Покарання щодо неповнолітніх, не пов’язані з позбавленням волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Покарання щодо неповнолітніх, не пов'язані з позбавленням волі

неповнолітній кримінальний суд злочин

Вступ

Поряд із загальними положеннями, КК 2001 р. передбачає певні особливості кримінальної відповідальності і покарання стосовно неповнолітніх.

Новий КК України, виділяючи окремий розділ про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, передбачає в межах цього розділу особливості застосування кримінальних покарань до неповнолітніх правопорушників. В літературі наголошується, що поява в новому Кримінальному кодексі окремого розділу, присвяченого неповнолітнім як спеціальному суб'єкту кримінального права, розглядається як перший крупний, кодифікаційно закріплений крок на шляху становлення ювенальної юстиції [3, с. 34]. Ці особливості не протиставляються загальним інститутам відповідальності і покарання, а деталізують щодо неповнолітніх зміст та межі загальних інститутів, виходячи з реальних особистих особливостей неповнолітніх. Законодавець визнає, що неповнолітній - це правопорушник особливого роду, який потребує не тільки примусового впливу, а й захисту з боку суспільства та держави. У зв'язку з цим, кримінальна відповідальність неповнолітніх, особливо у формі покарання, коригується низкою спеціальних норм [17, с. 25; 18, с. 44-45].

Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен врахувати принципи призначення покарання, загальні засади призначення покарання, вказані у ст. 65 КК України, обставини, які пом'якшують та які обтяжують покарання (ст.ст. 66-67 КК України), особливості застосування до неповнолітніх окремих видів покарань, передбачені ст.ст. 98-102 КК України, а також положення, сформульовані у ч. 1 ст. 103 КК України, - умови життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку, інші особливості особи неповнолітнього.

Норми, які спрямовані на забезпечення охорони нормального фізичного й психічного розвитку неповнолітніх, поміщені в ряді статей Загальної частини КК України. До них відносяться ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України); передбачають як пом'якшуючу покарання обставину вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК України), а обтяжуючі покарання - вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК України) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК України). В Особливій частині КК України є принаймні 45 норм, якими передбачене посилення відповідальності за злочини щодо неповнолітніх, та якими спеціально встановлюється караність посягань щодо них.

Разом із посиленням кримінально-правового захисту неповнолітніх, закон встановлює певні особливості притягнення неповнолітніх до відповідальності та звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування. Такі норми об'єднані у розділі XV Загальної частини КК України "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх".

Необхідність спеціальних норм про відповідальність неповнолітніх за діяння, передбачені кримінальним законом, обумовлена принципами справедливості й гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості психології неповнолітніх, зокрема, їх схильність до сприйняття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максимально обмежувати їх спілкування з представниками злочинного світу, які зусиллями держави концентруються в установах по відбуванню покарань, а, з іншого боку, дозволяє обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м'якими заходами, достатніми для забезпечення виправлення тих, хто порушив закон. Суспільство не вправі пред'являти до неповнолітніх такі ж суворі вимоги, які воно ставить до своїх дорослих членів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру.

Підстави та принципи кримінальної відповідальності неповнолітніх такі ж, які діють щодо дорослих осіб. У розділі XV Загальної частини КК зосереджені лише норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх:

- встановлюють більш широкі, ніж щодо дорослих, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

- містять певні обмеження щодо суворості застосовуваних заходів кримінально-правового характеру, насамперед, видів і розмірів покарань;

- передбачають м'якші вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;

- регламентують більш м'які вимоги щодо погашення й зняття судимості.

Якщо ж ті чи інші питання не регламентовані статтями розділу XV Загальної частини КК України, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися положеннями, викладеними в інших розділах КК України.

З усіх видів покарань, передбачених КК України, до неповнолітніх можуть бути застосовані лише ті, які прямо вказані у ст. 98 КК України.

У тих випадках, коли покарання, які за законом не можуть бути призначені неповнолітньому, передбачені санкцією статті Особливої частини КК України про злочин, за який засуджується така особа, суд їх не призначає, а натомість обирає покарання з інших, які названі у ст. 98 КК України.

Основні види покарання у ст. 98 КК України вказані у відповідному порядку - від менш тяжких до більш тяжких. З цього слід виходити, зокрема, при вирішенні питань, що випливають із ст. 69 КК України.

Зміст покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визначено у ст. 53, ст.ст. 55-57 та ст.ст. 60 і 63 КК України. Особливості застосування щодо неповнолітніх окремих видів покарань вказані у ст.ст. 99-102 КК України.

Призначення неповнолітньому покарань, не пов'язаних з позбавлення волі, відповідно до принципів призначення покарання.

Потрібно відзначити, що поняття загальних засад призначення покарання і в теорії кримінального права, і в кримінальному законодавстві довгий час взагалі були відсутні. В науці кримінального права використовувалося поняття принципів призначення покарання, під якими розумілися закріплені в нормах кримінального і кримінально-процесуального права положення, встановлюючі підстави, умови і порядок застосування заходів кримінального покарання [18, с. 7; 8; 6]. В літературі робилася спроба проводити класифікацію цих загальних засад призначення покарання, і серед них виділялися такі принципи як принцип караності за діяння, що містять склад злочину, принцип індивідуалізації покарання, які називалися загальними принципами призначення покарання [18].

Проте, починаючи з 1958 р. після ухвалення Основ кримінального законодавства, в літературі, разом із загальними засадами призначення покарання, почали виділяти принципи призначення покарання [6, с. 3]. Разом з тим, зразу ж після цього, в кримінально-правовій літературі з'являються думки, висловлені проти використовування і виділення принципів призначення покарань, що мов ці принципи до певної міри повторюють загальні засади призначення покарання Ця позиція стала розділятися й іншими авторами. Наразі також зустрічаються погляди, що виражають сумнів в доцільності використовування і виділення принципів призначення покарання. Так, А.О. Пінаєв висловлює сумнів взагалі в доцільності існування разом із загальними засадами самостійних принципів призначення покарання. Він проводить співвідношення загально-кримінальних принципів і принципів призначення покарання і питає, чи можна вважати, що принцип законності покарання відноситься тільки до його призначення, якщо існує загально кримінальний принцип законності (відповідальності особи за скоєння суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин), або що тільки до нього відноситься принцип індивідуалізації покарання за наявності загально кримінального принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання? Автору не зовсім зрозумілим є і співвідношення принципів призначення покарання із загальними засадами їх призначення, і він приходить до висновку про те, що загальні засади є принципами призначення покарання, і які, на його думку, повинні відповідати загальним принципам кримінального права [14, с. 26-27].

І, все-таки, на наш погляд, більш правильною є позиція, згідно якої не можна ототожнювати принципи покарання із загальними засадами призначення покарання [10, с. 23].

Як підкреслює М.І. Бажанов, ототожнення принципів призначення покарання із загальними засадами представляється невірним, і вказує, що "принципи і загальні засади призначення покарання - це самостійні категорії кримінального права, що знаходяться в певному співвідношенні між собою і вимагають самостійного розгляду". Автор вважає, що під принципами призначення покарання в кримінальному праві слід вважати "ті початкові, найважливіші положення, закріплені в нормах кримінального законодавства, які визначають всю діяльність судів щодо застосування покарання до осіб, винних у скоєнні злочину", і до таких принципів М.І. Бажанов відносить: а) законність; б) визначеність у судовому вироку; в) обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку; г) гуманність; д) індивідуалізацію і е) справедливість [7, с. 11-14].

Законність покарання - це основоположний принцип, що грає визначальну, вирішальну роль в процесі призначення покарання, бо він наказує суду призначити покарання в точній відповідності з кримінальним законом. Суд призначає покарання в межах, встановлених статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за скоєний злочин. Такими межами є максимум і мінімум покарання, встановленого санкцією вживаної статті.

Законність покарання характеризується також тим, що, застосовуючи санкцію статті Особливої частини КК, суд повинен керуватися вказівками Загальної частини КК. У цьому випадку маються на увазі вказівки про завдання Кримінального кодексу України (ст. 1 КК України), про підстави і загальні умови кримінальної відповідальності (ст. 2-10 КК України) і інші вказівки Загальної частини щодо умов і порядку відповідальності і покарання. Порушення вимог Загальної частини, так само як і вимог Особливої частини, означає порушення принципу законності.

Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо витікає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання має бути визначено в судовому вироку з точною вказівкою як виду, так і терміну цього покарання. Такий принцип отримав своє закріплення ще в 1922 р. Так, відповідно до ст. 339 КПК 1922 р., покарання у вироку має бути визначене так, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні вироку щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в ст. 309 КПК 1927 р. і зазначається в чинному законодавстві (ч. 6 ст. 335 КПК 1960 р.). Кримінальний закон не знає виключень з цього правила. Більш того, ст. 73 КК встановлює, що терміни покарання обчислюються в роках і місяцях, і, навіть, у ряді випадків, в днях.

Обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивування у вироку полягають в тому, що покарання застосовується лише тоді, якщо це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликано необхідністю, а доцільне, наприклад, звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75 КК України.

З обґрунтованістю покарання пов'язана обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на принципі єдності злочину і покарання, набуваючи у вироку своє конкретне вираження. Покарання може бути призначено лише в обвинувальному вироку, який констатує здійснення підсудним певного злочину. Тому, мотивування, що обґрунтовує факт скоєння злочину і його кваліфікацію, як свій наступний крок, передбачає і мотивування покарання, вживаного до засудженого. Як застосування покарання неможливо без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки даного висновку суду, але і мотивування призначеного йому покарання.

Обов'язковість мотивування покарання витікає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов'язковість мотивації при обранні конкретної міри (виду і терміну) покарання. Вимога мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (ст. 335 КПК України). Закон приписує мотивувати призначення покарання нищу від найнижчої межі санкції (ст. 69). Без мотивування при призначенні особі конкретного покарання неможливий перелік обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання [9, с. 655-657].

Гуманність покарання виражається в тому, що вона не має на своїй меті спричинення фізичних страждань або приниження людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК). Призначаючи покарання, суд прогнозує, що, не дивлячись на вчинений злочин, будь-який громадянин може виправитися і стати на шлях чесного трудового життя, законослухняним членом суспільства. Те, що в новому КК України встановлена заборона на застосування смертної кари, передбачене широке використовування альтернативних позбавленню волі покарань, пільгові умови кримінальної відповідальності, встановлені для неповнолітніх правопорушників, - все це є проявом принципу гуманності покарання.

Принцип гуманності, виражений і в ст. 69 КК України, надає суду право призначити покарання більш м'яке, ніж передбачене законом. Цей принцип закріплений в законі і при описі переліків обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання. Так, якщо суд не обмежений в переліку обставин, що пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то перелік обставин, що обтяжують покарання, вказаний у ст. 67 КК, є вичерпним, і суд не може тлумачити його розширено. Гуманність покарання полягає в тому, що при призначенні покарання повинні широко враховуватися позитивні якості особистості підсудного, які можуть служити підставою для пом'якшення призначеного йому покарання.

Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплений в багатьох нормах закону. Він полягає в обов'язковому переліку при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином обставин, що характеризують особу засудженого. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості скоєного злочину, особу винного і обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання.

При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Законодавець, встановлюючи норми, які регулюють застосування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі старається, хоча б в загальній формі, сформулювати відправні положення, які б індивідуалізували призначення покарання. Так, в самій системі покарань, яке існує в кримінальному законі, вже розміщуються елементи законодавчої індивідуалізації. Адже встановлені "сходинки" покарань за ступенем тяжкості й за інших ознак свідчать про те, що вони розрізняються між собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Визначаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, даючи суду можливість призначити покарання більш м'яке, ніж передбачене законом, законодавець тим самим вже прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте, цих загальних положень закону ще не достатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву і існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого, обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.

Передбачені в КК додаткові покарання (конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), поряд з основними покараннями, дають суду можливість повної реалізації індивідуального підходу при призначенні покарання винному.

Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають в тому, щоб до особи, виходячи з конкретних обставин справи, призначається покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Справедливість покарання полягає, перш за все, в тому, що воно може відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства, переконувати громадян в правильності судової політики [20]. Щодо небезпечних злочинців, а також рецидивістів, справедливість вимагає призначення суворих видів покарання. Разом з тим, до осіб, які скоїли злочини невеликої тяжкості, з урахуванням особи винного, відповідно до принципу справедливості, слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від покарання [19].

В ст. 372 КПК України вказано, що призначене судом покарання визнається невідповідним ступеню тяжкості злочину та особі засудженого таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею Кримінального кодексу, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості. Отже, справедливість передбачає відповідність покарання тяжкості злочину, його громадській небезпеці.

В чинному законодавстві набула свого закріплення диференціація різних за ступенем тяжкості злочинів і пов'язаних з цим термінів можливого за них покарання. Тяжкість злочину може бути порівняльно невеликою, і в цьому випадку закон, використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості призначити покарання відповідно до ступеню його тяжкості.

Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а створюють певну систему, знаходячись у взаємозв'язку. Так, законність покарання тісним чином пов'язана з обґрунтованістю покарання і обов'язковістю його мотивування, з конкретністю покарання в судовому вироку. Гуманність покарання і його індивідуалізація пов'язані не тільки між собою, але і справедливістю покарання.

Призначення неповнолітнім покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, відповідно до загальних засад призначення покарання. Загальними засадами призначення покарання є встановлені законом критерії, принципи, положення, якими має керуватися суд при призначенні покарання в кожній конкретній справі. Тобто, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов'язаний виходити із цих загальних критеріїв.

Загальні засади призначення покарання - це встановлені законом критерії або умови, якими суд повинен керуватися при призначенні покарання по кожній кримінальній справі [14]. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не визначалося винному, суд зобов'язаний виходити з цих загальних критеріїв у всіх без виключення випадках. Але. найголовніше, необхідною передумовою правильного призначення покарання є встановлення в діях винного певного, конкретного складу злочину і його правильна кваліфікація.

Відповідно до ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання складаються з наступних трьох критеріїв (тобто визначення покарання повинне ґрунтуватися на таких критеріях).

Суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за скоєний злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості скоєного злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Дослідження названих обставин в судовому засіданні і їх докладний виклад у вироку є неодмінною умовою призначення справедливого, законного і обґрунтованого покарання [11].

Детально проаналізуємо названі вище критерії.

Суд призначає покарання в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини кодексу, що передбачає відповідальність за скоєний злочин.

Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного. При відносно-конкретній санкції, наприклад, де вказаний мінімум і максимум покарання, суд може призначити покарання лише в цих межах. При відносно-конкретній санкції, де вказаний лише максимум покарання, мінімумом є та низька межа, яка встановлена в загальній частині (наприклад, для позбавлення волі на певний строк - 1 рік; для виправних робіт - 6 місяців).

Ні за яких умов суд не може призначити покарання вище того максимуму (вищої межі), яка встановлена в санкції статті КК. Якби суд пішов цим шляхом, він би грубо порушив принцип законності. Проте, нижче за мінімум санкції (нищу його межу) суд, за наявності обставин, передбачених ст. 66 КК України, має право призначити покарання. В цьому знаходить своє вираження принцип гуманності і соціальної справедливості.

Покарання має чітко відповідати положенням Загальної частини КК.

Це означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК, і відносяться як до злочину і умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх застосування тощо.

Наприклад, визначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь вчинення злочинного наміру і причини, через які злочин не був доведений до кінця (ст. 15 КК України) [8, с. 10-11].

При призначенні покарання співучасникам судом має бути врахований ступінь і характер участі особи у вчиненні злочину (ст. 29 КК України).

Призначаючи покарання, суд зобов'язаний виходити з тієї мети, яка визначена в ч. 2 ст. 50 КК України, суворо дотримуватися систем і видів покарань, вказаних в ст. 51 КК України. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів і вироків, суд визначає його на підставах і в порядку, передбаченому ст. ст. 70 і 71 КК України. Суд зобов'язаний враховувати і інші положення Загальної частини КК, зокрема, надані йому широкі можливості в звільненні від кримінальної відповідальності і покарання на підставі ст. ст. 45-49, 79-80 КК України.

При призначенні покарання обов'язково мають бути враховані ступінь тяжкості скоєного злочину, особу винного і обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

В п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України важливою вимогою загальних засад призначення покарання є вимога врахування особи винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають вельми важливе значення при обранні покарання. В літературі правильно звертається увага на те, що в законі йде мова про облік особи винного, а не суспільної небезпеки особи [5, с. 99]. Така вказівка кримінального закону вказує, що завжди, у всіх випадках при призначенні покарання повинні бути враховано всі, без виключення обставини, які характеризують особу винного, що вчинив злочин. Тому не можна погодитися з висловленими думками про те, щоб слова "особу винного замінити словами "спосіб життя винного у минулому і його поведінка після вчинення злочину" [22, с. 135]. Таке трактування значно звужує поняття особи винного, висловлене в кримінальному законі і тому не може бути прийняте.

Хотілося б більш детально зупинитися на аналізі особистісних властивостей неповнолітньої особи, що вчинила злочин. Справа в тому, що багато сторін особи злочинця не враховуються при призначенні покарання, оскільки офіційно, на законодавчому рівні, не є обов'язковими для врахування при кваліфікації суспільно небезпечного діяння.

Що собою представляє особа винного (злочинця)?

Як відзначає П.С. Дагель, під особою винного (злочинця) розуміється сукупність соціально-політичних, психічних і фізичних ознак особи, що скоїла злочин, які мають кримінально-правове значення [5, с. 15]. На думку Н.С. Лейкіної, особа злочинця, як і особа іншої людини. багатогранна, вона охоплює його суспільну суть, психологію і, в якійсь мірі, біологію [8, с. 19].

В. Ткаченко, при характеристиці різних сторін особи злочинця, основний акцент робить на соціальній суті, оскільки, на його думку, скоюючи злочин, особа проявляє негативне відношення до інтересів інших людей, суспільства і держави [21, с. 10].

Отже, під час розгляду кримінальної справи особливого значення набуває вивчення особи винного. Соціальний вигляд злочинця, ступінь його небезпеки для суспільства, що виявилися при скоєнні злочину, спосіб життя, сімейний стан, стан здоров'я, наявність психічних відхилень, що не впливають на кримінальну відповідальність, поведінка під час скоєння злочину і після нього, наявність судимостей, відношення до суспільно корисної праці, етичний вигляд, уміння поводитися в суспільстві, відношення до членів трудового колективу і інші обставини завжди повинні враховуватися при призначенні покарання. Так, наприклад, антигромадський спосіб життя, наявність минулих судимостей і інші негативні обставини можуть свідчити про більш високу суспільну небезпеку особи. А, з іншого боку, такі якості особи як добросовісна праця, прояв турботи про членів сім'ї можуть характеризувати особу винного з позитивної сторони. З урахуванням всіх цих обставин суд і повинен обирати вид і розмір (міру) покарання.

Призначення неповнолітнім покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за скоєний злочин. Ця вимога означає, що суд, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК, повинен призначати покарання в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за скоєний злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення неповнолітньому покарання менш суворого, ніж передбачено законом. Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання").

Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і визначаючи їх межі та строки, суди мають врахувати майновий стан підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей, батьків похилого віку тощо.

При призначенні покарання неповнолітньому підсудному, відповідно до ст. 103 КК, крім обставин, передбачених у статтях 65-67, необхідно брати до уваги умови життя й виховання неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші особливості його особи.

Там, де у санкції закону визначено мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах. Коли ж санкцією визначено тільки максимальне покарання, то мінімумом є межа для даного виду покарання, що встановлена у Загальній частині: наприклад, стосовно неповнолітніх, для виправних робіт - 2 місяця; для штрафу - 30 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 510 грн.; для позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання - один рік; громадських робіт - тридцять годин.

Проте, закон знає два випадки винятків з цього правила, коли суд може вийти за межі санкції, яка встановлює покарання з скоєний злочин. Перший випадок, коли застосовується ст. 69 КК України, згідно з якою суд може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено санкцією закону, за яким особу визнано винною. Другий випадок передбачений ст.ст. 70, 71 КК, які надають суду можливість вийти за межі верхньої санкції при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків.

Для суду є обов'язковими як вид покарання, так і його межі, вказані в санкції статті [4, с. 129]. Вказане положення відносно покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, означає, що вони можуть бути призначені судом тільки за наявності їх в санкції статті та лише в межах зазначеної санкції Особливої частини КК, за якою судом кваліфіковані дії винного (за винятком застосування ч.ч. 3 та 4 статті 65 КК).

Санкція розкриває правовий аспект кримінального покарання, вказуючи на його вид і розмір, виконуючи при цьому роль міри, моделі кримінального покарання, передбаченого за вчинений злочин [2, с. 33], і, в той же час. санкція описує можливі заходи впливу, а покарання становлять собою реальну міру впливу по відношенню до реального злочинця за реально скоєне [5, с. 7].

Взагалі, покарання, не пов'язані з позбавленням волі, передбачені в 102 нормах (статтях і частинах статей) чинного КК, що становить 11,7 % норм Особливої частини [6, с. 60].

Покарання, не пов'язані з позбавленням волі, пропонуються як альтернативні іншим видам покарання, пов'язаним з ізоляцією від суспільства (позбавленню волі на певний строк; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців). Альтернативні санкції передбачені саме для того, щоб дати суду можливість для вибору покарання [4, с. 203].

Щодо строків призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, то санкції статей або частин статей Особливої частини є відносно визначеними. На підставі цього, санкції, у яких містяться покарання, не пов'язані з позбавленням волі, можна розділити на дві групи:

1) санкції, якими передбачається можливість призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, в максимальному його розмірі, який установлений ст. 98 КК України. Подібні санкції мають такий вигляд: (ч. 2 ст. 115 КК) "… карається… виправними роботами на строк до двох років".

Санкції такого роду передбачено: ч. 2 ст. 115, ст. 118, ч. 1 ст. 118, ст. 123, ст. 124, ч. 1 і 2 ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 128, ст. 132, ст. 133, ст. 134, ч. 1 і 2 ст. 136, ч. 1 ст. 137, ст. 138, ч. 1 ст. 139, ч.1 ст. 140, ч. 1. ст.. 142, ч. 1 ст. 143, ч. 1 ст. 144 та ін.;

2) санкції статей, у яких вказується мінімальний і максимальний строки призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням засудженого волі, за злочин, передбачений такими статтями, наприклад, санкція ч. 1 ст. 134 КК передбачає можливість призначення громадських робіт на строк від 100 до 240 годин. Як видно, мінімальний строк призначення арешту в такому випадку є більшим, ніж вказується у ст. 100 КК.

При аналізі санкцій статей, які передбачають можливість призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням засудженого волі, не виявлено санкцій, у яких не вказується максимальний можливий строк призначення цих покарань, не виявлено також і абсолютно визначених санкцій, які передбачають застосування цих покарань (абсолютно визначених санкцій у КК України не існує взагалі). Таке положення, як вважається, позитивно впливає на порядок призначення покарання, оскільки дає можливість суду достатньо індивідуалізувати покарання, що призначається до засуджуваної особи.

ЛІТЕРАТУРА

Борьба с преступностью в детском и юношеском возрасте. Социально-правовые очерки / Люблинский П.И. - М.: Юрид. изд-во Наркомюста, 1923. - 301 c.

Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917-1925 гг.: В 2 т. - К.: РНО при МООП УССР, 1966. - Т. 1. - 832 с.

Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: (Монографія). - К.: Атіка, 2004. - 240 с.

Бусурин С.В. Криминологические проблемы правовой социализации несовершеннолетних: Автореф. дис. на соиск. учен. степ. кандидата наук (12.00.08) / Акад. М-ва внутр. дел Рос. Федерации.. -- М., 1995. -- 24 с.

Васильев А. Оценка судом доказательств исправления осужденного // Советская юстиция. - 1969. - № 9. - С. 16.

Васильев А.И., Павлухин А.Н. Использование уголовных наказаний, не связанных с мерами исправительно-трудового воздействия на осужденных: [Учеб. пособие] / А. И. Васильев, А. Н. Павлухин; М-во внутр. дел СССР, Рязан. высш. шк.. -- Рязань : РВШ МВД СССР, 1988. -- 81 с.

Верин В. В., Карманов М. А. Факторы повышения уровня преступности несовершеннолетних и причины ее детерминации в условиях социальных перемен / Верин В. В., Карманов М. А.. -- М. : Диалог-МГУ, 1999. -- 31 с.

Восстановительный подход в работе с несовершеннолетними правонарушителями: зарубежный опыт / сост. Р.Р.Максудов; науч. ред. Л.М. Карнозова. - М.: Полиграф сервис, 2005. -- 208 с.

Восстановительное правосудие в России: технология взаимодействия общества и государства / под ред. Максудова Р. Р., науч. ред. Пашин С.А. -- М.: МОО Центр "Судебно-правовая реформа", 2001. - 78 с.

Время. - 2006. - № 47 (15607). - 22 апр.

Гаверов Григорий Степанович. Проблемы наказания несовершеннолетних преступников / Г. С. Гаверов. -- Иркутск : Изд-во Иркут. ун-та, 1986. -- 231 с.

Галиакбаров Р.Р. Система и виды наказаний: Лекция / Р. Р. Галиакбаров; М-во внутр. дел СССР, Горьков. высш. шк.. -- Горький : ГВШ МВД СССР, 1986. -- 36 с.

Гальперин Исаак Михайлович. Наказание: социальные функции, практика применения / И. М. Гальперин. -- М. : Юрид. лит., 1983. -- 206 с.

Гарланд Д. Эффективность наказания. Надежность данных// Тюремная реформа в посттоталитарных странах: Международный семинар.- Донецк: Донецкий Мемориал, 1998. - 162 с.

Герцензон А.А. и др. История советского уголовного права. - М.: Юрид. лит., 1948. - 142 с.

Дуюнов В.К. Проблемы уголовного наказания в теории, законодательстве и судебной практике: Монография. - Курск: Издательство РОСИ, 2000. - 380 с.

Журавлев М.П., Солопанов Ю.В. О дальнейшем совершенствовании системы и практики применения наказания // Труды ВНИИИ МВД СССР. - М.: ВНИИИ МВД СССР, 1971. - Вып. 18. - С. 3-11.

Забрянский Г.И. Наказание несовершеннолетних и его региональные особенности: Статистическо-криминологическое исследование. - М.: Рудомино: Мультимедиа, 2000. - 148 с.

Зайко Т.М. Система мер предупреждения преступности несовершеннолетних в условиях специализированных учреждений: Автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.08 / Уральская государственная юридическая акад. - Екатеринбург, 2002. - 48 с.

Закон Украины "О государственной уголовно-исполнительной службе Украины" // Голос Украины. - 2005. - № 135 (3635). - 26 июл.

Закон України "Про виконавче провадження" // Відомості Верховної Ради. - 1999. - № 24. - Ст. 207.

Запобігання злочинності неповнолітніх в Україні спеціальними органами та установами: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Т.Л. Кальченко / Нац. акад. внутр. справ України. -- К., 2004. -- 19 с.

Зельдов С.И. Освобождение от отбывания наказания и прогрессивная система реализации уголовной ответственности // Криминология и уголовная политика / ИГПАН. - М., 1985. - С. 127-129.

Зер Говард. Зміна об'єктива: новий погляд на злочин та правосуддя. - К.: Університетське видавництво "Пульсари", 2004. - 222 с.

Зер Х. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание = Changing Lenses: a new focus for crime and justice / Ховард Зер; пер. с англ.: М.М. Стерник, Е.В. Топникова; общ. ред. Л.М. Карнозовой; коммент.: Л.М. Карнозовой, С.А. Пашина; закл. ст.: Р.Р. Максудова, М.Г. Флямера. -- М.: МОО Центр "Судебно-правовая реформа", 1998. -- 350 с.

Размещено на Allbest.ru