Зарубіжний досвід діяльності служб зайнятості

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в умовах ринкової економіки існує потреба виникнення приватних (недержавних) установ сприяння зайнятості.

Служби зайнятості займають певне місце в економічній і соціальній структурах своїх країн залежно від соціального устрою і рівня розвитку. Проте багато що в їх роботі є спільного. Як свідчить досвід багатьох країн, еволюція і тенденції розвитку служб зайнятості були в основному наслідком їх прагнення чіткого визначення своєї ролі як інструмента політики зайнятості та забезпечення функціональної ефективності.

Так зокрема, в Австралії, Нідерландах, Фінляндії і Японії служби зайнятості, по суті, є робочими органами міністерств праці і здійснюють свою діяльність під їх безпосереднім контролем. Тоді як у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Іспанії, Канаді, Франції і Швеції служби зайнятості є окремими інституціями з певною мірою самостійності. Контроль над ними здійснює міністерство праці через свого відповідального представника. І, нарешті, у США і Швейцарії, служба зайнятості контролюється головним чином місцевими органами влади за наявності федерального (конфедерального) координуючого органа. [2]

Світовий досвід господарювання свідчить про необхідність виділення п'яти домінантних моделей зайнятості: американська (або ліберальна), німецька (або неоліберальна), англійська (або європейська кейнсіанська), шведська і японська, кожна з яких у свою чергу, має багато різновидів, які відрізняються за вихідними принципами, методами і цілями формування. Зупинимось на їх характеристиці.

Як зазначають Фан Туй, Еллен Хансен і Девід Прайс, американська модель -- це типовий приклад децентралізації ринку праці. Система регулювання зайнятості, що склалася у країні -- це, по-перше, державне підприємство, пов'язане з наймом робочої сили, яку не використовують у приватному секторі; по-друге, регулювання попиту на робочу силу з допомогою фінансово-кредитної політики; по-третє, безпосереднє регулювання зайнятості з допомогою системи законодавства штатів про зайнятість і допомогу безробітним зі своїх фондів страхування на випадок безробіття і спеціальних федерально-штатних програм працевлаштування. Уряд цієї країни виділяє у системі регулювання зайнятості такий важливий напрямок, як формування попиту на робочу силу, в рамках якого реалізується основна частина регулятивних важелів держави. Серед них:

– широкомасштабні заходи, спрямовані на створення нових, додаткових робочих місць:

– дотації підприємцям, які розширюють зайнятість і беруть на роботу осіб, які мають особливі проблеми з працевлаштуванням (молодь, інваліди);

– стимулювання створення робочих місць у сфері малого і середнього бізнесу;

– розширення зайнятості у галузях неринкової економіки (громадсько--корисні роботи) за рахунок створення робочих місць структурами у справах праці в межах "програм громадських робіт".

1. Заходи щодо перерозподілу трудових навантажень:

– збільшення вікового цензу вступу молоді у трудову діяльність, лімітування найму іноземної робочої сили, розширення можливостей дострокового виходу на пенсію тощо;

– скорочення тривалості робочого часу, розвиток неповної зайнятості та її різновидів (неповний робочий день, скорочений робочий тиждень, альтернативний робочий час, розподіл одного робочого місця між двома--трьома працівниками, гнучкий робочий час), збільшення періоду відпусток.

3. Заходи, спрямовані на збереження робочих місць:

– податкові пільги та дотації підприємцям за збереження робочих місць;

– націоналізація підприємств з метою збереження робочих місць. Зайнятість держава регулює за залишковим принципом у напрямках розв'язання тих проблем, які не під силу ринковим структурам.[7]

Доволі позитивним є досвід Німеччини. Тут питаннями зайнятості займається Федеральне відомство праці. Воно включає 6 головних управлінь, які здійснюють нагляд і координацію діяльності 11 земельних і 184 місцевих служб по праці. Загальна чисельність працівників системи органів зайнятості в Німеччині 60 тис.чоловік. У Федеральному відомстві по праці працює близько тисячі співробітників.

Німецька (або неоліберальна) модель зайнятості базується на активній політиці зайнятості. Держава заохочує всіх виробників (роботодавців і найманих працівників), які створюють нові робочі місця, а також підтримують існуючий рівень зайнятості при модернізації підприємств, надає пільги підприємствам, що утримуються від масових звільнень працівників. У Німеччині основну частину субсидій спрямовують кооперативам, що утворилися на базі підприємств-банкрутів із безробітних, які мають певні знання, але не мають навичок в організації бізнесу.

Служба зайнятості Німеччини надає 65 різних видів послуг, має 180 агенцій та 600 точок, які підпорядковуються цим агенціям. У службі працює близько 90 тисяч працівників, які за рівнем повноважень поділяються на 3 групи :

1 - вищий рівень -- директори, керівники;

2 - середній рівень - адміністратори, фахівці з окремих питань;

3 - нижчий рівень - технічний персонал.

На утримання служби витрачається близько третини коштів фонду.

Якість та отримання клієнтом стандартизованого набору послуг у значною мірою залежить від навантаження на одного працівника центра зайнятості. В Німеччині після реєстрації шукачі роботи потрапляють до посередників, які практично допомагають у пошуках роботи. Один посередник надає послуги 20--30 безробітним. [7].

Для англійської моделі характерне державне стимулювання зайнятості. Законодавча система надає можливість місцевим владним структурам самостійно заохочувати підприємницьку ініціативу. Урядові рішення передбачають бюджетні асигнування регіонам для розвитку мережі малих підприємств. При цьому держава залишає за собою право виробляти і координувати заходи щодо регулювання зайнятості шляхом гнучкішого перерозподілу фондів страхування з безробіття на стимулювання виробництва, вдосконалення технологій для збільшення робочих місць, зайнятості молоді, жінок та осіб похилого віку з допомогою систем професійної підготовки, перенавчання і працевлаштування вдосконалення системи соціального забезпечення.

У Великобританії національна служба зайнятості функціонує в рамках Міністерства зайнятості. Структура Національної служби зайнятості включає в себе ряд відділів із слідуючих питань:

-- працевлаштування молоді та інвалідів;

-- професійна підготовка кадрів;

-- організація служб зайнятості (інформаційне забезпечення) фінансові і адміністративні питання.

В склад служби входить біля 1000 центрів з працевлаштування і 1180 бюро з виплати допомоги по безробіттю.

Служби зайнятості фінансуються за рахунок асигнувань із державного бюджету. [8]

Для нас особливо важливим є досвід Швеції, де політиці у сфері зайнятості приділяється велика увага. У Швеції Міністр праці керує Національним комітетом з питань ринку праці у відповідності з метою і завданнями, що поставлені парламентом Швеції. На заходи, пов'язані з її проведенням, витрачається майже 3% ВВП і 7% бюджету. Головною особливістю цієї політики у сфері зайнятості є те, що більшу частину коштів (70%) витрачають на проведення «активної політики», а саме: 1) професійну підготовку і перепідготовку осіб, які залишилися без роботи, чи тих, кому загрожує безробіття; 2) створення нових робочих місць в основному у державному секторі економіки; 3) забезпечення географічної мобільності населення і робочої сили шляхом надання субсидій і кредитів на переїзд сімей з районів, у яких існує надлишок робочої сили у райони, де є вакантні робочі місця; 4) забезпечення населення інформаційними послугами на базі комп'ютерних банків даних про вакантні місця по регіонах країни, за професіями і рівнем кваліфікації, надання кожному з тих, що шукають роботу можливості зв'язатися з відділами підприємств, де є вільні робочі місця, оплата за рахунок держави транспортних витрат на ці цілі; 5) заохочення розвитку дрібного підприємництва шляхом надання державних кредитів і субсидій. При цьому стартовий капітал нового підприємства може бути забезпечений за рахунок його власника лише на 10%, до 70% його можуть складати державні субсидії і біля 20% -- кредити. [3]

Слід зауважити, що шведська модель зайнятості має свою специфіку, суть якої -- орієнтація на групи зі слабкою позицією на ринку праці (молодь, жінки, робітники--емігранти, фізично неповноцінні люди) і на бюро працевлаштування.

Однак національний комітет діє як незалежна організація, що представляє інтереси всіх соціальних партнерів у сфері зайнятості.

До складу Національного комітету з питань ринку праці входять представники державних органів: Шведської асоціації місцевих властей. Рада графств, Національного агенства державних службовців, три представники від Шведської конфедерації підприємців.

В країні нараховується 24 комітети з питань ринку праці у графства. Таким чином, як і Національний комітет, так і комітет графств з питань ринку праці включає всіх основних представників соціальних партнерів, що виступають на ринку праці: держави, підприємців і трудящих в особі профспілки.

Так широке представництво державних, господарських і громадських організацій в органах управління ринком праці дозволяє на загальнодержавному і на регіональному рівнях розробити і проводити взважену активну політику зайнятості. Органом, що займається безпосередньо реалізацією політики зайнятості е служба зайнятості, що функціонує на 3-х сторонній основі: держава--підприємці--профспілки. Всього в країні нараховується 319 бюро служб зайнятості з числом зайнятих 10200 чол. Служби зайнятості працюють в тісному контакті з комітетами по зайнятості при муніципалітетах [6].

Не менш цікавим є досвід Японії, де Міністерство праці виступає координатором політики зайнятості в країні. Воно безпосередньо керує Національним центром зайнятості. Національний центр зайнятості включає в себе центри зайнятості, які самостійно діють на своїх територіях.

Центри зайнятості вивчають потреби в кадрах підприємств, здійснюють для них набір кадрів, в основному із числа випускників середніх шкіл і вузів, реєструють безробітних, займаються їх працевлаштуванням і виплачують допомогу по безробіттю.

Адміністрація підприємств зобов'язана подати на кожного звільненого повні дані, які заносяться в комп'ютер центру зайнятості і одночасно подаються в центральний комп'ютер міністерства праці. Територіальний центр зайнятості займається працевлаштуванням робітників тільки при його особистому зверненні.

Виплати по безробіттю виплачуються центром зайнятості за рахунок централізованого фонду міністерства праці, який створюється із внесків робітників і підприємств відповідно у розмірі 0,55%. і 0,9% із заробітної плати робітника і фонду оплати праці підприємства.

Головним державним органом, що відповідає за політику зайнятості в Японії є Міністерство праці. До його складу входить бюро по зайнятості. Воно відповідає за функціонування двох систем: служби зайнятості і страхування з безробіття. Обидві ці системи діють як на рівні федерального уряду так і на рівні штатів на основі взаємодії і кооперації.

У функції бюро входить також аналіз діяльності служб зайнятості, підготовка статистичних даних для Міністерства праці. Бюро надає також методологічну і технічну допомогу у питаннях зайнятості штатам і місцевим органам влади.

Трудові відносини у 30% фірм і компаній Японії ґрунтуються на «по-життєвому наймі», котрий гарантує зайнятість робітника до пенсійного віку (55--60 років). Ця система найму передбачає підвищення розмірів матеріальних благ (заробітної плати, премій, соціальних виплат) залежно від віку. Система дає змогу фірмі підтримувати відповідність професійно--кваліфікаційного складу кадрів структурі робочих місць. Ця система прищеплює робітникам творче ставлення до праці та забезпечує високу якість праці. Лише за перші 10--15 років фірма у плановому порядку 3--4 рази переміщує робітника на нове робоче місце для набуття нових професій. У результаті кожен робітник володіє кількома професіями, що забезпечує взаємозамінність і виключає простої робочих місць.

Варто наголосити, що робітник "пожиттєвого найму" не підлягає звільненню. Цю проблему вирішують шляхом скорочення людино--годин роботи чи відкриттям нових робочих місць, переміщенням персоналу. Ця система найму поширюється лише на певні спеціальності постійного персоналу фірми. [3]

Як зазначає доцент Маршавін Ю.М. у Франції генеральним штабом дії на ринок праці є Міністерство праці, зайнятості і професійної підготовки. Тоді як реалізація політики зайнятості покладається на Національне агентство зайнятості, яке своїми структурними підрозділами охоплює всю територію країни. Головним фінансовим органом, що забезпечує субсидії політики зайнятості є Національний фонд підтримки зайнятості. Практичні питання, що пов'язані із зайнятістю і працевлаштуванням на місцях вирішують управління по праці департаментів. Вони здійснюють контроль за дотриманням законодавства по праці й зайнятості, займаються контролем за використанням іноземної робочої сили, працевлаштування інвалідів, надання фінансової допомоги підприємствам і окремим робітникам, укладання з підприємствами різного виду--договорів у межах державної політики зайнятості. У Франції реалізується програма, що покликана забезпечити якісні послуги особам, які отримують допомогу, чисельність яких зростає. Кожний центр працевлаштування прийняв набір з п'яти основних принципів: по--перше, головна увага приділяється задоволенню клієнта; по--друге, керівництво здійснює контроль над стандартами якості; по--третє, розроблений план дій із забезпечення якісних послуг і досягнення гарних результатів; по--четверте, метод і засоби повинні бути знайомі кожному; нарешті, необхідно забезпечити чіткість зовнішніх зв'язків.[6]

Доцент Казановський А.І. зазначає, що у Італії система органів по зайнятості децентралізована. В одних провінціях -- обласні комітети по зайнятості входять в систему Міністерства праці Італії. В других областях -- агенства по зайнятості -- це незалежні громадські суспільні управління по зайнятості зі своїм бюджетом. Вони створені при провінціальних органах влади і несуть перед ними відповідальність.

Цікавим є австралійський експеримент з приватизації ДСЗ. Зокрема у 1998 році ДСЗ тут замінили мережею працевлаштування, що складалася з 310 приватних, громадських і державних організацій, які отримували плату за працевлаштування клієнтів. Функції, які здійснювала ця мережа, включали в себе посередництво у працевлаштуванні та інтенсивну допомогу з працевлаштування безробітних. Оскільки ці організації отримували винагороду за кожного безробітного, якого вони влаштовували на роботу (з додатковою винагородою за працевлаштування тривалого безробітного), то система значною мірою залежала від результатів. Зрозуміло, що за цих умов роль відповідних організацій державного сектору (національна зайнятість) скорочується, а найбільший внесок тепер будуть робити неприбуткові організації, якими керує церква та інші добровільні органи. Переведення у приватний сектор важливих елементів служби зайнятості обговорювалося в Новій Зеландії і Швейцарії. У Сполучених Штатах це питання обговорювалося у штатах Массачусетс, Техас і Мічиган. [8]

Більш поміркований підхід до конкуренції відображає канадський досвід. Там ДСЗ було доручено більше використовувати громадські та інші організації в наданні програм і послуг через партнерські відносини. Такі відносини, звичайно, складаються з докладних і юридично здійснюваних контрактних взаємовідносин між ДСЗ і цими організаціями. Проте, хоча відповідальність і перекладається, не перекладається підзвітність. ДСЗ залишається підзвітною щодо ефективності програм і послуг, від неї вимагають щорічно представляти парламенту докладний звіт про моніторинг руху на шляху до реалізації завдань. [5]

Заслуговує на увагу і оцінка негативного досвіду інституціалізації служб зайнятості, зокрема в Російській Федерації. З другої половини 90--х років держава фактично відсторонилась від політики захисту безробітних, переклавши її на регіони. З 1996 року Федеральна служба зайнятості як самостійна державна структура була ліквідована, а її співробітники і функції були передані Міністерству праці і соціального розвитку з втратою їх працівниками статусу державного службовця. В 2001 році, у зв'язку з введенням єдиного соціального податку, тут був ліквідований державний фонд зайнятості, а фінансування всіх заходів з працевлаштування стало здійснюватись з державного бюджету. Новий порядок фінансування вніс ще більшу невизначеність у статус служби зайнятості. В результаті в два рази знизився рівень оплати праці працівників центрів зайнятості, що викликало відтік кваліфікованих кадрів. Не дивлячись на зростання рівня безробіття чисельність працівників служби зайнятості за 2 роки зменшилась на 3,9 тис. чол. (з 39,1 тис. до 35,2 тис.) Це збільшило і без того велике навантаження на спеціалістів центрів зайнятості і призвело до зниження якості послуг. Фактично була втрачена координуюча роль центру. Перестали фінансуватись програми підвищення кваліфікації спеціалістів служби зайнятості. Обсяги фінансування регіональних відділень служби зайнятості потрапили в залежність від «близькості» до Мінпраці. Моніторинг ринку праці розвивався ізольовано від діяльності ДСЗ. Статус регіональних підрозділів знизився до рівня департаментів, а базових центрів зайнятості до рівня відділів, які входили в департамент «на правах філіалів». Була втрачена самостійність при прийнятті рішень на регіональному і місцевому рівнях. Для того, щоб ліквідувати втрати такого роду державі знадобиться багато часу і витрат. [7]

Високої економічної ефективності, наприклад в Данії, значною мірою було досягнуто завдяки соціальним основам - законам, політиці та інституційним особливостям політики ринку праці:

ефективна колективна організація ринку праці;

– тісна співпраця трудящих і підприємців у питаннях вирішення економічних і соціальних проблем;

– високоефективна система соціального захисту;

– значний державний сектор, який забезпечує соціальне обслуговування та інші державні послуги;

– проведення політики на ринку праці, в результаті якої підвищується мотивація до праці;

– ефективне управління державними та приватними підприємствами;

– здатність органів влади, які відповідають за розробку політики, інтегрувати різні соціальні та економічні складові загальної політики в єдине зв'язане ціле;

– забезпечення широкомасштабної участі трудящих в цьому процесі.[8]

Вивчивши досвід діяльності ДСЗ європейських країн, США, Японії та Російської Федерації можна зробити висновок, що перехід від соціалістичної системи повної зайнятості до ринкових моделей зайнятості означає відмову від прямих директивних методів управління трудовим потенціалом і використання переважно економічних важелів регулювання трудової активності, що практично підтвердили країни з розвинутими ринковими інституціями.

Як свідчить аналіз зарубіжного досвіду, трьома найбільшими змінами, які характеризують зміну пріоритетів та підвищення функціональної ефективності служб зайнятості є: децентралізація, інтеграція послуг і конкурентне надання послуг. Загальна політика зайнятості встановлюється на національному рівні, проте місцеві і регіональні відділення отримують додаткові ступені свободи для забезпечення власної гнучкості, у реалізації цієї політики, врахування регіональних особливостей. У такий спосіб послуги стають доступнішими і краще пристосованими до клієнтів у різних сегментах ринку праці.

Децентралізація управління є об'єктивною потребою для служб зайнятості. Децентралізація стала характеристикою ДСЗ у Сполучених Штатах. Незважаючи на те, що національний уряд зберігає за собою ухвалення рішень з питань загальної політики і головну відповідальність за фінансування, кожному штату надана значна свобода у створенні системи зайнятості, котра відповідає їх індивідуальним потребам. Подальша свобода надана більшості місцевих відділень у кожному штаті стосовно організації послуг, що найкращим чином відповідають ринку праці у кожній місцевості.

Базуючись на аналізі зарубіжного досвіду та тенденціях становлення і розвитку служб зайнятості зарубіжних країн, можна зробити деякі висновки, які могли б бути корисними для функціонування Державної служби зайнятості України:

– досвід передових країн переконливо свідчить, що державні служби зайнятості, це не тимчасові структури, які виникають в екстремальних ситуаціях, а інститут іманентний ринковій економіці, одна з несучих конструкцій ефективної економічної політики. Саме таке бачення ролі служби зайнятості повинно визначати ставлення до неї, характер і спрямованість майбутніх реформ, реорганізацій тощо;

– службі зайнятості необхідно прагнути стати корисною і потрібною саме в процесі формування та реалізації політики зайнятості, але в межах своєї компетентності, як технічної служби, виходячи з того, що в широкому спектрі проблем, пов'язаних з управлінням працею в цілому вона займає лише вузький сектор. Тому, якщо говорити про можливі напрямки модернізації СЗ, з метою подальшої оптимізації її діяльності, то можна виділити п'ять складових: перетворення СЗ в дієву опору економічної політики; реалізація системи ефективних заходів з підтримки продуктивної зайнятості; поглиблення аналізу ринку праці; удосконалення відносин з підприємствами;

– більш чітке визначення сфери компетентності СЗ в галузі формування та реалізації державної політики зайнятості;

– з урахуванням широкого спектра політичних партій і необхідності формувати відповідну суспільну думку із проблем зайнятості населення й діяльності самої служби зайнятості, потрібно активніше, з певною періодичністю, аналізувати тенденції, що складаються на ринку праці й доводити їх до широкої громадськості. Такий досвід накопичений у Великобританії й у деяких інших країнах. Особливо важливо виробити ефективні форми роботи з депутатським корпусом на всіх рівнях. Таким чином, аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що Державна служба зайнятості України розвивається в рамках загальносвітових тенденцій, адекватно реагуючи на зміну пріоритетів та ситуації на ринку праці.

служба зайнятість соціальний

Література

1. Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева.-М.:Юрист,2000.-520с.

2. Олійник А.Ю. Теорія держави і права України: Навч. посіб. / Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. -- К. : Юрінком Інтер, 2001. -- 176с.

3. Органи державної влади в Україні: структура, функції і тенденції розвитку: Навч. посібник / [Нижник Н. Р., Дубенко С. Д., Плахотнюк Н. Г., Бурч Я. М., Кривенко Л.Т.]; під.ред Н.Р. Нижник -- К. : ЗАТ "НІЧЛАВА", 2003. -- 284с.

4. Органи державної влади України / [Погорілко В. Ф., Кривенко Л. Т., Григорук Н. Г., Батанов О. В., Авер'янов В. Б.]; під.ред. В.Ф. Погорілко -- К., 2002. -- 592с.

5. Органи державної влади України/За ред. В.Ф. Погорілка: Монографія.-К.: Ін-т держави і права ім.. В.М. Корецького,2002.-592с.

6. Ортинський В.Л. Управління в органах виконавчої влади України. Навч. Пос. / Ортинський В.Л., Кісіль З.Р., Ковалів М.В. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 296 с.

7. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. для студ. ВНЗ / О.І. Осауленко. -- К. : Істина, 2007. -- 336с.

8. Основи правознавства: Навч. посібник / [Баймуратов М. О., Біла Л. Р., Ківалов С. В., Полянський Ю. Є., Додін Є. В.]; під ред.. С.В. Ківалова, С.В. Орзіха -- 8.вид., перероб. і доп./ Одеська національна юридична академія -- О. : Юридична література, 2005. -- 355с.

9. Основи правознавства: Навчальний посібник / [Ківалов С. В., Баймуратов М. О., Біла Л. Р., Полянський Ю. Є., Додін Є.В.]; під.ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіха. -- [2.вид., випр. і доп.] -- К. : Знання, 2001. -- 364с.

10. Охотнікова О.М. Адміністративна відповідальність керівника державного підприємства, установи, організації в Україні: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.М. Охотнікова -- Ірпінь, 2004. -- 219арк.

11. Пастухов В.П. Зайнятість населення України: соціально-економічні, правові та історичні аспекти / Головко М.Л., Пастухов В.П. - К.: 1998. - 381 с.

12. Пахомов И.Н. Советская государственная служба (понятие и основные принципы) / Пахомов Иван Никитович; под. ред. Д.Т. Яковенко -- К., 1964. -- 92 с.

13. Петюх В.М. Інноваційна модель розвитку служби зайнятості: характеристика та особливості. Державне управління та державна служба зайнятості (питання теорії та виклики практики). / Петюх В.М., Щетініна Л.В.; за заг. ред. В.О. Храмова; упоряд. А.В. Казановський, Е.М. Кучменко, В.О. Храмов. - К.: ІПК ДСЗУ, 2008. - 364 с. (Збірник матеріалів першої всеукраїнської науково-практичної конференції с. 111-122)

14. Петюх В.М. Ринок праці та зайнятості: Навч. посіб. / Василь Миколайович Петюх - К.: МАУП, 1997. - 120 с.

15. Пітюлич М.І. Територіальна організація зайнятості та механізми її регулювання в умовах становлення ринкових відносин (терія, практика): Дис...д-ра екон. наук: 08.00.04 / Пітюлич Михайло Іванович -- Львів, 1994. -- 278л.

16. Податкова служба та вдосконалення її діяльності / [Данілов О.Д., Гриценко В.В., Проценко Т.О., Шевчук В.П.] -- Ірпінь: НАДПСУ, 2005. -- 150с.

Размещено на Allbest.ru