Размещено на http://www.allbest.ru/

22

Основні напрями пострадянської трансформації України

Минув двадцятий рік незалежності України, двадцятий рік з часу прийняття рішення про створення національної, демократичної, ринково-орієнтованої держави. Проте, нажаль, протягом цього часу виявилося, що чиновницький механізм нової української держави може стати тим добре відомим нам з радянських часів Левіафаном, неефективним та спроможним лише до самовідтворення, здатним поглинути суспільство і громадянина, та намагається повністю регулювати громадське життя.

Українське суспільство переживає нелегкі часи. Після розпаду імперії та проголошення незалежності перед ним постали вельми непрості завдання вибору подальшої моделі та шляхів розвитку. Правова організація українського суспільства, попри багаторічне існування незалежної держави, залишається далекою від досконалості. Практично незмінним є високий рівень напруженості у відносинах між владними структурами, що зумовлено впливом змішаної форми правління України [5, с. 165].

Роки незалежності України довели, що перехід суспільства на якісно новий, “людино-центристський” шлях розвитку не є процесом автоматичним [1, с. 19]. Отже, незалежність в Україні, її конституційне регулювання необхідно сприймати не стільки як певний факт, стан, скільки як динамічний процес, спрямований на гуманітарний, демократичний, в інтересах насамперед людини, розвиток суспільства.

Тобто в даному випадку ми ведемо мову про необхідність розвитку в Україні правової держави та становлення повноцінного громадянського суспільства, як основних напрямів пострадянської трансформації.

В той же час, міжнародні організації відзначають, що процес побудови правової демократичної держави йде в Україні надто повільно. Парламентська Асамблея Ради Європи стверджує, що влада в нашій державі мало піклується про те, щоб у суспільстві запанувало верховенство закону, щоб права особи були надійно захищені, а державні засоби інформації були нейтральними та не використовувалися владою з метою подовження своїх повноважень [7, с. 10].

Не можна було назвати простою та однозначною ситуацію, що склалася у перші роки незалежності України і в її державно-владному житті - навіть з урахуванням того, що безпрецедентні за глибиною, характером та масштабами зміни відбулися мирно, без гострих і відкритих громадянських конфліктів [101, с. 2]. Проте, не зникла остаточно владна диктатура, стали поглиблюватися суперечності між парламентом та Президентом, кожен з яких прагнув вибудувати власну вертикаль, гальмувалися, ще не встигнувши як слід розгорнутися, започатковані й оприлюднені на цілий світ реформи, втрачалося почуття перспективи, не реалізовувалися важливі поточні завдання і у кінцевому підсумку погіршувалася економічна ситуація.

Водночас, сама держава дедалі більшою мірою усвідомлює негативні наслідки, що були зумовлені відсутністю такого дійового партнера у здійсненні демократичних правових та економічних перетворень, яким може стати громадянське суспільство [8, с. 18].

В свою чергу, суспільство вже тоді переставало бути пасивним. Маємо констатувати, що червень 1993 року (страйк шахтарів Донбасу з вимогою проведення всеукраїнського референдуму) визначив якісно нову рису українського суспільства - усвідомлення власної значущості, відповідальності за стан у державі. Натомість, парламентські та президентські вибори 1994 року потроху вгамували державні пристрасті, але не спромоглися розв'язати кризи самої влади - все це говорило про неготовність чи нездатність владних структур подолати труднощі перехідного періоду, не кажучи про системне їх прогнозування та своєчасне попередження.

Тенденція демократичної трансформації українського суспільства знайшла своє певне усвідомлення, відображення і закріплення в Конституції України 1996 року як форми втілення окремих здобутків вітчизняної та світової, зокрема європейської, юридичної думки. “Якщо початкові зміни і доповнення до Конституції УРСР (1978 р.) були пов'язані передусім із спробами модернізації впливу колишньої союзної правової системи на суверенну Україну, то характерною ознакою розроблення і головне - схвалення 28 червня 1996 року Конституції України стало вже намаганням, у формі державно-владного компромісу, окреслити контури самостійного демократичного розвитку економічної, політичної, правової систем та української державності на принципі конституціоналізму” [1, с. 17].

Ухвалений Основний Закон України ґрунтувався, зокрема, на думці, що конституція, яка, як правило, не деталізує, а тільки фіксує засади конституційного ладу країни [18, с. 7-24], має спиратися на національні традиції, культуру відповідного народу.

Тут на заваді стає недосконалість правової системи, про що свідчить відсутність у державі єдиного правового простору, загального правопорядку та єдиної законності, девальвація ролі законів, нехтування загальними правовими принципами і нормами, правові колізії та протиріччя між різноманітними нормативними актами, роздробленість, хаотичність правової регуляції, корпоративний характер різних правомочностей і правових статусів.

Так, замість декларованих у Конституції загальних прав людини та громадянина і на противагу принципу загальної правової рівності в реальному житті домінує дух корпоративізму, діє безліч встановлених владою привілеїв, спеціальних правових режимів, різного роду правових винятків та пільг на користь окремих груп тощо [5, с. 19].

Все це є наслідком того, що “законодавча влада не спромоглася створити цілісну і якісну правову базу економічних та соціальних перетворень, а виконавча - не забезпечила достатньо ефективної реалізації навіть прийнятих законів. Не було створено належних умов для постійного і конструктивного діалогу влади і держави з суспільством, у якому “законсервувався ідейний та правовий розкол” [9].

Крім того, в перші роки незалежності України хаотично видавалися різні правові акти, спрямовані на зміну системи органів виконавчої влади, що свідчило про недостатнє наукове забезпечення її розбудови. Без наукового супроводження структурні перетворення виконавчої влади виглядали асистемно, це розуміли насамперед у парламенті нашої держави. Таким чином, Конституція України стала підґрунтям для вироблення фундаментальних позицій щодо розроблення основних положень Концепції адміністративної реформи [3, с. 7].

Звичайно, ми не можемо не віддати належне здобуткам прийнятої Конституції України, що поправу вважається найдемократичнішою у світовому співтоваристві. Проте, разом з тим, слід зазначити і помітний розрив між Конституцією і реальною соціальною практикою. Адже невдовзі після її прийняття почали з'являтися певні неузгодження та недоліки в механізмі реалізації багатьох її положень. Деякі науковці вбачають причину у тому, що чинна Конституція прийнята парламентом - Верховною Радою, а між тим класичною вважається референдна форма прийняття конституції або ж її прийняття спеціально обраними установчими зборами [7, с. 28-29]. В Україні до цього не вдалися. Тому наша Конституція й має певні недоліки. Щоб їх позбутися, слід у подальшому дотримуватися принципу верховенства права, тобто вносити до Конституції приписи або зміни, схвалені народом, за винятком незначних.

З огляду на це, основною причиною недосконалості правової системи України є те, що владні сили в ній керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Разом з тим, досвід нашої країни свідчить, що для проведення реформ існують значні морально-ідеологічні перешкоди, причому частина їх є актуальною як для еліти, так і для суспільства у цілому, недоліком також вважається недорозвиненість форм правової конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної правової культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці.

Вибір тут зумовлений конкретними особливостями розвитку держави. “..Спроба запозичити щось найкраще у тієї чи іншої країни і штучно поєднати все це між собою в якесь одне ціле на новому національному ґрунті, у найліпшому випадку закінчується втратою цієї “гармонії” й зовнішньої привабливості” [8, с.1].

Натомість, в країні вже 20 років існує “перехідне суспільство”, і громадяни та політики відчувають своєрідний симптом державно-владної перевтоми. Перехідний період відбувається в постійній кризовій ситуації, яку переживає правова, економічна, соціальна системи та духовна сфера суспільства. Правова апатія та недовіра суспільства до інститутів влади та її представників змушує відкласти на невизначений термін надії на поступовий перехід до громадянського типу суспільства, створення справді правової держави й переходу влади до функціонального демократичного режиму.

Характерною ознакою процесу отримання незалежності були гіперболізовані сподівання на поліпшення соціально-економічної ситуації, швидкий суспільний розвиток. Існуюче ставлення до реформ як до безсумнівної справи - один із найбільш стійких і тому дивних міфів пострадянської України. Справді, не було (як нема й нині) жодної політичної сили, яка б не декларувала необхідність реформ. Тим часом доводиться констатувати, що жодної реальної розробленої програми реформ так і не було реалізовано. Це стосується і економіки, і правової сфери, що є закономірним наслідком внутрішньої непідготованості українського суспільства до самоорганізації, до вироблення стратегії, яка сприяла б подоланню успадкованої внутрішньої дисгармонії. Так, наприклад, передвиборна програма діючого Президента України В.Ющенка передбачала змусити владу працювати для людей, провести рішучу боротьбу з корупцією. Для цього вбачалося здійснити наступні заходи: звільнити з посад казнокрадів і хабарників, скоротити непотрібні управлінські структури, чітко визначити функції оновлених владних структур, провести справжню державну реформу, внести зміни до Конституції, розширити права і зміцнити фінансову базу для ефективного самоврядування та ін.

Проте, знову ж таки, ми вимушені констатувати, що багато з цих положень ще й досі не виконані [17, с.10]. В той же час нову владу не можна звинуватити у відсутності енергійності [21, с.1]. Зокрема, проведено реорганізацію Уряду, утверджується практика його формування на принципово нових засадах представництва більшості політичних сил у парламенті, спрощено структуру центральних органів виконавчої влади, значною мірою оптимізовано розподіл повноважень між ними, поліпшено механізми роботи Уряду (розроблено регламент роботи, створено систему урядових комітетів), принципово вдосконалено бюджетний процес, зроблено відчутні кроки у зміцненні гарантій місцевого самоврядування, прийнято програму його державної підтримки, подальшого розвитку набула система консультативних, дорадчих рад, інших допоміжних органів при Президентові України та Кабінеті Міністрів України, які забезпечують участь широкої громадськості у розробленні та реалізації державної політики, що є одним з реальних проявів демократизації суспільного життя [5, с. 3-4]. До того ж, серед успіхів нової влади Президент України Віктор Ющенко назвав той факт, що в Україні стали незалежними засоби масової інформації, в Україні утверджується правосуддя, підвищується його роль, виведено миротворців з Іраку, скорочено строк військової служби, здійснюється вихід України на європейську і світову арену, активне включення у міжнародні процеси (вступ до Ради Європи, непостійне членство Ради безпеки Організації Об'єднаних Націй), отже “останнім часом скорочується відстань між Україною та Євросоюзом і з'являються нові можливості гарантувати безпеку держави, об'єднавши зусилля з європейськими сусідами” [3, с.3]. Глава держави прагне перетворити зацікавленість Україною у світі, яка вже сформована, у стабільний інтерес до неї. “Нам допомогли в цьому й увага всього світу, участь авторитетних представників іноземних держав та міжнародних організацій. Але вирішальне слово сказав сам український народ, якому виборча епопея допомогла глибше осягнути своє власне єство” [10, с.3]. Так, ми можемо констатувати, що саме український народ є рушієм змін та перетворень. І це стало можливим після масових виступів у зв'язку з президентськими перегонами 2004 року. Зважаючи на дієвість, на організованість, на масовість тих подій, на рішучість, витримку, наполегливість української нації є шанс говорити, що у нашій країні зрештою почне функціонувати належним чином громадянське суспільство. Проте, не зважаючи на масштаби тієї події, це все ж таки поодинокий випадок масової свідомості та волі, який все одно так чи інакше корегувався, контролювався владною верхівкою задля задоволення власних потреб.

Дійсно, ще досить багато суперечностей і протиріч існує навіть у новій, ще недавно сформованій владній структурі. Як доказ можемо назвати розпуск Президентом України створеного ним же парламенту. Не стали прозорими й механізми кадрової політики, створений дисбаланс між секретаріатом, РНБОУ та Урядом, в деяких випадках стосовно відомих державних діячів розмежування влади і бізнесу не йде далі моральних декларацій, ще й досі не існує чітко окреслених стратегічних орієнтирів, адже нова влада перебуває начебто в стані внутрішньої боротьби, що не дає змоги сконцентруватися на більш важливих питаннях [21, с. 4]. До того ж, дається взнаки передвиборча агітація до парламентських виборів 2006 року, що відволікла усю увагу владної еліти від усвідомлення того, яке ж суспільство ми будуємо, до якої держави і якими шляхами йдемо.

Отже, однією з перешкод на шляху правової взаємодії громадянського суспільства та демократичної держави в Україні є надзвичайно високий ступінь відчуження громадян від влади. Адже державна влада - явище цілісне, воно має інтегрувати в собі всі прояви волі народу як єдиного джерела влади в державі [1, с. 238]. Проте, у масовій свідомості влада продовжує сприйматися як дещо вороже, що протистоїть як кожному індивіду, так і громадянському суспільству в цілому, як певна “негативна сила”, яка ставить власні інтереси вище прав і закону. Тому метою розбудови демократичної держави та громадянського суспільства у нашій країні має бути поступове формування позитивного правового іміджу державної влади [15, с. 134].

Такий стан пояснюється своєрідністю і навіть за одним із визначень, парадоксальністю суспільного життя в Україні, що не дозволяє проводити апробовані на Заході зміни і змушує шукати свої підходи до розв'язання завдань демократичної модернізації [17, с. 272].

Реальністю нашого часу є перехідний, нестійкий стан суспільних відносин, явища соціальної анемії як реакції на невиправдане очікування, що викликає одночасне існування суспільства (яке намагається рухатися до якісно іншої форми - громадянських відносин) та особистості в різних ціннісно-нормативних вимірах.

Поки ще відсутня нова повноцінна світоглядна і правова база, здатна замінити стару та виступити регулятором суспільного життя, захистити людину від зовнішніх негараздів. Раніше сформульовані юридичні документи втрачають в нових умовах свою здатність керувати суспільством, наштовхуються на проблеми, яких не можуть розв'язати. Усталеним критеріям справедливості та законності, виробленими попередніми поколіннями, протистоять відповідні цінності нових соціальних груп, які вони намагаються задовольнити. У суспільстві з'являється декілька уявлень про справедливість, часто протилежних.

Накопичення суспільних проблем призводить до потреби формування нової парадигми державного права, яка б застосувала нові методи їх розв'язання. Великого значення набуває питання розмежування повноважень держави, суспільства та окремих громадян, оскільки активізується вага та роль поза державних та ринкових механізмів суспільного життя. Поряд з формуванням нової законодавчої бази, актуальною є потреба засвоєння та практичної реалізації цих норм, які сприяли б формуванню правової культури суспільства та реально покращували життя.

Слід зазначити, що у самій системі державних інститутів є протиріччя, адже з одного боку державна влада повинна бути фундаментом побудови правової держави, а з другого державні інститути становлять реальну загрозу реалізації ідей правової держави. Ця загроза закладена в можливостях застосування державою насильства у випадках, коли виникає конфлікт між нею та членами суспільства, коли для досягнення не правових цілей держава може застосовувати насильство як аргумент. Тому державу слід обмежувати в її діяльності. І лише право, пронизуючи основи державного устрою, здатне звести нанівець можливу дію на суспільство та цивілізацію нищівних сил держави. У свою чергу, державні інститути через правові норми повинні впливати на суспільство так, щоб порушення встановлених правил поведінки стало винятком і не руйнувало основ держави [16, с. 15-16].

Безпосередньо, без глибокого, всебічного й виваженого реформування державних інститутів, відносин та процесів неможливо забезпечити їх стабільність, необхідну для ефективного державного управління і зниження рівня конфліктності в суспільстві. Ключовим компонентом реформи правової системи має стати гармонізація відносин між державою та суспільством.

Водночас, не можна не бачити певного прогресу в розвитку партійного представництва. Йдеться, зокрема, про окремі з тих партій, які відповідають нормативам Закону, та деякі інші партії, що останнім часом активно займалися державним будівництвом, формуванням каналів комунікації з громадською думкою тощо [8, с. 10].

Права людини і громадянина недостатньо проголосити найвищою цінністю, їх треба ще й реально забезпечити. До того ж, “коли говорять про право на достойне людське існування, то під цим необхідно розуміти не позитивне утримування людського ідеалу, а тільки заперечення тих умов, які повністю виключають можливість достойного людського життя” [9, с. 321]. Вирішення цього завдання є важливою складовою діяльності органів державної влади. Та ілюзорними є сподівання на те, що держава, її органи та посадові особи в кожному конкретному випадку адекватно реагуватимуть на запити громадян. На часі є утвердження громадянського суспільства як такої організації суспільної життєдіяльності, що забезпечує результативний, диференційований і врівноважений вплив громадян на державу через їх самоорганізацію.

Скакун О.Ф. зазначаючи, що громадянське суспільство і соціальна, правова держава - це цілі, що стали для українського народу після проголошення незалежності України, не заперечує латентного існування громадянського суспільства у період розпаду СРСР, оскільки без нього був би неможливий крах тоталітарного режиму [12, с. 136].

Проте, через повільний розвиток громадянської самосвідомості, низької ефективності правового регулювання та неспроможності держави у багатьох випадках задовольнити інтереси більшості населення, інновації у пострадянському суспільстві відображаються у свідомості частини найбільш активних соціальних акторів як установка на свого роду квазігромадянське суспільство, своєрідність якого полягає в заміні держави, компенсації її недієздатності [7, с. 58]. Так званий квазігромадянський соціум характеризується пануванням тіньової влади, тіньової економіки, насадженням псевдокультури, зубожінням соціального життя більшості населення, процвітанням організованої на фаховому рівні злочинності, яка визначається високим ступенем організації, стійким складом, багаторівневою структурою, різноманітними формами прояву [4, с. 189].

Отже, становлення громадянського суспільства має вирішити двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити реальну можливість громадян через різні форми їх об'єднання здійснювати результативний вплив на державу, її органи, посадових осіб. З іншого, громадяни повинні усвідомити себе відповідальними за формування та здійснення державної діяльності. Відчуження народу від влади в умовах демократичного суспільства вкрай небезпечне тим, що держава постає в очах пересічного громадянина лише інструментом захисту чужих вузько групових, егоїстичних інтересів (“Держава дбає не про нас!”). Відтак демократичні механізми і процедури можуть бути використані не тільки для тиску на окремі органи влади та посадових осіб, а й для руйнації держави як такої.

Структури громадянського суспільства покликані забезпечувати інтереси громадян у відносинах з державою, а не навпаки. Втім, громадянське суспільство не змогло б існувати за умов, коли б організовані громадяни вимагали обов'язкового задоволення державою всіх без винятку групових, тим більше -- вузько групових, або й суто приватних інтересів. Структури громадянського суспільства мають врівноважувати тиск на державу з перебиранням на себе відповідальності за формування та здійснення державної влади.

Однак, ці обставини, схоже, поки що недостатньо усвідомлюються вітчизняною владною елітою. Становлення громадянського суспільства помітно ускладнюється збереженням у суспільній практиці нашарувань недалекого минулого, коли будь-яка громадська ініціатива оцінювалася й контролювалася державою залежно від потреб самої держави. Масові організації (номінально громадські, фактично одержавлені) були засобом впливу на окремих громадян з метою залучення їх до реалізації завдань держави. Громадяни були позбавлені можливості безпосереднього впливу на формування та реалізацію державної політики, хоч у них була як можливість “увійти у владу” через прийняття певних умов і вимог (демонстрація правової лояльності та активності, членство в монократичній партії), так і право на особисті звернення до апарату управління [17].

Становлення громадянського суспільства ускладнюється передусім відсутністю необхідних умов: формування громадянина через утвердження в населення громадянських почуттів і відповідної правової культури, створення розвинутої правової бази діяльності структур громадянського суспільства, судових та позасудових гарантій реалізації правових норм.

Отже, необхідна масова зацікавленість у державі як засобі спільного не тільки виживання, а її процвітання. Потрібен потужний “середній клас”.

Повільно йде процес самоусвідомлення громадянами власних інтересів у різних сферах життєдіяльності, що робить значну частину населення, швидше, об'єктом різного роду маніпулювання, аніж свідомими творцями власної долі.

Неабияке значення має утвердження правової культури населення, яка б відповідала умовам демократичного суспільства. Правова культура при цьому постає як сукупність відносин та орієнтацій, що впорядковують правовий процес, надають йому певного сенсу, забезпечуючи дотримання норм, які регулюють поведінку в правовій системі. Особливої ваги набувають ті ціннісні орієнтації, в яких виявляється стійке ставлення громадян до основних правових складових суспільства, цілей та принципів його устрою.

Серйозною умовою формування громадянського суспільства є створення розгалуженої системи правових норм, які стимулювали б і забезпечували цей процес. Йдеться не лише про законодавче регулювання партійної чи лобістської діяльності. Слід удосконалити весь комплекс взаємовідносин державних органів та посадових осіб із громадськими об'єднаннями і засобами масової інформації. При цьому всі принципові питання, сторони, відносини (як матеріальні, так і процесуальні) мають визначатися законами, а не підзаконними актами. Це дасть змогу якщо не унеможливити, то ускладнити корисливе втручання правлячих угруповань у визначення основ правової організації суспільства.

При цьому має бути виключена можливість суперечливого тлумачення й застосування норм закону. Нажаль, цієї вимоги дотримуються не завжди. Зокрема, частина 1 статті 22 Закону “Про політичні партії в Україні” встановлює можливість притягнення до відповідальності посадових осіб та громадян, причетних до “створення, організації діяльності та участі в діяльності незареєстрованих політичних партій” [7]. Однак для реєстрації будь-якої нової партії треба її спочатку створити, а через доволі жорсткий підхід законодавця до умов реєстрації партій проміжок часу між початком роботи зі створення партії та її реєстрацією може бути значним.

Для порівняння: закон про політичні партії Німеччини (1967 р.) визначає партії як “об'єднання громадян, що постійно або тривалий час здійснюють вплив на формування політичної волі в межах федерації або однієї з земель і бажають брати участь у представництві народу в бундестазі або одному з ландтагів за умови, що вони достатньою мірою гарантують серйозність цих намірів запільним характером їх практичного ставлення до справи і, зокрема, чисельністю і сталістю організації, чисельністю членів і активною громадською діяльністю” (п.1 §2). Як бачимо, наголос зроблено на змісті діяльності партій, а не формальному моменті реєстрації [13, с. 24].

До того ж, на сучасному етапі державотворення в Україні досить актуальною стає проблема нормативного регулювання реалізації народовладдя. У сучасному правовому житті майже не застосовується практика радянських часів - винесення на всенародне обговорення проектів найбільш важливих законів. І це в умовах, коли в ст.1 Конституції України вперше в історії українського конституціоналізму закріплено, що Україна - демократична, правова держава. А демократична держава - це така, де в основі державних рішень - воля народу, а не окремих прошарків населення або олігархічних кланів. Чимало проблем в організації і функціонуванні Верховної Ради України, органів виконавчої та судової влади, через які також втілюється воля народу. Місцеве самоврядування ще не посіло того місця і не відіграє тієї ролі, яка закріплена за ним чинною Конституцією України, отже немає чіткої правової діяльності держави в сфері забезпечення народовладдя.

Тож, як зазначає Мурашин О.Г., “можна з впевненістю стверджувати, що використання інститутів безпосередньої демократії з метою виявлення громадської думки є необхідною, обов'язковою умовою становлення в нашій країні громадянського суспільства, а підвищення ефективності їх роботи сприятиме прискоренню цього процесу” [3, с. 67].

Тому всі проекти змін мають пройти якомога ширшу громадську експертизу. Абсолютно ненормально, коли закони, від яких залежить доля державності й суспільства, приймаються без широкого публічного обговорення. Виникає зачароване коло: нерозвинутість громадянського суспільства не дає можливості ефективно впливати на позицію органів влади. Відтак органи влади приймають рішення, які, швидше, сприяють відстороненню громадян від управління публічними справами, ніж залученню до нього. Однак подальше обслуговування апаратом держави досить вузьких інтересів, схоже, стає небезпечним для держави в цілому, оскільки не може захистити від серйозних суспільних конфліктів. За цих обставин державні органи та посадовці мають нарешті усвідомити свою глибинну зацікавленість у становленні громадянського суспільства як необхідної передумови утвердження соціальної демократичної та стабільної Української держави.

Розвиток структур громадянського суспільства має відбуватися системно, з чітким усвідомленням необхідності та шляхів подолання тих чи інших вад правової організації сучасного українського суспільства. Найбільшою проблемою реформування правових інститутів і відносин слід вважати те, що воно неминуче й помітно зачіпає вагомі суспільні інтереси, носії яких намагаються використати будь-які зміни існуючого становища передусім у власних пошуках кращого місця під сонцем.

Одним з кроків до побудови правової демократичної держави має стати зміцнення дієвого контролю не лише за громадянами, але й за посадовими особами і забезпечення неминучості відповідальності та покарання за будь-які протиправні дії. У зв'язку з цим особливу актуальність набувають завдання забезпечення стабільності громадського життя, безповоротності розпочатих в економічній, правовій та духовній сферах реформ, створення на цій основі умов для розвитку в Україні ринкових відносин [4, с. 1]. Для цього має належним чином функціонувати система правоохоронних органів, де, нажаль, також поки що панує корумпованість та принцип “хто володіє грошима - той володіє світом”. Тобто, ми знову повертаємося до першооснови - мають вдосконалюватися правосвідомість, праворозуміння, правова культура громадян, усвідомлення всієї важливості кожного їх вчинку, почуття відповідальності за свої дії перед іншими людьми та, передусім, своїми нащадками. У будь-якому разі головною проблемою для України став саме економічний фактор, який є вирішальною силою для прийняття будь-яких рішень і дій. І доки цей чинник буде керувати усіма процесами, тобто доки держава не може забезпечити своїх громадян належним чином, а громадяни - державу, доти наша країна вважатиметься країною “третього світу”.

Отже, виходячи із реального стану українського суспільства в останні 15 років, характеристику пострадянського періоду можна звести до наступного. пострадянський демократична держава україна

У наші дні українське суспільство отримало політичну свободу, принаймні порівняно з тими відносинами, які існували в СРСР. Проте, отримавши свободу думки, слова та віросповідання, люди не отримали свободу діяльності, яка є не меншою, а, можливо, і більш важливою свободою. Адже громадянин, який може говорити будь-що, в той же час може перебувати в місці повного обмеження дій - наприклад, у в'язниці, а громадянина, цілком вільного в своїх діях, неможливо обмежити у свободі мислити та висловлювати свої думки. Вільний у своїх діях, громадянин може забезпечити власну економічну свободу, а відтак і свободу вибору: вибору місця та способу проживання, занять, дозвілля, допомоги і сприяння громадянам та організаціям, врешті-решт реалізації свободи вибору.

Українське суспільство в цілому не було готове до здобуття своїми громадянами свободи дій. Причин для цього було декілька. Перша з них - певне “сп'яніння” від самого факту отримання якихось свобод. Друга - несподіваність свобод, скоріше подарованих долею чи щасливим збігом обставин. Та найголовніша причина непідготовленості суспільства до прийняття свобод полягає в певному комплексі умов: відсутність у громадян відповідних навичок, технологій поведінки і стереотипів сприйняття. Підкріплювала ці чинники відсутність в Україні необхідних структур та інституцій. І стосовно особи, і стосовно країни загалом, причини виникли історично, внаслідок сімдесятилітнього відучування громадян від самостійної діяльності каральними методами. Нашим сусідам на заході пощастило більше. Руйнування їх зачепило менше і в сфері структурно-інституціональній, і в сфері психології особистості. Тому реабілітація свободи особистості відбулася там в повному обсязі, що й призвело до швидкого відновлення економіки, права, науки, культури, соціальної сфери.

До того ж, якщо говорити про Україну, то виголошена після 1991 року широка демократизація суспільства сприймалася більшістю пересічних громадян і тими, хто опинився в різних структурах влади як уседозволеність, як можливість чинити будь-які правопорушення і зловживання, задовольняючи власні інтереси. Умови для такого стану були сприятливими. З одного боку, не було законодавчої бази: нові закони та юридичні кодекси лише формувалися і характеризувалися аморфністю й недосконалістю, а попередні або зовсім відкидалися, або відверто ігнорувалися. З іншого боку, виявилася низька правова культура представників усіх верств суспільства, зокрема й правлячої верхівки.

Таким чином нові державні структури фактично на всьому пострадянському просторі опинилися в стані найгострішої та всеохоплюючої кризи.

Характерною рисою нашої теперішньої держави є існування декількох порівняно автономних центрів влади, які перебувають у стані постійної конкуренції, якщо не сказати - війни. Держава багато втратила і в плані свого міжнародного іміджу, в тому числі йдеться про довіру з боку Заходу в широкому розумінні цього слова. Сьогодні потенціал відносин із закордонними партнерами (США, ЄС тощо) вже практично вичерпано. Створена необхідна нормативна-інституціональна база співпраці, але її ефективне функціонування залежить від змін, що мають відбуватися в самій Україні.

Положення ускладнюється ще й тим, що державній владі в Україні протистоїть влада криміналітету - влада практично необмежена і авторитарна, що має власні капітали, єдину власну волю, не потребує легітимності, не має кінцевого строку правління. “Узаконений” чорний ринок (він складає 60 відсотків) в таких умовах може стати “державою в державі”, мати офіційне визнання з боку суспільства як основи криміналізованої тіньової влади держави та отримати відповідне юридичне оформлення. Нажаль, недосягненої межі між “офіційною” державою і “тіньовою” не існує, що дозволяє їм співіснувати досить довго. В основі такої єдності лежить кримінальний першочерговий капітал. Накопичення першочергового капіталу здійснювалося в умовах безконтрольності та безкарності шляхом розграбування величезної кількості суспільної власності, яка залишилися без контролю, людьми (посадовими особами, чиновниками), які володіли і розпоряджалися нею від імені народу. Частіше всього все це відбувалося шляхом різних махінацій під егідою закону (приватизація, оренда, акціонування, купівля за зниженими цінами і т. д.). З іншого боку, суспільна власність спочатку через підставних осіб, а потім вже і відкрито скуповувалася кримінальними структурами [13, с. 56]. Але двох держав в одному суспільстві бути не може. Цей процес повинен закінчитися перемогою однієї з них. Поки цього не відбулося, постійно будуть виникати закономірні труднощі у підтримці “багатоосібної влади” правоохоронними органами країни, а їх боротьба із злочинністю буде малоефективною.

Нині країни на пострадянському просторі намагаються вирішити стратегічне завдання, пов'язане з побудовою правової демократичної держави та громадянського суспільства на основі ринкової економіки та соціальної захищеності всіх верств населення. Здійснити це може лише сильна держава. Досить поширена думка, що тільки сильна влада здатна протистояти масовому правовому нігілізму та ринковій стихії. Деякі аналітики вважають, що перехідний період до справжньої парламентської демократії та справжнього конституціоналізму триватиме не менше двох десятиліть, а плавність такого переходу може забезпечити лише сильна президентська влада з виразними рисами авторитаризму.

Саме досягнення цих якісних характеристик і дозволить завершити пострадянську трансформацію, тобто перехід від тоталітаризму до демократії та досягнути основної мети пострадянського розвитку - становлення правової держави та громадянського суспільства.

Література

1. Милецкий В.П. Российская модернизация: предпосылки и перспективы эволюции социального государства. - СПб., 1997. - 123 с.

2. Михайленко О. Проблеми справедливості при розбудові правової держави // Право України. - 1998. - №8. - с.43-46.

3. Міліція як суб'єкт реалізації державної політики в Україні / В.І. Шакун, І.В. Опришко, О.Г. Кулик та ін..: За заг. ред. Я.Ю. Кондратьєва. - К.: НАВСУ, 2003. - 56 с.

4. Мокряк О.Ю. Постсоціалістичний розвиток держави та права в Україні // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. - 2004. - № 2(2). - с.358-366.

5. Мокряк О.Ю. Принцип реальності прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина як основа побудови правової держави // Права людини в Україні: реалізація та захист. Тези доповідей учасників студентської наукової конференції. - К., 2001. - 23-24 березня. - С. 14-16.

6. Монтескье Ш. Избранные произведения. - М., 1995. - 799 с.

7. Мороз О. На шляху до державно-правової реформи // Віче. - 1995. - №1. - с. 3-8.

8. Нижник Н., Лемак В. Постсоціалістична держава: теоретико-правові проблеми. Монографія. - Ужгород, Вид-во УжНУ, 2003. - 104 с.

9. Новгородцев П.И. Сочинения. - М.: Раритет, 1995. - 446 с.

10. Овчинников А.И. Евразийский идеал правовой государственности // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Спец.вип.Ч.1., - 2004. - с. 50-60.

11. Одинцова А.В. Гражданское общество: взгляд экономиста // Государство и право. - 1992. - №8. - с. 54-58.

12. Олеськів І. Про сутність політичної реформи в Україні // Юридична Україна. - 2005. - № 10. - с.15-18.

13. Опришко В.Ф. Державно-правова реформа в Україні: основні напрями // Право України. - 1998. - №1. - с. 27-32.

14. Правова основа нової політичної системи України / За ред.. А.Р. Мацюк. - К.: Логос, 1996. - 129 с.

15. Предпринимательство Луганщины: Становление в условиях общественного кризиса / Кононов И., Адаменко Е., Ваховский Л. - Луганск: Изд-во ВУГУ. - 1995. - 119 с.

16. Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 - 2001рр. -К., 2001. - 287 с.

17. Хайєк Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове викладення широких принципів справедливості і політичної економіки: в 3 т. / Т. 3. Політичний устрій вільного народу / Пер. с англ.. Н. Комарова. - К.: АКВІЛОН-ПРЕС, 2000. - 252 с.

18. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода. Нове викладення широких принципів справедливості і політичної економіки: в 3 т. / Т. 1. Правила та порядок / Пер. с англ.. Н. Комарова. - К., 1999. - 196 с.

19. Ходаківський М. Громадянське суспільство як проблема культури // Людина і політика. - 1999 - №1(1). - с. 10-15.

20. Цимбалюк М.М. Формування правосвідомості громадян у процесі розбудови громадянського суспільства: Автореф. дис. канд.. юр. наук: 12.00.12 / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2004. - 15 с.

21. Цицерон. Діалоги. - М., 1966. - 224 с.

22. Чиркин В. Е. Переходное постсоциалистическое государство: содержание и форма // Государство и право. -1997. - № 6. - с. 4-12.

23. Чиркин В. Е. Современное государство. - М., 2001. - 416 с.

24. Чміль Б. Ф. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації // Філософські проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. - К., 1995.

25. Чушенко В. Соціально-організоване суспільство і формування політичної влади в Україні // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. - Л.,5-6 лютого 2004. - с. 44-46.

Размещено на Allbest.ru