Співвідношення галузі цивільного права з митно-правовою галуззю

Размещено на http://www.allbest.ru/

18

Співвідношення галузі цивільного права з митно-правовою галуззю

Цивільне право України як галузь права представляє собою сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих актах, які регулюють на засадах юридичної рівності, диспозитивності майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організаційно-майновий статус, діють вільно і на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим (боржником) за допущене порушення.

Цивільне право є основою всього приватного права в Україні, найбільш повно увібравши в себе всі його ознаки:

- предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);

- ці відносини виникають на підставі автономії волі його учасників та за їх ініціативою;

- ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.

Натомість публічне право, до якого можна віднести і митно-правову галузь, яка зародилась і тривалий час існувала як інститут (підгалузь) адміністративного права, спрямовується здебільшого на регулювання сфери державних та суспільних інтересів. Ознаками публічного права є: різний правовий статус учасників публічних правовідносин; ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у осіб, що такими повноваженнями наділяються; наявність власної «відомчої» юрисдикції; відсутність орієнтації на вирішення спірних питань незалежним судом. Відповідно суспільним відносинам, що складають предмет публічно-правової галузі права, притаманні субординація, владно-організаційні та примусові засади.

Проблема розмежування норм публічного та приватного права останнім часом доволі часто піднімається в літературі. Виділяють чотири основних концепції (теорії) поділу системи права на приватне та публічне:

1) теорія інтересу (римський юрист Ульпіан): публічне право є те, яке стосується становища держави; приватне, яке має відношення до користі окремих осіб;

2) теорія методу правового регулювання (німецький юрист А. Тон): публічне право є сферою влади і підпорядкування, а приватне - свободи і приватної ініціативи;

3) теорія предмета правового регулювання (проф. Д.В. Кавелін): предметом приватного права є виключно майнові відносини, а предметом публічного - інші;

4) теорія суб'єкта (П. Вуарон): публічне право регулює відносини особи з державою; приватне право визначає відносини осіб між собою.

Жодна з цих концепцій не в змозі довести універсальність того чи іншого критерію розмежування приватного та публічного права.

Так, інтереси за класифікацією П.М. Рабіновича поділяються на приватні, приватно-публічні та публічні . Друга категорія інтересів, тобто ті, які безпосередньо задовольняються діями інших суб'єктів, у тому числі й державних органів і організацій, не може бути однозначно віднесена їх до однієї з протилежних категорій інтересів. Держава завжди проникає у сферу матеріальних (економічних), духовних основ приватних інтересів, втручається у приватні інтереси більшою чи меншою мірою, причому як із позицій захисту приватних інтересів, так і з позицій захисту інтересів колективних (публічних) .

Метод правового регулювання - найбільш поширений у літературі критерій. Однак навряд чи можна погодитись із такою думкою, оскільки два протилежних метода - цивільно-правовий та адміністративно-правовий досить часто переплітаються, переймаючи один від одного певні властивості. Так, метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності й розумності . Відтак і метод правового регулювання не може виступати єдиним критерієм поділу права на приватне та публічне. Тим більше предмет правового регулювання, який давно вже не розглядається як єдиний чинник для виокремлення тієї чи іншої галузі права, а слугує певним орієнтиром, що дає змогу оцінити соціальну доцільність (або ж, навпаки, недоцільність) застосування до певних суспільних відносин специфічного способу позитивно-правового регулювання, не може виступати в якості самостійного критерію для дихотомічного поділу об'єктивного права. А з появою комплексних утворень (яким, до речі, є і митне право), які до своїх предметів включають різноманітні (різнорідні) суспільні відносини як приватного, так і публічного характеру, за предметом правового регулювання визначити приватноправову чи публічно-правову приналежність галузі практично неможливо.

Що ж стосується останньої теорії (теорії суб'єкта), то вона взагалі навряд чи витримає критику. Участь публічних суб'єктів (держави Україна, Автономної Республіки Крим, органів державної влади тощо) у суспільних відносинах ще не свідчить про публічність цих відносин, оскільки ЦК України визнав певних суб'єктів публічного права в якості рівноправних учасників цивільних відносин.

Таким чином, здійснити розмежування системи права на публічне та приватне можливо за аналізом лише всіх наведених критеріїв. Однак теоретичного та практичного значення набуває передусім не розмежування публічного та приватного права, оскільки різниця, точніше їх протилежність, можливо навіть конкуренція між ними, була відома ще римському праву. На сучасному етапі правового та державного розвитку більш актуальним постає питання про їх діалектичну взаємодію, «мирне» співіснування, взаємозалежність.

Дійсно, на сьогоднішній день навряд чи можна знайти в чистому вигляді галузь приватноправового чи публічно-правового характеру. Як правильно зазначав Й.О. Покровський, межа між публічним та приватним правом на протязі історії далеко не завжди проходила в одному і тому самому місці, галузі одного й другого багатократно змінювались. Окрім історичної мінливості меж, необхідно мати на увазі й ту обставину, що навіть в кожний даний момент ці межі не являють собою різкої демаркаційної лінії. Як по один, так і по інший боки межі, як в галузі публічного, так і в галузі приватного права завжди є більші чи менші відступи в бік протилежного принципу [1, 34].

Цивільне право, як право, перш за все, приватне за своїм змістом, пов'язане з правом публічним через єдину державно організовану систему правових норм, які взаємодіють і взаємодоповнюють одна одну [7, 13]. Ключова роль під час конструювання моделі співвідношення публічно-правового та приватноправового регулювання належить публічному інтересу, який формує і спрямовує вплив державної влади на суспільні відносини. Це пояснюється тим, що характер приватноправових відносин, їх змістовне наповнення головним чином залежать від сфери дії та спрямованості публічно-правового регулювання [9, 65]. Однак, незважаючи на те, що серед усього різноманіття аспектів взаємодії приватного та публічного в правовому регулюванні на перше місце поставлена проблема забезпечення публічного інтересу в приватному праві, не можна не відзначити помітну «приватизацію» публічно-правової сфери. Більше того, не можна погодитись з існуючою в літературі думкою, що приватне право, в усіх своїх проявах, перебуває в залежності від регулювання публічно-правового [7, 66]. Ця теза була актуальною та доречною в радянський період розвитку суспільства. У сучасних умовах на перший план виходить зміна призначення усієї сфери публічного права у напрямку захисту прав людини і громадянина [4, 80]. На сьогоднішній день як приватне, так і публічне право відчувають обопільний вплив один на одного. Історія людства характеризується, з одного боку, зростаючим посиленням державного начала, яке дедалі більше висуває публічну сторону в суспільному житті. Як правило, інтервенція публічного у сферу приватного обумовлюється ступенем загострення інтересів сторін суспільних відносин, коли знаходження та вироблення механізмів їх узгодження в межах приватного стає неможливим і має здійснюватись вже органами державної влади в ім'я збереження цілості суспільства . Паралельно з цим продовжується зростання приватних інтересів на ґрунті розвитку індивідуалізму.

Тенденції розвитку цивільного права полягають у тому, що, з одного боку, виникають нові види цивільних, приватноправових відносин, що регулюються, в першу чергу, цивільним законодавством (і Цивільний кодекс це беззаперечно засвідчує), з іншого - виникають нові види суспільних відносин, природа яких вимагає особливого правового регулювання, яке одночасно поєднує приватні й публічні правові засади.

Таким чином, очевидно, що приватні та публічні засади в цивільному праві знаходяться в діалектичній єдності. Дуже влучним в цьому сенсі є формулювання І.В. Спасибо-Фатєєвої, яка називає приватне і публічне антиподами, причому настільки конфронтуючими, що один виключає іншого, але саме цим вони притягаються, створюючи нероздільне ціле .

Цікавим прикладом у сенсі співіснування, взаємодії та взаємозалежності публічного та приватного у правовому регулюванні виступає митне право - одна з наймолодших і найдинамічніших правових галузей, яка поправу тяжіє до публічноправових. Серед науковців ще й досі немає єдності щодо визначення поняття та місця митного права у системі права України. Не вдаючись до аналізу численних наукових розробок з цього приводу, резюмуймо, що митне являє собою галузь права комплексного характеру, яку складає сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері митної справи. Як влучно зауважує Є.В. Додін, митне право за своєю структурою - явище складне, багатопланове, яке має комплексний характер, а тому й суспільні відносини у сфері митної справи можуть бути поділені на групи, що відрізняються значною специфікою та регулюються нормами різних галузей права.

Вивчаючи проблеми комплексності правових галузей, корисно звернутися до робіт C.C. Алексєєва, який підкреслює, що у правовій системі разом з основними підрозділами, які відокремлюються відповідно до критерію юридичного режиму, вираженого в особливих галузевих методах і механізмах регулювання, є утворення комплексного характеру. Норми, що входять до них не зв'язані єдиним методом і механізмом регулювання; майже всі з них відносяться до різних основних галузей. Входячи до комплексного утворення, юридичні норми залишаються у складі основних галузей; до вторинної структури вони входять, будучи нормами, наприклад, цивільного, кримінального, адміністративного, трудового права.

Інтегруючим чинником у нашому випадку виступає сфера виникнення суспільних відносин - митна справа України. Це відносно новий напрямок діяльності Української держави, що почав активно розвиватись із проголошенням незалежності України та покликаний захищати економічні інтереси країни. Законодавчого визначення поняття «митна справа» на сьогоднішній день немає. Ретроспективний погляд у недалеке минуле також не дає однозначної відповіді на це запитання. Спроби дати адекватне визначення цього поняття в МК України 1991 р., Законах України «Про митну справу» 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» 1991 р. внесли ще більшу плутанину і на довгий час призупинили законодавчий пошук оптимального формулювання цього визначального поняття.

Чинний МК України не виправив помилки попередників і обмежився переліченням у ст. 3 елементів митної справи, визначивши, що митну справу становлять порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов'язане з встановленням та справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил.

Наведений перелік складових митної справи не дає повної уяви про специфіку цієї сфери, оскільки в ньому бракує низки важливих компонентів. Єдиним позитивним моментом у даному випадку, є той факт що шляхом перераховування складових митної справи, законодавець наочно показав її комплексність, неоднорідність, різноплановість. Так, порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів є певним адміністративно-правовим режимом (до речі, в цьому випадку коректніше було б застосовувати термін митний режим, оскільки він визначений МК України, на відміну від розпливчастого терміну «порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України»); митне регулювання, пов'язане з встановленням та справлянням податків і зборів - діяльність центральних органів державної влади - Верховної Ради України, Президента та Кабінету Міністрів України (щодо встановлення податків і зборів), а також митних органів всіх рівнів (щодо їх стягування); процедури митного контролю та оформлення являють собою групу норм процесуального характеру; боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил - це система різноманітних заходів, що проводяться митними органами у взаємодії з правоохоронними органами України та інших держав. Таким чином, законодавець намагається об'єднати явища абсолютно різного порядку під одним терміном «справа».

В цей же час вчені справедливо визначають, що в жодному митному законодавстві, крім радянського та пострадянського, терміну «справа» ми не знаходимо. Його не існує ні в законодавстві США, ні в законодавстві Канади, ні країн Європейського Союзу. Більш того, такого поняття не існує в митному законодавстві значного кола держав, які були складовими частинами Союзу РСР [6, 10]. Однак, як зауважує Є.В. Додін, законодавство України, незважаючи на критичні зауваження науковців відносно некоректності використання терміну «митна справа», стабільно використовує це поняття в нашому законодавстві, але практично кожен раз вкладаючи в нього різні поняття [4, 13].

Звернувшись до тлумачного словника, можна побачити, що поняття «справа» має величезну кількість значень, різних за своєю сутністю, змістом та інформаційним наповненням. Так, справа - це дія, робота, заняття; обов'язок; сутність предмета чи явища; будь-який вид діяльності, спрямований на досягнення, здійснення будь-чого; все, що входить до якоїсь задачі, відноситься до будь-якого явища; заходи, що стосуються якої-небудь сфери суспільного життя [2, 1180].

Отже, виходячи з лексичного значення слова «справа» можна стверджувати, що митна справа - це діяльність, спрямована на захист економічних інтересів та безпеки України. Або ж під митною справою в самому загальному сенсі можна розуміти все, що прямим чи непрямим чином стосується переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України. Проте наведені визначення не розкривають змісту цього поняття, адже митна справа - явище складне, багатоаспектне, має комплексний характер, оскільки містить у собі велику кількість неоднорідних за природою елементів, властивих, на перший погляд, різним сферам соціального буття. Стратегічно митна справа завжди спрямована на досягнення гуманітарних, політичних, економічних, фіскальних, правоохоронних і регулятивних завдань держави .

Наукова думка з цього приводу також не знає єдності. Так, К.К. Сандровський визначає митну справу як митну політику в процесі її здійснення, при цьому це явище визначається як транснаціональне, і яке не тільки забезпечує інтереси держави, а й зачіпає права та інтереси інших країн . Іншими словами, на думку автора, митна справа є сукупністю різноманітних засобів проведення в життя митної політики, що забезпечують економічну охорону кордонів держави. Але в свою чергу митна політика не повинна зводитись до техніки митної справи, до митних заходів на кордоні. Це поняття набагато ширше, охоплює різні сторони держави в області зовнішньоекономічних зв'язків.

Й.Л. Рисич вважає, що митна справа є ядром митної політики, якій властиві процедури, технологічні схеми, закономірності й тенденції, що проявляються в сфері діяльності держави й суспільства, а також у політико-економічній сфері.

В.В. Науменко наголошує, що митна політика визначає основні цілі та завдання митної справи, яка в свою чергу являє собою цілісну систему, що складається з сукупності наступних елементів: порядок переміщення через митний кордон України, митний контроль, митне оформлення, встановлення та справляння податків і зборів, боротьба з контрабандою та порушеннями митних правил та інші елементи згідно з законодавством України. При цьому ці складові неприпустимо відокремлювати одну від одної.

Російський вчений О.Д. Єршов вважає, що митна справа - це відносини, що складаються в системі зовнішньоекономічних відносин.

Цікавою, на наш погляд, є думка Р.Б. Шишки, згідно якої митна справа розглядається у таких аспектах: як засіб забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб; як напрям реалізації зовнішньої політики та як засіб забезпечення безпеки держави.

Найбільш розгорнуто визначає митну справу С.В. Ківалов, який під даним терміном розуміє сукупність юридичних, економічних, організаційних засобів, що забезпечують економічну охорону митних кордонів України, і є одним із методів впровадження в життя її митної політики, яка, в свою чергу, обумовлюється внутрішньою та зовнішньою політикою держави та являє собою систему заходів, спрямованих на здійснення зовнішньоторговельного обміну через встановлення відповідного митного режиму, переміщення об'єктів торговельного обігу через митний кордон України.

З наведених вище визначень можна зробити висновок про те, що митна справа може розглядатись у двох аспектах: з одного боку, це вид державної діяльності, а з іншого, - сукупність різноманітних засобів реалізації митної політики.

Говорячи про компоненти митної справи України, слід, окрім зазначених у ст. 3 МК України, включити до її складу саму митну політику; нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яке поряд із тарифним, є засобом здійснення цієї політики; підприємницьку діяльність із надання посередницьких митних послуг; співробітництво з митними органами інших країн; митну статистику, а також Українську класифікацію товарів зовнішньоекономічної діяльності.

Отже, на наш погляд, в загальному розумінні митна справа - це складова зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України, спрямована на забезпечення її економічних інтересів та безпеки, створення сприятливих умов для розвитку економіки, захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб шляхом встановлення правил переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України та контролю за їх дотриманням.

Зважаючи на те, що митна справа - це одна з найдинамічніших сфер, яка знаходиться в стані постійного пошуку, по-перше, нових елементів, по-друге, нових шляхів та методів реалізації існуючих її складових та, по-третє, вдосконалення цих шляхів та методів, розробити раз і назавжди поняття митної справи України, яке б охоплювало всі її складові, та законодавчо закріпити її зміст досить важко. Адже митне законодавство порівняно з іншими галузями відрізняється значною динамікою, швидкоплинністю дії митно-правових норм, що здебільшого ускладнює їхнє застосування. Тому, як зауважує Є.В. Додін, завданням науковців, а особливо законодавця, є визначення поняття «митна справа», яке б адекватно відображало напрямки митної політики України в певний час, при тому, щоб вона формувалась під тиском об'єктивних зовнішніх та внутрішніх чинників, а не суб'єктивного ставлення.

Отже, очевидно, що відносини у сфері митної справи, які складають предмет галузі митного права дійсно дуже різноманітні. Останніми роками з лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності почали і продовжують виникати все нові й нові блоки відносин в рамках митної справи, тільки тепер вже не традиційно публічного, а приватноправового характеру.

Природа останніх відрізняється від звичних управлінських відносин, властивих сфері митної справи. Так, одним прикладів з певної приватизації митної справи є окремі задачі митних органів, які спрямовані не тільки на забезпечення інтересів держави і суспільства, а й покликані захищати приватні інтереси. Серед них: сприяння захисту інтелектуальної власності учасників зовнішньоекономічних зв'язків, інших юридичних та фізичних осіб; здійснення спільно з іншими уповноваженими органами державної влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів (ст. 11 МК України).

Крім цього, чимало норм митного права, зокрема тих, що містяться в МК України, мають диспозитивний характер. Поняття диспозитивності в теорії права означає можливість осіб здійснювати належні їм права на свій розсуд. Диспозитивність - категорія цивільного права. З точки зору об'єктивного права виражається у змісті цивільно-правових норм і в їх характері. С.С. Алексєєв диспозитивністю називає таку високо юридично значущу свободу волі учасників відносин, згідно з якою вони набувають і здійснюють свої цивільні права своєю волею і в своєму інтересі, а свободу договору - найвищим її виявом. Вона проявляється у тому, що більшість норм, які регулюють договірні відносини, є диспозитивними, а за визначенням С.Н. Братуся - «восполнительными»

Зауважмо, що такий диспозитивний підхід до встановлення правомочності суб'єктів суспільних відносин широко використовується в митному праві як публічній галузі. Так, ніхто не може бути позбавлений права або обмежений у праві на ввезення в Україну і на вивезення з неї товарів і транспортних засобів, за винятком випадків, встановлених законодавчими актами. МК України надає особам, які переміщують товари та інші предмети через митний кордон, право вибору будь-якого митного режиму. За бажанням особи один митний режим може бути замінений іншим. Диспозитивний підхід в митному праві виражається і в наданні суб'єктам можливості узгодження окремих умов реалізації своїх прав в митних правовідносинах.

Такий метод регулювання поведінки осіб, які переміщують товари через митний кордон, застосований у МК України, називається методом загальних дозволів і є проявом цивільно-правового методу регулювання. На противагу адміністративно-правовому методу, цивільно-правовий закріплює принцип правової рівності фактично нерівних суб'єктів, можливість діяти на свій розсуд, що визначає ще одну рису методу цивільно-правового регулювання. Це - ініціативність сторін при встановленні їх взаємовідносин і зв'язків між ними .

Хоча диспозитивний метод використовується в митному праві скоріше як допоміжний, властивий йому адміністративно-правовий метод як єдиний засіб впливу на суспільні відносини вже не відповідає сучасному стану розвитку митно-правової сфери. Більше того, дедалі стає зрозумілим, що регулювання певної частини суспільних відносин у сфері митної справи України за допомогою адміністративно-правового методу вже не ефективне. Тож абсолютизувати будь-який з цих двох методів було б великою помилкою, оскільки особливістю митного права як комплексної правової галузі на сьогоднішній день є саме їх поєднання і одночасне, однак доречне, застосування. В цьому і полягає специфіка певної частини суспільних відносин у сфері митної справи - базуючись на принципах диспозитивності, юридичної рівності, вільного волевиявлення їх суб'єктів, вони є об'єктом державного втручання, яке проявляється у встановленні певних обмежень щодо одного чи декількох елементів цих відносин.

Зміна поглядів на характер і стиль регулювання у митній сфері пов'язується, передусім, з розширенням кола суб'єктів митних правовідносин, які привнесли із собою нові принципи побудови взаємовідносин з іншими учасниками митної справи, не характерні раніше засади реалізації своїх повноважень. Окрім звичних митних органів, з одного боку, і суб'єктів (фізичних і юридичних осіб), які переміщують товари, транспортні засоби та інші предмети через митний кордон, з іншого, з набуттям чинності новим МК України на митно-правовій арені з'явилось чимало суб'єктів, які безпосередньо не беруть участі у переміщенні товарів, транспортних засобів та інших предметів через митний кордон України, а сприяють такому переміщенню, прискорюють та спрощують проходження необхідних митних процедур. До таких суб'єктів, передусім, належать митний брокер та митний перевізник, окремі аспекти діяльності яких передбачені розділом VII МК України «Підприємницька діяльність із надання послуг з декларування товарів і транспортних засобів та перевезення товарів, що переміщуються через митний кордон України або перебувають під митним контролем». Крім того, до цієї категорії суб'єктів також відносяться власники складів тимчасового зберігання та власники митних ліцензійних складів.

Вони здійснюють свою діяльність на засадах підприємництва, надаючи іншим суб'єктам послуги посередницького характеру для задоволення їхніх потреб. Такі послуги застосовуються та споживаються на добровільних засадах, за бажанням їх споживачів - суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які переміщують товари через митний кордон України. Отже, зазначені суб'єкти не є обов'язковими учасниками митно-правових відносин, тому їх залучення до участі в тій чи іншій операції є правом, а не обов'язком зацікавлених осіб. Однак постачальники посередницьких митних послуг пов'язані зобов'язаннями не тільки з їх споживачами. Вони також вступають у правовідносини з митними органами, є відповідальними перед ними за належне виконання своїх повноважень. Іншими словами, надання відповідних послуг суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності, з одного боку, забезпечує приватні інтереси у сфері митної справи, а з іншого - дає можливість належно здійснити всі митні формальності (проходження митного контролю, митного оформлення, сплати податків і зборів тощо) з дотриманням митного законодавства, тобто забезпечити публічний інтерес.

Таким чином, можна зробити висновок про існування в рамках митного права такого правового утворення, як інститут посередництва у галузі митної справи, який знаходиться на перетині митно-правової та цивільно-правової площин, оскільки з одного боку посередницькі послуги надаються на підставі цивільно-правових договорів, регулюються нормами цивільного права, з іншого, - спрямовані на реалізацію окремих положень актів митного законодавства. Даний інститут можна визначити як міжгалузевий, оскільки він складається як з норм митного права, так і цивільно-правових норм: відносини, що виникають між посередниками та митними органами України та є суміжними з договірними, за правовою природою можна визначити як адміністративно-правові вертикального виду [1, 96]. А от їх відносини зі споживачами своїх послуг, які базуються на договірних засадах, безперечно мають цивільно-правовий характер.

Існування такого правового інституту переконливо свідчить про наявність тісного зв'язку між цивільним і митним правом.

Слід також відзначити, що постачальниками послуг в галузі митної справи можуть виступати не тільки суб'єкти підприємницької діяльності, але й самі митні органи. Такі послуги можна віднести до категорії публічних послуг [8, 49].

Вважається, що публічні послуги - це всі послуги, що надаються публічним сектором або іншими суб'єктами під відповідальність публічної влади і за рахунок публічних коштів.

З широкого кола публічних послуг виділяють категорію «адміністративні послуги». Їх розуміють як передбачену законом розпорядчу діяльність адміністративних органів (органів виконавчої влади та місцевого самоврядування), що здійснюється за ініціативою фізичних та юридичних осіб і спрямована на реалізацію їх прав, свобод та законних інтересів .

Цікавим представляється порівняння «адміністративно-правових відносин публічно-сервісного типу», спрямованих на забезпечення реалізації прав громадян, із зобов'язальними правовідносинами у сфері регулювання цивільного права, зроблене В.Б. Авер'яновим. Автор зазначає, що всі «публічно-сервісні» («обслуговуючі») відносини передбачають не односторонній вплив уповноваженого суб'єкта на підпорядкований об'єкт, а їх двосторонню взаємодію, подібно до взаємовідносин боржника і кредитора у зобов'язанні. Найвиразніше це виявляється саме у відносинах з приводу надання так званих адміністративних (або управлінських) послуг [1].

Послуга - категорія, яка має безумовно цивільно-правові витоки. Правове регулювання відносин, що виникають з приводу надання адміністративних послуг носить особливий характер, відмінний від правовідносин управлінського типу. Застосування цих послуг не є обов'язковим, тобто воно врегульовано законодавством диспозитивно. Це означає, що потенційні споживачі таких послуг мають право вибору: вдаватись до їх застосування чи ні. Якщо митні послуги, що надаються суб'єктами підприємницької діяльності, в цілому базуються на положеннях цивільного законодавства, застосування якого конкретизується чи обмежується митно-правовими нормами (в регулюванні відносин, що виникають з приводу надання чи споживання таких послуг, найбільш чітко простежується роль норм цивільного права у реалізації митної справи України), то у випадку з адміністративними послугами, хоча безпосередньо норми цивільного права не регулюють відносини з їх надання, загальні засади, принципи та методи такої діяльності запозичені з цивільно-правової царини.

Дійсно, інститут управлінських (адміністративних) послуг є одночасно об'єктом регулювання і публічного, і приватного права. Однак співвідношення публічно-правових та приватноправових елементів (домінування тих чи інших) залежить від виду конкретної послуги.

Очевидно, що митні органи, які представляють виконавчу гілку влади в Україні, цілком можуть виступати суб'єктом надання таких послуг. І так само, механізм їх здійснення подібний до цивільно-правового зобов'язання. Так, чинний МК України закріпив положення про те, що митні органи, спеціалізовані митні установи та організації можуть надавати заінтересованим особам, у тому числі на платній основі, консультації з питань митної справи, а також тексти опублікованих нормативно-правових актів із зазначених питань [96]. Постановою КМУ від 25.12.2002 р. № 1952 затверджений перелік платних послуг, що можуть надаватись митними органами [5]. цивільне право митна справа

Надання платних митних послуг Є.В. Додін, цілком слушно, вважає окремою функцією митних органів .

Це лише основні напрямки взаємодії цивільного та митного права. Конкретні випадки «подвійного» правового регулювання суспільних відносин у сфері митної будуть аналізуватися нижче. Це, переважно, ті відносини, що виникають на підставі різноманітних цивільно-правових договорів, які укладаються в сфері митної справи. Наявність подібних відносин донедавна не була характерна для митного права як публічно-правової галузі. Як правильно відзначають С.В. Ківалов та Б.А. Кормич, розмови про застосування цивільно-правових відносин у митній сфері по відношенню до українського законодавства мають певні застереження [6]. Це в свою чергу потребує нового погляду на правове регулювання в митній сфері в цілому.

Література

1. Луць В.В., Луць А.В. Поняття і свобода договору // Суспільство. Держава. Право: Цивільне право. - 2003. - Вип. 3. - С. 25 - 27.

2. Мадіссон В.В. Природа приватного права (до визначення предмета філософії приватного права) // Приватне право і підприємництво. - 1999. - Вип. 1. - С. 25 - 29.

3. Марченко М.Н. Общая теория договора: основные положения // Вестник Московского университета. Серия 11, Право. - 2003. - № 6. - С. 3 - 16.

4. Мережко А.А. Договор в частном праве. - К.: Юстиниан, 2003. - 176 с.

5. Митне регулювання в ЄС та Україні: порівняльне-правове дослідження: Науково-практичний посібник / За науковою редакцією А.В. Мазура. - К.: ТОВ «Ніка-Прінт», 2005. - 832 с.

6. Митний кодекс України від 11.07.2002 р. // ВВРУ. - 2002. - № 38 - 39. - Ст. 288.

7. Митний кодекс України від 12.12.1991 р. // ВВРУ. - 1992. - № 16. - Ст. 203.

8. Мілаш В. Істотні умови договору і диспозитивність їх правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 7. - С. 36 - 39.

9. Науменко В.В. Вплив митного регулювання на виконання зовнішньоекономічних угод // Митний брокер. - 2003. - № 5. - С. 73 - 80.

10. Науменко В.В. Как минимизировать риски и расходы при осуществлении импортных консигнационных сделок // Мебельный бизнес в СНГ. - 2002. - № 4. - С. 3 - 4.

Размещено на Allbest.ru