Загальна характеристика діяльності поліції Швеції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика діяльності поліції Швеції

Як і в усьому світі, поліція у Швеції є “силовим” компонентом виконавчої влади і призначена для виконання правоохоронних функцій. Це - самостійний державний інститут, який має особливу компетенцію, владні повноваження, що розповсюджуються на організаційно не підпорядковані йому суб'єкти. Він має характерну структуру і систему управління та використовує специфічні методи роботи.

Згідно з нормами “Поліцейського акта Швеції” 1997 року, її головні завдання полягають в охороні Конституції і суспільного ладу, підтримці порядку і безпеки. Реалізовуючи їх, поліція здійснює превентивні заходи щодо правопорушень і забезпечує кримінальне переслідування злочинців, дотримання законів, постанов і розпоряджень центральних, територіальних і місцевих влад, охороняє права і свободи громадян і власності, надає допомогу населенню в екстремальних ситуаціях”.

Практично шведські поліцейські виконують різноманітні функції. Зокрема, до них належать:

виявлення злочинів і злочинців, затримання правопорушників;

участь у подальших судових процесах;

розшук вкраденого майна;

забезпечення й охорона у рамках своєї компетентності конституційних гарантій, прав і свобод населення;

виявлення проблем, які ускладнюють або можуть ускладнити криміногенну обстановку і роботу органів влади;

подавлювати масові безладдя;

підтримання порядку в громадських місцях;

регулювання руху транспортних засобів і пішоходів;

надання термінової допомоги особам, які її потребують;

забезпечення правил дозвільної системи;

здійснення контролю за в'їздом, виїздом і перебуванням у Швеції іноземних громадян;

здійснення нагляду за дотриманням правил у сфері, яка належить до її компетенції тощо.

Отже, до кола обов'язків поліції Швеції входить не тільки боротьба зі злочинністю, й здійснення інших заходів, зокрема у сфері соціального обслуговування населення. І це, як правильно зазначають російські юристи, зближує органи поліції із соціальними службами.

Однак, незважаючи на все розмаїття функцій, які виконуються поліцією, її місце і роль у системі владних інститутів держави визначаються тим, що вона має своїм головним, початковим призначенням “силове” забезпечення правопорядку.

Тобто, притаманними всім поліціям (міліціям) світу особливостями є і те, що їх пріоритетні завдання і функції належать до сфери протиправних діянь, соціальної небезпеки подій, що загрожують життю, здоров'ю, правам і свободам громадян, державним і суспільним інститутам [7]. Роль поліції полягає у тому, щоб звертатися до всіх видів людських проблем, коли і наскільки вони можуть вимагати застосування примусу. Це придає однорідність таким поліцейським процедурам, як затримання злочинця, супроводження високопоставлених осіб, виставлення п'яного з бару чи іншого громадського місця, регулювання дорожнього руху, контроль натовпу під час масових заходів.

Отже, поліція - це механізм розподілення в суспільстві ситуативної зумовленої сили [4].

Таку позицію підтримує і поділяє найавторитетніший на Заході поліцеїст К. Клокарс (Великобританія) [1]. Він визначає поліцію як “установу або осіб, що наділені державою загальним правом застосування примусової сили у межах своєї території. Без такого права, - зазначає він, - ніяка поліція, де б вона не існувала, не може бути справжньою поліцією. Ми маємо її для того, щоб вирішувати всі ті проблеми, де необхідне використання примусової сили”.

Відомий французький адміністративіст Ж. Відель взагалі вважав, що “до здійснення в державі організованого примусу зводиться сутність усієї виконавчої влади”.

У свою чергу, шведські вчені зокрема Р. Янес та В. Карниссен також вважають, що реальне застосування заходів силового впливу або потенційна можливість таких дій детермінують роль і місце поліції у системі інститутів держави і головне в її роботі - нейтралізація злочинності.

Отже, робота поліції Швеції, як і поліцій інших країн, полягає у використанні в рамках прав, наданих їй Конституцією та іншими законодавчими актами, примусового, силового впливу на осіб, що порушили правопорядок. Розвиток шведського суспільства по шляху демократії дозволяє у ряді випадків відмовитися від застосування поліцейського насильства, але тим не менше, поки існує злочинність і кримінальні елементи проявляють активність, основу поліцейської діяльності будуть становити насильницькі (примусові) дії.

Причому поліцейські уповноважені застосовувати силу при виконанні службових обов'язків у разі відкритого нападу або небезпеки, яку правопорушник створює для життя і здоров'я громадян. Зокрема, вони можуть використовувати фізичну силу, гумові кийки, сльозоточивий газ та інші спеціальні засоби, а також в окремих випадках вогнепальну зброю.

Крім того, призначення і статус інституту поліції зумовлюють надання її службовцям й інших специфічних прав (та відповідно обов'язків). Насамперед до їх числа можна віднести такі:

констатувати факти правопорушень у протоколах та актах, що мають доказове значення;

приймати скарги (усні та письмові) та заяви з приводу правопорушень;

перевіряти документи, що засвідчують особу громадянина, підозрюваного у скоєнні правопорушення;

здійснювати обшук, затримання (поліцейський арешт), допит таких осіб до вирішення питання про порушення кримінального переслідування;

збирати докази і встановлювати осіб, винних у їх скоєнні;

розслідувати очевидні правопорушення;

здійснювати оперативно-розшукові заходи;

нагляд за особами, які раніше скоїли правопорушення та ін.

У даному контексті необхідно підкреслити, що шведські практики і теоретики відзначають яскраво виражений дискреційний характер багатьох повноважень поліції. Дійсно, на практиці поліцейські у Швеції можуть, наприклад, зупинити, обшукати і допитати будь-яку особу, якщо є підозри у тому, що вона скоїла, скоює або збирається скоїти правопорушення. Вони мають право вимагати, щоб громадянин повідомив дані про себе та пояснив свої дії і, нарешті, можуть заарештувати його.

Причому, більшість поліцейських акцій, прийнятих на місці, у непродовжуючих часових рамках і часто без свідків, фактично не можуть бути оскаржені.

І все ж слід зазначити, що правоохоронна робота неминуче пов'язана з обмеженнями прав і свобод особи, подекуди серйозними, пояснюється та особлива увага, яка приділяється у Швеції тому, щоб вона відповідала вимогам законності.

В “Поліцейському акті Швеції” 1997 року, “Положенні про Національну поліцію та Національну службу безпеки Швеції” 1997 року та інших нормативних актах, що регламентують поліцейську діяльність, підкреслюється, що при її здійсненні повинні поважатися конституційні права громадян і охоронці порядку можуть обмежувати їх тільки в суворо передбачених законодавством випадках і жодна відповідна акція не може здійснюватися без достатніх підстав і в межах визначеної юрисдикції. Причому, наголошується на питанні широкого використання методу переконання, а не насильницьких заходів .

При цьому шведське законодавство встановлює загальні межі повноважень поліцейських службовців. Одні з них пов'язані з характером здійснювальних дій: наприклад, поліцейський має право провести обшук при наявності обгрунтованих підозр у скоєнні правопорушення або при розслідуванні очевидних злочинів і проступків. Інші стосуються визначення місця працівника у службовій ієрархії. Так, проведення оперативно-розшукових заходів і цілого ряду процесуальних дій покладено у Швеції на працівників кримінальної поліції і Національної служби безпеки. І, нарешті, юрисдикція поліцейських має чітко визначені територіальні межі.

Аналогічним чином поступають не тільки в демократичних, але і в авторитарних державах і навіть у країнах з тоталітарними політичними режимами. Тобто і в останніх юрисдикція поліції має більш-менш чітко визначені кордони та декларується необхідність суворого дотримання нею законності і прав особи. Однак, як відомо, ці вимоги фактично обертаються в суто формальні та ігноруються, якщо перешкоджають виконанню пріоритетного завдання поліції - захисту державних інтересів. Водночас, там перед репресивним апаратом ставиться деяка “суперціль” - викоренення злочинності, і насамперед тих її проявів, які є найбільш загрозливими для держави.

У демократичному суспільстві виходять з того, що кардинальним чином вирішити проблему злочинності неможливо. Виходячи з цього основною метою правоохоронних інститутів визначаються “встановлення контролю” над цим соціальним явищем, утримання його розвитку в окремих рамках [5]. Водночас враховується, що зростання злочинності підриває довіру населення до влади, і, навпаки, її здатність ефективно протистояти кримінальним проявам зміцнює довіру до неї з боку всіх соціальних прошарків населення.

Що ж до питання про співвідношення у цільових установках і практиці поліції інтересів держави й особи, то на нього, як ми вважаємо, можна дати достатньо однозначну відповідь: першим надається перевага, хоча і не завжди явна.

Підтвердженням цьому слугує офіційне визнання на Заході доктрини “контролю над злочинністю” [4].

Слід підкреслити, що вивчення доктрини “контролю над злочинністю” і специфічних способів її реалізації у різних країнах заслуговує, на нашу думку, особливої уваги з боку вітчизняної юридичної науки. Актуальність цього зумовлюється тим, що негативні тенденції розвитку криміногенної ситуації у сьогоднішній Україні вимагають, з одного боку, активізації діяльності правоохоронних органів, а з іншого - зміцнення законності і розвитку демократичних прав і свобод особи у процесі побудови правової держави.

Але для того, щоб оцінити основні можливості усунення колізій на цьому шляху, важливо уявити собі не ідеалізовану, а реальну картину, яка складається при вирішенні подібних завдань у зарубіжному світі.

Що ж до вищеназваної доктрини, то йдеться про “максимально широкий контроль з боку поліції і судових органів, який має мету - насамперед соціальну профілактику протиправних явищ” [6].

Не заперечуючи необхідності збереження основних процесуальних гарантій дотримання прав громадян, прихильники даної концепції виступили за видалення з кримінального процесу “архаїчного абстрактного формалізму”. Одночасно ними пропонувалося сконцентрувати зусилля правоохоронних апаратів на боротьбі з тяжкими посяганнями проти особи, власності й основ державного ладу [5].

Ця теоретична конструкція першопочатково в США, Канаді, західноєвропейських, а потім і багатьох державах інших континентів стала одним із визначальних факторів розвитку ідеології законності.

У 70 - 80 рр. ХХ ст. принципи доктрини “контролю над злочинністю” і випливаючої з неї концепції законності в Західній Європі відобразилися у тому, що криміналізувався ряд діянь, які раніше не належали до числа кримінальнокарних, але набули велику суспільну небезпеку (комп'ютерне шахрайство, нелегальне розповсюдження радіоактивних речовин, торгівля людьми та ін.), стали більш жорстокими покарання за тероризм, участь у діяльності мафії, шахрайство [8.

Суттєві зміни відбулися і в процесуальній сфері: набули доказового значення результати використання оперативно-технічних засобів, зросла роль експертних оцінок і застосування методів точних наук при визначенні вини, збільшилися строки утримання під вартою в період попереднього слідства.

Згідно з домінуючим у доктрині “контролемю над злочинністю”, прагматичним підходом до завдань і компенсацій правоохоронних органів виникло юридичне і фактичне розширення повноважень поліції.

Це відобразилося, насамперед, у тому, що поліцейські досить часто майже в повному обсязі стали здійснювати більшу частину кримінальних розслідувань. Крім того, суттєвою мірою полегшилося проведення охоронцями порядку ряду процесуальних дій - арештів, обшуків, виселень тощо, а свідчення поліцейських стали частіше використовуватися як єдина й основна доказова база обвинувачення, особливо у справах про протиправні дії, кваліфіковані як менш тяжкі.

Усі ці процеси зачепили і Швецію, правда, в дещо “модифікованому” вигляді. Для цієї країни стало характерним розширення компетенції поліції у сфері загальної превенції правопорушень, наділення її посадових осіб широкими правами при прийнятті екстрених рішень (наприклад, рішення про арешт без санкції судових інстанцій), віднесення до ведення поліції попереднього слідства, покладення на керівників більшості регіональних поліцейських органів функцій обвинувачів у місцевих судах. В аспекті реалізації доктрини “контролю над злочинністю” слід розглядати і той факт, що службовці поліції Швеції правоздатні утримуватися від доповіді вищестоячому начальнику або прокурорським чинам про зареєстровані ними малосуттєві правопорушення і заходи, що застосовані при їх розслідуванні [5].

Тут виникає питання, чи оправдана така практика, яка, м'яко кажучи, не достатньою мірою узгоджується з принципами “класичної” демократії? Відповідь на нього, на нашу думку, однозначна: у сучасних умовах інтереси захисту держави і суспільства від правопорушень вимагають розширення юрисдикції поліції, її дискреційних повноважень і посилення заходів примусу навіть за рахунок деякого обмеження при необхідності прав і свобод особи.

До речі, треба зазначити, що дії щодо реалізації доктрини “контролю над злочинністю” кореспондуються з думкою більшості населення Швеції. Наскільки ж діяльність поліції відповідає висунутим вимогам? Серед західних, зокрема і швецьких учених, абсолютно превалює думка про те, що при належному стані правопорядку “як суспільство в цілому, так і кожна особа, гарантовані від будь-якого порушення чи погрози порушення їх законних прав і інтересів” [9].

Але це, так би мовити, ідеальний стан. У реаліях, визнається можливим вважати положення належним, якщо число правопорушень не є суттєво вище визначеного, “відповідного для даного суспільства рівня”.

Проте нема єдиної думки щодо методик визначення “відповідного” рівня правопорушень. Якщо вже говорити про такий рівень у контексті мети поліцейської діяльності, то слід враховувати ним утримання кримінальних проявів до деякої межі, за якою більшість народу втрачає впевненість у здатності влади забезпечувати його особисту і майнову безпеку. Ця мета, застосована до країни в цілому, є стратегічною, для декількох чи одного регіону - оперативною, а в масштабі міста чи сільської громади - тактичною.

Так, вважають, що пріоритетним критерієм оцінки ефективності роботи поліції є суспільна думка, виражена або безпосередньо у процесі опитувань, або через парламент, (у загальнодержавному масштабі) і представницькі органи (у регіональному), які здатні об'єктивно оцінити ситуацію, навіть при відсутності відповідної науково-методичної бази. З цієї точки зору, на нашу думку, можна погодитися. Правда, не можна не згадати і про песимістичні погляди багатьох спеціалістів на здатність непрофесіоналів правильно оцінювати стан правопорядку й ефективність поліцейських органів, надавати конструктивну допомогу в удосконаленні їх функціонування .

Можна, наприклад, привести достатньо типову думку одного з провідних американських політологів Б. Сміта, який пише: “Проблема оцінки стану правопорядку лежить поза межами розуміння тих, хто не має досвіду в цій сфері. Такий досвід є у порівняльної невеликої кількості виборців, і вони навряд чи можуть створити скільки-небудь суттєвий резерв інформованої і компетентної суспільної думки” [6]. Однак для шведських (і взагалі скандинавських) поліцеїстів подібні погляди традиційно не характерні.

У дослідженнях, присвячених управлінню поліцією, ефективність її діяльності визначається як “прогрес, досягнутий у процесі руху до західної цілі”, а оцінка її - як “порівняння реально отриманого результату з тим, який планувалося досягнути”.

З такою постановкою питання не можна не погодитися. Кажучи про прагматичні підходи до оцінки ефективності поліцейської діяльності у Швеції треба зазначити: там практикується облік результатів як превентивної роботи, як і зусиль щодо розкриття злочинів.

Щодо превенції основними показниками вважаються дані про кількість:

виданих офіційних попереджень про недопустимість подальшої аморальної поведінки зловживаючими спиртними напоями, побутовим дебоширам та іншим потенційним правопорушенням;

завершених поліцейських дозволів на право займатися окремими видами діяльності;

направлених судовими органами вимог про встановлення спеціального нагляду за раніше засудженими, які не стали на шлях виправлення;

операцій для забезпечення правопорядку під час масових заходів (культурних, спортивних, політичних та ін.);

вилучених зброї, наркотичних і вибухових речовин, що зберігаються незаконно;

перевірок осіб, які перетинають кордон, та їхнього багажу;

лекцій і бесід профілактичного характеру з метою інформування громадян про заходи для забезпечення особистої і майнової безпеки та ін.

Суттєво однак, що якої-небудь конкретної залежності між проведеними превентивними заходами і рівнем злочинності не проводиться, хоча прийнято вважати, й, очевидно, справедливо, що чим масштабнішими є превентивні акції, тим позитивніше вони впливають на криміногенну ситуацію [8].

Одним із найважливіших показників ефективності функціонування поліції у Швеції, як і в усьому світі, вважається розкриття злочинів.

Злочин вважається розкритим, якщо: встановлена особа, яка його вчинила (у результаті отримання зізнання або зібраних доказів) і злочинець затриманий (або у процесі розшуку, або на місці вчинення злочину).

Необхідно зазначити, що якщо, на думку шведських спеціалістів, для розкриття таких “традиційних” злочинів, як вбивства, пограбування, крадіжки, згвалтування, контрабанда тощо у поліції достатньо сил, засобів і навичок, то коли йдеться, наприклад, про шахрайство з використанням комп'ютерів, продаж застарілих або невідповідних технологій, незаконних інформаційних махінаціях і деяких інших протиправних дій, що отримали розповсюдження за останні роки, то поліцейські часто нездатні до адекватного реагування. Причому, це характерно і для інших західних країн.

Показово, що серед зарубіжних теоретиків і практиків у сфері поліцейської стратегії нема єдності поглядів на те, куди перенести основний акцент у роботі поліції - на превенцію правопорушень або на виконання нею функцій щодо виявлення, призупинення і розкриття злочинів. Між тим, в умовах обмежених кадрових і матеріальних можливостей поліції державні адміністрації всіх країн світу мають визначати пріоритетний вектор її діяльності.

Що ж до Швеції, то там проблема традиційно вирішується на користь не репресивних, а превентивних функцій, хоча, звісно, визнається, що вони не можуть абсолютизуватися - одне має доповнювати інше. Тут варто підкреслити, що успішна превенція правопорушень спирається у Швеції на активну підтримку всіх соціальних прошарків, і можна, на нашу думку, стверджувати, що населення по суті перетворилося в надійного партнера поліцейських органів .

У російській юридичній літературі висловлювалася думка, що зарубіжним поліцейським органам присутня універсальна тенденція здебільшого проявляти себе в якості виконавчо-репресивних, і в майбутньому вона буде зростати. Це аргументувалося тим, що у світі відсутні достатньо ефективні засоби для превенції багатьох небезпечних злочинів (тероризму, незаконного обігу наркотиків, масових безладь та ін.).

Виявляється, що шведська практика дає підстави вагатися у визнанні в універсальності цієї тенденції, яка, безсумнівно, має (і буде мати) місце у багатьох країнах.

Як і всюди на Заході, у Швеції одним із показників ефективності вважається також оперативність реакції на правопорушення, насамперед у формі виконання арештів.

У шведських містах поліцейським необхідно для прибуття на місце вчинення злочину з моменту отримання інформації до 10 хвилин. Цей показник у цілому відповідає західно-європейському. Що стосується арештів, то понад 35% їх виконується менше ніж через півгодини після отримання інформації про правопорушення; близько 20% - у межах двох- трьох годин. І в даному випадку показник співвідносимо з типовим для Західної Європи. Правда, у сільській місцевості картина інша за особливостей Швеції, де невеликі населені пункти знаходяться на суттєвій відстані від місця дислокації поліцейських органів і нерідко знаходяться в тяжкодоступній місцевості. Часто для того, щоб прибути на місце події працівникам поліції необхідно багато часу, а то й цілу добу.

Тут необхідно зазначити, що за останні два десятиліття Швеція стала країною, однією серед найвищих рівнів життя у світі, що виразилося достатньо високим доходом на душу населення, великого забезпечення громадян автомобілями, телефонами, телевізорами та іншою побутовою технікою. Водночас, залучення різних соціальних програм підвищення життєвого рівня і політика “рівномірного” розподілу національного доходу не здійснили суттєвого впливу на зниження кількості правопорушень.

Досвід багатьох країн з низьким рівнем життя, зокрема й України, показав, що соціально-економічний розвиток супроводжується, як правило, зростанням злочинності і зниженням здатності правоохоронних органів боротися з нею. Практика західних держав свідчить, що високий матеріальний стан, послідовне й активне використання досягнень науково-технічної революції, еволюційність внутрішньої політики не тільки не ведуть до скорочення “традиційних”, але породжують нові види злочинів, розширюють можливості для їх вчинення.

Причому, для Швеції характерно, що ступінь суспільної небезпеки більшості правопорушень, які реєструються шведською поліцією, відносно не велика - у структурі злочинності переважають крадіжки, шахрайство, майнові злочини, хуліганство.

Не переоцінюючи правослухняність народу Швеції, все ж таки слід відзначити, що у цій країні фактично відсутнє таке явище, як організована злочинність, рідкі масові безладдя і т.п.

Звертає на себе увагу і той факт, що у Швеції фактично не вчиняються злочини іноземцями, хоча вони, звісно, присутні на території країни. Це можна пояснити жорстким контролем з боку поліції за дотриманням ними встановлених правил перебування. Але треба підкреслити й інше: у злочинців Швеції відсутні суттєві міжнародні зв'язки, у всякому разі, в дослідженнях і звітах Інтерполу даних про це не має. Мабуть, це відображає особливості шведської національної психології, якій присутнє доволі недовірливе ставлення до іноземців, яке ми зустрічаємо й у деяких інших народів, наприклад, фінів, японців.

Враховуючи, що взаємодії ніхто штучно не перешкоджає, можна вважати, що між злочинцями відсутнє міцне і систематичне контактування.

За оцінками експертів Інтерполу, Швеція в кінці ХХ ст. була однією з самих безпечних держав. поліція швеція виконавчий влада

Певною мірою про сприятливу криміногенну ситуацію у Швеції свідчить і той факт, що в 90-х роках ХХ століття у цій країні вчинявся лише один злочин проти поліцейського, в той час як у США від рук злочинців щорічно гинули 90 правоохоронців, в Італії - 16, у Франції - 7, у ФРН і Канаді - по 4, в Україні - 7 [6].

На цьому фоні вектор превенції як пріоритетного напряму функціонування поліції має достатньо природнийвигляд. Таку орієнтацію пояснюють специфічністю криміногенної ситуації і самі вчені Швеції. Головний комісар національної поліції Швеції Стен Хекшер заявляє: “Поліція нашої країни знаходиться у відносно більш сприйнятливих умовах, ніж її колеги. Низький рівень злочинності, правослухняність шведів, їх постійна підтримка, готовність надати допомогу поліцейським навіть у досить складних ситуаціях, дають можливість силам охорони правопорядку основну увагу приділяти попередженню злочинів, особливо поза великими містами” [3].

Водночас маємо підкреслити, що незважаючи на всю принадність шведського досвіду у цьому відношенні, стандартизувати його не можна з об'єктивних причин. Як слушно зазначили американські дослідники В. Леонард і Л. Мор: “Рівень злочинності залежить від соціальних і економічних факторів... Склад населення, його економічний статус і активність, соціальні особливості окремих районів, терпимість населення, громадянська усвідомленість, концентрація промислових підприємств і вплив психології на лінію поведінки - все це відіграє важливу роль у визначенні обсягу злочинності в тому чи іншому суспільстві” [9]. Додамо: також і стратегії поліцейської діяльності.

Шведські поліцеїсти (як і їх зарубіжні колеги) вважають, що у рамках загального курсу на попередження правопорушень держава повинна, як і раніше, вживати інтенсивних зусиль для впливу на найсерйозніші криміногенні фактори шляхом здійснення заходів щодо впорядкування розвитку міст, удосконалення правового виховання, створення спеціальних регіональних установ для обліку і розподілу робочої сили тощо. [7].

Що ж до поліції, то керівництво Міністерства юстиції і Національного департаменту поліції Швеції відносить до її першочергових завдань у сфері превенції:

попередження в'їзду в Швецію нелегальних іммігрантів і злочинців, що переховуються;

посилення контролю за в'їздом і перебування іноземних громадян - потенційних правопорушників (що мають криміногенне минуле, наркоманів, підозрюваних у зв'язках з криміналітетом, членів політичних і релігійних екстремістських організацій);

здійснення спеціального нагляду за особами, раніше притягненими до кримінальної відповідальності;

виявлення і вжиття відповідних заходів до громадян, що порушують антиалкогольне законодавство, вживають наркотики, незаконно володіють зброєю і вибуховими речовинами, ухиляються від сплати податків, мають прибутки неясного походження, допускають аморальну поведінку (повії, сімейні дебошири і т.п.) [10].

Для реалізації вищезазначеного необхідним вважається, по-перше, постійно зміцнювати контакти з населенням, по-друге, з усіма іншими державними інститутами і, по-третє, із зарубіжними колегами (міністерствами юстиції, освіти, охорони здоров'я, економіки, соціального забезпечення, Комітетом з проблем алкогольної політики та ін.).

Характерно, що крім надання поліції інформації, яка її цікавить, у Швеції широко практикується безпосереднє залучення громадян до акцій з охорони правопорядку, що мають в основному профілактичний напрям. У Швеції діє так звана Добровільна поліція, відбір до якої здійснюють регіональні поліцейські підрозділи. При цьому перевіряється здатність добровольця до виконання завдань з охорони правопорядку, тобто моральні якості, фізичні дані й інтелектуальні здібності. Ті, що пройшли відбір, дають зобов'язання про належне виконання своїх функцій і приєднуються до органу поліції, де вони проходять спеціальну підготовку за програмами, затвердженими Мін'юстом і Національним департаментом поліції.

Під час підготовки вивчаються норми Конституції, основи кримінального і кримінально-процесуального законодавства, “Поліцейського акта Швеції”, отримуються знання про тактику виконання окремих поліцейських дій.

Добровільні помічники використовуються головним чином за місцем проживання (як правило, у містах), при проведенні масових заходів (спортивних змагань, політичних маніфестацій) і патрулювання житлового сектора під керівництвом офіцерів поліції.

Взаємодія з громадськістю розглядається і як серія програм для інформування населення за місцем проживання, роботи, навчання та відпочинку про стан правопорушень і способи самозахисту від злочинців. Крім того, поліцією видаються багаточисленні брошури, де розповідається, як зберегти себе від злочинців на вулиці і вдома, викладаються правила самооборони, для дітей організовуються спеціальні програми щодо їхньої поведінки при зустрічах з незнайомцями.

Широке розповсюдження у Швеції (як і в інших країнах) отримав такий профілактичний вахтовий метод, коли жителі і торговельні працівники повідомляють поліції про будь-які підозрілі особистості і події, що відбуваються поблизу місця їх проживання і роботи, або самостійно патрулюють прилеглу територію [1].

Багато західних експертів, наголошуючи на небезпеку соціальної ізоляції поліції, рекомендують їй завойовувати повагу населення безпристрасним слугуванням закону, готовністю надати послугу кожному, незалежного від соціального стану, ввічливістю поведінки і самопідтвердженістю при захисті життя і майна громадян. На нашу думку, шведська поліція діє саме таким чином.

Цікаво те, що у 1997 році поліція у Швеції займала третю позицію за шкалою довіри громадян. Таке ставлення можна пояснити наступними причинами: національній ментальності присутня повага до права й інститутів, що його охороняють, тим, що їх дії не є задоволенням караючих і можуть бути оскаржені в суді, пропагандистським діям (достатньо природно, що уряд розповсюджує і підтримує ідеалізоване уявлення про поліцію і її службовців). Слід взяти до уваги і те, що високий імідж шведської поліції знижується і на реальних, достатньо високих за європейськими стандартами результатами. Але головне полягає у тому, що населення позитивно ставитися до існуючої державно-правової системи, переконане у тому, що дії поліцейського апарату спрямовані на захист суспільних інтересів, підпорядковуються демократичним правовим нормам [1].

Справедливо буде зазначити те, що люди усвідомлюють і признають закономірність та доцільність існуючої державності. Діяльність останньої підлягає систематичній критиці, але критиці конкретній, не зорієнтованій на її знешкодження. Тут не відбувається накопичення антидержавних умонастроїв, що переходять у повне заперечення влади взагалі. До речі, шведи завжди проявляли довіру до держави і її конкретних інститутів незалежно від форми політичного режиму.

Література

Прудников А.С., Безрядин Д.Н., Бравко Н.В. О мерах по стабилизациикадровуголовногорозыска / А. С. Прудников, Д. Н. Безрядин, Н. В. Бравко // Проблемыорганизацииработы с личным составом органоввнутреннихдел. - М., 1993. - С. 32-39.

Сальников В. П. Образование и кадроваяполитика в органах внутреннихдел : инновационныепроцессы и проблемыреформирования / В. П. Сальников // Вести. Санкт-Петербурск. ун-таМВДРоссии. - 1999. - № 1. - С. 14-16;

Степанов Л.В. Организационно-правовыеаспекты кадрового обеспечениядеятельностиОВД: Автореф. дисс. канд. юрид. наук /Л.В.Степанов/ - СПб., 1997. - 27 с.

Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник / Под ред. проф. А.М. Бандурки. - Університетвнутр. дел, 1999. - 350 с.

Sweden - Constitution, Adopted: 1 Jan 1975 / Status: 1989 Р. 6 - 13.

Bayley D.H. PolicefortheFuture. - NewYork: OxfordUniversityPress, 1994. - 296 p.

Beach D.S. Personnel: TheManagementofPeopleatWork. -NY: MacmillanPublishingCo., Inc., 1980. - 352 p.

Bennet R.R. Motivation Hang-Ups ofthePoliceMystique // PoliceHumanRelations, 1981.-№ 1. - P. 136-146.

Bittner E. TheFunctionsofthePoliceinModernSociety: A ReviewofBackgroundFactors, CurrentPractices, andPossibleRoleModels. - ChevyChase, MD: NationalInstituteofMentalHealth, 1970. - 236 p.

Размещено на Allbest.ru