13

Размещено на http://www.allbest.ru/

10

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни „Міжнародне публічне право”

Київ 2011

Зміст

1. Юридично-обов'язкова сила міжнародного публічного права та його формальна визначеність

2. Норми міжнародного публічного права, їх класифікація, порядок застосування та тлумачення

Список використаних джерел

1. Юридично-обов'язкова сила міжнародного публічного права та його формальна визначеність

Міжнародне право, виступаючи як координатор і регулятор міжнародних відносин, у той же час може характеризуватися як юридична форма міжнародних (міждержавних) відносин. Його мета - забезпечувати узгодженість, правомірність і обов'язковість дій держав. Саме в цьому виявляються джерела юридичної природи міжнародного права. Юридичний характер різноманітних міжнародних відносин на сучасному етапі найбільш яскраво демонструє Статут ООН, який значно розширив сферу імперативних норм і сформував основні принципи сучасного міжнародного права.

У зв'язку із вживанням терміну "юридичний", слід зазначити, що тлумачення цього терміну не завжди знаходить достатньо аргументоване пояснення. Тому, не претендуючи на досконалість, можна відзначити, що деяка ясність у цьому питанні виявляється при використанні історичного методу тлумачення. Термін "юридичний" походить від латинських слів "юс" - закон, справедливість, "юстиція" - правосуддя, справедливість, "юрисдикція" - суд, судочинство, повноваження вирішувати які-небудь питання в галузі права, "юридизація" - надання якимось фактам або відносинам правового характеру. Юридизація відносин передбачає обтяження відносин наявністю прав і обов'язків та відповідальності суб'єктів. Звідси укоренився вислів "юридичний", який у загальному плані рівнозначний вислову "правовий" і передбачає визначення або наявність прав, обов'язків і відповідальності учасників правовідносин, встановлених у певному порядку.

Отже, юридична природа міжнародного права (тобто його правова сутність) виявляється в його здатності визначати права, обов'язки і відповідальність суб'єктів міжнародного права (зокрема держав), а також, у необхідних випадках, служити обґрунтуванням при оцінці дій. фактів, визначенні санкцій та в інших ситуаціях і процедурах правового характеру.

Підкреслюючи юридичну природу міжнародного права, слід зазначити, що у сфері його дії права означають можливість суб'єктів користуватися встановленими правилами у своїх інтересах, обов'язки означають зобов'язання дотримуватись цих правил і не перешкоджати правомірному правокористуванню іншим суб'єктам, відповідальність означає необхідність і обов'язок відповідати за свої неправомірні дії у визначених міжнародним правом межах.

Юридична природа міжнародного права вельми чітко виявляється в порівнянні міжнародно-правових норм, які існують в обігу на міжнародній арені, з іншими нормами - моральними, політичними, економічними, етичними, релігійними, ритуальними та ін. Подібні норми не є юридичними, оскільки процес їх утворення і. тим більше, наслідки їх недотримання зовсім інші і їх можна в загальному плані характеризувати як звичаї, традиції, звички і т. д. Ще більш чітко юридична природа міжнародного права Виявляється в її порівнянні з юридичною природою національного права, і особливо у розходженні механізмів реалізації норм міжнародного права. На міжнародній арені процес утворення юридичної природи норм у плані міжнародного права передбачає чітко встановлені міжнародні процедури.

Ці процедури в загальному плані можна представити як дві стадії одного процесу утворення юридичної природи міжнародного права:

1. Народження проекту норм міжнародного права, його обговорення та узгодження воль суб'єктів міжнародного права.

2. Закріплення погоджених воль шляхом голосування і формальне оформлення документа.

Ці процедури на практиці деталізуються і, відповідно до їхньої послідовності, являють таке:

міжнародний публічний право норма

1. Правова ініціатива (пропозиція встановити правило, норму, комплекс норм).

2. Обговорення правової ініціативи у робочому порядку на переговорах і її експертна оцінка юристами.

3. Узгодження воль держав як суб'єктів міжнародного права на міжнародному форумі, уповноваженому для створення норм міжнародного права.

4. Парафування узгоджених воль уповноваженими представниками суб'єктів міжнародного права.

5. Закріплення узгоджених воль держав голосуванням.

6. Підписання документа, що містить виклад узгоджених воль держав, прийнятих у процесі голосування, які набувають значення міжнародно-правового акта.

7. Ратифікація міжнародно-правового акта і вступ його в силу.

Така практика народження міжнародно-правової норми одержала закріплення у процесуальних нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

Однак при цьому слід зазначити, що у всьому цьому складному процесі найважливішою процедурою є узгодження воль держав.

Деякі авторитети міжнародного права називають процес узгодження збігом воль і у зв'язку з цим заявляють, що "немає міжнародного права без збігу воль". З-поміж таких авторів можна назвати К. Штруппа, Ч. Хайда, Ш. Руссо. Останній, зокрема, писав: "Міжнародне право в цілому має своєю основою не індивідуальну суверенну волю держав... а волі держав, що збігаються".

Погодившись із цим у принципі, варто, однак, відзначити, що для найбільш точної характеристики юридичної природи сучасного міжнародного права характерний не збіг воль, а їх узгодження, що досягається ціною певних взаємних поступок, які породжують певний компроміс. Це красномовно підтвердилося під час обговорення і прийняття Конвенції ООН із морського права 1982 р.

Саме цей процес породжує юридичну природу норм, які потім включаються у загальну систему міжнародного права.

З'явившись на світ у подібний спосіб, міжнародно-правова норма (комплекс норм) виступає як юридична форма міжнародних відносин. Вона визначає рамки поведінки держав, обсяг їх прав, обов'язків і відповідальності, і тим самим координує міжнародні відносини, тобто, погоджує їх з урахуванням вимог міжнародного права.

Необхідною якістю, котра переконливо обумовлює юридичну природу міжнародного права, є юридично обов'язкова сила його норм.

Юридично обов'язкова сила норм міжнародного права ніби передбачається при народженні основного компонента його юридичної природи - моменту узгодження воль держав. - і отже, є невід'ємним елементом юридичної природи міжнародного права.

І.І. Лукашук у зв'язку з цим відзначає, що "при створенні норм є ніби дві угоди. Одна - щодо змісту норми, друга - про надання їй юридично обов'язкової сили".

При подальшому вивченні права уявлення про його юридичну природу буде постійно поглиблюватись, особливо у таких темах, як основні принципи міжнародного права, джерела міжнародного права, механізм міжнародного правового регулювання, право міжнародних договорів, міжнародно-правова відповідальність та ін.

Праву притаманна формальна визначеність. Суспільні відносини регулюються за допомогою чітких, формально виражених і загальнообов'язкових правил поведінки - правових норм, де головними виступають способи, за допомогою яких ці вимоги здобувають публічний характер, тобто стають загальнообов'язковими для всіх.

Як специфічне явище соціальної дійсності право має певні форми свого зовнішнього вираження. Відбиваючи його зміст, вони являють собою способи організації права назовні.

Під формою права розуміється об'єктивоване закріплення і прояв змісту права в певних актах державних органів, рішеннях судів, договорах, звичаях та інших джерелах. Призначення цієї форми - упорядкувати правовий зміст, надати йому властивості державно-владного характеру.

У радянській правовій теорії значне місце займала дискусія про правильність термінів, що позначають відповідні поняття - "джерело права" чи "форма права".

Одні визнавали більш правильним вживання терміна "форма права", інші схилялися до терміна "юридичне формальне джерело права". Пропонувалося також відрізняти "джерело права в матеріальному значенні" (матеріальні умови життя суспільства, волю панівного класу) від джерела права "у формальному значенні", тобто від форми об'єктивного вираження і закріплення обов'язковості правових норм.

Нині ці суперечки можна вважати перебореними, оскільки терміни "форма права" і "джерело права" вживаються при висвітленні даної теми в тому самому контексті зовнішньої форми об'єктивації, зовнішнього вираження змісту права. Найрозповсюдженішим є висновок, що джерело права - це синонім поняття форми права.

Юридичне джерело права завжди походить від правотворчого рішення компетентного державного органу і може бути прямим, похідним або санкціонованим, тобто коли воно формулює узагальнені нормативні положення (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір) або відбиває конкретний принцип регулювання, що міститься в рішенні конкретної юридичної справи (правовий прецедент), або обмежується державно-владним санкціонуванням вже існуючих правил поведінки (правовий звичай).

Таким чином, юридичними джерелами, або формами права є офіційні способи вираження і закріплення змісту правових норм, за допомогою яких норми права стають загальнообов'язковими.

У рамках правової системи джерела права розташовані за принципом їхньої ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищестоящих джерел. Чітка підпорядкованість джерел права, законодавчо закріплена і забезпечена за допомогою юридичних механізмів, має важливе соціально-політичне значення. Справді, єдність системи джерел права означає єдність вираженої в законі верховної державної волі.

Призначення форм (джерел) права у тому, що вони служать для зовнішнього вираження змісту правових норм, офіційного закріплення прав і обов'язків суб'єктів, забезпечення об'єктивного характеру права, для надання нормам права загальної обов'язковості.

2. Норми міжнародного публічного права, їх класифікація, порядок застосування та тлумачення

Відомо, що міжнародне право - це особлива правова система договірних і звичайних юридичних норм, що регулюють міждержавні відносини з метою забезпечення миру і співробітництва. Це поняття проливає певне світло і на поняття системи міжнародного права, оскільки її можна визначити як сукупність юридичних норм особливої властивості, що регламентують весь комплекс правовідносин між суб'єктами міжнародного права.

Особлива властивість юридичних норм міжнародного права обумовлена особливостями їхньої юридичної природи, оскільки вони з'являються у процесі узгодження воль суб'єктів міжнародного права і їх дотримуються добровільно. Характеризуючи систему сучасного міжнародного права в цілому і відмічаючи її основні ознаки, слід зазначити, що деякою мірою ці ознаки схожі з тими відмінностями, які відзначалися при загальній характеристиці міжнародного права.

Однак розходження все-таки є, і можна констатувати, що в якості основних ознак системи сучасного міжнародного права слід відзначити:

1) цілісність обумовленої конкретної сфери дії (тобто сфери міжнародного права);

2) специфічність співвідношення з іншими міжнародними нормативними системами, і особливо із системами внутрішньодержавного права;

3) стрункість структури конкретних елементів системи;

4) особливу характеристику суб'єктів міжнародного права.

Беручи до уваги те, що три з названих ознак не вимагають спеціального пояснення, зупинимося на структурі складу і змісті конкретних елементів системи міжнародного права. До таких елементів належать:

- цілі міжнародного права, за Статутом ООН, як базові положення, що характеризують сучасне міжнародне право;

- норми міжнародного права як його первинні елементи;

- принципи міжнародного права як найважливіші положення, що мають вищу юридичну чинність;

- інститути міжнародного права як групи норм, що регулюють однорідні правовідносини;

- галузі міжнародного права як сукупності норм і принципів, які регулюють правовідносини у певній галузі, що складає специфічний предмет міжнародного права і пов'язана зі специфічною групою об'єктів міжнародного права.

Розглянемо дещо детальніше норми міжнародного права.

Норми міжнародного права - це його первинні елементи. Вони дуже різноманітні і мають широку класифікацію. Питання про класифікацію норм міжнародного права є поглибленням питання про систему міжнародного права, воно більш детально характеризує цю систему. Розвиток і вдосконалення міжнародних відносин стимулює і вимагає подальшого розвитку і вдосконалення норм міжнародного права, що позначається, у свою чергу, на розвитку його системи й удосконаленні питань класифікації норм міжнародного права, а також на визначенні критеріїв такої класифікації.

На практиці цими питаннями займається доктрина. На сучасному етапі норми міжнародного права можна класифікувати, враховуючи такі критерії:

- зміст і місце в загальній системі міжнародного права (тобто їхня значимість);

- сфера дії норм міжнародного права;

- міра юридичної сили норм міжнародного права;

- органи, що їх приймають (тобто ієрархія);

- спосіб створення і форма існування норм міжнародного права;

- спосіб регулювання (ті, що забороняють, зобов'язують, уповноважують).

Є й інші критерії.

За змістом і значимістю в загальній системі міжнародного права норми класифікуються на цілі, принципи і норми. Така градація може бути обґрунтована положеннями Статуту ООН. розділ 1 якого так і називається "Цілі та принципи". Що ж стосується норм, то їхня наявність визначається всім змістом міжнародного права.

За сферою дії норм міжнародного права вони класифікуються на універсальні, регіональні, партикулярні (локальні). За цим критерієм можна також виділити і спеціальні норми.

За ступенем юридичної чинності норми міжнародного права класифікуються як імперативні (jus cogens) і позитивні. Певне значення також має те, ким створюються норми міжнародного права (тобто їхня ієрархія). На підставі ст. 103 Статуту ООН норми розрізняються за органами, що їх приймають:

- норми Статуту ООН (ст. 103);

- норми, прийняті главами держав;

- норми, прийняті главами урядів;

- норми, прийняті главами відомств.

За способом створення і формою існування норми міжнародного права класифікують на договірні, звичаєві і рішення міжнародних організацій.

У порядку певної відособленості можна також виділити процесуальні норми, що мають своїм призначенням регулювання процесу створення норм міжнародного права, їхньої дії і припинення дії норм міжнародного права. У легітимації процесуальних норм важливу роль відіграє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., значна частина положень якої носить процесуальний характер. Це, у свою чергу, дозволяє говорити про формування нової галузі міжнародного права - процесуального права.

Застосування норм права - це форма їх реалізації, здійснювана державою в особі своїх органів щодо конкретних випадків міжнародних відносин. Наприклад, у ст.4 Віденської конвенції “про право Міжнародних договорів” зазначається: “без шкоди для застосування будь-яких норм, викладених у тій конвенції під дію яких підпадали б договори на підставі МП, незалежно від конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання неї сили щодо цих держав.”

Застосування норм права є однією з форм імплементації (реалізації) норм МП.

Реалізація (застосування) - це втілення норм міжнародного права в поведінці, діяльності держав і інших суб'єктів, це практичне здійснення нормативних приписів. В офіційних документах ООН, в різних виданнях набув поширення термін «імплементація» (англ. «implementation» - здійснення, проведення в життя).

Можна виділити наступні форми реалізації.

Дотримання. У такій формі реалізуються норми - заборони. Суб'єкти утримуються від вчинення дій, які заборонені нормами міжнародного права. Наприклад, при дотриманні Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 т. одні держави (ядерні) не передають кому б то не було ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю, а інші (неядерні) держави не виробляють і не набувати ядерної зброї або інші ядерні вибухові пристрої. У таких ситуаціях пасивність суб'єктів свідчить про те, що норми права реалізуються.

Виконання. Дана форма передбачає активну діяльність суб'єктів по здійсненню норм. Виконання характерно для норм, що передбачають конкретні обов'язки, пов'язані з певними діями. У такому вигляді сформульовані, наприклад, норми Пактів про права людини 1966 р. Стаття 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, зокрема, свідчить: «Кожен бере участь у цьому Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати усім, хто знаходиться в межах її території та під його юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті ...».

Використання. У цьому випадку мається на увазі здійснення наданих можливостей, що містяться в нормах міжнародного права. Рішення про використання нормативних положень приймаються суб'єктами самостійно. На відміну від перших двох випадків тут немає жорсткого припису конкретної поведінки (дії або утримання від неї). Так, у ст. 90 Конвенції ООН з морського права сказано: «Кожна держава незалежно від того, чи є вона прибережною або яка не має виходу до моря, має право на те, щоб суди під її прапором плавали у відкритому морі».

Тлумачення - пояснення змісту норм.

Задачі:

а) спосіб усунення неточностей, які допущенні при створенні норм;

б) уточнення змісту норми в умовах, які постійно змінються.

Підходи:

а) об'єктивістський (встановлення значення тексту);

б) суб'єктивістський (виявлення волі сторін);

в) функціоналістський (встановлення цілі норми).

Засоби:

- основні (текст угоди);

- додаткові (підготовчі матеріали).

Види:

Аутентічне -тлумачення, яке здійснюється сторонами угоди

Міжнародні органи та організації в т.ч. судові - тлумачення, яке здійснюється такими органами а також державою називають офіційним:

- нормативне (загальний зміст норми у всіх випадках її застосування);

- казуальне (до конкретного випадку).

Неофіційне - здійснюються не державними органами.

Для чого потрібно тлумачити норму міжнародного приватного права? Перед судом чи іншим органом, який повинен вирішити спір з «іноземним елементом», виникає проблема тлумачення юридичної норми. Тлумаченням норми можна вважати з'ясування її змісту. Норма права потребує свого тлумачення оскільки вона існує. Питання тлумачення стосується як колізійних, так і матеріально-правових норм, на підставі яких має бути вирішений спір про право.

Список використаних джерел

1. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне публічне право: Підручник / Під редакцією Г.О. Анцелевича. - К.: Алерта, 2005. - 424 с.

2. Баймуратов М.О. Міжнародне публічне право. - X.: Одіссей, 2008. - 704 с.

3. Дейвис Г. Право внутреннего рынка Европейского Союза Учеб. пособие Пер. с англ. - К.: Знання-Прес, 2004. - 422 с.

4. Міжнародне публічне право: Підручник. Затверджено МОН / За ред. В.М. Репецького. - К., 2011. - 437 с.

5. Міжнародне право: Підручник / Ліпкан В.А., Антипенко В.Ф., Акулов С.О. та ін. / заг. ред. В.А. Ліпкана. - К.: КНТ, 2009. - 752 с.

6. Теліпко В.Е., Овчаренко А.С. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / За заг. ред. Теліпко В.Е. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 608 с.

7. Тодоров И.Я., Субботин В.Н., Филонов А.В. Международное публичное право Учеб. пособие. - К.: Знання, 2005. - 414 с.

Размещено на Allbest.ru