1. Поняття фінансової діяльності держави, принципи, форми та методи її здійснення

Фінансова діяльність держави -- це діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою покриття фінансових потреб держави й виконання її функцій.

Методи фінансової діяльності держави -- це конкретні прийоми та засоби, за допомогою яких уповноважений державою орган від її імені мобілізує, розподіляє та використовує фонди коштів.

З огляду на три основні напрями фінансової діяльності держави можна виділити й три відповідні групи методів фінансової діяльності держави: 1) мобілізація; 2) розподіл; 3) використання.

У процесі мобілізації використовуються наведені нижче методи.

1) Обов'язковий, який полягає у примусовому й безвідплатному вилученні частини грошових коштів у власників на користь держави.

Цей метод передбачає встановлення виду платежу, його точного розміру, терміну внесення платежу обов'язкової санкції за порушення терміну у вигляді пені, штрафів.

2) Добровільний метод мобілізації коштів у юридичних осіб і населення (грошово-речові лотереї, позики різних видів, акції, випуск державою облігацій, інших цінних паперів).

Під час розподілу коштів використовують такі методи:

? метод фінансування -- безвідплатний, безповоротний, цільовий, плановий відпуск коштів з централізованого фонду (бюджету). Здійснюється у формі дотацій, субсидій і субвенцій;

? метод кредитування -- відпуск коштів на принципах повернення, строковості й відплатності. Існують два види кредиту: державний, коли позичальником виступає держава, а кредитором -- юридичні особи й громадяни; банківський, коли кредиторами виступають кредитні установи.

Під час використання встановлюються такі методи:

? метод встановлення цільового призначення державних грошових фондів коштів (наприклад, Пенсійного фонду);

? метод встановлення порядку використання коштів;

? метод встановлення компетентними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів;

? метод фінансового контролю;

? метод планування та ін.

Характеризуючи фінансову діяльність держави та органів місцевого самоврядування, слід відзначити принципи її здійснення. До них належать загально правові, галузеві, міжгалузеві принципи та принципи окремих правових інститутів даної галузі права [5].

До загально правових принципів відносять законність, принцип верховенства права, суверенітет держави, рівність усіх форм власності та право власності народу України на природні об'єкти та інші принципи, закладені в Конституції України. Вони є визначальними для формування окремих галузевих наук.

У свою чергу безпосередньо галузеві принципи є базовими для визначення кола суб'єктів, що беруть участь у таких відносинах, та об'єктів правового регулювання цих відносин. Зокрема, як визначав П. С. Пацурківський, принципи фінансової діяльності держави гарантують безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують взаємозв'язок фінансового законодавства та фінансової політики, виступають своєрідним камертоном усієї подальшої нормотворчості у цій сфері суспільних відносин.

До галузевих принципів фінансової діяльності належать:

1) публічний характер фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Наприклад, Закон України "Про Державний бюджет України" на поточний рік приймається шляхом відкритого парламентського обговорення і голосування та публікується у засобах масової інформації. Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" банки зобов'язані публікувати в ЗМІ щоквартально звіти про свою діяльність, капітал тощо;

2) оснований на конституційному принципі розподілу влад принцип розподілу функцій між представницькими органами та органами виконавчої влади у сфері фінансової діяльності. Згідно з Конституцією України Державний бюджет України приймається виключно у формі закону Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України є центральним органом виконавчої влади і організовує складання проекту закону про державний бюджет, виконання прийнятого основного фінансового плану держави та готує звітність про його виконання;

3) пріоритет представницьких органів держави та місцевого самоврядування перед виконавчими органами. Цей принцип і попередній взаємопов'язані та доповнюють один одного;

4) пріоритет публічних видатків над доходами. Це один з визначальних принципів, який відокремлює державні та приватні фінанси, оскільки для останніх характерна визначальна роль прибутків при формування витрат. Цей принцип базується на положенні про те, що здійснення державою її завдань і функцій об'єктивно не може перебувати у прямо пропорційній залежності від обсягу доходів державної казни. Для держави видатки є первинними, а доходи - вторинними;

5) всебічний контроль у сфері фінансової діяльності держави, який пояснюється розумінням значення фінансів для виконання функцій державою. Він здійснюється на всіх стадіях фінансової діяльності і має широке коло учасників, наділених компетенцією у сфері фінансового контролю [4].

До інших принципів фінансової діяльності держави можна віднести принцип здорових фінансів, принцип єдності фінансової та грошової систем держави, принцип фінансової безпеки держави, принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принципи компетентності та самостійності у сфері фінансової діяльності органів місцевого самоврядування у встановлених чинним законодавством межах, принцип гласності, плановості, цільового використання фінансових ресурсів.

Базуючись на вищезазначених принципах, держава реалізує розподільчу, перерозподільчу та контрольну функції фінансів. Це виражається переважно через методи фінансової діяльності.

фінансовий мобілізація розподіл держава

2. Засади фінансування внутрішньої політики

Засади внутрішньої політики України визначаються, постановами Верховної Ради України "Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України", "Про основні напрями внутрішньої політики України", Законом України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", а також іншими актами законодавства, які діють та будуть прийнятими на їх розвиток.

Головним імперативом внутрішньої політики України є національні інтереси, які передбачають забезпечення якості життя і розвитку людини - громадянина - основної продуктивної сили суспільства [7].

У нинішніх умовах системної кризи в Україні вищим пріоритетом, метою всього державного будівництва і розвитку країни є боротьба з бідністю, безробіттям і підвищення добробуту та якості життя, що вимагає наступних першочергових кроків:

1) в політичній сфері:

- прискорена, глибока демократизація суспільства, реальне народовладдя, виборність керівників адміністрації всіх рівнів, що забезпечить їх підзвітність виборцям і сприятиме зменшенню впливу адмінресурсу на волевиявлення народу;

- розбудова цивілізованого соціально орієнтованого громадянського суспільства як сукупність інститутів, як багатофакторної моделі, в якій лише одним із багатьох був би інститут ринкової економіки, але в цілому це неринкове, соціально орієнтоване, справедливе суспільство.

Це означає необхідність відмови від нинішньої однофакторної моделі ринкового фундаменталізму (первісного капіталізму моделі XVIII - XIX століть) - максималізації прибутку, яка нав'язана Україні міжнародними фінансовими організаціями і характерна для периферії світового господарства.

2) в економічній сфері:

Опора не на суб'єктивно-політичні, а на науково обґрунтовані рішення, які б враховували кращий світовий досвід, в першу чергу досвід виходу з кризи нині розвинутих країн: США, Японії, Німеччини, Китаю, Південної Кореї, тощо.

Це означає, на етапі виходу з кризи, надання переваги політиці протекціоналізму по відношенню до політики лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Реалізація соціально орієнтованої ринкової економіки стане можливою за умови радикального підвищення статусу національного виробника, створення і захисту внутрішнього ринку та власного виробництва, ефективного державного регулювання.

Ці кроки разом із підпорядкуванням грошово-фінансової і банківської системи інтересам власного виробництва забезпечать необхідні умови стійкості економічної системи, без якої економічне зростання і зростання добробуту і взагалі прогресивний економічний розвиток неможливий в принципі.

3) в сфері управління:

Найважливішою умовою забезпечення національних інтересів є утримання державою важелів управління власною політикою, економікою, культурою, наукою, освітою, демографічними і міграційними процесами з метою усунення і попередження внутрішнього управлінського хаосу, бо тоді спрацює геозакон збереження керованості: вакуум внутрішнього управління заповнюють міжнародні структури та іноземні фірми.

Досвід глобалізації показує, що ні одна держава не може покладатися на доброчинність інших держав і перекладати на них проблеми захисту своїх національних інтересів.

Державний паразитизм, утриманські настрої, яким сприяла зовнішня допомога на умовах міжнародних фінансових організацій, веде до втрати реального економічного суверенітету, і тому з точки зору політики організації управління, що відповідає стратегії національних інтересів є: максимальна самодостатність і опора на власні сили і джерела саморозвитку.

Національні інтереси України мають бути реалізованими через втілення в життя наступних етапів національної стратегії розвитку:

Перший етап до 2010 року - антикризовий. Це етап соціально-економічного порятунку і відродження України. На цьому етапі реалізовуються вказані першочергові кроки, що ведуть до створення робочих місць кваліфікованої праці в кількості 5 - 7 млн. і відродження економічного потенціалу як шляхом концентрації виробництва і створення фірм-чемпіонів в науковомістких галузях з кінцевою конкурентоспроможною продукцією, так і всебічним розвитком малого і середнього підприємництва. На першому етапі головне завдання відвоювання внутрішнього ринку і витіснення з нього економічними методами на інноваційні основі стратегічно важливих для економічної незалежності імпортних товарів. На цьому етапі мають бути відновлені показники виробництва і ВВП на душу населення, які були в 1990 році; повернуті людям втрачені заощадження [5].

Другий етап після 2010 року до 2025 року. Це етап завоювання зовнішніх ринків і входження України в європейські структури як рівноправного партнера, що має високий життєвий рівень свого населення і сформоване демократичне, справедливе цивілізоване, соціально орієнтоване суспільство, із атрибутами сильної, соціальної і незалежної нації держави.

У відповідності з Конституцією України захист національних інтересів і їх реалізація є вищою метою діяльності держави.

Основні принципи захисту і реалізації національних інтересів мають опиратися на проведення виваженої, науково обґрунтованої активної, сильної і незалежної внутрішньої і зовнішньої політики і включати:

- покладання на власні сили, прагнення і політичну волю народу як носія влади в державі;

- захист політичної і економічної незалежності держави як найвищої цінності;

- розбудову власної, ефективної, конкурентоспроможної і самодостатньої економічної системи з оптимальною структурою орієнтованою на використання кваліфікованої праці людини;

- взаємоповага і врахування національних інтересів інших держав і, насамперед, сусідів;

- врахування і попередження зовнішніх глобальних і регіональних факторів, загроз і викликів національним інтересам;

- протидія будь-яким зовнішнім і внутрішнім силам, міжнародним структурам, консультантам і експертам, які нав'язують свої власні стратегії розвитку, що перешкоджають реалізації національних інтересів України;

- активна участь всіх громадян у забезпеченні національних інтересів; відповідальність (політична, кримінальна і моральна) державних керівників, посадових осіб і Уряду за дії чи бездіяльність, які ведуть до втрати українських національних інтересів; чи сприянню національним інтересам інших держав за рахунок українських;

- безпека політичної, економічної незалежності і соціального розвитку;

- проведення виваженої політики глобалізації і інтеграції, яка б сприяла, або принаймні, не шкодила національним інтересам України;

- забезпечення стійкого (соціалізація) і сталого (екологізація) розвитку країни.

Економічна політика держави повинна будуватися, використовуючи всю багатоманітність економічних теорій. опора на одну будь-яку економічну теорію - це завжди швидше чи повільніше, але це рух до кризи.

З урахуванням досягнень сучасної економічної науки і світового досвіду, необхідно будувати концептуальні засади економічного розвитку на виконанні наступних необхідних умов стійкості економічної системи:

1) спрямовувати національні ресурси і фінансові кошти у національне виробництво;

2) встановлювати процентні ставки довгострокових кредитів у виробництво на рівні меншому від рентабельності виробництва (10 - 12 %). Дохідність цінних паперів регулюється на рівні процентних ставок кредитів;

3) досягнення купівельної спроможності населення, за якої рівень зарплати і пенсій має бути достатнім не лише для задоволення населенням свого прожиткового мінімуму, а й для здатності купувати промислові товари.

Грошово-фінансова та банківська система країни є головним фактором, що визначає стійкість її економічної системи, а податкова система впливає на її якість.

Не допускати хибного досвіду країн периферії світового господарства, який побудований на незалежному співіснуванні макроекономіки і мікроекономіки, а домагатись втілення досвіду розвинутих країн, коли макроекономіка і мікроекономіка об'єднуються в єдину економічну систему країни, яку підтримує і захищає держава.

Напрямок розвитку на великий період (десятки років) визначається на основі української інноваційної теорії, що побудована на системному, цілеспрямованому втручанні держави в економіку. У період виходу з кризи, на короткому проміжку часу (5 - 10 років) для пожвавлення виробництва повинно здійснюватися цілеспрямоване втручання держави в економіку з метою створення робочих місць і зменшення безробіття [5].

Для усунення краху грошово-фінансової і банківської системи, з точки зору національних інтересів, необхідно вжити антикризові заходи, що пов'язані із наступними радикальними змінами у грошово-фінансовій та банківській системі:

- змінити структуру банківської системи з метою виключення руху бюджетних коштів у комерційних банках і зосередження їх у державних банках.

- прибутки комерційних банків повинні бути жорстко залежними від прибутків у виробничій сфері на основі відповідного нормативно-правового регулювання;

- збалансувати обсяг грошової маси і систему розрахунків, які мають повністю задовольнити потребу в грошах і вирішити проблему неплатежів; На етапі виходу із кризи грошова маса має бути наближеною до 100 % ВВП;

- повністю виключити бартер і взаємозаліки із економічної діяльності;

- розширити безготівкові розрахунки при одночасному звуженні готівкових;

- змінити пріоритети в банківській діяльності, визначивши найголовнішим пріоритетом - кредитування банками безпосередньо виробництва із процентною ставкою не більше 12 %, а не обслуговування сфери обігу капіталів;

- визначити правовий статус боргів суб'єктів економічної діяльності, а національному банку надавати кредити комерційним банкам в першу чергу під боргові зобов'язання підприємств;

- ввести систему комерційних кредитів, яка дозволить відокремити торгівлю грішми від торгівлі товарами;

- встановити на перехідний період режим цінового регулювання за допомогою квот, обмежень, контролю за дотриманням недискримінаційного ціноутворення, контролю над інвестиційними проектами, фіксації мінімальних і максимальних цін. Вважати особливо важливими щодо державного регулювання цін: сільське господарство, харчову та вугільну промисловість, металургію, електроенергетику, енергоносії - нафту та газ;

- при жорсткому державному та недержавному контролі за діяльністю банківської системи застосовувати погашення дефіциту бюджету за допомогою цільової емісії грошей безпосередньо у виробництво і нові технології.

Для забезпечення руху в коло розвинутих держав Україна має проводити активну бюджетну політику на основі Бюджетного кодексу.

3. Правове регулювання видатків на фінансування внутрішньої політики в Україні

Нормативно-правовими актами, що регулюють фінансування внутрішньої політики в Україні в Україні, є:

1) Конституція України;

2) Бюджетний Кодекс;

3) закон про Державний бюджет України;

4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені Бюджетним Кодексом;

5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу та інших законів України;

6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України;

7) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до Бюджетного Кодексу, нормативно-правових актів.

Конституцією України (ст. 95) визначено загальні засади формування бюджетної системи України, побудовані на справедливому і неупередженому розподілі суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Виключно Закон про Державний бюджет України визначає будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Таким чином, Конституція обмежує фінансові ресурси, якими може оперувати Уряд протягом бюджетного періоду для забезпечення державної політики. Принципом бюджету визначається його збалансованість; регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.

На виконання завдань та положень Конституції України був розроблений і 21 червня 2001 р. прийнятий Бюджетний кодекс України. Кодекс встановив верховенство бюджетного законодавства, оскільки всі нормативно-правові акти мають застосовуватися у частині, що не суперечить йому та Закону про Державний бюджет України (ст. 4). Визначено структуру та принципи бюджетної системи, дано поняття бюджетного процесу та встановлено компетенцію його учасників. У новому аспекті висвітлено міжбюджетні відносини, у тому числі розмежування доходів і видатків між бюджетами різних рівнів [3].

Крім виправлення численних недоліків і заповнення прогалин старого Закону "Про бюджетну систему України" (прийнятий ще у 1991 р.), завданням Бюджетного кодексу стало сприяння швидшому просуванню України шляхом фіскальної децентралізації. У цьому плані новий Бюджетний кодекс орієнтується та спирається на два важливі законодавчі акти - Конституцію України та Закон України "Про місцеве самоврядування", в яких передбачено поступове ослаблення чималої фіскальної влади, зосередженої на обласному та районному рівнях, та створення міцних бюджетів на рівні міст, сіл і селищ, здатних ухвалювати власні видаткові рішення та фінансувати їх переважно з власних джерел доходів. Водночас у законодавстві не було детального механізму практичної реалізації спільної програми фіскальної децентралізації. Оскільки легше децентралізувати видатки, ніж джерела доходів, місцеві бюджети для збалансування у багатьох країнах спираються на трансферти з бюджетів вищого рівня.

Відтепер законодавством передбачено перехід до нормативного планування бюджетів самоврядування, тобто при визначенні централізованих надходжень до місцевих бюджетів точкою відліку є норматив "бюджетної забезпеченості жителів", а не стосунки розподільників з губернаторами. Кодекс орієнтований на формування регіональних бюджетів на формульній, а не на суб'єктивній основі: на базі нормативів бюджетного забезпечення розраховуватиметься необхідний обсяг витрат того чи іншого регіону.

Водночас Кодекс не ставить за мету досягти цілковитої бюджетної децентралізації, оскільки це суперечитиме загальним принципам державності та суверенітету, закладеним у Конституції України. Згідно з Кодексом місцеві бюджети містять бюджети місцевого самоврядування (бюджети власне територіальних громад) та районні, обласні бюджети і бюджет Автономної Республіки Крим. Особливу увагу слід привернути до тієї ролі, що її відводить Бюджетний кодекс такій одиниці, як бюджет району. Фахівці відмічають, що з об'єктивних причин Кодекс змушений обмежити стосунки державного бюджету саме з бюджетами районів, оскільки нині важко чітко виписати партитуру доходних повноважень для бюджетів міст районного значення, 793 селищних бюджетів та 10 256 сільських бюджетів.

Говорячи про інші джерела бюджетного права, слід звернути увагу на бюджетну резолюцію, що приймається у вигляді постанови Верховної Ради України, відображає основні напрями бюджетної політики на планований рік та є програмою, на яку уряд має орієнтуватися, складаючи проект Закону про Державний бюджет [5].

У межах компетенції, визначеної Конституцією України, Бюджетним кодексом та чинним законодавством, уряд та органи центральної виконавчої влади здійснюють поточне нормативно-правове регулювання бюджетною діяльністю. Визначальне місце у цьому процесі відведено органами системи Міністерства фінансів та Державного казначейства.

Відповідно, в межах компетенції, визначеної статтями 142 і 143 Конституції України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про державні адміністрації", актами АРК, рішення у сфері регулювання відносин, пов'язані з утворенням, розподілом і використанням коштів відповідних місцевих бюджетів, здійснюють представницькі та виконавчі органи Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

У сфері бюджетних відносин помітне місце належить бюджетним документам, що регламентують виконання бюджету за доходною та видатковою частинами. Бюджетні документи поділяються на планові (проекти бюджетів, розписи відповідних бюджетів, кошториси бюджетних установ тощо), оперативні (доручення фінансових органів на перерахування коштів з місцевих бюджетів на реєстраційні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів тощо) та звітні (звіти бюджетних установ, фінансових та кредитних організацій про виконання бюджетів).

Отже, бюджетне законодавство України побудоване за принципами, визначеними у статтях 8, 95 та 143 Конституції України, що Полягають у верховенстві закону та незалежності окремих ланок бюджетної системи країни, що будується на засадах справедливого і Неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

ВИСНОВКИ

Державні фінанси -- це економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання функцій і завдань держави.

Видатки бюджету -- кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум. Витрати бюджету -- видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу.

Державні видатки на фінансування внутрішньої політики здійснюються шляхом фінансування. Фінансування внутрішньої політики -- це плановий, цільовий, безповоротний і безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується шляхом поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел фінансування, проводиться мірою здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання завдань внутрішньої політики держави.

Нормативно-правовими актами, що регулюють фінансування внутрішньої політики в Україні в Україні, є: Конституція України; Бюджетний Кодекс; закон про Державний бюджет України; інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини, передбачені Бюджетним Кодексом; нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу та інших законів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України; рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до Бюджетного Кодексу, нормативно-правових актів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бюджетний кодекс України: Закон України від 21 червня 2001 р.

2. Закон України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» від 27 листопада 2003 р. № 1344-ІV.

3. Воронова Л. К., Кучерявенко Н. П. Финансовое право: Учеб. пособие. -- Харьков: Легас, 2009. -- 360 с.

4. Зюнькін А. Г. Фінансове право: опорний конспект лекцій. -- К., 2008.

5. Орлюк О. П. Фінансове право: Навч. посібник. -- К.: Юрінком Інтер, 2008. -- 528 с.

6. Савченко Л. А., Цимбалюк А .В., Шкаруко В. Х. та ін. Фінансове право. К., 2008. -- 150 с.

7. Фінансове право: Підручник / Відпов. ред. Л. К. Воронова. -- Харків: «Консум», 2009. -- 496 с.

Размещено на Allbest.ru