Договірне регулювання майнових відносин подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Укладення шлюбу є, мабуть, однією з найприємніших подій у житті людини і навряд чи хтось із наречених у цей час обтяжує себе роздумами про те, яким після реєстрації шлюбу буде правовий режим їхнього майна. Також цілком природно, що переважна більшість людей піклується про свою другу половинку без жодних спонукань з боку законодавства, намагаючись забезпечити своїй сім'ї матеріальний добробут. Проте, як і з кожного загального правила, на жаль, існують винятки і з наведеного твердження - окремі особи вперто не бажають добровільно виконувати свої як особисті немайнові обов'язки перед іншим з подружжя, так і не допомагають йому матеріально, насправді маючи таку можливість. Звісно, примусити людину до прояву любові неможливо, а от зобов'язати її матеріально забезпечувати свою дружину чи чоловіка - цілком реально (навіть у разі подальшого розлучення).

Актуальність теми зумовлена тим, що у ч. 2 ст. 7 СК України закріплено право суб'єктів сімейного права, до яких належить і подружжя, регулювати відносини між собою за допомогою договору, а таке положення є абсолютною новелою вітчизняного сімейного законодавства. Законодавчі акти у галузі сімейного права, які регулювали сімейні відносини до прийняття нового СК, не містили таких широких можливостей застосування домовленостей при розв'язанні проблем життя сім'ї. З 1992 року подружжю також було надано право укладати шлюбний контракт, але з досить суттєвими обмеженнями у сфері формування сторонами його умов. У новому СК передбачено багато різних видів договорів, у яких подружжя може визначати свої права та обов'язки щодо спільного та роздільного майна, надання утримання та деякі інші питання. Можливість договірного регулювання сімейних відносин передбачає врахування особистих думок, підключення свідомості, волі, інтересів, інтересів, досвіду, інформаційних можливостей суб'єктів права та здатне значно підвищити ефективність правового регулювання у цілому (5, 103). Оскільки договір - це відносно новий засіб регулювання майнових відносин подружжя, тому досить доцільним є визначення місця договорів подружжя у механізмі правового регулювання їх майнових відносин.

Аналіз наукової літератури у галузі сімейного права, свідчить, що питанням правового регулювання майнових відносин у сім'ї і, зокрема майнових відносин подружжя, приділялося багато уваги радянськими вченими В. Масловим, Ш. Чиквашвілі, М. Єршовою, К. Граве та іншими. Проблеми договірного регулювання майнових відносин у сім'ї не розглядалися. Договірне регулювання сімейних відносин стало предметом наукових досліджень тільки на початку 90-их рр. ХХ ст. Вчені І. Жилінкова, М. Антокольська, Л. Пчелінцева, С. Симонян, О. Чефранова, Л. Максимович висвітлювали окремі проблеми застосування договору як засобу врегулювання майнових відносин подружжя і надавали правову характеристику певним видам договорів подружжя.

Метою є дослідження майнових правовідносин, що виникають між подружжям та порядок їх договірного регулювання.

У індивідуальному науково-дослідному завданні висвітлено три основні питання відповідно до логічного порядку викладення матеріалу.

1. Майнові правовідносини подружжя

Майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо. Проте для дослідження майнових правовідносин подружжя та порядку їх правового регулювання спершу необхідно ознайомитися з положеннями Сімейного кодексу України (далі - СК), які присвячені врегулюванню правового режиму майна подружжя й автоматично починають діяти з моменту реєстрації шлюбу. Адже саме правовий режим майна подружжя і визначає основні риси та особливості майнових правовідносин подружжя, і відповідно їх регулювання.

Роздільне та спільне майно

Як відомо, майно, що належить подружжю, поділяється на спільну сумісну та роздільну (приватну) власність. Зазвичай, найбільшу частину майна подружжя, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до шлюбу (тобто до моменту його реєстрації). Наприклад, якщо квартира належала жінці до укладення шлюбу, то й після його реєстрації вона залишиться її особистою приватною власністю (навіть якщо там проживатиме і її чоловік). Проте, звісно, це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного - особиста приватна власність кожного з подружжя продовжує збільшуватися й після укладення шлюбу. Так, досить поширеною підставою її набуття є отримання майна в якості спадщини чи подарунка. Але при цьому варто зважати на те, що дарунки можуть стати як особистою приватною власністю чоловіка чи дружини, так і спільною сумісною власністю подружжя: у разі, коли майно подароване одному з подружжя, воно буде вважатися роздільним і належатиме на праві особистої приватної власності тільки тому, кому було подаровано; якщо ж майно подароване обом з подружжя (наприклад, на весілля чи його річницю), воно буде належати до їх спільного майна.

Крім вже згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини та чоловіка необхідно вважати:

майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню;

кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Усе ж інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК України належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття - купівля, обмін, придбання в кредит тощо (окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину). Також все одно, на ім'я кого з подружжя було придбане майно, - важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу.

Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо тільки інше не встановлено домовленістю сторін); подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Необхідно мати на увазі, що сімейним законодавством передбачені обставини, за яких майно кожного з подружжя, тобто те, що належить їм на праві приватної особистої власності (придбане до реєстрації шлюбу, отримане в дар, успадковане тощо), може бути визнане їх спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК України зазначено, що у випадку, коли майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, будинок, який до реєстрації шлюбу належав одному з подружжя, але потім, вже під час шлюбу, був перебудований чи капітально відремонтований внаслідок спільних трудових та матеріальних затрат як чоловіка, так і дружини).

Права та обов'язки подружжя по утриманню

Серед майнових обов'язків чоловіка та дружини сімейне законодавство передбачає зобов'язання подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі (ст. 75 СК України). Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо.

Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Нагадаємо, що непрацездатними вважаються особи, які досягли пенсійного віку (жінки - 55 років, чоловіки - 60 років) або є інвалідами І, II чи ІІІ групи. Але сама по собі непрацездатність недостатня для виникнення права на утримання - той з подружжя, який є непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги (він вважатиметься таким, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

У ст. 84 СК України особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом трьох років (якщо дитина має вади фізичного або психічного виду - шести років) після народження дитини, за умови, що дитина проживає разом з нею, а чоловік в змозі надавати утримання (при цьому матеріальне становище дружини значення вже не має).

Варто звернути увагу, що право особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу, не припиняється і у разі розірвання шлюбу - відповідно до ст. 76 СК після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу та потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік (його колишня дружина) може надавати таку допомогу. Крім цього, особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього подружжя під час шлюбу. А за умови, що на момент розірвання шлюбу жінці чи чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років, а їх спільне життя у шлюбі тривало не менше десяти років, вона (він) матимуть право на утримання після досягнення пенсійного віку.

Як зазначено у ст. 79 СК України, аліменти присуджуються за рішенням суду з моменту подання позовної заяви. Згідно з правилами підсудності, встановленими у ст. 109-110 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), позов про стягнення аліментів може бути пред'явлений як за місцем проживання стягувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання відповідача невідоме, суд виносить ухвалу про його розшук, який проводиться органами міліції, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду (ст. 78 ЦПК України).

Зміни, пов'язані зі здоров'ям, матеріальним чи сімейним становищем одного з подружжя, який сплачує або одержує аліменти, можуть суттєво вплинути на ступінь його забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів. Так, відповідно до ст. 82 СК України суд може звільнити одного з подружжя від обов'язків утримувати іншого, якщо буде встановлено, що одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги чи платник аліментів більш неспроможний надавати матеріальну допомогу.

Також рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його певним строком, якщо подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час; непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину; непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу; одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги. Правила про звільнення одного з подружжя від обов'язків утримувати другого або обмеження цього обов'язку визначеним строком (на розгляд суду) мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його припинення.

Автоматично ж право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення працездатності того з подружжя, що отримував аліменти, а також його вступу до повторного шлюбу. У таких випадках право на утримання припиняється від дня настання зазначених обставин, а якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважатимуться такими, що одержані без достатньої правової підстави, і підлягатимуть поверненню у повному обсязі (але не більш як за три роки).

Шлюбний договір

Правила сімейного законодавства щодо врегулювання майнових відносин подружжя можуть бути скориговані у шлюбному договорі - відповідно до змісту ст. 93 СК шлюбним договором можуть регулюватися майнові відносини подружжя, визначатися їхні майнові права та обов'язки по відношенню один до одного та до дітей. Проте особисті відносини між подружжям та дітьми предметом шлюбного договору бути не можуть.

Варіанти зміни законодавчих правил регулювання майнових відносин у шлюбному договорі досить різноманітні. Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його особистою приватною власністю кожного з них; про можливий порядок поділу майна, в тому числі й у разі розірвання шлюбу та застосування майнових санкцій у випадку розлучення; про надання одному з подружжя утримання незалежно від його непрацездатності й потребування матеріального забезпечення тощо. При подальшому вирішенні спору між подружжям з наведених питань, які врегульовані у шлюбному договорі, суд буде керуватися саме його положеннями, а не диспозитивними нормами сімейного законодавства.

У ст. 92 СК встановлено, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір має бути укладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально. При цьому, якщо шлюбний договір було укладено до моменту реєстрації шлюбу, він набирає чинності з моменту реєстрації шлюбу, а якщо шлюбний договір було укладено подружжям - з моменту його нотаріального посвідчення. У разі ж невиконання одним із подружжя майнового зобов'язання, взятого на себе шлюбним договором, інша сторона зможе стягнути належне їй відповідно до умов шлюбного договору на підставі виконавчого напису нотаріуса.

2. Договірне регулювання майнових відносин подружжя

У ч. 2 ст. 7 СК України закріплено право суб'єктів сімейного права, до яких належить і подружжя, регулювати відносини між собою за допомогою договору. Таке положення є абсолютною новелою вітчизняного сімейного законодавства. Законодавчі акти у галузі сімейного права, які регулювали сімейні відносини до прийняття нового СК, не містили таких широких можливостей застосування домовленостей при розв'язанні проблем життя сім'ї. Подружжя відповідно до законодавства могло укладати здебільшого безоплатні договори дарування, виконання доручень на підставі відповідного договору та оплатні - договір про поділ майна, встановлення частини кожного з подружжя у спільному майні, договір купівлі-продажу та деякі інші. З 1992 року подружжю також було надано право укладати шлюбний контракт, але з досить суттєвими обмеженнями у сфері формування сторонами його умов. У новому СК передбачено багато різних видів договорів, у яких подружжя може визначати свої права та обов'язки щодо спільного та роздільного майна, надання утримання та деякі інші питання. Включення вказаного положення до засад правового регулювання подружніх відносин, тобто можливість використання договірної форми регулювання, дозволяє врахувати не тільки інтереси подружжя, а й інтереси суспільства в цілому, бо саме договірне регулювання дозволяє знайти баланс між індивідуальними та суспільними інтересами. Його соціальна цінність полягає у гармонізації інтересів окремої особи і суспільства. Можливість договірного регулювання сімейних відносин передбачає врахування особистих думок, підключення свідомості, волі, інтересів, інтересів, досвіду, інформаційних можливостей суб'єктів права та здатне значно підвищити ефективність правового регулювання у цілому (5, 103). Оскільки договір - це відносно новий засіб регулювання майнових відносин подружжя, тому досить доцільним є визначення місця договорів подружжя у механізмі правового регулювання їх майнових відносин.

Аналіз наукової літератури у галузі сімейного права, свідчить, що питанням правового регулювання майнових відносин у сім'ї і, зокрема майнових відносин подружжя, приділялося багато уваги радянськими вченими В. Масловим, Ш. Чиквашвілі, М. Єршовою, К. Граве та іншими. Проблеми договірного регулювання майнових відносин у сім'ї не розглядалися. Договірне регулювання сімейних відносин стало предметом наукових досліджень тільки на початку 90-их рр. ХХ ст. Вчені І. Жилінкова, М. Антокольська, Л. Пчелінцева, С. Симонян, О. Чефранова, Л. Максимович висвітлювали окремі проблеми застосування договору як засобу врегулювання майнових відносин подружжя і надавали правову характеристику певним видам договорів подружжя.

Правове регулювання у цілому - цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових (юридичних) засобів (7, 257). Основними цілями правового регулювання майнових відносин у сім'ї, окрім їх впорядкування, є: всебічне задоволення майнових інтересів сім'ї; встановлення юридичної рівності членів сім'ї у майнових відносинах, незалежно від походження, соціального чи майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти тощо; поєднання майнових інтересів кожного члена сім'ї із загальносімейними інтересами; підвищений захист майнових інтересів неповнолітніх і недієздатних членів сім'ї; надання членам сім'ї широких можливостей самостійно встановлювати для себе майнові права та обов'язки (4, 107). Вказане повною мірою стосується і врегулювання майнових відносин подружжя, які внаслідок правового впливу набувають властивостей правовідносин.

Майнові правовідносини, що виникають між подружжям досить різні. Це дає підстави для створення у науці сімейного права різноманітних класифікацій майнових правовідносин подружжя. Такі класифікації дають можливість визначити ті чи інші характерні ознаки цих відносин, підкреслити особливості їх змісту та правового опосередкування.

Довгий час у науці сімейного права загальновизнаною була класифікація сімейних правовідносин подружжя на дві групи: а) правовідносини з приводу майна подружжя, що було нажите за час шлюбу; б) правовідносини щодо взаємного утримання (аліментні зобов'язальні правовідносини) (6, 184; 8,8). Однак така класифікація не збігається з класифікацією цивільних правовідносин. Таке положення було обумовлено тим, що сімейне право визнавалося самостійною галуззю права і мало, на погляд багатьох вчених, свій особливий предмет та метод правового регулювання. У зв'язку з цим наука сімейного права розробляла власні класифікації сімейних правовідносин. Такий традиційний підхід знайшов закріплення і у новому СК України, у якому в окремі глави виносяться норми, що стосуються належності майна подружжя та надання утримання.

На сучасному етапі розвитку сімейного права «змінились теоретичні підходи до дослідження предмета та методу сімейного та цивільного права» (1, 9). Переосмислення цих питань з інших позицій стало можливим завдяки відродженню теорії публічного та приватного права. Аналіз наукової літератури з вказаних проблем дає можливість зробити висновки, що сімейне право - приватне право і є «внутрішнім структурним підрозділом цивільного права» (2, 18).

Вказане не могло не позначитися на питаннях поділу на види майнових правовідносин подружжя. А. Івановим наведена класифікація сімейних правовідносин, яка відображає генетичну спорідненість цивільних та сімейних правовідносин і є традиційною ля науки цивільного права. Автор, зокрема поділяє сімейні правовідносини на дві групи: а) речові правовідносини (правовідносини власності та інші речові правовідносини); б) зобов'язальні правовідносини (договірні правовідносини, що виникають на основі шлюбного договору, договору про надання утримання, інших договорів та недоговірні) (2, 410-411).

Доцільним буде більш детально проаналізувати принципи та сутність такого поділу майнових правовідносин подружжя.

Речові правовідносини. У юридичній літературі традиційно речовими називали правовідносини, у яких за уповноваженим суб'єктом закріплювалася можливість безпосереднього впливу на річ. Ця особа могла протидіяти будь-яким посяганням на річ третіми особами. Вказані правовідносини фіксують статику майнового становища суб'єктів. Основний зміст речових правовідносин складають речові права, які мають абсолютний характер (3, 102). У Цивільному кодексу України (далі - ЦК) передбачені наступні види речових прав: право власності, право володіння, право користування чужим майном, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, право користування чужою земельною ділянкою для забудови (ст. 395 ЦК) ().

Найбільша увага у сімейному праві приділяється питанням врегулювання відносин подружжя щодо їх спільного майна, тобто майна, яке сторони набувають за час шлюбу. Спільне майно є майновим підґрунтям існування сім'ї, тому має особливе значення для розвитку майнових відносин подружжя. Спільна власність взагалі і спільна власність подружжя, зокрема, має суттєві особливості, пов'язані із складною структурою таких правовідносин. Спільна власність характеризується переплетінням відносин власників з усіма третіми особами, з одного боку, та відносини між самими власниками - з іншого. Перші за своєю природою є абсолютними, другі - відносними (5, 522).

Окрім спільного майна, кожний з подружжя може мати майно, яке належить кожному з них особисто на праві власності. Цікаво зазначити, що згідно ч. 2 ст. 59 СК при розпорядженні своїм майном дружина та чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право на користування ним.

Серед речових прав подружжя варто назвати також право користування одним з подружжя майном іншого (сервітут). Сервітути можуть встановлюватися щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів, або іншого нерухомого майна.

Зобов'язальні правовідносини. Сутність зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що уповноважена особа може задовольнити свої інтереси тільки через дії зобов'язаної особи. Зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку майнових відносин і є відносними (3, 102).

Залежно від підстав виникнення усі зобов'язання поділяються на два типи: 1) договірні, які виникають на основі укладеного договору; 2) не договірні - виникають, на підставі певних юридичних фактів, передбачених законом. Отже, згідно із зазначеним вище може йтися, що зобов'язальні правовідносини залежно від підстав виникнення бувають договірні і недоговірні.

Договірні правовідносини. Подружжя може укладати між собою договори як прямо передбачені сімейним чи цивільним законодавством (пойменовані договори), так і непоіменовані договори.

Недоговірні правовідносини. Серед недоговірних правовідносин подружжя головне місце посідають аліментні правовідносини. Для виникнення названих правовідносин необхідний наступний фактичний склад: наявність між особами шлюбу, зареєстрованого у органі реєстрації актів цивільного стану; передбачені законом умови (непрацездатність, потреба у матеріальні допомозі); рішення суду про стягнення аліментів. Треба зазначити, якщо виплата аліментів відбувається сторонами добровільно, а не згідно з рішенням суду, вони про це укладають між собою відповідний договір. У останньому разі такі аліментні правовідносини необхідно віднести до договірних.

Так як вище було визначено місце договірних правовідносин у загальній системі їх майнових правовідносин, то необхідно перейти до визначення питання щодо ролі договору в процесі правового регулювання майнових відносин подружжя.

У юридичній літературі прийнято розрізняти два види правового регулювання суспільних відносин, а саме - легальне (нормативне) правове регулювання та індивідуальне правове регулювання. Такий поділ базується, насамперед, на характері правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання та обсяг відносин на котрі воно поширюється. Перша група правових засобів здійснює загальнонормативний (неперсоніфікований) вплив на суспільні відносини, друга - покликана індивідуалізувати масштаби поведінки конкретних суб'єктів. Вважається обґрунтованим, що дана класифікація може бути застосована і відносно визначення засобів правового регулювання майнових відносин подружжя.

Ведучи мову про легальне (нормативне) регулювання майнових відносин подружжя, можна вказати, що впорядкування поведінки здійснюється за допомогою таких нормативно-правових актів, як міжнародні договори та конвенції, Конституція України, кодекси, закони тощо.

У механізмі правового регулювання шлюбно-сімейних відносин істотне значення належить індивідуальним актам застосування права. Значення індивідуальних актів полягає у тому, що вони покликані забезпечити індивідуалізовану дію механізму правового регулювання, за якого досягається врахування конкретної обстановки, усуваються існуючі перешкоди, юридично закріплюються результати поведінки учасників суспільних відносин. Залежно від того, хто є суб'єктом прийняття індивідуального акта, можна виділити індивідуальні акти, які видаються державними органами і посадовими особами, та індивідуальні акти, котрі вчиняються безпосередньо подружжям.

Прийняття правозастосовного акта здійснюється у ході спеціальної діяльності державного органу або посадової особи, яка називається застосуванням права. Застосування норм сімейного права необхідно там, де сімейне правовідношення може бути встановлено, змінено або припинено тільки за рішенням державних органів або коли правовідношення, що виникає, повинно контролюватись з боку держави у особі її органів.

Система засобів індивідуального правового регулювання майнових відносин подружжя не вичерпується індивідуальними правозастосовними актами. У системі правового регулювання майнових відносин подружжя нове сімейне законодавство встановлює комплекс договорів, які подружжя може укласти з метою самостійного визначення своїхт майнових прав і обов'язків.

Сімейним та цивільним законодавством передбачено низку договорів, що опосередковують майнові відносини подружжя (поіменовані договори). Доцільним є поділити названі договори на дві групи відповідно до тих видів майнових відносин подружжя, які ними опосередковуються: 1) договори щодо відносин подружжя з приводу майна; 2) договори стосовно відносин подружжя щодо надання утримання.

Договори, що опосередковують відносини подружжя з приводу майна. До цієї групи договорів належать два різновиди договорів. По-перше, це ті у яких визначається порядок встановлення та зміни правового режиму майна подружжя (договір про поділ майна - статті 69, 70 СК, договір про виділ долі одного з подружжя - ч. 2 ст. 69 СК; договір про відчуження одним з подружжя на користь другого з подружжя своєї долі у праві спільної власності без виділення цієї долі - ч. 2 ст. 64 СК). По-друге, це договори про порядок користування майном (договори про користування спільним майном подружжя, договори про користування роздільним майном кожного з подружжя - ст. 66 СК).

Договори, що опосередковують відносини подружжя з приводу надання утримання. До цієї групи належать: договір про надання права на утримання або його припинення (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на нерухоме майно чи отримання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК); договір довічного утримання подружжя (ст. 747 ЦК); спадковий договір подружжя (ст. 1306 ЦК) ().

Отже, аналіз наведеного матеріалу дає можливість зробити висновок, що договір є одним із засобів індивідуального під нормативного регулювання майнових відносин подружжя. Його значення дуже важливе в регулюванні цих відносин. Закріплення можливості самостійного регулювання майнових відносин дружиною та чоловіком шляхом укладення, зміни і розірвання договорів у межах, встановлених законом, має глибоке соціальне і правове значення.

Насамперед використання договірної форми регулювання дозволяє врахувати численні потреби людей і різноманітні обставини, які впливають на життя конкретної сім'ї. Тільки у разі укладення, зміни, розірвання договорів можна найкращим чином врахувати інтереси кожної подружньої пари. Намагатись сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інтересів та життєвих обставин. Тому, вихід обраний законодавцем у діючому СК є найбільш оптимальним - поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.

3. Шлюбний договір як регулятор майнових відносин між подружжям

Цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками - Сімейний кодекс акцентує увагу, як вже зазначалося, саме на договірному регулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного контракту, який з 1 січня 2004 р. називається «шлюбним договором».

Інститут шлюбного договору, який вже дуже давно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США, з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27¹, що передбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб.

Сімейний кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2004 р., питанню шлюбного договору приділяє значно більше уваги, ніж Кодекс про шлюб та сім'ю України, у якому питанню шлюбного контракту було присвячено лише одну статтю.

Шлюбний договір - це насамперед угода про вирішення спірних питань життя сім'ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, або подружжям.

Сімейним кодексом України передбачено, що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

Згідно з ч. 3 ст. 93 СК шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачити якісь обов'язки особистого характеру стосовно один одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми.

Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для нього матеріальне становище.

Крім того, ч. 5 ст. 93 СК визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також положення про непоширення на майно, набуте у шлюбі, положень про спільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них чи дітей, народжених не у спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надавати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в квартирі чи будинку.

Чоловік може у шлюбному договорі зобов'язати дружину ощадно ставитися до сімейного бюджету, здійснювати облік проведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружина може зобов'язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім'ї у окремій квартирі чи будинку, окремо від його батьків.

Проте на практиці шлюбний договір насамперед застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розірвання шлюбних відносин. Тому безперечно у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу. У цьому разі при розлучення можна уникнути довго триваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення.

Необхідно також звернути увагу на питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Статтею 59 СК визначено, що той з подружжя хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженні свої майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним.

Також, укладаючи шлюбний договір сторони мають право включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному з подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розлучення жилого приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього в зв'язку з реєстрацією шлюбу; про проживання в жилому приміщенні родичів когось з подружжя тощо.

У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватися такі виплати. При цьому в разі невиконання одним з подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена також і можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

Отже, подружжя або особи, які бажають взяти шлюб, можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Однак, ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством країни (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.

По-перше, укладення шлюбного договору - не обов'язок, а взаємне рішення осіб вирішити питання життя сім'ї на власний розсуд.

Одним з нових положень СК є те, що шлюбний договір може бути укладено не тільки до одруження, а й під час шлюбу. Кодекс про шлюб та сім'ю України давав право на укладення шлюбного договору лише особам, які ще не одружені.

Щодо віку з якого особи мають право самостійно укладати шлюбний договір, то він збігається із шлюбним віком, встановленим для жінок у 17, а для чоловіків - у 18 років. У разі зниження шлюбного віку на підставі ч. 2 ст. 23 СК до реєстрації шлюбу відповідно до чинного законодавства шлюбний договір укладається неповнолітніми за письмовою згодою батьків або піклувальників, справжність підпису яких засвідчується нотаріусом.

Шлюбний договір складається в трьох примірниках, один з яких зберігається у справах нотаріальної контори, а два інші видаються кожному з подружжя.

Щодо набрання чинності договором, то ст. 95 СК визначено, що у тому разі, коли шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо ж шлюбний договір укладено подружжям, то він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення, про що має бути зазначено у тексті договору.

Щодо зміни умов шлюбного договору, то особи можуть включити до його тексту положення, які будуть регулювати порядок внесення змін, а також загальний строк дії шлюбного договору в цілому або тривалість окремих прав та обов'язків.

Якщо шлюбний договір не містить положень про порядок внесення змін до нього, то подружжя може змінити положення договору за взаємною згодою шляхом укладення відповідного договору, який також підлягає нотаріальному посвідченню. У односторонньому порядку зміна умов шлюбного договору не дозволяється.

Стаття 101 СК надає право подружжю за взаємною згодою відмовитися від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором припиняються у день подання до нотаріуса такої заяви.

Отже, на підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що шлюбний договір є одним з найважливіших регуляторів майнових відносин між подружжям. Даний вид договірного регулювання майнових відносин між подружжям забезпечує стабільність сімейних правовідносин і як було вказано вже дозволяє врегулювати не тільки індивідуальні інтереси чоловіка та дружини, а й інтереси інших членів сім'ї.

Проте, незважаючи на те, що порядок укладення, зміни та розірвання шлюбного договору досить детально регламентований сучасним сімейним законодавством в Україні укладається досить невелика кількість шлюбних договорів.

Висновки

майно подружжя шлюбний договір

Отже, здійснивши дослідження майновий правовідносин подружжя та порядку їх договірного регулювання можна зробити наступні висновки:

майнові правовідносини подружжя являють собою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка та дружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодо цього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо;

майнові правовідносини, що виникають між подружжям досить різні. Це дає підстави для створення у науці сімейного права різноманітних класифікацій майнових правовідносин подружжя. Такі класифікації дають можливість визначити ті чи інші характерні ознаки цих відносин, підкреслити особливості їх змісту та правового опосередкування;

договір є одним із засобів індивідуального під нормативного регулювання майнових відносин подружжя. Його значення дуже важливе в регулюванні цих відносин. Закріплення можливості самостійного регулювання майнових відносин дружиною та чоловіком шляхом укладення, зміни і розірвання договорів у межах, встановлених законом, має глибоке соціальне і правове значення. Насамперед використання договірної форми регулювання дозволяє врахувати численні потреби людей і різноманітні обставини, які впливають на життя конкретної сім'ї. Тільки у разі укладення, зміни, розірвання договорів можна найкращим чином врахувати інтереси кожної подружньої пари. Намагатись сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інтересів та життєвих обставин. Тому, вихід обраний законодавцем у діючому СК є найбільш оптимальним - поряд із законним режимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя;

шлюбний договір є одним з найважливіших регуляторів майнових відносин між подружжям. Даний вид договірного регулювання майнових відносин між подружжям забезпечує стабільність сімейних правовідносин і як було вказано вже дозволяє врегулювати не тільки індивідуальні інтереси чоловіка та дружини, а й інтереси інших членів сім'ї.

Проте, незважаючи на те, що порядок укладення, зміни та розірвання шлюбного договору досить детально регламентований сучасним сімейним законодавством в Україні укладається досить невелика кількість шлюбних договорів.

Размещено на Allbest.ru