Національне законодавство про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

19

Національне законодавство про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Проблема забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, стала актуальною ще за радянських часів. Досить згадати, що Основи кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік 1958 року в 1990 році були доповнені статтею 27-1 “Обов'язок органів дізнання, слідчого, прокурора і суду вживати заходів щодо забезпечення безпеки учасників процесу та інших осіб” (у редакції Закону СРСР від 12 червня 1990 р. № 1556-I) [1].

Згідно з цією статтею за наявності достатніх даних про те, що потерпілому, свідку або іншим особам, які беруть участь у справі, а також членам їх сімей та близьким родичам погрожують вбивством, застосуванням насильства, знищенням або пошкодженням майна або іншим протиправними діями, відповідний орган зобов'язаний вжити заходів щодо охорони життя, здоров'я, честі, гідності і майна зазначених осіб.

З набуттям Україною незалежності формування інституту захисту учасників кримінального судочинства набуло якісно нового змісту. Сучасна національна правова доктрина розглядає особу як вищу соціальну цінність, а забезпечення її фундаментальних прав і свобод як одне з найважливіших державних завдань.

Більшість наукових досліджень в сфері забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (далі - безпеки) ведуться в трьох напрямах: 1) безпека як елемент конституційно-правового статусу особи; 2) безпека як принцип кримінального процесу; 3) безпека як міжгалузевий правовий інститут.

Правовою основою дослідження поставлених питань є конституційні положення. Повною мірою це стосується чинної Конституції України, у ст. 3 якої права і свободи людини проголошені як найвища цінність, а їх захист покладено на державу. Конституційному закріпленню цих положень передувало і зіграло в ньому істотну роль прийняття Верховною Радою України 16 липня 1991 року Декларації про державний суверенітет, в розділі Х якої проголошено “перевагу загальнолюдських цінностей” та “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права” [3].

1. Безпека як елемент конституційно-правового статусу особи. До основних, фундаментальних прав людини Конституцією віднесене право на життя (ст. 27), свободу і особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), особистого і сімейного життя (ст. 32), гідність (ст. 28), власність (ст. 41), право на судовий захист прав і свобод (ст. 55). Важливими конституційними нормами є те, що ці права і свободи невідчужувані і непорушні (ст. 21), становлять основу правового статусу особистості, визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3), не можуть бути обмежені (ст. 64). Наведені конституційні норми визначають ряд принципових положень, що входять до сфери боротьби зі злочинністю в цілому і безпосередньо до предмета даного дослідження.

По-перше, невідчужуваність прав і свобод особи обумовлює те, що вони як елемент конституційного статусу, який є сукупністю основних, чільних відносин громадянина з державою, входять до галузевого статусу особи і формують його основу.

Проблему співвідношення конституційного і галузевого (зокрема, кримінально-процесуального) статусів у 80-х роках досліджував В.М. Корнуков, який обґрунтовано зробив висновок, що кримінально-процесуальний статус кожної особи, яка бере участь у справі, базується на конституційному статусі громадянина, що цей статус, будучи стрижнем всього правового статусу особи, визначає вихідні основи галузевого кримінально-процесуального статусу [1, с.7]. А.П. Гуськова (у межах дослідження питань, пов'язаних з участю в кримінальному процесі обвинувачуваного) також звернула увагу на те, що конституційний (“загальний”), спеціальний (“галузевий”) і індивідуальний статуси становлять “органічне ціле” - правове становище особи в кримінальному судочинстві; що конституційні права людини є правовою базою для “похідних” прав особи в кримінальному процесі [2, с.11].

Виходячи з цього, потрібно визнати, що наведені вище фундаментальні (конституційні) права і свободи являють собою обов'язковий елемент галузевого статусу індивідуума в сфері боротьби зі злочинністю, у процесі кримінального судочинства.

По-друге, встановлена Конституцією пряма дія її норм, безпосередньо діючий характер фундаментальних прав і свобод особи, їхня визначальна сутність стосовно як законотворчої діяльності, так і правозастосування обумовлюють зміст правовідносин індивіда і держави. Дані конституційні норми визначають сучасну спрямованість розвитку кримінально-процесуального та іншого галузевого законодавства в сфері боротьби зі злочинністю і, в тому числі, роблять необхідною розробку в цій сфері правового механізму, що забезпечує не тільки певні галузеві, але і безпосередньо конституційні права індивіда.

По-третє, вимога гарантованості конституційних прав і свобод особи поширюється на сферу державної діяльності. Співвідношення конституційного і галузевого статусів визначає співвідношення і їхніх елементів, тобто наявність конституційної гарантії фундаментальних прав і свобод особи, і входження фундаментальних прав і свобод у галузевий статус обумовлюють необхідність створення відповідних юридичних галузевих гарантій цих прав і свобод, а саме -системи заходів безпеки осіб, які діють в інтересах правосуддя.

Аналіз розглянутих конституційних норм приводить до висновку: участь індивідуума в кримінальному судочинстві не повинна тягнути за собою зниження рівня його безпеки. Отже, якщо державою на індивідуума покладається, зокрема, обов'язок виконання кримінально-процесуальних обов'язків, пов'язаних із виникненням небезпеки для останнього (давати показання, виконувати обов'язки понятого та інші обов'язки), то держава, в свою чергу, зобов'язана гарантувати безпеку індивідуума. Інше робить відмову індивідуума від участі в кримінальному судочинстві правомірною, заснованою на наведених вище конституційних положеннях. Вимога ж держави до індивідуума виконувати кримінально-процесуальні обов'язки за відсутності гарантій безпеки і, тим більше, застосування санкцій за невиконання обов'язків, коли причиною невиконання є обґрунтований страх розправи з боку злочинців, являють собою не тільки найгострішу моральну проблему, але є неправомірними.

Зроблений висновок відповідає концептуальному положенню про взаємну відповідальність держави і громадянина в правовій державі. Зрозуміло, що проголошення України (у ст. 1 Конституції) правовою державою може розглядатися не як констатація досягнутого, а лише як програмна заява. Закріплення в законодавстві в сфері боротьби зі злочинністю, з одного боку, права особи на забезпечення безпеки і, з іншого - обов'язку компетентних суб'єктів забезпечити її безпеку стане кроком у побудові правової держави і, одночасно, кроком у приведенні галузевого законодавства у відповідність з чинним конституційним.

Таке розуміння взаємної відповідальності індивідуума і держави в сфері боротьби зі злочинністю визнають і зарубіжні правознавці. Так, Г.П. Мінєєва запропонувала виключити кримінальну відповідальність свідків і потерпілих за відмову від дачі показань, якщо така відмова поступила після повідомлення в правоохоронні органи про протиправний вплив і останні не вжили заходів для захисту зазначених осіб [1 с. 17]. Автор поділяє висловлену думку, що в умовах, коли не гарантується безпека в зв'язку з дачею показань, свідку повинно бути надане право вибрати - давати показання або ж відмовитися від їхньої дачі. [4, с. 105].

М.П. Шешуков також вважає, що у випадках, коли можливість забезпечення безпеки особи, яка бере участь у судочинстві, ставиться під сумнів, останній треба надавати право відмовитися від дачі показань [6, с. 87]. У ряді держав - Швеції, Норвегії, Швейцарії і Данії, свідкам, яким загрожує небезпека, закон надає право відмовитися від дачі показань. Потрібно сказати і про очевидну помилку - про висновок, що нормативною підставою відмови від дачі показань для громадянина у випадку загрози протиправного впливу є ст. 63 Конституції. Для обґрунтування права на відмову від дачі показань у даній статті покладено інший фактор - родинні стосунки між відповідними суб'єктами.

Розглядаючи вітчизняне галузеве законодавство, в якому зроблений висновок повинен знайти адекватне відображення, доводиться констатувати очевидну невідповідність галузевих норм конституційним. Як поводитися особі, яка бере участь у кримінальному судочинстві: або правомірно, виконуючи юридичний обов'язок, дотримуватися Конституції України і законів (ст. 68 Конституції), у тому числі і ст. 71 КПК України, згідно з якою свідок зобов'язаний повідомити компетентним органам усе відоме у справі і відповісти на поставлені питання, або поводитися неправомірно, але цілком доцільно, самостійно виявляючи турботу про свою безпеку, безпеку членів своєї родини і близьких родичів (тобто відмовитися від дачі показань?

А як поводитись стосовно свідка, який відмовляється давати показання або ухиляється від їхньої дачі через страх можливої помсти з боку обвинувачуваного (підозрюваного), його родичів, інших осіб, зацікавлених в усуненні зі сфери кримінального судочинства такого свідка? Тут існують два варіанти: або залучити цього свідка до кримінальної відповідальності за ст. 385 Кримінального кодексу України, або, виходячи з моральних розумінь, уникати застосування норм права, викладених у зазначеній статті КК. Але проблеми не буде, якщо, звичайно, не обмежуватися аналізом норм КПК (галузевого закону), а виходити з конституційних норм.

Повертаючись до конституційних положень, згадаємо про такі їхні властивості, як пряма дія і вища юридична чинність. Можна також послатися на п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, де сказано: “Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом” [1.

Але розглянуті вище конституційні положення саме і відносяться до тих, що мають потребу в регламентації на галузевому рівні. У даному випадку регламентація полягає у виборі з досить великої кількості заходів, що об'єктивно забезпечують безпеку зазначених осіб, таких заходів, які є припустимими в кримінальному судочинстві, виходячи з його принципів, з оцінок припустимості того чи іншого заходу міжнародним співтовариством.

При подальшому аналізі конституційних норм доцільно звернути увагу на ст. 55 Конституції, в якій проголошена гарантованість судового захисту прав і свобод. Очевидно, що відповідно до ст. 55 Конституції судовий захист прав і свобод, забезпечення потерпілому доступу до правосуддя в остаточному підсумку проявляються у винесенні справедливого, правосудного рішення, вироку по кримінальній справі.

У літературі висловлена думка, що передбачене в ст. 55 право на судовий захист у кримінальному процесі включає: 1) право на звернення у встановленому законом порядку в різні судові інстанції для захисту прав і свобод; 2) своєчасний і правильний розгляд справи судом із винесенням законного і обґрунтованого рішення. Віднесення даних елементів до змісту права на судовий захист сумнівів не викликає, але поза увагою залишена гарантованість розглянутого права.

На думку автора, гарантованість судового захисту прав і свобод полягає, в тому числі, в створенні державою умов, що забезпечують потерпілому й іншим громадянам свободу вибору - свободу в зверненні з заявою про скоєний злочин у правоохоронні і судові органи. Таке розуміння гарантованості розглянутого права (як і інших прав) відповідає теоретико-правовому положенню про те, що можливість обирати варіант поведінки є головним елементом всякого юридичного права.

Але вільний вибір індивідуумом може бути зроблений тільки за умови, що він не піддається загрозам і іншим зазіханням, пов'язаним із його наміром і навіть самою можливістю скористатися правом на судовий захист. Отже, держава зобов'язана створити такі умови, оскільки вона ж (держава) відповідно до ст. 22 Конституції виступає гарантом юридичних прав людини, а інструментом створення умов є відповідне галузеве законодавство.

Однак сучасне українське законодавство дотепер не містить достатніх правових засобів, що забезпечують безпеку індивідуума. Більше того, порівняльний аналіз двох Законів - “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” і “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” - приводить до парадоксального висновку: в цих законах порушується конституційний принцип рівності громадян. Виявляється, що родичі працівників суду та правоохоронних органів краще захищені, ніж звичайні особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” до близьких родичів належать “батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки”. Для краткості назвемо їх “родичі”. В п.“є” ст. 2 Закону “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” фігурують “члени сімей та близькі родичі”. Будемо називати їх “пересічні громадяни”. Тепер буде легше побачити відмінність у ставленні законодавця до “родичів” та “пересічних громадян”.

Так, “родичі” працівників суду і правоохоронних органів мають перевагу при застосуванні такого заходу як особиста охорона, охорона житла і майна. “Пересічним громадянам” (у ст. 8 “Особиста охорона, охорона житла і майна” відповідного Закону) гарантується, що: “1. У разі необхідності органами, які забезпечують безпеку, здійснюються особиста охорона, охорона житла і майна осіб, взятих під захист.

2. Житло і майно цих осіб можуть бути обладнані засобами протипожежної та охоронної сигналізації, можуть бути замінені номери їх квартирних телефонів і державні номерні знаки транспортних засобів, що їм належать.”

А “родичам” (у ст. 6 “Особиста охорона, охорона житла і майна” відповідного Закону) гарантується дещо інше: “1. В разі встановлення даних, що свідчать про реальну небезпеку посягання на осіб ..., вживаються заходи щодо особистої охорони працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів, їх житла і майна. У разі необхідності житло і майно осіб, взятих під захист, за рахунок коштів місцевого бюджету обладнуються засобами протипожежної і охоронної сигналізації, замінюються номери їх квартирних телефонів і державні номерні знаки належних їм транспортних засобів. Можуть також застосовуватися оперативно-технічні засоби відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

2. Порядок реалізації заходів безпеки, передбачених частиною першою цієї статті, і питання поновлення прав осіб, взятих під захист, регулюються спеціальними нормативними актами.”

Тобто для охорони “родичів” можна застосовувати і оперативно-технічні засоби. До того ж чітко встановлені джерела фінансування - кошти місцевого бюджету. Дуже сумнівно, щоб місцева влада не “пішла назустріч”, наприклад, місцевому прокурору або судді. До того ж формулювання “регулюються спеціальними нормативними актами” дозволяє прийняти додаткові акти “для службового користування” про які “пересічні громадяни” і знати не будуть.

Нерівність проявляється і при застосуванні іншого заходу безпеки - зміни місця роботи або навчання. Так “пересічним громадянам” гарантована (ст. 7 відповідного Закону) “д) зміна роботи або навчання”.

А “родичам” (ст. 5 відповідного Закону) гарантовано “переведення на іншу роботу, направлення на навчання.” А якщо особу “направляють” на навчання, то відповідно її зобов'язані прийняти до навчального закладу? А у випадку, коли особа за своїми здібностями не в змозі поступити до навчального закладу на загальних підставах, то подібне “направлення” стає для неї “приємною несподіванкою”?

Крім того, фахівцям з трудового права добре відомо, що “зміна роботи” і “переведення на іншу роботу” - це різні речі. “Зміна роботи” може відбутися через звільнення (і добре якщо за власним бажанням). А при зміні роботи через “переведення” особа гарантовано не втрачає трудових прав і пільг, які їй належать.

“Пересічним громадянам” ні за яких обставин зброя видаватися не може. Ст. 9 відповідного Закону (“Видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку”) гарантує лише, що “в разі наявності небезпеки для життя і здоров'я осіб, взятих під захист, їм можуть видаватися з додержанням вимог чинного законодавства спеціальні засоби індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку.”

А “родичам” така можливість надається. Ст. 7 відповідного Закону (“Видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку”) гарантує, що “залежно від ступеня загрози для життя і здоров'я працівнику суду або правоохоронного органу та його близьким родичам з дотриманням вимог чинного законодавства можуть видаватися зброя, спеціальні засоби індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку.”

Навіть конфіденційність відомостей про особу забезпечується по-різному.

Для “пересічних громадян” ст. 15 відповідного Закону (“Забезпечення конфіденційності даних про особу”) передбачає: “д) накладення тимчасової заборони на видачу відомостей про особу, взяту під захист, адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими державними інформаційно-довідковими службами.

Для “родичів” згідно зі статтею 10 відповідного Закону (“Забезпечення конфіденційності даних про осіб, взятих під захист”) “може бути накладено тимчасову або постійну заборону на видачу відомостей про місце проживання осіб, взятих під захист, та інших відомостей про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами державтоінспекції, довідковими службами АТС та іншими офіційними інформаційно-довідковими службами”.

Тут розбіжність, на думку автора, полягає в тому, що термін “офіційні” ширше, ніж термін “державні”. Державні інформаційно-довідкові служби завжди є офіційними. А офіційні можуть бути недержавними. Наприклад, бюро кредитних історій, які починають розвиватись в Україні. Згідно зі ст. 14 Закону України “Про організацію формування та обігу кредитних історій” бюро створюються у формі господарських товариств, засновниками яких можуть бути юридичні та фізичні особи [6].

Навіть при скасуванні заходів безпеки “родичі” опиняються в більш вигідному становищі. Для “пересічних громадян” (ст. 22 “Порядок прийняття рішення про застосування і скасування заходів безпеки” відповідного Закону) встановлює: “За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки органом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання, слідчим, прокурором, судом виноситься мотивована постанова чи ухвала про їх скасування, яка письмово доводиться до відома особи... Це рішення може бути оскаржено зацікавленою особою прокурору або до відповідного вищого органу, що забезпечує безпеку.”

Для “родичів” (ст. 20 “Скасування спеціальних заходів забезпечення безпеки” відповідного Закону) встановлено: “За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки уповноваженою посадовою особою... виноситься мотивована постанова про їх скасування, про що письмово повідомляється особа, взята під захист. Зазначена постанова може бути оскаржена зацікавленою особою прокурору або до відповідного вищого органу, що забезпечує безпеку. Така скарга повинна бути розглянута терміново. Про прийняте рішення ця особа повідомляється протягом доби.”

Тобто скарга “родича” повинна розглядатися терміново. І протягом доби необхідно прийняти рішення і повідомити “родича”. А “пересічний громадянин” може і почекати.

Отже, “родичі” (батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки) працівників суду та правоохоронних органів краще захищені ніж “пересічні громадяни”.

Спеціальні заходи безпеки щодо працівників суду і правоохоронних органів абсолютно виправдані. Вони вживаються державою тому, що ці люди беруть безпосередню участь у: а) розгляді судових справ у всіх інстанціях; б) провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення; в) оперативно-розшуковій та розвідувальній діяльності; г) охороні громадського порядку і громадської безпеки; д) виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; е) контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України; є) нагляді і контролі за виконанням законів (ст. 2 Закону “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”). Єдиною ж “цінністю” “родичів” є наявність родинних стосунків.

Доводиться констатувати, що проаналізовані норми Закону “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” надають певній категорії громадян незаслужені привілеї, які не мають ні процесуальних, ні моральних підстав і до того ж порушують норми ст. 24 Конституції України, в якій проголошено: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”.

Цікаво, що дана проблема характерна і для Російської Федерації. Про колізію аналогічних російських законів, що встановлюють різні гарантії для “суддівської спільноти та інших учасників процесу” йдеться, наприклад, у роботі Єпіхіна О.Ю. “Концепція забезпечення безпеки особи в сфері кримінального судочинства” [7, с. 31].

2. Масштаби протиправного впливу, потреби судочинства змушують звернути увагу на питання: чи є підстави для визнання забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства новим принципом кримінального процесу?

Безумовно, дане питання належить до сфери кримінального процесу і виходить за межі даного дослідження, тому розглянемо лише декілька принципових положень.

Чинна нині система принципів кримінального процесу успадкована українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських часів. З урахуванням історичного та світового досвіду, положень міжнародно-правових актів така система вимагає коректив і подальшого розвитку. Зокрема, подальшої розробки потребують саме галузеві, процесуальні принципи, які визначають особливості саме кримінального процесу.

По-перше, серед процесуалістів немає єдності навіть щодо термінології. Одночасно вживаються декілька термінів: “принципи”, “основні положення”, “засади”, навколо яких точаться серйозні дискусії.

У сучасній російській мові під принципом розуміють керівні положення, основні правила будь-якої діяльності, вихідні положення науки.

В українській мові під поняттям “засада” розуміють основне вихідне положення якої-небудь системи. На сьогодні термін “засади” стає все більш “популярним”. Саме про засади йдеться в працях В.Т. Маляренка [8, с. 44] та інших авторів, хоча, наприклад, А.М. Колодій [9, с. 18] та інші використовують термін “принцип”. У працях деяких авторів, наприклад М.М. Михеєнка [4, с. 223], використовуються обидва терміни.

Термін “основні положення” використовується в чинному КПК України. кримінальний процес безпека

Термін “засади” використали автори проекту нового КПК України, прийнятого Верховною Радою за основу 15 грудня 2005 року (глава 2 “Засади кримінального провадження”) [6]. Тому з прийняттям цього Кодексу, мабуть, доведеться користуватися терміном “засади”.

По-друге, суттєві розбіжності серед фахівців існують щодо кількості таких “засад”, або “принципів”. Так, у проекті КПК України міститься 23 “засади кримінального провадження”. В.М. Тертишнік виділяє в кримінальному процесі 38 принципів [11, с. 27-29].

По-третє, існують діаметрально протилежні думки щодо визнання безпеки учасників кримінального судочинства “принципом” (“засадою”) кримінального процесу. Так, В.М. Тертишнік серед своїх 38 “принципів” кримінального процесу забезпечення безпеки учасників кримінального процесу поставив на 17 місце (очевидно, визнаючи його значущість порівняно з іншими принципами). А, наприклад, М.І. Хавронюк у своєму “Висновку на проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456-д від 18 листопада 2005 р.” зауважує, що питання забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у справі, взагалі не є предметом Кримінально-процесуального кодексу [4].

Проект КПК України також не містить прямого закріплення принципу забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства. Замість цього в проекті існує глава 14 “Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у справі”.

На думку дисертанта, в будь-якому випадку норми КПК України не повинні суперечити конституційним положенням та нормам Законів України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” та “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві”.

3. Безпека як міжгалузевий правовий інститут. У Конституції України закладені необхідні конституційні засади для формування і розвитку нового міжгалузевого інституту - інституту забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

В основі розподілу права на галузі та інститути лежать два критерії: предмет і метод правового регулювання. Вони виступають системоутворюючими факторами. Питання про критерії поділу права на галузі та інститути постійно перебуває в центрі уваги вчених-юристів і є предметом обговорення ряду наукових дискусій.

Під час першої дискусії (1938-1941 рр.) була відзначена важливість виділення об'єктивного критерію розподілу права на галузі та інститути, яким є предмет правового регулювання, тобто певна сукупність однорідних суспільних відносин. Предмет правового регулювання - це та сфера, на яку поширюється право. Це - матеріальний критерій розподілу права на структурні елементи.

У процесі другої дискусії (1955-1958 рр.) було визнано необхідним, крім основного критерію (предмета правового регулювання), виділити додатковий юридичний критерій - метод правового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів та засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами одного інституту права, обумовлює необхідність використання при цьому певного методу, який у кожній окремій галузі буде специфічним.

Предмет є головним, матеріальним критерієм розмежування норм права по галузях, оскільки він має об'єктивний зміст, визначений самим характером суспільних відносин і не залежить від волі законодавця. Метод же служить додатковим, юридичним критерієм, похідним від предмета. Самостійного значення він не має. Однак у сполученні із предметом сприяє більш жорсткій і точній градації права на галузі й інститути, адже наявність різних видів суспільних відносин ще не створює сама по собі системи права, не породжує автоматично його галузей.

Кожна людина, залучена у кримінальне судочинство, виконує в ньому цілком певну кримінально-процесуальну функцію, що, підвищує її соціальну значимість, але вже як суб'єкта кримінального процесу. Це проявляється в тому, що більшість суб'єктів кримінального процесу, виконуючи свої правові функції, так чи інакше, але обов'язково сприяють державі у боротьбі зі злочинністю. Так виникає проблема співвідношення особистого і суспільного в кримінальному процесі. Ця проблема має специфічну актуальність при вирішенні завдань забезпечення безпеки всіх осіб, які беруть участь у справі.

Особисте виражається в тому, що персонально належить конкретній людині. Це її життя, здоров'я, честь, гідність, майно і житло. Забезпечуючи безпеку саме цих цінностей особи, держава індивідуалізує їх як особливий предмет своєї захисної діяльності. Таким чином, предмет захисту при забезпеченні безпеки суб'єктів кримінального процесу визначається, виходячи з особистісних цінностей людини.

Але що ж тоді є об'єктом захисту держави в кримінальному процесі? Правильну відповідь на це питання можна одержати, проаналізувавши відповідні нормативні акти.

Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 р. у ст. 1 встановлює систему особливих заходів захисту “від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих працівників”.

Як видно, захист особистих цінностей громадянина (його життя, здоров'я, майна й житла), що становлять предмет спеціального захисту держави, здійснюється для виключення випадків, а в ідеалі - усунення будь-якої можливості перешкодити працівникам суду й правоохоронних органів виконанню покладених на них законом обов'язків і здійснення із цією метою наданих їм прав.

Аналогічний висновок випливає також зі ст. 1 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві”, відповідно до якої безпека названих учасників процесу забезпечується “з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя”. Тут інтереси правосуддя, так само як і інших органів, що забезпечують його здійснення, виходять на перший план, як об'єкт, що підлягає захисту.

Отже, об'єктом захисту при забезпеченні безпеки зазначених осіб є встановлений законом порядок: 1) відправлення правосуддя судовими органами; 2) здійснення прокуратурою функцій порушення кримінальних справ й підтримки державного обвинувачення в суді; 3) охорони громадського порядку й громадської безпеки органами Міністерства внутрішніх справ; 4) забезпечення державної безпеки України Службою безпеки; 5) розслідування злочинів органами дізнання й досудового слідства; 6) здійснення оперативно-розшукової діяльності органами МВС, Служби безпеки, підрозділами Управління державної охорони і прикордонних військ; 7) діяльності митних органів; 8) несення служби органами охорони державних кордонів України; 9) діяльності органів державної податкової служби; 10) функціонування органів охорони рибних запасів України; 11) діяльності державної контрольно-ревізійної служби; 12) забезпечення здійснення ринкових відносин Антимонопольним Комітетом України; 13) діяльності державної лісової охорони; 14) виконання учасниками кримінального процесу покладених на них законом допоміжних функцій; 15) здійснення в кримінальному процесі громадянами, що мають особистий інтерес у справі, наданих їм прав і покладених на них обов'язків; 16) захисту інтересів осіб, які беруть участь у справі.

Названі об'єкти захисту відрізняються один від одного наскільки, настільки відрізняється діяльність одного правоохоронного органу від іншого, вже не кажучи про специфіку відправлення правосуддя по кримінальних справах всією системою судових органів.

Отже, можна говорити, з одного боку, про особливу індивідуальність кожного з названих об'єктів, а з іншого - про їхнє різноманіття, а відповідно й про поліоб'єктний захист суб'єктів кримінального судочинства.

Все викладене і обумовлює необхідність розробки нового для вітчизняного законодавства міжгалузевого інституту - забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

Створення даного інституту, поряд з іншими правовими засобами, дозволить гарантувати в сфері боротьби зі злочинністю найважливіші конституційні права і свободи особи, забезпечить реалізацію учасниками кримінального процесу та іншими особами їхніх галузевих прав і обов'язків, у тому числі - реалізацію жертвами злочинів проголошеного в Конституції права на судовий захист прав і свобод, забезпечить безпеку всіх осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і в інших видах державної діяльності, пов'язаної з боротьбою зі злочинністю.

Література

1. Брусницын Л.Б. Международно-правовые и конституционные основы обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию / Л.Б. Брусницын // Государство и право. - 1996. - № 3. - С. 100-109.

2. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. - М., - Наука. - 2005. - 365 с.

3. Марченко Р.А. Из зарубежного опыта борьбы с организованной преступностью / Р.А. Марченко. // Преступность: стратегия борьбы : [Сб. ст.] / Криминол. ассоц. - М. : Криминол. ассоц., 1997. - 253 с.

4. Материалы для занятий с российскими прокурорами и следователями. Документ Управления по уголовным делам Департамента юстиции США. Ежемес. информ. бюл. : Рос. акад. наук, М-во промышленности, науки и технологий Рос. Федерации, Всерос. ин-т науч. и. техн. информ. (ВИНИТИ). - М., ВИНИТИ, 1997. - № 3.

5. Борьба с организованной преступностью в Австрии // Борьба с преступностью за рубежом: (По материалам зарубеж. печати) : Ежемес. информ. бюл. : Рос. акад. наук, М-во промышленности, науки и технологий Рос. Федерации, Всерос. ин-т науч. и. техн. информ. (ВИНИТИ). - М., ВИНИТИ, 1999. - № 7. - 226 с.

6. Шешуков М.П. Латвийское законодательство о защите лиц, содействующих правосудию по уголовным делам / М.П. Шешуков // Государство и право. - 1999. - № 2. - С. 85-87.

7. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 г. № 63-ФЗ // Ведомости Федерального Собрания Российской Федерации. - 1996. - № 18. - Ст. 792.

8. Лунеев В.В. Патологическая анатомия организованной преступности / В.В. Лунеев // Уголовное право. - М., 1999. - № 2. - С. 104-105.

9. Овчинский B.C. XXI век против мафии. Криминальная глобализация и Конвенция ООН против транснациональной организованной преступности / В.С. Овчинский. - М. : Инфра-М, 2001. - 146 с.

10. Бальзамо У. Мафия первые 100 лет / У. Бальзамо, Дж. Карпоци: пер. с англ. - М. : Изд. Фирма “ОЛМА-пресс”, - 1996. - 446 с.

11. Канафин Д.К. Проблемы процессуальной формы судопроизводства по делам об организованной преступности. Дисс... кандидата юрид. наук. - М., 1997. - 180 с.

12. Борьба с мафией в Италии // Борьба с преступностью за рубежом. - 2000. - № 5. - С. 21-25.

13. Бобраков И.А. Воздействие преступников на свидетелей и потерпевших и криминалистические методы его преодоления. Дисс. на соискание уч. ст. канд. юрид. наук. - М., 1997. - 210 с.

14. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18.12.2001 г.№ 174-ФЗ // Ведомости Федерального Собрания Российской Федерации. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

15. Лившиц Л.В. Проблемы преодоления противодействия расследованию преступлений несовершеннолетних. Дисс. на соискание уч. ст. канд. юрид. наук. - Уфа, 1998. - 251 с.

Размещено на Allbest.ru