Правочини з іноземним елементом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

З міжнародного приватного права України

На тему:

«Правочини з іноземним елементом»

Київ 2011 р.

Вступ

Чинне законодавство України не надає визначення поняттю «правочин з іноземним елементом» і не містить колізійних норм щодо обрання права, яке має застосовуватися до таких правочинів. Це парадоксальне на перший погляд явище пояснюється досить просто - до 90-х років двадцятого сторіччя держава була монополістом у сфері зовнішньоекономічної діяльності, яка носила у той час переважно торговий характер, а кількість та обсяг правочинів, що укладались приватними особами, був настільки незначний, що з точки зору законодавця не потребував спеціального регулювання. Тому ст. 569 ЦК УРСР містила колізійні норми лише щодо «зовнішньоторговельних угод». Єдиним виключенням була ст. 568 ЦК УРСР, яка містила колізійні норми щодо визначення форми «угоди, що укладається за кордоном», тобто застосовувалась і до правочинів, що укладались поза рамками зовнішньоекономічної діяльності.

І навіть сьогодні, при вибухоподібному зростанні кількості різноманітних правочинів з іноземним елементом, включаючи споживчі (побутові), увага вчених у галузі МЧП традиційно зосереджена на проблемах зовнішньоекономічної діяльності, і більшість підручників не містять взагалі розділу щодо правочинів, а починаються одразу із розгляду зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Між тим, у судах України поступово зростає кількість справ щодо договорів з іноземним елементом, які не є зовнішньоекономічними, але потребують відповідного регулювання. Предметом судового розгляду стають споживчі договори про придбання товарів у іноземних фірм, договори на туристичне обслуговування, грантові угоди, договори про відкриття фізичними особами банківських рахунків за кордоном, договори страхування, що укладаються з іноземними страховиками, договори на лікування у іноземних клініках, договори про навчання у іноземних освітніх закладах, договори про реєстрацію доменних імен, тощо.

1. Загальна характеристика правочинів із іноземним елементом

1.1 Поняття та види правочинів з іноземним елементом

Враховуючи потреби практики, колізійні норми щодо правочинів та договорів були включені до проекту ЦК України, а згодом - до Закону «Про міжнародне приватне право» №2274 від 09.10.2002 р. Закон про МПП також не містить визначення правочину (договору) з іноземним елементом. Але таке визначення було б зайвим, за правилами юридичної техніки воно має бути сконструйоване шляхом поєднання поняття «правочин» (ч. 1 ст. 202 ЦК) чи договір (ч. 1 ст. 626 ЦК) із поняттям «іноземний елемент», що міститься у ст. 2 проекту Закону про МПП.

Слід зазначити, що закон, який конструювався на підставі сучасних іноземних законів про МПП, відмовляється від пострадянської традиції відокремленого регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та інших правочинів з іноземним елементом, встановлюючи для них спільні колізійні норми.

Втім категорія «зовнішньоекономічного договору (контракту)» продовжуватиме своє існування внаслідок її закріплення у нормах Господарського кодексу України (далі - ГК) та Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Зовнішньоекономічний договір (контракт). У ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) визначається як «матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності».

Відповідно до ч. 1 ст. 337 Господарського кодексу, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 ГК, та/або робочою силою.

Таким чином, на сьогодні критеріями для відокремленні зовнішньоекономічного договору з кола інших правочинів є:

а) його суб'єктний склад - участь у договорі хоча б одного українського суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності і хоча б одного іноземного контрагенту. Законодавством детально визначається коло осіб, які є суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України (ст. 378 ГК, ст. 3, 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»), та коло осіб, які можуть розглядатись як іноземні контрагенти (ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України). Слід зазначити, що договори, укладені виключно між іноземними суб'єктами господарської діяльності не є зовнішньоекономічними, за виключенням випадків, коли іноземний суб'єкт господарювання діє через свій відокремлений підрозділ (філію, відділення, тощо), який має постійне місцезнаходження на території України;

б) перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою. Вважаємо, що цей критерій, запроваджений ГК, не є доцільним, оскільки існує ціла низка зовнішньоекономічних договорів, виконання яких не передбачає перетинання митного кордону майном та/або робочою силою.

Така посилена увага законодавця до відокремлення зовнішньоекономічних договорів пояснюється мотивами суто «поліцейського» характеру, бо договори, що визнаються в Україні зовнішньоекономічними, підпадають під дію цілої низки імперативних норм вітчизняного законодавства (ці норми мають переважно публічний характер і належать до зовнішньоекономічного, валютного, податкового, митного законодавства). Практика свідчить, що такий підхід є характерним для країн з досить низьким рівнем економічного розвитку, які намагаються вирішити певні фінансові проблеми шляхом запровадження жорсткого контролю та низки обмежень щодо укладення та виконання зовнішньоекономічних договорів (контракти підпадають під дію норм про квотування та ліцензування, обов'язкову реєстрацію, може передбачатися отримання дозволу від компетентного органу на їх укладення та подання спеціальної звітності, певні обмеження можуть стосуватися предмету договору, ціни товару (робіт, послуг), валюти і порядку розрахунків тощо). Враховуючи досвід інших країн, можна припустити, що з перебігом часу та покращанням економічної ситуації в Україні такий підхід буде змінений у сторону значної лібералізації.

З точки ж зору МПП будь-який правочин, що містить іноземний елемент, може потребувати застосування колізійної норми.

Міжнародний комерційний правочин. У доктринальній літературі робились численні спроби визначити поняття «міжнародного комерційного правочину», яке на відміну від поняття зовнішньоекономічного договору (контракту) не відображало б точку зору певного національного законодавця, а мало б універсальний міжнародний характер. Низка міжнародних договорів для визначення сфери свого застосування наводять характеристики договорів, до яких вони застосовуються (Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Нью-Йоркська конвенція про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Гаазька конвенція про право, що застосовується до міжнародній купівлі-продажу товарів 1986 р., Оттавські конвенції 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг й міжнародний факторинг тощо). Але, як зазначають російські правники, «різні види міжнародних комерційних правочинів розрізняються за своїм змістом один від одного. І неможливо сформулювати загальне визначення для усіх міжнародних правочинів, що включає їх змістовну сторону. Визначення поняття міжнародного комерційного правочину зводиться до відповіді на запитання, за наявності яких обставин цивільно-правовий правочин набуває міжнародного характеру».

Якщо узагальнити визначення, що надаються у перелічених вище конвенціях, можна дійти висновку, що міжнародного характеру набуває договір, укладений між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах. При цьому національна (державна) належність сторін значення не має. Якщо сторона має кілька комерційних підприємств, то її комерційним підприємством вважається те, яке з урахуванням обставин, що були відомі сторонам або передбачалися ними в будь-який час до або на момент укладання договору, має найбільше тісний зв'язок з договором або його виконанням. Якщо сторона не має комерційного підприємства, то приймається до уваги її постійне місце проживання. Зміст терміну «комерційне підприємство» («place of business») у конвенціях не розкривається. У практиці його розглядають як постійне місце здійснення комерційної діяльності.

Слід зазначити, що всі згадані конвенції окремо обумовлюють їх незастосування до побутових, споживчих договорів.

Договори споживання. Ст. 2 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. визначає споживчі або побутові договори купівлі-продажу як продаж товарів, що придбаваються для особистого, сімейного або домашнього використання.

У ст. 43 проекту Закону про МЧП теж міститься визначення договорів споживання, до них належать «договори щодо придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності». Аналіз цієї статті свідчить про те, що під таким договорами слід розуміти договори у яких одна сторона є суб'єктом підприємницької діяльності, а інша споживачем, а також договори, у яких жодна сторона не є юридичною особою або підприємцем. У літературі такі договори часто іменуються побутовими чи неторговими.

Договори споживання, не зважаючи на наявність іноземного елементу, не відносяться до категорії зовнішньоекономічних договорів (контрактів), оскільки відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», стороною зовнішньоекономічного договору (контракту) можуть бути лише фізичні особи, зареєстровані в Україні як підприємці, або фізичні особи, що є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

1.2 Методи регулювання правочинів з іноземним елементом

3. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту (ця норма лише виражає загальне правило, за яким були побудовані попередні колізійні норми).

В ч. 15 ст. 6 передбачено, що при прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше. Таким чином питання виконання договору (контракту) частково випадають з-під сфери дії зобов'язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: «Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність». Ця норма викладена вкрай суперечливо, бо спочатку законодавець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо вибору права, має застосовуватись право місця укладення договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального закону, який також має визначити право, що підлягає застосуванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

На практиці дуже часто виникають питання щодо права, яке має застосовуватись до договорів про відступлення вимоги чи передання боргу. Чинне законодавство не містить спеціальних колізійних норм щодо таких договорів. М.Г. Розенберг, аналізуючи практику МКАС вважає, що у даному випадку виникають дві групи зобов'язальних відносин, до яких застосовуються окремі колізійні прив'язки. Відносини між первісним та новим кредитором (боржником) мають регулюватися обраним ними правом або правом, визначеним на підставі колізійної норми. Тоді як питання припустимості відступлення вимоги (передання боргу) та умови її вчинення (згода кредитора, повідомлення третім особам тощо) мають визначатись відповідно до права, яке застосовується до основного договору.

Іноді внаслідок заміни осіб у зобов'язанні договір (контракт) втрачає ознаки зовнішньоекономічного. Наприклад, кредитор - іноземна компанія відступає право вимоги стосовно товариства, зареєстрованого в Україні, іншому українському суб'єкту підприємницької діяльності. У такому разі обидві сторони договору є вітчизняними суб'єктами господарської діяльності і їх відносини вже не можуть регулюватись іноземним правом.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить застереження про публічний порядок такого змісту: «Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України» (ч. 5 ст. 6). Аналогічна норма закріплена і у ч. 6 ст. 382 ГК. На практиці ця норма отримала неоднозначне тлумачення. На перший погляд, з цієї норми випливає обов'язкове застосування до зовнішньоекономічного договору (контракту) права України у будь-якому випадку, незважаючи на право, яке було обране сторонами або на підставі колізійної норми судом (арбітражем). Але таке розуміння даної норми суперечило б основним принципам колізійного права. Вважаємо, що у зазначеній нормі мова йде про невідповідність зовнішньоекономічного договору (контракту) вимогам імперативних норм публічного законодавства України та надімперативних норм міжнародного приватного права.

Що ж стосується правочинів споживчого характеру з іноземним елементом, то чинне законодавство України не містить колізійних норм, присвячених їх регулюванню. За аналогією до таких правочинів можуть застосовуватися норми ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Слід мати на увазі, що проаналізовані вище колізійні норми внутрішнього законодавства України будуть застосовуватись тільки у разі, якщо спір, що виник між сторонами, буде розглядатись компетентним судом України або міжнародним комерційним арбітражем, що знаходиться на її території, та за умови відсутності міжнародного договору, який містить відповідні колізійні норми або прямо регулює відносини з іноземним елементом.

Якщо ж спір між сторонами буде розглядатись за кордоном, то іноземний суд чи арбітраж застосовуватиме колізійні норми законодавства місця свого знаходження, які можуть значно відрізнятись від вітчизняних.

Міжнародні колізійні норми. Міжнародним договором можуть встановлюватись інші колізійні норми, ніж внутрішнім законодавством. Так, Угода СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності» 1992 р. відмовляється від складної системи прив'язок і передбачає, що, якщо сторони не здійснили вибір права, то застосовується закон місця укладення угоди. За низкою договорів України про правову допомогу права та обов'язки сторін за правочином теж визначаються за законодавством місця його вчинення, якщо інше не передбачене домовленістю сторін.

Закон Про МПП залишає принцип автономії волі як провідний, закріплюючи, що, зміст правочину може регулюватися правом, яке зазначене в правочині, якщо інше не передбачено законом.

Але у разі відсутності вибору права або якщо правочин згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із правочином. Втім, на відміну від англо-американського колізійного права, проект не залишає питання щодо обрання такого права на виключний розсуд суду, а доповнює: «Вважається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті правочину або сукупності обставин справи, що правочин більш тісно пов'язаний з правом країни, в якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє звичайне місце перебування або місце знаходження» (ст. 30 проекту). Таким чином, нібито зберігаючи старі прив'язки, проект розширює можливості суду, надаючи йому можливість відступити від жорстких формул прикріплення, зазначених у законі, і застосувати інше право, яке на його думку є більш тісно пов'язаним із правовідносинами. Аналогічні норми закріплені і у ст. 41, 42 проекту, що містять колізійні норми щодо договорів.

Крім того, якщо чинним законодавством щодо певних видів договорів сторонам заборонено обирати право, що підлягає застосуванню, то в проекті така заборона залишилася лише щодо засновницького договору, що «є установчим документом юридичної особи з іноземною участю». Такий договір має регулюватися правом місця знаходження юридичної особи (ст. 45). На думку В.І. Кисіля, подібне регулювання, хоча й відповідає загальній тенденції встановлення гнучкого колізійного регулювання, але криє в собі загрозу свавільного обходу сторонами законів, що мають з договором тісніший зв'язок. Однак не слід забувати, що проект передбачає можливість встановлення заборони вибору права сторонами правочину у спеціальних законах (ч. 1 ст. 30, ст. 41).

Як уже зазначалося вище, проект відмовляється від окремого регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і містить загальні колізійні норми щодо правочинів та договорів. У той же час, проект виділяє окрему групу правочинів споживання, для яких є властивою хоча б одна із таких умов: 1) укладенню договору передувала спеціальна оферта або реклама в країні, в якій споживач має звичайне місце перебування, та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій країні; 2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні; 3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів. Щодо таких договорів проект передбачає кумуляцію прив'язок. До них застосовується право, обране сторонами, але засоби захисту споживача визначаються також імперативними нормами права його звичайного місця перебування. А у разі відсутності вибору права сторонами до договору, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування (ст. 43).

Право, що застосовується до форми правочину

Форма правочину є елементом, який традиційно виводиться зі сфери дії зобов'язального статуту і регулюється за допомогою окремих колізійних норм. Закордонна практика свідчить, що колізійні норми, за допомогою яких обирається право, що визначатиме форму правочину, найчастіше містять прив'язки до декількох правопорядків, і достатнім для дійсності правочину вважається дотримання вимог хоча б одного з них щодо форми правочину. Такий підхід спрямований на зниження ризиків визнання правочину недійсним.

Цивільний кодекс УРСР досить обмежено відтворив такий підхід, орієнтуючись, як у інших колізійних нормах, перш за все на вітчизняне право. Стаття 568 визначала право, що підлягає застосуванню до форми угоди, вчиненої за кордоном, за допомогою колізійної норми: основною прив'язкою виступав закон місця здійснення угоди, додатковою - український закон. Форма угоди з іноземним елементом повинна була відповідати хоча б одному з зазначених правопорядків. Друга та третя частини ст. 568 містили спеціальні колізійні норми, які передбачали односторонню прив'язку до права України: форма зовнішньоторговельних угод і порядок їх підписання, а також форма угод з приводу будівель, які знаходились в Україні, визначалися законодавством України.

Із прийняттям Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» форма зовнішньоекономічних угод (договорів) стала визначатись відповідно до ст. 6 цього Закону, у ч. 6 якої закріплено: «Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України». І далі у ч. 7: «Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України». Фактично у Законі були відтворені колізійні норми ЦК УРСР щодо правочинів. Аналогічні положення були закріплені й у ГК (ч. 3, 4 ст. 382).

Крім того, ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ч. 2 ст. 382 ГК передбачають обов'язкову письмову форму для зовнішньоекономічного договору (контракту) (раніш діяв і спеціальний порядок підписання контракту - двома особами, який був скасований у 1999 р.). Дане положення може розглядатися як позитивне застереження про публічний порядок (або надімперативна норма), що частково усуває чинність іноземного закону, який підлягає застосуванню до форми правочину (наприклад, якщо закон місця укладення правочину вимагає нотаріальної форми, його положення будуть зберігати свою дію, якщо ж їм передбачена можливість вчинення правочину в усній формі - то дана норма іноземного права застосовуватися не буде).

Міжнародні договори про правову допомогу можуть містити колізійні норми щодо форми правочинів, які відрізняються від норм внутрішнього законодавства України. Так, договори СРСР, за якими Україна є правонаступником, містять кумулятивну колізійну норму - форма угоди повинна відповідати праву, що застосовується до змісту угоди (тобто зобов'язальному статутові) або закону місця здійснення угоди. Аналогічна норма міститься і у ст. 34 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 р. Як правило всі договори передбачають, що форма правочину щодо нерухомості визначається за законом її місцезнаходження.

У проекті Закону про МПП колізійні норми щодо форми правочину містяться у ст. 29. Ця стаття також побудована на кумуляції прив'язок, але, на відміну від ст. 568 ЦК УРСР та ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», їх коло значно розширене. За ч. 1 ст. 29: «Якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, або права місця його вчинення, а якщо він вчений між особами, що знаходяться в різних країнах, - права однієї з цих країн».

У ч. 2 ст. 29 проекту містяться спеціальні норми:

– форма правочину щодо нерухомого майна підпорядковується праву країни, в якій знаходиться це майно;

– форма правочину щодо нерухомого майна, внесеного до державного реєстру України, - праву України.

Ч. 3 ст. 29 відтворює імперативні вимоги ч. 2 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», передбачаючи, що зовнішньоекономічний правочин, якщо хоча б один із його учасників є юридичною особою України або громадянином України, вчиняється у письмовій формі незалежно від місця його вчинення.

Цікавим є положення ч. 3 ст. 43 проекту, яка спрямована на захист інтересів споживачів і закріплює правило, що у разі відсутності вибору права сторонами до укладеного на умовах п. 2 ст. 43 договору споживання, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування. Запропонована розробниками проекту редакція є не дуже вдалою, бо право, обране сторонами договору, не поширюється на його форму. Якщо ж вони мали намір дійсно захистити споживача, то слід було встановити імперативну норму, згідно якої при укладанні договору споживання за наявності умов, визначених у п. 2 ст. 43, форма договору визначається правом країни, у якій споживач має звичайне місце перебування (незалежно від наявності між сторонами домовленості про вибір права).

2.2 Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі - продажу товарів» 1980 р.

правочин іноземний конвенція віденський

Розбіжності в національному праві різних держав з питань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешкоду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфікації мало стати скорочення юридичних перешкод па шляху міжнародної торгівлі.

У 1930 р. Міжнародний інститут уніфікації приватного права приступив до розробки одноманітного закону про договори купівлі-продажу товарів. Кілька проектів були розроблені ще до другої світової війни (у 1935, 1936, 1939 роках), а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в 1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції: Одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж товарів і Одноманітний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продажу товарів. Ці конвенції не одержали широкого поширення - їх ратифікували усього декілька держав, головним чином західноєвропейських (першу - 8, другу - 7).

У 1966 р. була створена ЮНСІТРАЛ - Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було проведення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій для того, щоб зробити їх більш «гнучкими» - прийнятними для держав з різними правовими системами.

У 1980 р. на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні була прийнята Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 1.01.1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.

Структурно Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

- сфера застосування і загальні положення:

- укладання договору:

- купівля-продаж товарів;

- заключні положення.

Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються правом скасувати щодо себе дію частин 2 або 3, а також внести застереження відносно обов'язковості письмової форми контракту. Частини друга і третя мають самостійне значення, і тому кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про те, що вона не пов'язана однією з цих частин (ст. 92).

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм МПП застосовується право держави - учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

– товарів, що придбаваються для особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до або в момент укладання договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

– з аукціону;

– у порядку виконавчого провадження або іншим способом
в силу закону;

– фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних
документів і грошей;

– судів водного і повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

– електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до договорів підряду і договорів на надання послуг.

Конвенція не регулює такі питання:

– дійсність договору;

– перехід права власності на товар;

– відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть якої-небудь особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині або відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (контракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домовились про інше. Однак спеціального посилання на Конвенцію в тексті договору не потрібно - вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підписали.

Правила тлумачення самої Конвенції й умов договорів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосування.

Укладання договору. Конвенція докладно регулює порядок укладання договору (частина друга): направлення оферти, акцепт, вступ договору в дію.

Пропозиція про укладання договору є офертою, якщо вона (ст. 14):

адресована одному або декільком конкретним особам;

досить визначена: вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість та ціна або передбачається порядок їхнього визначення;

виражає намір оферента бути пов'язаним у випадку акцепту.

Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту - він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскільки правові системи держав континентального й англо-американського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші - «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов'язується з одержанням його оферентом), другі - «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його відправлення).

Купівля-продаж товарів. У частині третій Конвенції детально визначаються обов'язки продавця і покупця, а також встановлюються засоби правового захисту у випадку порушення сторонами договору своїх зобов'язань.

Визначаються також:

– момент переходу ризиків від продавця до покупця;

– поняття істотного порушення договору:

– порядок відшкодування збитків від неналежного виконання або невиконання договору:

– умови звільнення сторін від відповідальності;

– наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального виконання договору - застосовується закон країни суду (ст. 28). Суд може винести рішення про виконання зобов'язання в натурі тільки, якщо його національне законодавство передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необхідною умовою договору: якщо ціна не зазначена в договорі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визначення, то вважається, що сторони, при відсутності якої-небудь указівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну, яка у момент укладання договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відоме вітчизняному праву, закріплюється в ст. ст. 71-72 Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настання дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов'язань). У такому разі контрагент вправі призупинити виконання своїх зобов'язань за договором або заявити про розірвання договору.

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що у кожній державі діють свої колізійні норми, з допомогою яких встановлюється право, що підлягає застосуванню до правочинів з іноземним елементом. В науці МПП право, яке підлягає застосуванню до правочину з іноземним елементом, часто іменується зобов'язальним статутом. Слід зазначити, що під зобов'язальний статут підпадають далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфери дії зобов'язального статуту (тобто обраного права). У чинному законодавстві не встановлено, на які правовідносини, що виникають у зв'язку з укладенням, виконанням чи припиненням правочину, поширюється зобов'язальний статут - це можна визначити лише шляхом аналізу всієї системи колізійних норм. Так, спеціальні колізійні норми існують щодо форми правочину, правоздатності та дієздатності сторін правочину, довіреності, права власності на предмет зобов'язання, строку позовної давності, виконання зобов'язання тощо. Які ж питання залишаються у сфері дії зобов'язального статуту? Проект Закону про МПП у ст. 31 визначає сферу дії права, що застосовується до змісту правочину, закріплюючи, що воно охоплює питання дійсності та недійсності правочину, його тлумачення, права та обов'язки сторін й інші відносини, зокрема передбачені у ст. 46. Ця стаття визначає сферу дії права, що застосовується до договору - ним охоплюються: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) передання вимоги та переведення боргу у зв'язку з договором. Такий підхід відповідає міжнародним традиціям регулювання, що знайшли своє відбиття у Конвенції про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі_продажу товарів 1986 р. Колізійні норми внутрішнього законодавства України щодо правочинів. З втратою чинності ЦК УРСР актами внутрішнього законодавства, що містять колізійні норми щодо правочинів з іноземним елементом, є Господарський кодекс України та Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Стаття 6 зазначеного Закону містить низку взаємопов'язаних норм, призначених для визначення права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін.

Список літератури

1. Федосеева Г.Ю. Международное частное право: Учебник. - М.: Острожье, 1999. - С. 173 - 175.

2. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. - К.: Україна, 2000. - С. 268.

3. Підприємницьке право України: Підручник/ За заг. ред. Р.Б. Шишки. - Харків Еспада, 2000. - С. 380.

4. Гражданское и семейное право развивающихся стран: Учеб. пособие / Под ред. В.К. Пушинского и В.В. Безбаха. - М.: УДН., 1989. - C 152-164.

5. Основные институты гражданского права зарубежных стран.: Сравнительно-правовое исследование. - Рук. Залесский В.В. - М.: Норма. - 2000. - C. 489-570.

6. Международное частное право. Учебник/ Под ред. Г.К. Дмитриевой. - М.: Проспект, 2000. - С. 335 - 402 (Глава 12 «Внешнеэкономические сделки»).

7. Богуславский М.М. Международное частное право: Практикум. - М.: Юристъ, 1999. - С. 204-205.

8. Гражданское и торговое право капиталистических государств Часть II / Под ред. Нарышкиной Р.Л. - М.: Междунар. отношения. - 1984. - 284.

9. Международное частное право: современые проблемы: В 2 кн. - М.: Наука. - 1993. - Кн.2. - С. 70, 87.

10. Международное частное право: Иностранное законодательство. - М.: «Статут». - 2000. - 892 с.

Размещено на Allbest.ru