Роль правової системи в розвитку і функціонуванні демократичної, соціально-правової держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

право соціальний політика

Реферат

Роль правової системи в розвитку і функціонуванні демократичної, соціально-правової держави



Вступ

В умовах розвитку демократичної, соціально-правової державності зростає соціальна спрямованість правової системи як засобу формування і реалізації інтересів суб'єктів шляхом закріплення певних цілей, норм, правил поведінки.

Правова система в цих умовах поступово перетворюється в один із важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної та соціальної стабільності та динамізму, збереження цілісності суспільства, взаємодії особистісного та суспільного, правового та публічного факторів, які завжди перебувають у відносинах антиномії, тобто взаємопроникнення та внутрішньої суперечливості.

Формування сучасної держави можливе лише на основі реалізації конституційних положень правової рівності усіх форм власності, принципів змішаної соціально орієнтованої економіки, соціальної і політичної свободи. Особливого значення при цьому набуває забезпечення оптимального поєднання соціального і правового принципів розвитку суспільства. Ця задача достатньо складна з огляду на їх єдність і протиріччя. Правовий і соціальний принцип покликані забезпечити благо індивіда -- громадянські, політичні і соціальні права. З одного боку, правовий принцип покликаний обмежити втручання держави в економіку, захищати недоторканість права власності і власника. З другого -- соціальний принцип передбачає організуючу і координуючу роль держави, її втручання в економіку, перерозподіл громадського добра, соціальну відповідальність власника [9].



Правова система демократичної соціально-правової держави розширює свій вплив на суспільні процеси, на урегулювання соціально-економічних відносин, на розвиток політичної і соціальної системи, виступає як взаємодія різних соціальних спільностей [5].

Правова система демократичної соціально-правової держави покликана забезпечити практичну реалізацію її основних принципів: гідний людини прожитковий мінімум, соціальну рівність, зростання загального добробуту [1].

Як уже зазначалося, під соціальною політикою, що здійснюється державою, не можна розуміти тільки захист соціально слабших верств населення. Це і спрямування на забезпечення ефективності соціальної результативності економічних перетворень. Насамперед це стосується соціальної складової правореалізаційної, інвестиційної, фінансової, податкової тощо політики держави.

Правова система соціально-правової держави покликана забезпечити встановлену соціальною політикою стабільність громадянської згоди шляхом проголошення, реалізації і охорони соціально-правових умов для стимулювання активної частини населення на продуктивну працю як основу особистого добробуту; підтримання оптимального співвідношення між прибутками працездатної частини суспільства та непрацездатними громадянами; надання адресної соціальної підтримки; скорочення та обмеження масштабів збідніння; стримування безробіття; забезпечення прожиткового мінімуму громадян [2].

Функції правової системи в умовах демократичної соціально-правової держави зазнають впливу соціально-економічних, політико-моральних, етнонаціональних факторів. При цьому зростає їх соціальний зміст, спрямований на зміцнення групової, міжгрупової соціальної взаємодії людей з приводу реалізації своїх інтересів. Зазначені функції покликані забезпечувати існування, добробут, а інколи -- і виживання самого суспільства, реалізацію прав і свобод людини і громадянина.

Суттєвий вплив на функціонування правової системи мають і такі загальносоціальні завдання, як гарантування національної безпеки, ліквідація наслідків стихійного лиха та економічних катастроф, реалізацію соціальних програм, підтримання охорони здоров'я, соціальне забезпечення непрацездатних тощо [3].

Правова система сприяє вирішенню етнонаціональних завдань, що поставлені перед суспільством, які спрямовані на збереження і розвиток традицій, самого існування національної культури, мови, самобутності та відтворення етносу [5].

Значний вплив на соціальні функції правової системи справляє науково-технічний розвиток всієї цивілізації. Держава підтримує науку, освіту, культуру, використовує їх результати, сприяє розвитку і забезпеченню інтелектуального потенціалу суспільства.

Одночасно вона вживає запобіжних заходів до обмеження небезпеки, яка виникає від неконтрольованої появи та використання сучасних науково-технічних досягнень.

Для вирішення цих завдань необхідна законодавча база, у тому числі прийняття законів, спрямованих на залучення та ефективне використання іноземних інвестицій та ресурсів, передової закордонної техніки та технологій, управлінського досвіду.

Роль правової системи в умовах сучасної держави визначається також необхідністю забезпечення самовизначення особи, її розвитку та соціалізації. При цьому право виступає як об'єктивно можливий масштаб соціальної свободи, що стимулює творчу активність, самосвідомість людини, гарантує визнання суспільством того, що кожний індивід народжується вільним і рівним з іншими, а верховенство права розглядається як соціальний феномен, який обумовлює невід'ємні права людини і громадянина на свободу, рівність, справедливість, гідне життя, повагу і недоторканість [5].

Це зумовлює можливість реалізації інших прав і свобод людини і громадянина, надає підстави для висновку про неприпустимість їх скасування або будь-якого обмеження. Саме завдяки визнанню гідності людини визнаються недоторканними і невідчужуваними права людини, в силу чого вони складають основу будь-якого суспільства, а також справедливості [6].

Основне завдання правової системи -- створювати строго визначену, нормативну, стабільну основу для всього комплексу суспільних відносин, в тому числі і для їх динаміки.

В умовах демократичної соціально-правової держави реалізується сфера правового регулювання, сукупність суспільних відносин, яку можливо і необхідно упорядковувати за допомогою права і правових засобів. Основним напрямком правового регулювання в цих умовах є закріплення і охорона нових суспільних відносин; забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів; реалізація і правовий захист життєво важливих потреб; інтересів людей і соціальних спільностей; заборона певних суспільних відносин і поведінки (заснування комерційних банків посадовими особами, робітниками правоохоронних органів тощо); зміна характеру відносин в певній сфері; стимулювання розвитку певних суспільних відносин; сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і функціонуванню нових відносин і суспільних явищ.

При цьому існують межі правового регулювання -- границі владно-вольового впливу держави в особі її органів на суспільні відносини, поведінку людей. Поширюється сфера застосування державою дозвільних рішень за рахунок скорочення каральних рішень [7].

Суттєвою особливістю правової системи соціально-правової держави є розвиток прав “другого покоління” і їх взаємодія з правами першого покоління. Права “другого покоління” в основному складаються в результаті діяльності соціально-правової держави. Ці права є похідними від діяльності держави, що відрізняє їх від прав “першого покоління”. В соціально-економічній сфері правова система здійснює дві взаємопов'язані функції: сприяє економічному розвитку і максимальній активності (зайнятості) населення, а також забезпечує соціально новий рівень споживання, сприяє сучасним уявленням про загальнолюдську гідність. Нарешті, соціально-правова держава і її правова система сприяють розвитку культури, науки і освіти [6].

Ряд науковців зазначає, що відхід держави від регулювання соціально-економічної сфери призводить до згубного руйнування економіки, яке за своїми наслідками можна порівняти лише з руйнівною війною (деформація та знищення найважливіших секторів соціальної інфраструктури, які були “залишені державою напризволяще”, руйнування системи освіти, відсутність дієвої системи соціального страхування, підвищення конфліктного потенціалу суспільства) [5].

Дерегуляція не повинна означати послаблення ролі держави і права у подоланні кризового стану, забезпеченні стабілізації фінансів, зміцнення курсу гривні, створення стимулів підприємницької діяльності, проведення оптимальної податкової політики, протистояння намірам фінансово-промислових структур підмінити державні інтереси своїми клановими, що призводить до зростання тіньової економіки, корупції тощо [7].

Регулювання прав і свобод людини за допомогою засобів кримінальної, адміністративної, цивільно-правової відповідальності, а також процедури накладення юридичних санкцій сприяють розвиткові активності людини і вільної ініціативи.

Здійснення завдань та функцій демократичної соціально-правової держави передбачає створення і використання надійних юридичних механізмів реалізації свободи, рівності і справедливості з урахуванням неможливості існування абсолютної не обмеженої свободи та абсолютної рівності. Ці механізми мають визначити оптимальне співвідношення державних, правових, економічних складових регулювання та саморегулювання суспільних процесів [1], регулювати також перерозподіл матеріальних ресурсів для забезпечення певного, наявного в державі рівня життя, сприяти зниженню соціальної напруги.

Правове регулювання є динамічною частиною правової системи суспільства, що забезпечує цілісність правової діяльності, приводить в дію необхідні елементи правової системи, встановлює правопорядок в суспільстві.

Як зауважує Р. Циппеліус, впровадження правового регулювання надає соціальності дієвості, стабільності та особливої орієнтаційної впевненості [2].

Правове регулювання забезпечує впорядкування, юридичне закріплення та охорону суспільних відносин шляхом застосування правових засобів.

Вчені розрізняють статичну та динамічну стадії правового регулювання. Статична стадія має місце у випадку, коли норма права існує в загальній формі, не застосовується до певної поведінки суб'єктів в певних умовах. Динамічна стадія правового регулювання знаходить свій прояв за умови набуття нормою права конкретизаційної форми та застосування її до конкретної поведінки особи [3].

За допомогою механізму правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми. Саме через норми права держава встановлює міру можливої та дозволеної поведінки людей.

Правове регулювання характеризує право в дії, в русі, в процесі реалізації його потенції та сили [5].

Як вже зазначалося, поняття механізму правового регулювання охоплює конституційний механізм (механізм діяльності вищих органів державної влади, правову систему, різноманітні правові та соціальні інститути та ін.). Правове регулювання має забезпечити створення умов, за яких суспільна система не втрачає своєї динамічності, зберігає необхідний ступінь стійкості і соціально-правової амортизації, покликаних відігравати роль обмежувачів та чинників пом'якшення соціальної напруги: дестабілізуючих ситуацій, які породжуються необмеженим застосуванням суто економічних критеріїв, кризовими явищами в суспільстві.

Ці амортизатори створюють систему відповідних інститутів, установ, норм, за допомогою яких регламентується перерозподіл доходів; складний комплекс державних та приватних організацій, у компетенції яких -- соціальне забезпечення і взаємодопомога, охорона здоров'я, освіта тощо [7].

Виходячи з досвіду країн, функціонування соціально-правових держав, однією з найважливіших умов реалізації розвитку такої держави постає створення функціонального механізму відповідальності держави за забезпечення та гарантування соціальної безпеки особи.

Регулююча функція правової системи соціально-правової держави спрямована на забезпечення взаємодії індивідуального і колективного, приватного і публічного чинників, які завжди не тільки знаходяться в відносинах взаємозалежності, а й суперечливості, бо кожний з них окремо є потенційно внутрішньо суперечливим. Відомо, що не тільки права і публічні інтереси є суперечливими за своєю соціально-ідеологічною природою, будь-яка соціальна група, а в цілому і суспільство не є однорідним за своїм складом та утворенням.

Регулятивний вплив правової системи демократичної соціально-правової держави охоплює всі сторони управління соціальними процесами -- від регуляції окремих актів поведінки до координації всіх видів суспільно корисної діяльності шляхом використання економічних стимулів, упровадження найбільш досконалих систем управління, змін умов праці та побуту та ін. На поліпшення змісту процесу законотворення в економічній сфері впливають такі чинники, як удосконалення на основі конституції системи юридичних гарантій прав та свобод людини у сфері підприємництва, забезпечення рівного захисту прав суб'єктів різних форм власності, всебічне державне сприяння функціонуванню нових форм господарювання і розвиток вже діючих тощо. Ринковий механізм виробництва здатний функціонувати лише за наявності стабільного правового простору соціально-економічних і політичних відносин.

Стосовно ринкової економіки основними функціями правової системи є статична (закріплення реалій, що склалися в економіці) та охоронна. В цьому зв'язку виділяються такі напрями в використанні правових форм -- встановлення цілей економічного розвитку. Ринкові відносини не можна насаджувати зверху законодавчими чи адміністративними заходами. Щодо останніх можна розраховувати на ефективність лише там, де вони знімають перепони на шляху до ринку, створюють додаткові економічні стимули; визначають необхідність додержання конституційних вимог про рівність усіх форм власності; про захист прав споживачів; визначення кола суб'єктів ринкових відносин, поліпшення регістраційної діяльності компетентних державних органів; законне притягнення до відповідальності суб'єктів за порушення правових актів у сфері підприємницької діяльності; нормативне забезпечення регулятивної діяльності держави в економічно-соціальній сфері товарного виробництва, організації інвестування, субсидій, дотацій, оренди, банківської справи, валютних операцій, податкової політики тощо; регламентацію порядку вирішення позовів та суперечок; відновлення порушеного стану та відшкодування збитків.

Регулятивна функція правової системи демократичної соціально-правової держави спрямована на два відносно самостійних, але взаємопов'язаних явища -- індивідуальні права, свободи та на публічні інтереси суспільства. В умовах розвитку ринкових відносин, змішаної економіки процес державно-правового регулювання має виходити з підтримання балансу між приватно-правовим і публічно-правовим методами, з необхідності їх розмежування і взаємодії.

Правове регулювання ринкових відносин має на меті, зокрема, упорядкування діяльності суб'єктів підприємництва, припинення процесів зловживання правами і свободами людини і громадянина як з боку окремих підприємців, так і з боку самої держави.

Як вказує німецький правознавець Цахер, одним з основних завдань соціальної держави є загальне зростання добробуту і розширення кола осіб, що користуються його надбаннями. Без цього соціальна держава вимушена боротися з бідністю. Оскільки виробництво і розподілення організовані за принципом ринкової економіки, держава в різних формах несе відповідальність за їх ефективність, зокрема за: а) надійність постачання; б) гарантії росту виробництва, участь у ньому всіх працездатних осіб (тобто повна зайнятість); в) пом'якшення наслідків нестабільності (регулювання цін, кон'юнктурна політика); г) зняття внутрішньої напруги в регіонах і між окремими сферами життя і групами людей [6].

В системі правового регулювання діюче публічне право має більше об'єднуватися з приватним правом щодо виконання своїх організаційно-правових функцій відносно прав і свобод особи [7].

При цьому параметри кожного з них мають бути чітко визначені, щоб не застосовувалися методи “влада-підкорення” там, де це не потрібно, де є необхідною диспозитивність у відносинах, рівність осіб, їх ініціатив, майнова самостійність, вільне виявлення волі [8]. Слід зауважити, проте, що публічне і приватне право відносно самостійні і в жодному разі питання не стоїть про пріоритет того чи іншого.

В умовах переходу до ринкової економіки особливого значення набуває функція правової системи по забезпеченню соціальної захищеності населення, боротьби з безробіттям, розвитку соціального партнерства, створення надійних механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина.

Механізм забезпечення прав і свобод особи виступає єдиним, цілісним і якісно самостійним явищем правової системи. Це комплекс взаємозв'язаних, взаємодіючих юридичних передумов, нормативних засобів та загально-соціальних умов, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного здійснення прав і свобод людиною.

Сутністю гарантій основних прав і свобод людини і громадянина є умови, які повинна створити держава для їх реалізації.

За змістом гарантії основних прав і свобод -- це система заходів, які спрямовані на реалізацію прав (органи охорони здоров'я, відповідного соціального забезпечення тощо).

За формою гарантії основних прав і свобод -- це передбачені Конституцією і законами форми (в тому числі правові) захисту основних прав і свобод. Пріоритетним видом юридичних гарантій є нормативно-правові, під якими слід розуміти систему норм по реалізації основних прав та свобод людини і громадянина. Нормативно-правові гарантії включають в себе норми -- принципи, юридичні обов'язки і юридичну відповідальність.

Особливе місце в системі нормативних гарантій є норми-принципи, зокрема ті, які забезпечують права і свободи людини і громадянина, насамперед щодо невідчужуваності, непорушності рівності, необмежуваності конституційних прав і свобод людини і громадянина, рівності громадян тощо. Серед нормативно-правових гарантій величезна роль належить процесуальним нормам, які являють собою систему правових засобів щодо здійснення правосуддя, захисту прав і свобод людини в судовому процесі, реалізацію задач судочинства з кримінальних та цивільних справ.

Юридичний обов'язок, як складовий елемент нормативно-правових гарантій, встановлює законну міру певної поведінки учасників конкретних правовідносин.

Складовою нормативно-правових гарантій є юридична відповідальність за порушення основних прав та свобод людини і громадянина.

Також видом юридичних гарантій є організаційно-правові чи інституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина: закріплена в правових актах діяльність державних органів та громадських організацій по забезпеченню, реалізації та охороні основних прав та свобод людини і громадянина [9].

При цьому слід враховувати, що основні права мають передумовою свого існування, з одного боку, наявність держави, яка їх гарантує і захищає, з другого -- протистояння саме цієї держави основним правам.

На думку німецького правознавця Штерна, з цієї дилеми може бути тільки один висновок: провести тонке, диференційоване розмежування між сферою захисту основних прав і їх обмеженням. Держава повинна захищати свободу індивіда за умови, що гарантується достатній захист публічних інтересів [8].

Специфічною юридичною гарантією прав і свобод людини і громадянина є ефективність функціонування, високий ступінь цілісності правової системи, в яку включений інститут прав людини.

Проте нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод людини та громадянина самі по собі не можуть створювати фактичні умови для використання кожним своїх прав і свобод. Гарантування прав і свобод не може бути достатньо ефективним за відсутності належних соціально-економічних, політичних, культурних та інших умов, які визначають дієвість, сутність юридичного забезпечення прав і свобод особи.

Загальносоціальні умови як об'єктивні умови суспільної життєдіяльності виступають “матеріальною”, фактичною основою забезпечення прав і свобод особи. Одним з елементів гарантій, що розглядаються, є соціальні фонди держави, які визначають частину національного прибутку, спрямовану на соціальне забезпечення, пільгове забезпечення на основі соціально пріоритетних потреб членів суспільства. Так, соціальні програми в Німеччині фінансуються за рахунок внесків по страхуванню, на державні прибутки визначено близько 40 % всього фінансування в системі соціального страхування, проте доля держави поступово знижується за рахунок зростання долі застрахованих. В 1998 році частка бюджетних витрат на соціальний захист становила в Німеччині -- 68,8 %, Франції -- 68,7 %, Австрії -- 70,1 %, Швеції -- 56,8 %, США -- 52,1 % [1].

Досвід розвинутих країн свідчить, що в них відбувається постійний процес вдосконалення комплексу заходів правового, соціально-економічного, політичного, організаційного і виховного характеру, метою яких є створення належних умов для реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи.

Проблема реалізації прав, свобод і обов'язків тісно пов'язана з політичним і економічним станом суспільства, станом його духовності, консолідованості, розвитку політичної і правової культури.

Для реалізації принципів і задач соціально-правової держави необхідні певні соціокультурні умови: високий рівень правової культури, злагода і консолідованість суспільства на підґрунті морально-правових цінностей, розвиток ідеї соціального партнерства і солідарності між державами, профспілками, власниками та іншими суспільними групами, усвідомлення значущості регулятивних функцій держави і права, спрямованих на безконфліктний розвиток суспільства. Необхідний тісний зв'язок між особистими свободами і відповідальністю особи.

Модернізація масового світогляду населення є одним з чинників, що забезпечили спроможність народу перенести бідування Другої світової війни, перехід від тоталітарної системи до передумов системи демократичної без масових вибухів, що супроводжували країну і в роки краху тоталітарної системи. Зростання освіченості, раціоналізму, індивідуальності, пристосування до складнощів сучасного життя призводять до того, що величезні маси людей починають розуміти безпідставність і безплідність стихійної реакції на бідування. Зростає роль національно-правової держави і права у подоланні конфліктів, які виникають у суспільстві, за допомогою узгодження інтересів і дій різноманітних груп суспільства в процесі соціальних відносин [5].

Соціально-правова держава намагається посилити мотиваційні установки впливу права. Громадянська активність, заповзятливість повинні бути правомірними, виправданими, суспільно корисними і відповідальними.

Дійсна правова активність передбачає певну систему у правових питаннях, необхідний рівень правової культури, інформованість. Тільки на цій підставі особа може усвідомити високе призначення права, його цінність, необхідність, місце і роль в житті суспільства [3].

Правове регулювання у суспільстві тим ефективніше, чим більше воно відповідає моральним поглядам членів суспільства, чим повніше в правовому регулюванні втілюється принцип справедливості.

В демократичному суспільстві правове регулювання являє собою втілення свободи і активності людей на підставі упорядкування відносин і відповідно до справедливості, необхідності погодження волі і інтересів різних прошарків населення.

Позитивне право стає багато в чому носієм і виразником природних прав людини, одержує визнання і реалізацію ідеї суспільного договору, відповідно до якої державні і правові інститути не “нав'язуються зверху”, а встановлюються на підставі суспільної згоди.

В науковій літературі поглиблюється дослідження теоретичної проблеми сутності і функцій соціального права, його предмета, методу, структури, гарантій його забезпечення. В теорії держави і права розрізняють загальносоціальне право (синонім природного права) як міри свободи, справедливості, рівності, гуманізму, демократизму, що знаходить вияв у системі діючих у суспільстві і державі правових норм (позитивне право), покликаних забезпечити ефективний захист прав і свобод особи, інтересів держави і суспільства [5].

Загальносоціальне право формується всіма соціальними інститутами громадянського суспільства, стихійно виникає на підставі безпосереднього впливу суб'єктів і існує на основі найбільш зрозумілих принципів правового порядку врегулювання суспільних відносин [8].

Юридичне право за своїм змістом представляє систему цінностей, які притаманні та поширені у суспільстві, офіційно визначені, гарантуються та охороняються державою [8].

Соціальне право є однією з перспективних галузей системи права демократичної соціально-правової держави.

Розмежування категорій "соціальне право" в широкому і вузькому значенні слова необхідне для поглибленої наукової розробки цих феноменів, в їх єдності і відмінності, усвідомлення специфіки соціального розвитку права в умовах формування і функціонування демократичної соціально-правової держави.

При цьому деякі дослідники вважають, що, оскільки будь-яке право обумовлене соціальними умовами, суспільством як за змістом, так і за засобами здійснення, то несоціальних прав людини взагалі існувати не може [7].

На сучасному етапі розвитку загальносоціального і юридичного права можна спостерігати процес їх діалектичного зближення. Він посилюється завдяки тому, що юридичне право все більше набуває ознак моральності (гідності, справедливості, пошани), які є основою загальносоціального права [8].

Результатом взаємодії загальносоціального і юридичного права є зростання ролі і місця соціального права як галузі прав в системі наук, в правовій системі суспільства.

На гуманізацію і демократизацію суспільних відносин суттєво впливає розвиток соціального права -- однієї з галузей системи права. Воно забезпечує реалізацію функцій соціально-правової держави, головною метою яких є утворення найбільш повних всебічних форм людської солідарності, соціалізації особи, стимулювання творчої активності, забезпечення гідності людини, її безпеки та особистої свободи.

Соціальне право за умов демократії перестає бути додатком до державної влади. Воно перетворюється на цілісний, відносно самостійний соціальний організм, що забезпечує свободу в суспільстві, права автономної особистості.

Як зауважує Камплель, за своїми юридичними якостями чи ціннісним статусом це право не є вторинним щодо політичних та громадянських прав [9].

Соціально-правова держава набуває правової визначеності і конкретизації в соціальному праві. Воно закріплює притаманні цій державі принципи і функції, основні соціально-економічні права людини і громадянина, а також порядок їх реалізації, гарантії їх захисту. Система прав є юридичною основою взаємодії між соціальною державою і ринковою економікою, передумовою діяльності держави, суспільних організацій і приватних осіб в соціальній сфері [10].

Сучасна соціальна демократія і держава виходять з визначення пріоритету людської гідності, яка конкретизується в правах на свободу і рівність. Це зумовлює можливість і необхідність реалізації усіх інших прав і свобод людини і громадянина, посилює соціальну відповідальність всього суспільства і кожної людини за прогресивний розвиток суспільства і особистості.

Як уже зазначалося, одним з важливих принципів соціально-правової держави і соціального права є принцип справедливості, який розглядається як засада чи передумова забезпечення гідності та свободи людини в суспільстві.

Е. Лукашева підкреслює, що соціальна держава -- це насамперед соціально-справедлива держава [9].

Один з відомих дослідників цієї проблеми Ролз у своєму дослідженні "Теорія справедливості" за аналогією з концепцією Арістотеля формулює два принципи справедливості, один з -- яких принцип рівності -- відображає прагнення до рівності, а другий -- принцип відносності -- являє собою фактичну нерівність людей. Ролз намагається висвітлити проблему справедливості в межах сучасного постіндустріального суспільства, проте звертається лише до шляхів ефективного розподілу або перерозподілу багатства і прибутку між усіма членами суспільства. На його думку, справедливе суспільство має відповідати певним принципам: по-перше, це принцип рівного права для всіх членів суспільства на основні свободи; по-друге, це принцип диференціації, за яким відносна економічна рівність може існувати лише в тих межах, у яких вона сприятиме досягненню ще вищого абсолютного рівня життя для найменш забезпечених членів суспільства. Далі дослідник відзначає органічний зв'язок справедливості і права, що виявляється в його функціях. В першу чергу -- це функція гарантування, що має своїм об'єктом політичну свободу, проголошення і реалізацію рівності прав всіх громадян. По-друге -- це регулятивна функція. Пріоритет свободи, підкреслює Ролз, означає, що оскільки основні свободи визначені і встановлені, то економічний добробут не може бути результатом обміну на менш значні чи керівні свободи. Невід'ємною складовою принципу соціальної справедливості Ролз вважає "юридичний порядок", тобто систему суспільних правил, які адресовані раціональним індивідам і які асоціюються з положеннями закону. Тому законодавче забезпечення діяльності соціальної держави, орієнтованої на реалізацію принципів справедливості, на його думку, слід розуміти не як боротьбу і перемогу тих чи інших індивідів, а як форму досягнення найкращого рішення, яке відповідає цим принципам справедливості, що призводить до суспільного блага та злагоди [2].

Соціальна держава і право діють не шляхом обмеження або заперечення прав заможної частини населення, а забезпечення прав тих, хто не зміг досягти кращого матеріального становища в умовах ринкової економіки. Тобто право соціальної держави як регулятор суспільних відносин є не негативним правом, а позитивним правом, яке випливає з ідеї соціальності, солідарності, а, отже, і спільного співіснування окремих громадян в єдиній державі.

Питання про справедливість з новою силою постають в умовах формування і функціонування демократичної соціально-правової держави і права. Історичний досвід підтвердив обмеженість розуміння справедливості лібералізмом як перш за все політичної чи формальної справедливості, що визначає загальноприйняті закони і принципи, які забезпечують свободу і права всіх громадян. Лібералізм не визнає положення про те, що справедливість є не що інше, ніж однакова для всіх свобода [3].

Свобода як ідея в умовах демократії завжди узгоджується з принципом справедливості. Там, де немає реального вибору в соціальній і економічній сферах, де існує велика соціальна нерівність, не можуть бути відповідним чином реалізовані політичні і громадянські свободи.

Соціально-правова держава за допомогою права намагається корегувати соціальні недоліки ринку, органічно поєднувати ринкові принципи з соціальними принципами, гуманізувати ринок засобами розробки і реалізації соціальної політики і права, що спрямовані на підтримку малозабезпечених прошарків населення. Головна мета при цьому вбачається в тому, щоб домогтися синтезу економічної свободи, соціальної захищеності і справедливості.

Соціальне право сприяє утвердженню в суспільстві соціальної справедливості, без втілення якої в життя неможливий повний розвиток суспільства, свобода, задоволення потреб і інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки, формування і розвиток соціально-ринкової економіки, а також соціально організованого господарства, оптимальної єдності економічної доцільності і соціальної справедливості, приватної та державної власності [4].

Демократичний підхід до розуміння співвідношення права і справедливості походить із позитивного тлумачення свободи -- “свободи не від чогось, а для чогось”.

Цьому слугує реалізація прав "другого" покоління (економічні, соціальні, культурні тощо), що забезпечують створення високоефективної економіки, зайнятості всього працездатного населення, ліквідацію злиденності, створення розвинутої системи соціального забезпечення, досягнення високого рівня грамотності і культури.

Як підкреслює С. Алексєєв, в сучасних умовах праву належить роль гарантованого носія свободи людей, показника, що визначає її межі, а головне -- способи її переходу в тверду, свідому активність. Соціальна характеристика -- це гуманістичне право, що долає крайні прояви індивідуалізму і одночасно підвищує соціальні начала в житті людей, що займає центральне місце в системі соціальних регуляторів, концентрує в правових системах оптимальні юридичні засоби і механізми [9].

Соціально-економічні права набули втілення у найважливіших міжнародних правових системах, якими є загальні декларації прав людини та міжнародні пакти щодо економічних, соціальних і культурних прав. Ключовий принцип соціально-економічних прав зафіксований у п. 1 ст. 25 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, харчування, одяг, медичний догляд, необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її особисто, її сім'ї, а також право на забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, по старості чи іншого випадку втрати засобів існування з незалежних від неї обставин".

Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права зобов'язує кожну державу, що бере участь у цьому пакті, вжити реальних заходів до того, щоб забезпечити поступово повне здійснення цих прав всіма відповідними способами, вжити, зокрема, законодавчі заходи. А це викликає до життя питання про державну відповідальність щодо гарантування, забезпечення і дотримання цих прав.

Оптимальне поєднання принципів та стандартів правової соціальної держави, їх поступова трансформація в державу соціально-правову вимагає дотримання балансу між вільною економікою та певними засобами впливу на розподільчі процеси в дусі справедливості, подолання соціальної нерівності.

Соціальні права утворюють певну систему, яка має нормативне закріплення як в сфері міжнародного права, так і в національному законодавстві.

Правовий аналіз Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права, законодавства України дає змогу структурувати ці права за такими групами:

1. Право на працю в справедливих та сприятливих умовах;

2. Право на соціальний захист, достатній життєвий рівень і на найсучасніші досягнення рівня фізичного та психічного здоров'я;

3. Право на освіту, користування здобутками культури та розробками наукового пошуку [6].

Здійснення цих прав неможливе без активного сприяння держави, що чітко зафіксовано в п. 1 ч. 2 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права.

У Пакті поставлене завдання перед урядами та ООН у галузі прав людини щодо реалізації та здійснення цих прав. Зокрема підкреслюється необхідність законодавчого забезпечення економічних, соціальних та культурних прав для всіх, гарантування державами-учасницями цього Пакту користування цими правами без будь-якої дискримінації [7].

В правовому просторі існують міжнародні регіональні угоди щодо визначення кола соціальних прав та забезпечення їх реалізації. Це насамперед Європейська соціальна Хартія (1961 p.), додаткові протоколи до неї (1988 p.).

Відповідно до міжнародних стандартів жодна держава не має права відмовлятися від покладених на себе міжнародних вимог щодо забезпечення основних соціально-економічних та культурних прав своїх громадян [598].

В країнах Заходу сьогодні вирішується проблема створення міжнародного, зокрема Європейського, соціального права. Розбудова соціальної Європи стала провідною ідеєю нового етапу європейської інтеграції після підписання Маастрихтського договору (1991 p.) [5].

Соціальне право стає публічним, оскільки світове співтовариство, суспільство і держава беруть обов'язок гарантувати громадянам стандарти реалізації їх особистих прав на освіту, здоров'я, безпечне природне середовище тощо, не втручання в особисту сферу при добровільному волевиявленні громадян користуватися цими гарантіями [6].

Існує ряд визначень соціального права. Так, Х. Цахер зосереджує увагу на трьох його компонентах: соціальне право слугує забезпеченню людської гідності не тільки при загрозі інституціонально-бюрократичного вторгнення, але і в повсякденній боротьбі за гідні умови життя; воно повинно бути гарантом рівності громадян в державі, а забезпечення рівності неможливе без ідеї добробуту; в правовому аспекті воно означає задоволення потреб і розвиток здібностей кожної людини при умові, що цей вільний розвиток індивіда буде гармонічно поєднуватися із свободою інших людей [6].

Інші автори застосовують більш вузький підхід до визначення соціального права: соціальне право -- це система правових норм, які регулюють порядок здійснення права на розрахунки по соціальним потребам, а також необхідну допомогу. Вони визначаються цільовим спрямуванням. Більш вдалим можна вважати підхід М. Кобця, який соціальне право визначає через систему правових норм, що забезпечують здійснення правового регулювання соціального захисту людей [602]. Він визначає функції соціального права: а) політичну, яка полягає у фіксації в його нормах соціальної політики; б) економічну, яка забезпечує вплив права на створення засобів існування людей, розподільчі та перерозподільчі процеси, оплату та охорону праці; в) соціальну (у вузькому значенні), що втілює соціальний захист людей; г) виховну [3].

Для виокремлення певної сукупності правових норм у самостійну галузь права необхідна наявність двох критеріїв предмета та методу правового регулювання.

В науковій літературі визначено предмет соціального права -- а) соціальний захист (зайнятість, умови праці, оплата і охорона праці, соціальне і пенсійне забезпечення, соціальне страхування, охорона здоров'я, освіта, професійне навчання тощо); б) правове регулювання порядку формування і діяльності органів і установ соціального захисту як державних, так і недержавних, а також благодійних організацій; в) правове регулювання промислових відносин, що сприяє ефективному функціонуванню міжнародних ринків праці [6].

Метод соціального права -- це сукупність прийомів і засобів впливу, які відображають особливості предмета регулювання і забезпечують належну поведінку учасників зазначених відносин. До найбільш характерних прийомів регулювання соціальних відносин слід віднести: поєднання локального та централізованого регулювання; договірного і законодавчого визначення обов'язків суб'єктів; судовий порядок застосування санкцій і охорони прав; надання матеріального забезпечення тощо. В сучасному правознавстві існують різні підходи до визначення співвідношення між правами першого і другого покоління. Ряд науковців вважають, що за ступенем захищеності та механізмом гарантування права першого і другого покоління суттєво відрізняються. Так, на думку А. Ледях, “класичні” права -- права першого покоління -- вважаються абсолютними та справжніми, оскільки зобов'язують державу і гарантуються державним захистом. Ступінь і форми захисту соціальних прав з боку держави залежать від стану економіки та соціальної дієздатності держави [5].

На думку С. Алексєєва, соціальне право є в основному ідеологічною категорією, що потребує правової конкретизації, переводу на рівень конкретних громадянських прав і в цьому відношенні -- розгорнутої юридичної регламентації. Відповідні права багато в чому залежать від рівня розвитку економіки, соціальної сфери, культури даного суспільства, політики держави. І в силу вищезазначеного ці права (на думку С. Алексєєва) позбавлені тих необхідних якостей, які б дозволили розглядати їх в якості невід'ємних суб'єктивних прав [16].

Автор негативно ставиться до прав другого покоління, які, за його переконанням, “обескровливают и дискредитируют гуманитарную категорию прав человека”. Тому він пропонує виключити з комплексу основних прав групу соціально-економічних прав і іменувати їх “права громадянські даної держави” [7].

Більш переконливим є інший підхід до вирішення цієї проблеми. При цьому слід підкреслити, що норми права конкретизуються в правових відносинах, регулюють суспільні відносини, суб'єктивні права і обов'язки суб'єктів.

Існує ряд принципів суб'єктивного права, серед яких особливе місце займає принцип його забезпеченості. Сутність його полягає в тому, що держава зобов'язана матеріально гарантувати, юридично (через об'єктивне право і спеціальні юридичні механізми) забезпечувати реалізацію певних суб'єктивних прав. А це, в свою чергу, надає суб'єктам можливість вимагати від держави відповідного забезпечення реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого суб'єктивного права [8].

Не можна не погодитися з думкою А. Зайця, який вважає, що тлумачення позитивних прав лише як наслідків діяльності держави, пропозиції щодо відокремлення позитивних прав від економічних свобод, зв'язок їх реалізації зі станом економіки призведе в конкретно-історичних умовах до дискредитації соціального характеру держави, що проголошений Конституцією України (ст. 1), оскільки рівень соціальних очікувань з боку громадян надзвичайно високий [9].

Слід погодитися з точкою зору А. Колодія, який вказує, що держава зобов'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, а й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби права не відповідали обов'язкам держави, її соціальній, а у деяких випадках -- юридичній відповідальності, то ці права мали б декларативний характер [6].

У цьому зв'язку слід звернутися до дискусійних питань юридичної науки про загальні (загальнорегулятивні) і конкретні правовідносини. На думку ряду авторів (М. Матузов, С. Алексєєв), загальні правовідносини, на відміну від конкретних, визначають юридичний зв'язок більш високого рівня між державою і громадянами, також вони відрізняються певними гарантіями, здійсненням основних прав і свобод особи.

Дані правовідносини виникають на основі норм Конституції, найважливіших законодавчих актів і є базовими для галузевих правовідносин. Загальні правовідносини виникають не тільки у вигляді суто індивідуалізованих зв'язків, але і у вигляді станів, що виражають становище особи стосовно інших суб'єктів права.

Не може бути ні прав, ні обов'язків поза правовідносинами, ні правовідносин поза правами і обов'язками. На цій підставі М. Матузов робить висновок "про помилковість заперечення за соціально-економічними правами громадян значення суб'єктивних прав, що не спричиняють жодних юридичних обов'язків з боку третіх осіб". При такому трактуванні соціально-економічних прав вони б не мали жодного значення або держава звільнялася б від відповідальності за їх реалізацію.

Суб'єктивні права -- це реальні цінності особи, цілком визначені правоположення щодо користування матеріальними і духовними багатствами, задоволення своїх потреб і інтересів. Будь-які права (в тому числі і основні загальні) належать всім і кожному, кореспондують обов'язкам відповідних органів, посадових осіб і громадян. Такий підхід деякою мірою гарантує здійснення громадянами відповідних соціально-правових можливостей, інтересів, задоволення потреб, зміцнює їх юридичний статус, переконаність в недоторканості своїх прав і свого становища в суспільстві і державі [11].

Соціальна держава бере на себе обов'язок щодо забезпечення вказаних прав, створює необхідні умови для їх реалізації та захисту тощо.

Як вказував Б. Кістяківський, невизнання за громадянськими свободами значення суб'єктивного права, перетворення їх на рефлекс об'єктивного права випливає із заперечення самостійного значення особи, розчиненням її в суспільстві та державі. Далі він зазначає, що в такому випадку джерелом створення права особа визнає виключно державу, особа для такої держави -- не самоціль, а певний засіб для досягнення державно-правових задач. Тому є необхідним не тільки проголошення, але і розвиток правових засобів захисту прав. Таким чином, соціальний принцип не тільки не виключає, а й включає правовий принцип захисту прав особи. Б. Кістяківський, як і інші його сучасники-правознавці, визначали суб'єктивне право як публічне суб'єктивне право, що гарантує гідний спосіб життя людини [2].

Ще при розробці Пактів про права людини робилися спроби штучно розділити, з одного боку, громадянина і позитивне право, а з другого -- соціально-економічні права і надати їм різної юридичної обов'язковості. Ці спроби робилися незважаючи на закріплення в Загальній декларації прав людини положення про те, що кожна людина повинна користуватися як своїми громадянськими і політичними правами, так і своїми економічними, соціальними і культурними правами. Це стверджується і в ст. 2 Пакта про громадянські і політичні права.



Висновки

Жодне право і жодна свобода не повинні протиставлятися іншим правам і свободам. Проте для цього необхідне проведення певної цілеспрямованої політики з боку держави. Однак проведення такої політики можливе, як правило, лише в демократичних країнах, де народ контролює процес управління і бере участь в ньому [13].

Таким чином, соціально-правова держава не тільки покликана створювати умови та визначати відповідальність за реалізацію другого покоління прав людини, але повинна і забезпечувати безпосередній вплив на здійснення всього єдиного комплексу прав і свобод людини, на гуманізацію суспільного життя, формування солідарності громадян, підвищення моральності всіх індивідів та груп.

Вона повинна не тільки проголошувати, але і забезпечувати, охороняти та захищати права і свободи людини.



ЛІТЕРАТУРА

1. Кухарчук Г.В. Некоторые теоретико-методологические вопросы исследования понятия правовой системы // Правоведение. - 1998. - № 2. - С. 46-50; Методологические проблемы правоведения / Под ред. М. Марченко. - М., 1998; Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. - СПб., 1991. - С. 50-61; Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К., 1999. - С. 7-58.

2. Рене Давид. Основные правовые системы современности. - М., 1998. -- 496 с.

3. Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи // Правова держава. -- 2000. -- № 11. -- С. 62--72.

4. Попов И.М. Системный подход в социологии и проблема ценностей // Вопросы философии. - 1968. - № 5; Блауберг И.В., Юдин Е.Г. Становление и сущность системного подхода. - М., 1973. - С. 241-242; Маркарян Э.С. Вопросы системного исследования общества. - М., 1972; Афанасьев В.Г. Системность и общество. - М., 1980. - С. 25; Тюхтин В.С. Системно-структурный подход к специфике философского знания // Вопросы философии. - 1968. - № 11. - С. 48; Карташов В. Система систем. Очерки общей теории и методологии. - М., 1995. -- 325 с.

5. Берталанфи А.Л. Общая теория систем: обзор проблем и результатов // Системные исследования. Ежегодник. - М., 1969. - С. 325.

6. Садовский В.Н. Основания общей теории систем. - М., 1974. - С. 73.

7. Блауберг И.В., Юдин Э.Г. Философские проблемы исследования систем и структур // Вопросы философии. - 1970. - № 5. - С. 68; Афанасьев В.Г. Системность и общество. - М., 1980. - С. 109.

8. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности: методология и теория. - СПб., 1991. - С. 9-10.

9. Афанасьев В.Г. Системность и общество. - М., 1980. - С. 32-36.

10. Там само. - С. 15, 17.

11. Клиланд Д., Кинг У. Системный анализ и целевое управление. - М., 1974. - С. 32-34.

12. Сетров М.И. Степень и высота организованности систем // Ежегодник. - М., 1969. - С. 165.

13. Там само. - С. 162.

14. Там само. - С. 163.

15. Шадраков В.Б. Проблема системогенеза профессиональной деятельности. - М., 1984. - С. 48.

16. Философский словарь. - М., 1983. - С. 610-611.

17. Див.: Международный порядок: политико-правовые аспекты. - М., 1986. - С. 199-203.

18. Карбонье Ж. Юридическая социология / Пер. с франц. - М., 1986. - С. 276-277.

19. Денисов Д.А., Спиридонов Л.И. Абстрактное и конкретное в советском правоведении. - Л., 1987. - С. 67.

20. Явич Л.С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 41.

21. Матузов Н.И. Правовая система и личность. - Саратов, 1987. - С. 30.

22. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К., 1999. - С. 16-28.

23. Малько А.В. Политическая и правовая жизнь России. - М., 2000. - С. 34-36.

Размещено на Allbest.ru