручання держави у недержавну сферу, ступінь інформаційної захищеності, є таємниця.

Ст.12 Загальної декларації прав людини, захищаючи приватне життя, обмежує при цьому, повноваження державних органів: ніхто не може безпідставно втручатися у особисте життя громадянина, не має права на безпідставне посягання на його недоторканність, таємницю кореспонденції, честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Держава, встановлюючи законодавчі заборони, може запровадити лише ті обмеження прав і свобод особи, метою яких є сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів у цілому, добробуту суспільства, і ці обмеження можуть бути визначені лише Конституцією і законами. Іншими словами, Декларація заклала механізми противаг, визначаючи цим державу, її інститути, включаючи і державно-правові, як такі, що слугують власне людині як громадянину. Саме тут на рівні міжнародного права закладається прецедент таємниці, тобто важливості тієї сторони життя людини, що і формує сучасне розуміння свободи особистості. А це означає, що сучасна людина повинна усвідомлювати себе як суб'єкта не тільки з боку сукупності обов'язків, але і як отримувача тих обов'язкових послуг, що забезпечуються демократичним устроєм суспільства. Наприклад, у Декларації відмічається, що «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» [2, с. 23].

Видатний дослідник мови В.І. Даль визначав поняття «таємниця» так: «хто чого не знає, то для нього таємниця - все приховане, невідоме» [5, с. 368]. С.І. Ожегов трактував «таємницю» теж як щось «нерозгадане, ще не пізнане; те, що приховується від інших; те, що відомо не всім, секрет» [6, с. 785]. Сучасний тлумачник української мови визначає таємницю і як те, що приховується від інших, тобто секрет, тайна. Сюди відносяться відомості про щось, способи досягнення чого-небудь. Тлумачник розшифровує і загальне розуміння таємниці: те, що не пізнане, не стало відомим, або ще не доступне пізнанню [11, с. 483]. Як бачимо, сучасна українська мовна ситуація змінюється, включаючи в зміст поняття «таємниця» і його правовий зміст, а саме: «те, що не підлягає розголошенню», «відомості, знання про щось, способи досягнення чого-небудь, невідомі іншим» тощо.

Разом із терміном «таємниця» у літературі часто зустрічається словосполучення «конфіденційна інформація». В етимологічному значенні слово «конфіденційний» походить від латинського considentia - довіра і в сучасній мові означає довірчий, той, що не підлягає розголошенню, секретний [7, с. 359]. З наведеного виходить, що термін «конфіденційний» має таке ж значення, як і термін «таємниця». Ці поняття трактуються як рівнозначні і в інших словниках [5, с. 320].

У ст. 30 Закону України «Про інформацію» зазначено, що «конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов», «таємна інформація - містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі» [6].

У ст. 32 вказаного Закону зазначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Більшість таємниць, обов'язок зберігання яких покладено на певних осіб, пов'язана з їх професійною діяльністю. Левова частка професійних таємниць лежить поза кримінально-процесуальною діяльністю. Правове регулювання цих правовідносин забезпечується галузевим законодавством (зокрема, адміністративним, цивільним, сімейним та ін.). Проте, є група професійних таємниць, про охорону яких йдеться у кримінально-процесуальному законі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України не можуть бути допитані як свідки адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі - з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. Відповідно до ст. 66 КПК України особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні вправі вимагати від банків інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки та банківську діяльність» [7].

Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством встановлено гарантії охорони наступних видів професійної таємниці:

адвокатської таємниці;

лікарської таємниці;

таємниці вчинення нотаріальних дій;

таємниці сповіді;

таємниці діяльності психолога;

банківської таємниці.

Розглянемо більш детально кожен вид вказаних професійних таємниць з метою виявлення особливостей збирання у процесі кримінально-процесуального доказування відомостей, які входять до їх предмету.

Адвокатська таємниця.

В основних положеннях Загальної декларації прав людини відмічається, що кожна людина має право на ефективний засіб правового захисту (ст. 8).

Стосунки адвоката і його клієнта будуються на принципі конфіденційності, встановленому ч. 1 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру». У Загальному кодексі правил для адвокатів країн ЄС, які сприйнято й іншими деонтологічними кодексами, підкреслюється, що довіра до адвоката виникає лише за умов обов'язкового дотримання принципу конфіденційності, яка є першорядним і фундаментальним правом і обов'язком адвоката. У рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 25.10.2000 р. «Про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків» зазначено, що слід вдаватися до всіх необхідних дій, спрямованих на належне забезпечення конфіденційного характеру взаємин між адвокатом і його клієнтом (п. 6 принципу І), адвокати мають дотримуватися професійної таємниці відповідно до національного законодавства, внутрішніх нормативних актів і професійних стандартів. Будь-яке недотримання принципу професійної таємниці без відповідної згоди клієнта має бути належно покаране (п. 2 принципу ІІІ) [9, с. 37].

У п. 1 ст. 9 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією у жовтні 1999 р., встановлено, що «дотримання принципу конфіденційності є необхідною і найважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом, без яких є неможливим належне подання правової допомоги» [3, с. 146]. Збереження конфіденційності такої інформації є правом адвоката у відносинах з усіма учасниками кримінального процесу, які вимагають її розголошення, а також обов'язком адвоката щодо громадянина або юридичної особи, котрих вона стосується. Закон забороняє вимагати від адвокатів відомостей, що становлять предмет адвокатської таємниці, а також допит його як свідка з цих питань. Згідно ст. 14-1 КПК України особисте життя громадян охороняється законом.

Разом з тим, у практичній діяльності мають місце непоодинокі випадки, коли правоохоронні органи посягають на такі найголовніші принципи здійснення адвокатської професії, як конфіденційність, адвокатська таємниця та невтручання в адвокатську діяльність.

Спробуємо з'ясувати що є предметом адвокатської таємниці, чи відрізняється чимось зазначена категорія від поняття «конфіденційна інформація», окреслимо коло суб'єктів, на яких законом покладено обов'язок збереження адвокатської таємниці з метою дачі правової оцінки діям представників правоохоронних органів у випадках пред'явлення вимоги адвокатам щодо надання певних відомостей стосовно їх підзахисних, зокрема, вимоги надати певні документи.

Ч. 5 ст. 48 КПК України визначає: «захисник не в праві розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків». За порушення цього обов'язку захисник може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, а за розголошення даних досудового розслідування або відомостей, що становлять державну таємницю, - до кримінальної відповідальності за ст. 387 чи ст. 114 КК України.

Адвокатська таємниця, як прийнято вважати, за якісними ознаками є професійною таємницею, зміст та поняття якої визначено в ст. 9 Закону України «Про адвокатуру» [6]. Так, предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

На думу Ю.І. Стецовського, інститут професійної таємниці адвоката є гарантією інтересів і правосуддя, і обвинуваченого. Змістом адвокатської таємниці є «відомості, які повідомлені адвокату у зв'язку з наданням юридичної допомоги. Це відноситься до всіх видів юридичної допомоги, яку надає адвокат» [9, с. 15]. «Відомості, як відмічав Ю.І. Стецовський, що складають особисту таємницю громадян, адвокат може отримати з дорученої йому справи, на прийомі громадян, коли він складає той чи інший діловий папір, чи дає пораду. У всіх цих випадках адвокат не вправі розголошувати відомості, які він отримав у зв'язку із наданням юридичної допомоги» [8, с. 15].

Змістом поняття «адвокатська таємниця», на думку В. В. Леоненка, є відомості, які адвокат отримує від свого підзахисного [8, с. 135].

Д.П. Ватман під адвокатською таємницею розуміє коло відомостей, виділяючи не лише факти, які несприятливі для клієнта, але і дані, які він з будь-яких міркувань не бажає зробити предметом судового дослідження, хоча вони і можуть підкріпити його позицію [4, с. 41]. Подібних позицій дотримувались Г.Ф. Горський та З. З. Зінатуллін [8].

Більш розширено тлумачить поняття адвокатської таємниці М.Ю. Барщевський, який стверджує, що предметом адвокатської таємниці слід вважати також умови договору між клієнтом і адвокатом та відомості, які зібрані адвокатом в процесі виконання доручення [5, с. 147].

Предметом адвокатської таємниці, на думку О.Д. Святоцького та М.М. Михеєнка, є «питання, з якими громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків» [7, с. 104].

О.Г. Яновська у предмет адвокатської таємниці включає факт звернення до адвоката, питання, з якими громадянин чи юридична особа зверталася до нього, суть консультацій, порад, роз'яснень та будь-яка інша інформація, що стосується юридичної допомоги [8, с. 34]. М.І. Чвьорткін пропонує визначати межі адвокатської таємниці згідно з бажанням самого підзахисного. Це стосується того випадку, коли надбанням захисника стають факти, які носять конфіденційний характер, але мають відношення не до його підзахисного, а до іншого обвинуваченого та підозрюваного, які проходять у цій же кримінальній справі [3, с. 20].

На думку Т.В. Варфоломеєвої, вимога ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру», яка забороняє адвокату розголошувати відомості, що складають предмет адвокатської таємниці, є не досить точною, так як, виходячи з дослівного тлумачення цієї норми, можна прийти до висновку, що відомості, які стали відомі адвокату, не можна використовувати при захисті і в процесі здійснення представництва і при наданні юридичної допомоги. Саме виходячи з таких міркувань, слід погодитись з Т.В. Варфоломеєвою, яка пропонує доповнити статтю такими словами: «без дозволу особи, яка звернулась за юридичною допомогою» [3, с. 47].

Нерідко на порушення вимог ч. 2 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру», ч. 8 ст. 48 КПК України представниками органів досудового розслідування робляться спроби оглянути та вилучити документи, пов'язані з виконанням захисником його обов'язків при участі у справі.

На перший погляд, може здатись непослідовним обмеження повноважень державних органів при виконанні ними своїх функцій стосовно отримання, контролю чи оцінки інформації. Ще чіткіше ця вимога постає під час розслідування і переслідування кримінальних правопорушень [5, с. 312]. В той же час, ст. 8 Загальної декларації прав людини веде мову не просто про таємницю, тут йде мова про повагу до людини, що і стає одним із основних принципів захисту приватного життя.

Нерідко дізнавачі, слідчі, судді наполягають на наданні для ознайомлення певних документів, які відповідно до ст. 32 Конституції України та ст. 9 Правил адвокатської етики, не підлягають розголошенню. Так, суддя безпідставно вимагав від адвоката надання документів на підтвердження його повноважень - угоди про подання правової допомоги [3, с. 47]. Документом, що підтверджує повноваження адвоката, є ордер. Разом з тим, згідно з п. 2 ч. 3 ст. 44 КПК України, повноваження захисника-адвоката на участь у справі, який не є членом адвокатського об'єднання, стверджуються угодою. Цей документ є конфіденційним і не підлягає огляду, розголошенню і вилученню.

На захист адвокатської діяльності і, зокрема, адвокатської таємниці спрямована ст. 397 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи по наданню правової допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці.

Про захист адвокатської таємниці йде мова і в ст. 11 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»: «Забороняється залучати до виконання оперативно-розшукових завдання адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є їх клієнтом». Як бачимо, ця норма також гарантує захист прав і свобод клієнта і, з другого боку, забезпечує адвокатську таємницю. Ця норма закону може бути порушена лише у виняткових обставинах, але які теж чітко визначені в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст. ст. 6-8).

Послідовний аналіз проблем адвокатської таємниці проводить О.Г. Яновська. Вона визначає адвокатську таємницю як принцип, правову норму і виявляє, що адвокатська таємниця складає не тільки право, а і обов'язок адвоката і вказує, що «адвокат не може і не повинен розкривати жодних відомостей» [8, с. 48-51]. Тобто, ніяких меж у цьому питанні не може бути поставлено.

Правила адвокатської етики розрізняють інформацію, що є конфіденційною, та інформацію, що становить адвокатську таємницю. Це випливає з ч. 1, 3, 4, 6 ст. 9 Правил, де зазначено, що інформацією, на яку поширюється принцип конфіденційності, визнається будь-яка інформація, отримана адвокатом в процесі здійснення адвокатської діяльності, однак, це виходить за межі предмета адвокатської таємниці, визначеного чинним законодавством. Про відомості, що становлять адвокатську таємницю, в Правилах йдеться окремо, і дане поняття не уточнюється, оскільки його зміст визначає Закон України «Про адвокатуру». Разом з тим у Правилах підкреслюється різниця між цими видами інформації.

По-перше, конфіденційна інформація може бути розголошена у разі «скасування» конфіденційності особою, яка зацікавлена в її дотриманні (або її спадкоємцями);

По-друге, адвокат не відповідає за порушення принципу конфіденційності у випадках допиту його в установленому законом порядку як свідка щодо цих обставин. Розголошувати ж відомості, що становлять адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, у тому числі й у разі спроб допитати адвоката з питань, які є її предметом. Останнє відповідає Конституції України, зокрема статті 32 [3, с. 51].

Послідовною, на нашу думку, є позиція Т.В. Варфоломеєвої, яка стверджує, що необхідно встановити відповідальність, в тому числі і кримінальну, до осіб, які порушують гарантії адвокатської діяльності. Т.В. Варфоломеєва також підкреслює, що адвокатська таємниця не може бути розголошена і звертає увагу на додаткові гарантії адвокатської діяльності, а саме: «помічник адвоката, посадові особи і технічні працівники адвокатських об'єднань не можуть бути допитані як свідки» [2, с. 46]. Слушною є думка і М.І. Леоненка, який пропонує посилити гарантії адвокатської таємниці шляхом введення у кримінальний процес правила про недопустимість допиту як свідка перекладача, який здійснював переклад в ході побачення віч-на-віч захисника з підзахисним [7, с. 17].

Отже, в законі необхідно перерахувати всіх осіб, яким може стати відома конфіденційна інформація, подана адвокату або отримана ним у зв'язку з наданням правової допомоги. Окрім, адвоката, його помічників, посадових осіб адвокатського об'єднання, перекладачів, до суб'єктів, на яких поширюється обов'язок збереження адвокатської таємниці, слід віднести спеціалістів. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» і п. 13 ч. 2 ст. 48 КПК України, адвокат має право звернутися до спеціаліста для одержання письмового висновку з питань, які вимагають спеціальних знань. Відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, на замовлення адвокатів в експертних установах можуть виконуватися дослідження, результати яких викладаються в письмових висновках спеціалістів [8].

Підсумовуючи вищевикладене, приходимо до висновку, що відомості, які є предметом адвокатської таємниці, мають абсолютний характер і не можуть бути оприлюднені, зокрема, повідомлені на вимогу правоохоронних органів, ні за яких обставин. Стосовно інформації, яка віднесена до конфіденційної, то у певних випадках вона може бути розголошена. Наприклад, не є порушенням адвокатської таємниці повідомлення слідчому адвокатом про факт звернення до нього певної особи, яка на досудовому слідстві на підтвердження свого алібі повідомила про перебування її у певний час на консультації у адвоката. У даному випадку розголошення зазначеної обставини, яка відноситься до конфіденційної інформації, без вказівки на те, з яких саме питань громадянин звертався до нього, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом від цієї особи, не є порушенням принципу адвокатської таємниці і може виступити на користь підзахисного і підтвердити його перебування у певному місці в певний час. Тому, здається не досить вірною позиція О.Г. Яновської щодо неможливості розголошення інформації про факт звернення особи до адвоката [8, с. 48-51].

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 69 КПК України лікарі не можуть бути допитані як свідки з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. На сьогоднішній день особливо гостро постають питання кому може бути довірена лікарська таємниця. Спробуємо з'ясувати, чи є суб'єктами інформаційних відносин щодо лікарської таємниці працівники органів дізнання, досудового слідства, суду, прокуратури, а якщо є, то у яких випадках і за яких умов.

Крім допиту медичних працівників в якості свідків, у кримінальному процесі існує ще три засоби встановлення відомостей, що становлять медичну таємницю: 1) доручення лікарям проведення експертиз (судово-медичних та судово-психіатричних); 2) проведення за вказівкою слідчого судово-медичного освідування; 3) огляди та виїмки медичних документів, наприклад, історій хвороб, рентгенівських знімків, результатів обстеження тощо [3, с. 32].

Основне призначення інституту медичної таємниці - попередження випадків можливого заподіяння шкоди пацієнту та його близьким. На теперішній час однією з проблем медичної деонтології є проблема збереження таємниці в документах, які видаються лікувальним закладом.

Законодавством України передбачені певні гарантії охорони лікарської таємниці. Зокрема, ст. 145 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки.

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Окрім медичних працівників, згідно ст. 78 вказаного закону, лікарську таємницю повинні зберігати й фармацевтичні працівники [6].

Вивчення Основ законодавства України про охорону здоров'я свідчить, що до суб'єктів лікарської таємниці належать не лише лікарі, а й інші медичні працівники, яким при виконанні своїх службових обов'язків можуть стати відомими дані про хворого. До цих осіб слід віднести фельдшерів, медсестер, акушерів, санітарів, фармацевтів, лаборантів працівників медичних архівів та ін. Тому, приєднуємося до думки М.С. Малеіна, що більш правильним було б називати цей вид таємниці особистого життя медичною, а не лікарською таємницею [9, с. 79]. І. Купов та Ю. Сергєєв також мають подібну точку зору і пропонують термін «лікарська таємниця» замінити терміном «професійна медична таємниця» [11, с. 65].

Словосполучення «медична інформація» вживається і Конституційним Судом України, який роз'яснив, що «...Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом...» [2, с. 34-35].

Ч. 2 ст. 8 Закону України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» - відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд , є конфіденційним та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства та дізнання [13].

П. 2 ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» - допускається передача відомостей про стан психічного захворювання особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або згоди її законного представника для провадження дізнання, досудового слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду [10].

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про донорство крові та її компонентів», інформація, повідомлена донором посадовій особі установи чи закладу охорони здоров'я щодо відомих їй даних про перенесені та наявні в неї захворювання, а також про вживання нею наркотичних речовин, становить лікарську таємницю [2].

Слід зазначити, що у багатьох випадках відомості, які містять лікарську таємницю, повідомлені правоохоронним органам, можуть мати вирішальне значення для правильного вирішення справи. Наприклад, при зараженні вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК України), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України) та ін.

У перелічених випадках, як відмічає В.В. Король, має місце громадський (публічний) інтерес, у якому більша соціальна цінність ніж в особистого інтересу, оскільки відомості про хворобу громадянина вимагаються для всебічного, повного і об'єктивного розслідування і розгляду кримінальної справи, для викриття винних осіб, притягнення їх до кримінальної відповідальності і покарання, тобто для виконання завдань кримінального судочинства [2, с. 114].

У постанові Пленуму Верховного Суду № 7 від 03.06.2005 р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» зазначено: «Оскільки відомості про стан психічного здоров'я особи і надання психіатричної допомоги відповідно до ст. 6 Закону № 1489-111 та принципу 6 додатка до Резолюції вважаються конфіденційними (їх передавання без згоди цієї особи можливе лише при провадженні дізнання, досудового слідства або судового розгляду і тільки за письмовим запитом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду), рекомендувати судам справи про застосування примусових заходів медичного характеру заслуховувати в закритих судових засіданнях, що відповідає положенням ч. 1 ст. 20 КПК України».

Аналіз чинного КПК приводить до висновку, що кримінально-процесуальний закон не містить достатньо гарантій збереження медичної таємниці при проведенні зазначених слідчих дій. Відповідно до ст. ст. 217-219 КПК України з матеріалами експертизи, у тому числі судово-медичної та судово-психіатричної, після закінчення розслідування по справі, вправі ознайомитися всі учасники процесу, вказані у ст. 32 КПК України. У такій ситуації виникає питання, як забезпечити конфіденційність відомостей про психічний стан осіб, відносно кого проводились зазначені експертизи? Відповідно д ч. 8 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», документи, що містять відомості про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 25 вказаного закону, особи, яким надається психіатрична допомога мають право на відшкодування заподіяної їм шкоди внаслідок розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров'я і надання психіатричної допомоги. Отже, матеріали судово-психіатричних експертиз не повинні пред'являтися учасникам процесу для ознайомлення.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відомості про зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевих шляхом, проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного характеру, отримані у зв'язку з виконанням професійних обов'язків посадовими особами та медичними працівниками закладів охорони здоров'я, становлять лікарську таємницю [5].

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», факт незаконного вживання наркотичних засобів або психотропних речовин встановлюється на підставі показань свідків, наявності ознак наркотичного сп'яніння, результатів медичного огляду, а також тестів на вміст наркотичного засобу або психотропної речовини в організмі особи. На практиці, у більшості випадків затримання осіб, які підозрюються у вживанні наркотичних засобів або психотропних речовин, відповідно до вимог ст. 13 вказаного закону, супроводжується направленням затриманих на медичний огляд. За результатами огляду складається протокол медичного огляду, який свідчить про наявність або відсутність наркотичних засобів або психотропних речовин у організмі особи. Аналогічна процедура відбувається й для з'ясування питання чи передувала особа під час вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння. Вказані дії проводяться при дослідчій перевірці матеріалів. Медичні документи, складені за результатами проведених оглядів мають доказове значення й на подальших стадіях кримінального процесу і враховуються при пред'явленні обвинувачення. Так, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 67 КК України, обставинами, які обтяжують покарання, є вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

У п. 16 Постанови Пленуму ВСУ № 8 від 30.05.1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» вказано, що акт судово-медичного обстеження особи є документом, в якому викладаються і засвідчуються обставини, що мають значення для справи (наявність тілесного ушкодження, захворювання тощо), тому згідно зі статтями 65 і 83 КПК України вони можуть бути використані як докази в кримінальному судочинстві за умови, що проведення експертизи не є обов'язковим (ст. 76 КПК України). [3].

Згідно Інструкції про проведення судово-медичної експертизи, для роз'яснення та доповнення підсумків, що були дані, судово-медичний експерт може бути допитаний слідчим із складанням протоколу допиту експерта [9, с.21].

Таким чином, аналіз норм медичного права дозволяє дійти до висновку, що витребування документів, які містять лікарську таємницю можливе лише за умов наявності порушеної кримінальної справи. Підставою для надання працівниками закладів охорони здоров'я зазначених документів є письмовий запит особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Окрім цього, вказаний прийом можливо застосовувати й у стадії порушення кримінальної справи, наприклад, витребування актів судово-медичних обстежень, необхідних для з'ясування наявності тілесного ушкодження та ступеня його тяжкості, а також певного захворювання та ін.

Нотаріус, відповідно до ст. ст. 5, 8 Закону України «Про нотаріат», зобов'язаний зберігати в таємниці дані, отримані у зв'язку зі здійсненням нотаріальних дій [8]. Вимога додержання такої таємниці стосується не тільки змісту дії, а й самого факту її вчинення. Вказане положення поширюється і на той час, коли нотаріус і інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії вже не працюють.

Ст. 12 цього ж Закону передбачає, що порушення професійної таємниці є підставою для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю.

Додержання таємниці вчинення нотаріальних дій є специфічним принципом нотаріального процесуального права, який забезпечує конфіденційність правовідносин нотаріуса та заінтересованих осіб, дає гарантії належного захисту суб'єктивних прав.

У разі порушення таємниці вчинюваних нотаріальних дій, особи, винні у цьому несуть відповідальність у порядку, встановленому законодавством України.

Реалізація принципу додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій передбачає, що такі дії слід здійснювати в присутності тільки безпосередньо заінтересованих осіб. В деяких випадках при цьому можуть бути присутні особи, які надають допомогу у вчиненні нотаріальних дій, зокрема, представники, перекладачі або особи, які підписують документ за не писемного чи хворого. Даний принцип забезпечується і тим положенням, що офіційні документи про вчинення нотаріальних дій видаються тільки громадянам чи юридичним особам, щодо яких вчинялися нотаріальні дії або їхнім представникам. Але, відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про нотаріат», законодавець із загального правила про необхідність додержання нотаріальної таємниці зробив винятки для певних органів, вказавши, що правом на отримання довідок та документів про вчинені нотаріальні дії, крім основних учасників нотаріального провадження, їх представників та правонаступників, наділені суд, прокуратура, органи дізнання та слідства у зв'язку з кримінальними справами, що знаходяться в їх провадженні. Зазначене положення міститься і в п. 7 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [8, с. 38].

Окрім органів, уповноважених провадити дізнання та досудове слідство, вичерпний перелік яких передбачений ст. ст. 101, 102 КПК України, правом на отримання нотаріальної інформації також користуються оперативні управління, відділи та відділення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю МВС України та СБУ, оскільки відповідно до ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», вони наділені повноваженнями органу дізнання [9].

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру», правом на отримання від підприємств, установ, організацій і об'єднань громадян (за їх згодою) документів або їх копій, наділені адвокати [6]. У кримінальному процесі адвокати можуть мати статус захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ч. 2 ст. 44 КПК України) або представника потерпілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача (ст. 52 КПК України). Проте, надаючи адвокатам можливість витребувати документи, законодавець, втім, у ст. 8 Закону України «Про нотаріат» не зазначив їх як суб'єктів права на отримання даних про вчинення нотаріальних дій [188]. Цю прогалину у законодавстві, на нашу думу, необхідно усунути.

Вирішуючи питання щодо надання інформації про вчинену нотаріальну дію, нотаріус має враховувати принаймні дві умови:

по-перше, інформація може надаватися тільки за наявності у провадженні суду, прокуратури, органів дізнання і слідства кримінальної справи;

по-друге, письмова вимога, з якою вказані органи та посадові особи звертаються до нотаріуса, має бути належним чином оформлена (зокрема, мати посилання на номер кримінальної справи). Інформація, яку вищезазначені органи мають намір одержати, повинна мати суттєве значення для розслідування, розгляду і вирішення кримінальної справи, що знаходиться у їх провадженні.

Як недолік слід зазначити, що у відомчих нормативних актах, регламентуючих порядок вчинення нотаріальних дій, відсутні вимоги щодо письмового запиту про необхідність надання нотаріусом певних документів, зокрема, правоохоронним органам. У Правилах надання банками на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю інформації і документів [4] поняттям «письмової вимоги» спеціального підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю вважають лист на фірмовому бланку, зареєстрований належним чином, який містить вимогу щодо надання інформації і документів із зазначенням законних підстав для цієї вимоги за підписом керівника або особи, яка його заміщує в установленому порядку. Вказане визначення поняття «письмової вимоги», на думку А.М. Єрух, Ю.М. Козьякова і Н.В. Круковеса, могло б бути цілком прийнятним і для нотаріусів [6, с. 16]. Аналогічну позицію зайняв й законодавець. До Закону України «Про нотаріат» 01.10.2008 р. були внесені зміни і відповідно до ст. 8, викладеної у новій редакції, довідки про вчинені нотаріальні дії та інші документи надаються нотаріусом протягом десяти робочих днів на обґрунтовану письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання та досудового слідства у зв'язку з цивільними, господарськими, адміністративними або кримінальними справами, справами про адміністративні правопорушення, що знаходяться у провадженні цих органів, з обов'язковим зазначенням номера справи та прикладенням гербової печатки відповідного органу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Деятельность экспертно-криминалистических подразделений органов внутренних дел по применению экспертно-криминалистических методов и средств в раскрытии и расследовании преступлений / под ред. В.А. Снеткова : учеб. пособие. - М. : ЭКЦ МВД России, 1996. - 98 с.

2. Дженіс М. Європейське право у галузі прав людини : Джерела і практика застосування / М. Дженіс, Р. Кей, Є. Бредлі. - К. : пер. з англ. АртЕк, 1997. - 583 с.

3. Додин Е.В. Доказательства в административном процессе / Е.В. Додин. - М. : Юрид. лит., 1973. - 192 с.

4. Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности / Е.А. Доля. - М. : Спарк, 1996. - 120 с.

5. Домбровский Р.Г. Соотношение познания и доказывания в судебном исследовании / Р.Г. Домбровский // Вопросы борьбы с преступностью. - Рига, 1975. - Вып.11. - С. 164 - 167.

6. Доронін І.М. Форми реалізації права учасників процесу подавати докази у кримінальному судочинстві / І.М. Доронін // Адвокат. - 2003. - № 4. - С. 14 - 16.

7. Дубинський А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя. Правовые и организационные проблемы / А.Я. Дубинский. - К. : Наук. думка, 1984. - 182 с.

8. Дубривный В.А. Деятельность следователя по расследованию преступлений. Общая характеристика. Цели. Действия / В.А. Дубривный - Саратов : Изд-во Сарат. Ун-та, 1987. - 94 с.

9. Дулов А.В. Вопросы теории судебной экспертизы в советском уголовном процессе / А.В. Дулов. - Минск, 1959. - 196 с.

таємниця охорона конфіденційність

Размещено на Allbest.ru