Докази і доказування у цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

На тему: "Докази і доказування в цивільному процесі"

План

Вступ

1.Загальна характеристика процесу доказування

1.1 Поняття судових доказів і засобів доказування

1.2 Предмет доказування

1.3Факти, що не підлягають доказуванню

1.4 Розподіл обов'язків по доказуванню

2. Поняття, види доказів та принципи доказування

2.1Належність доказів і допустимість засобів доказування

2.2 Класифікація доказів

2.3 Забезпечення доказів. Судове доручення

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Здійснення завдань і досягнення цілей правосуддя по цивільних справах припускають застосування судом норм матеріального права для встановлення в ході судового розгляду фактичних обставин справи. Самі ж фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом безпосередньо, оскільки вони, як правило, мали місце в минулому. Тому виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про фактичні обставини справи. Таке дослідження спрямоване на з'ясування наявності чи відсутності певних юридичних фактів (дій чи подій, що мають юридичні наслідки), з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення прав і обов'язків суб'єктів правовідносин. Таке дослідження джерел, що містять відомості про розшукувані юридичні факти, називається судовим доказуванням, а самі відомості про факти, будь-які фактичні дані називаються доказами.

Тема доказів та доказування займає дуже важливе місце в теорії і практиці цивільного процесуального права. Досліджуючи дану тему майбутні правники ставлять собі за мету навчитися визначати предмет доказування по окремих категоріях цивільних справ, визначати належність доказів до справи і допустимість засобів доказування по справі, навчитися оцінювати наявні в справі докази і правильно визначати види судових доказів. Тема доказів і доказування в цивільному процесі фактично визначає зміст стадії судового розгляду справи. Оволодіння знаннями по даній темі служить запорукою правильного вирішення цивільної справи і винесення законного і обгрунтованого рішення по справі. І хоча на перший погляд може здатися, що дана тема носить теоретичний характер і застосовується тільки в цивільному процесі, але на ділі, з'ясовується, що правильне застосування правил щодо процесу доказування і доказів дозволяє вирішити правильно будь-яку юридичну справу. Отже, визначивши актуальність і значення даної теми, приступимо до більш детального висвітлення матеріалу нашої курсової роботи. Перш за все з'ясуємо, що таке судове доказування і яка його мета.

1.Загальна характеристика процесу доказування

1.1 Поняття судових доказів і засобів доказування

доказування судовий доказ свідок

Судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи. Доказування передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.

Як зазначалося, обставини справи встановлюються за допомогою доказів.

Доказами по цивільній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.і ст.27 ЦПК).

З наведеного визначення випливає, що доказами є такі фактичні дані, які отримані у встановленій законом процесуальній формі. Фактичні дані (докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Тому, виходячи із закону, суд вправі використовувати для одержання фактичних даних тільки засоби, зазначені в ч.2 ст.27 ЦПК України.

Новим ЦПК України до засобів доказування включено також пояснення представників, звуко- та відеозаписи.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників - це інформація, отримана за їх згодою при допиті в суді, про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

Письмові докази - це будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру чи витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Речові докази - це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом (ст.ст. 62-66 нового ЦП К України).

1.2 Предмет доказування

Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення цивільної справи. Встановлення наявності чи відсутності у справі певних юридичних фактів буде свідчити про дійсні взаємовідносини сторін.

Предмет доказування визначається судом і особами, які беруть участь у справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню, і протягом процесу можуть в силу тих чи інших причин піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних вимог.

Як відзначалося вище, обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини, які слід довести по будь-якій справі даної категорії. Наприклад, загальними фактами, які входять до предмету доказування по всіх справах про розірвання шлюбу, є: факт укладення шлюбу; факт наявності чи відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; факт наявності чи відсутності спільних неповнолітніх дітей.

Інші факти включаються до предмету доказування в залежності від конкретних обставин справи. Наприклад, у випадку розірвання шлюбу подружжя, які не мають спільних неповнолітніх дітей, один із яких не згоден на розірвання шлюбу, повинно бути розглянуто питання про встановлення факту неможливості подальшого спільного проживання подружжя і збереження сім'ї.

Юридичні факти матеріально-правового порядку, що є основними фактами предмету доказування, служать орієнтиром для сторін. Спираючись на них, позивач обґрунтовує підставу позову, а відповідач - заперечення проти позову. Специфіка справи випливає з позову і заперечень проти нього. З цієї причини конкретні обставини, які необхідно довести по даній справі, випливають з підстав позову і заперечень проти нього.

Правильне визначення предмета доказування по кожній цивільній справі дозволяє визначити коло фактів, з'ясування яких необхідне для успішного виконання завдань, які вирішуються судом.

1.3Факти, що не підлягають доказуванню

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що презумуються (ст.32 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування (ст.40 ЦПК).

Загальновідомі факти - це обставини, які відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: землетрус на Тайвані, аварія на Чорнобильській АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом у рішенні в такій справі факти і правовідносини (ч.З СТ.231 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, і що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ст.31 ЦПК). Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч.З ст.32 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до Цивільного кодексу за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до предмета доказування.

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування виступає безспірність фактів. У понятійному обігу ЦПК таке поняття відсутнє, але ст.40 Кодексу закріпила правило, за яким суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникне сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Новим ЦПК України встановлено підстави звільнення від доказування, до яких відносяться: 1) обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; 2) обставини, визнані судом загальновідомими; 3) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; 4) вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ст. 61 ЦПК України).

1.4 Розподіл обов'язків по доказуванню

Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст.99 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст.ЗО ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (ст.ст. 120, 122 ЦПК). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду.

Право доказування виступає як можливість подання доказів, участь в їх дослідженні, попередній оцінці та гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується по волі заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду у відповідності з своїми інтересами та вибором способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема, відмовою суду визнати наявність юридичного факту у випадку невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити.

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін й інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки, для інших осіб, які беруть участь у справі, - лише процесуально-правові. З загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст.ЗО ЦПК, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлюються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином.

2. Поняття, види доказів та принципи доказування

2.1 Належність доказів і допустимість засобів доказування

Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи, установлює вимогу про належність доказів. Згідно зі ст.28 ЦПК України суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Встановити належність доказів -- значить установити, чи мають вони значення для справи.

Такими, які мають значення для справи, визнаються фактичні дані, що пов'язані з фактами, які підлягають встановленню в справі, і в силу цього зв'язку можуть підтвердити чи спростувати їх. Наприклад, таким зв'язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики; розписка позичальника в одержанні суми позики; лист позичальника, який свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити чи спростувати факт укладення договору позики.

З метою полегшення суду визначення належності доказів закон вимагає від осіб, які клопочуть про виклик свідків, витребування документів або речових доказів, вказати, які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені з їх допомогою,

Суд, підбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно до правила належності доказів, повинен керуватися вимогами достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів.

Новий ЦПК України конкретизує поняття належності доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не повинен брати до розгляду докази, які не відносяться до предмету доказування.

Принцип допустимості засобів доказування закріплений в ст.ст. 27 і 29 ЦПК і припускає дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування по всякій цивільній справі повинні відповідати перерахованим у ч.2 СТ.27 ЦПК, оскільки вона дає їх вичерпний перелік. Ця частина правила допустимості засобів доказування означає, що докази встановлюються поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. З цього випливає, що будь-який доказ, отриманий за допомогою одного з зазначених засобів, якщо інше не встановлено законом, є припустимим.

По-друге, обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Такі конкретні обмеження вводяться нормами матеріального права. Так, наприклад, договір позики повинен бути зроблений у письмовій формі. У цьому випадку в підтвердження договору повинні надаватися документи про його оформлення, наприклад, розписка позичальника в одержанні суми позики. Розглянуте правило спрямоване на усунення з процесу доказів, які потенційно можуть бути недостовірними.

Ст. 59 нового ЦПК України доповнює принцип допустимості важливим положенням про те, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Це означає, що законними повинні бути як засоби доказування, вичерпний перелік яких визначений ЦПК, так і методи отримання цих доказів.

2.2 Класифікація доказів

Класифікація доказів - це зведення доказів в окремі групи за певною ознакою (підставою).

За джерелом їх одержання судові докази поділяються на особисті, тобто такі, джерелом яких є люди (відомості про факти, одержувані від сторін, свідків і т.д.), речові (джерелом є речі - письмові і речові докази) і змішані (висновок експерта).

За способом утворення судові докази поділяються на первісні і похідні. Первісними називаються докази, отримані з першоджерела. Ними можуть бути, наприклад, фактичні дані, отримані за допомогою показань свідка-очевидця, оригінали документа і т.д. Похідними називаються докази, отримані „із других рук", наприклад, відомості, отримані з копії документа чи за допомогою фотозйомки й ін.

У силу принципу безпосередності суд зобов'язаний прагнути до використання головним чином первісних доказів, тому що при передачі відомостей про факти від однієї особи іншій, при знятті копій з документів тощо збільшується можливість перекручування фактичних даних.

За характером висновку судові докази поділяються на прямі і непрямі. Прямий -- це такий доказ, з якого можна зробити достовірний висновок про існування (чи неісну-вання) доказуваного факту; доказ, з якого можна зробити імовірний висновок про існування доказуваного факту, називається непрямим. Класифікація завжди має як теоретичне, так і практичне значення. Класифікуючи докази, ми звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів у залежності від того місця, яке вони зайняли в класифікаційній системі. Так, оцінюючи можливість достовірного висновку на підставі окремо взятого побічного доказу, практика виробила правило, що одного такого доказу недостатньо, і тільки їх сукупність дає можливість зробити правильний висновок про доказуваний факт.

2.3 Забезпечення доказів. Судове доручення

Відповідно до СТ.35 ЦПК України особи, які мають підставу побоюватись, що подача потрібних для них доказів згодом стане неможливою або утрудненою, мають право просити суд під час розгляду справи або суддю, як до, так і після подачі заяви забезпечити ці докази.

Забезпечення доказів являє собою спосіб закріплення відомостей про факти у випадках, коли є підстави побоюватися, що їх джерела можуть бути знищені, зникнуть чи використання їх стане утрудненим. Наприклад, якщо очікується від'їзд свідка у віддалену місцевість, тяжкий стан його здоров'я, що дає підставу припускати можливість смерті; можливість знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.

Докази забезпечуються допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів, у тому числі за їх місцем знаходження. П.2 ст. 133 нового ЦПК України закріплює, що у необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

Новим ЦПК України передбачено, що за заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази ще до пред'явлення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (п.3,4 ст. 133 ЦПК України).

Про забезпечення доказів суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання. Протоколи і всі зібрані в порядку забезпечення доказів матеріали надсилаються до суду, який розглядає справу (ст.36 ЦПК України).

Заяву про забезпечення доказів розглядає протягом десяти днів відповідно суд чи суддя того суду, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак їх неявка не перешкоджає розглядові заяви (ст.38 ЦПК України).

Оскарження ухвали про забезпечення доказів не допускається, на неї не може бути внесено окреме подання прокурора. На ухвалу про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено окреме подання (ст.39 ЦПК України).

В разі необхідності суд, який розглядає справу, може доручити збирання доказів іншому суду. Судове доручення оформляється у вигляді ухвали на адресу відповідного суду. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, вказуються обставини, які підлягають з'ясуванню, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення. Ця ухвала обов'язкова для суду, якому вона адресована, і має бути виконана в строк до десяти днів. Протоколи і всі зібрані при виконанні судового доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу (ст.ЗЗ ЦПК).

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можна зробити висновки, що вирішення цивільної справи та відповідно прийняття обґрунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці моменти можуть бути з'ясовані лише внаслідок доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає в себе дві невід'ємних складових. З однієї сторони це є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої - пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльністю, яка врегульована цивільним процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом зазначення про докази, їх збором, подання, дослідження та оцінки. доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів. В теорії цивільного процесуального права, для кращого виявлення окремих особливостей доказів, їх класифікують. За характером змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази на відміну від прямих не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяє лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів. За процесом формування даних про факти докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи. У науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів - за джерелами, за допомогою якого суд їх одержує, особисті і речові. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових доказів відносяться ті докази, зміст яких, міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

Враховуючи ту обставину, належні докази у справі не завжди знаходяться у заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.

Список використаної літератури

1. Баулин О.В. Бремя доказывания при разбирательстве гражданских дел. - М.: Городец, 2004. - 272 с.

2. Давтян А.Г Экспертиза в гражданском процессе. - М.: Спарк, 1995. - 83 с.

3. Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном процессе. - М.: Норма, 2002. - 208 с.

4. Коваленко А.Г. Исследование средств доказывания в гражданском судопроизводстве. - Саратов, 1989.

5. Коваленко А.Г. Полнота материалов по гражданско-правовым спорам. - Саратов, 1981.

6. Козлов А.С. Актуальные проблемы теории доказательств в науке гражданского процесса. - Иркутск, 1980.

7. Коломыцев В.И. Письменные доказательства по гражданским делам. - М., 1978.

8. Курылев С.В. Объяснение сторон как доказательство в советском гражданском процессе. - М., 1956.

9. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск, 1969.

10. Лилуашвили Т.А. Експертиза в советском гражданском процессе. - Тбилиси, 1957.

11. Россинская Е.Р. Судебная экспертиза в уголовном гражданском арбитражном процессе. - М., 1996. - 224 с.

12. Сахнова Т.В. Судебная экспертиза. - М.: Городец, 2000. - 368 с.

13. Смышляев Л.П. Предмет доказывания и распределение обязанностей по доказыванию в советском гражданском процессе. - М., 1961. - 47 с.

14. Справочник по доказыванию в гражданском судопроизводстве / Под ред. И.В. Решетниковой. - М.: Норма-Инфра-М, 2003. - 480 с.

15. Тихиня В.Г. Применение криминалистической тактики в гражданском процессе. - Минск, 1976.

16. Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. - Минск, 1982.

17. Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. - М., 1981.

18. Штутин Я.Л. Предмет доказывания в советском гражданском процессе. - М., 1963.

Размещено на Allbest.ru