Деліктні зобов’язання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деліктні зобов'язання

Зміст

1. Поняття деліктів у цивільному праві

2. Поняття деліктного зобов'язання та його особливості

3. Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди

4. Договір куплі-продажу нерухомості

Використана література

1. Поняття деліктів у цивільному праві

У цивільному праві дії поділяються на:

1) правомірні, тобто такі, що не суперечать нормам права, дії, дозволені або прямо не заборонені нормами права.

2) неправомірні (правопорушення, делікти).

Зокрема, деліктами є заподіяння майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Внаслідок заподіяння шкоди виникають зобов'язання, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов'язок особи, що завдала шкоду, її відшкодувати (гл. 82 ЦК).

Неправомірні дії (правопорушення, делікти) як юридичний факт цивільного права характерні тим, що можуть бути лише такими, які створюють правовідносини; у деяких випадках -- такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов'язки.

Яку договірних, так і у деліктних зобов'язаннях законодавство виходить Із принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду. Однак у деліктних зобов'язаннях є виняток із загального правила, коли допускається покладання обов'язку на особу без її вини (ст.1187 ЦК).

Розмежування договірної і деліктної відповідальності спрямоване на виключення конкуренції позовів, що з них випливають. Однак в окремих випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту за наявності договору між сторонами Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних зобов'язань (перевезення пасажирів) та у разі заподіяння шкоди громадянину-споживачу внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.

деліктний відповідальність відшкодування

2. Поняття деліктного зобов'язання та його особливості

Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) -- це таке цивільно-правове зобов'язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправне завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.

Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:

1) правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди або засіб захисту потерпілого;

2) основні функції -- поновлення майнового становища потерпілого, що було до завдання шкоди, а також виховно-запобіжний вплив;

3) засоби відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не впливають безпосередньо на правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів;

4) зобов'язання виникає за наявності передбачених законом умов і, як правило, лише за наявності протиправної поведінки.

Підстава виникнення зобов'язань -- це правопорушення, тобто протиправна винна поведінка заподіювача шкоди.

Склад правопорушення містить чотири елементи -- умови відповідальності:

1) наявність шкоди у потерпілого;

2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;

3) причинний зв'язок між поведінкою заподіюваної шкоди і завданою шкодою;

4) вина заподіювача.

1. Наявність шкоди у потерпілого -- вона може бути майновою та (або) моральною.

Майнова шкода може бути у вигляді позитивних збитків та упущеної вигоди.

Відповідно до ст.1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоду завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоду завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) у інших випадках, встановлених законом.

Окремо у ст. 1168 ЦК урегульоване відшкодування моральної шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. Вона може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів, а якщо завдана смертю фізичної особи, то відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

2. Протиправність поведінки заподіюваної шкоди - порушення норм права і суб'єктивного права потерпілого.

Закон передбачає низку обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки заподіюваної шкоди:

а) дії щодо здійснення права і виконання обов'язку -- наприклад, дії організацій епідеміологічної служби щодо знищення тварин, які створюють небезпеку зараження і поширення інфекційних захворювань; діяльність пожежників з гасіння пожежі;

б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає протиправність поведінки заподіюваної шкоди за наявності трьох умов: згода добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий може повністю розпоряджатися самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного права;

в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках). Це -- заподіяння шкоди у разі здійснення особою права на самозахист. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у випадку здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (ст.1169 ЦК).

У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок відшкодування як виняток із загального правила може бути покладений на заподіювача шкоди незалежно від наявності його вини, тобто і за випадкове заподіяння (відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).

3. Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди

До підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди законодавець відносить казус (випадок), непереборну силу та умисел потерпілого.

Казус (випадок) -- це завдання шкоди без умислу та необережності, тобто якщо особа не знала, не могла і не повинна була знати про можливість настання шкідливого результату.

Непереборна сила -- це надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди.

Після того, як ми визначилися з поняттям непереборної сили, слід порівняти непереборну силу та випадок (казус), щоб докладніше з'ясувати зміст цих понять:

1) непереборна сила -- це об'єктивно невідворотна подія за певних умов не тільки для заподіювача шкоди, й для інших осіб за досягнутого рівня розвитку науки і техніки, а випадок -- об'єктивно відворотній, але його не може попередити певна особа;

2) непереборна сила -- це надзвичайна подія, яку не може передбачити заподіювач шкоди, а за випадку -- останньому надано можливість передбачити завдання шкоди;

3) непереборна сила -- це завжди зовнішня подія щодо діяльності заподіювача шкоди, а випадок, як правило -- внутрішня обставина.

Щодо умислу потерпілого, то він не є безумовною підставою звільнення від деліктної відповідальності. Згідно з ч. 3 ст. 1193 ЦК, вина потерпілого не враховується у разі: а) відшкодуванні додаткових витрат при відшкодуванні шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (зумовлених потребою посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо) (ч. 1 ст. 1195 ЦК); б) відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника (ст. 1200 ЦК); в) відшкодування витрат на поховання (ст. 1201 ЦК); г) якщо потерпілим є малолітня або недієздатна особа.

1) непереборна сила. Для того, щоб вона могла служити підставою звільнення від відшкодування шкоди, необхідна наявність двох ланок причинного зв'язку: перша ланка пов'язує непереборну силу і поведінку заподіювача; друга -- цю поведінку і завдану шкоду;

2) протиправні дії третіх осіб -- для звільнення від обов'язку відшкодування шкоди необхідно, щоб така поведінка містила всі елементи складу правопорушення;

3) обставини, що характеризують стан заподіювача шкоди. Згідно із ст. 1186 ЦК шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її заподіяння не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоду, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або у повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоду, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

Якщо шкоду було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді;

4) обставини, що характеризують поведінку потерпілого (змішана відповідальність). Згідно зі ст. 1193 ЦК шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоду, -- також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч.І ст.1195 ЦК, у випадку відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

Таким чином, закон надає юридичне значення протиправній поведінці потерпілого, якщо вина потерпілого полягає в умислі або грубій необережності. Проста необережність потерпшого законом не розглядається як підстава звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. Умисел потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. На відміну від умислу, груба необережність є підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від її відшкодування. Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що впливає чи не впливає на розмір відшкодування шкоди, має вирішуватись у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема грубою необережністю може бути визнано нетверезий стан потерпілого, що сприяв виникненню або збільшенню шкоди, заподіяної внаслідок порушення правил безпеки руху.

Наприклад, А. звернулася до суду з позовом до В. про стягнення за заподіяння каліцтва, посилаючись на те, що при переході шосе була збита автомашиною "Москвич", що належить відповідачеві. У результаті цього нещасного випадку вона протягом місяця знаходилась у лікарні, а пізніше у неї встановлено втрату професійної працездатності на ЗО відсотків.

Під час розгляду справи в суді з'ясувалося, що дорожня подія відбулася в результаті необачності і необережності самої А., недотримання нею правил дорожнього руху. Переходячи вулицю, вона не переконалася у безпеці, йшла далеко від пішохідної доріжки і раптово опинилися перед транспортом, що рухався. Своїми необачними діями А. створила аварійну обстановку, за якої водій В. не мав можливості запобігти наїзду, хоча і вжив заходів щоб зупинити машину.

Суд визнав грубу необережність потерпілої А. і відмовив у відшкодуванні заподіяної їй шкоди;

5) майнове становище заподіювача шкоди. За загальним правилом це не є підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Однак ч.4 ст.1193 ЦК передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину. Це положення застосовується у виключних випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача у скрутне становище.

Окремо ЦК регламентує відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоду, у частці відповідно до ступеня їх вини.

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, в розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою (службовою) особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення у діях останньої складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад чи особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою чи неповнолітньою особою або фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її у натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для поновлення пошкодженої речі.

Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

4. Договір куплі-продажу нерухомості

Договір купівлі-продажу

За юридичною природою договір купівлі-продажу є угодою, за якої одна сторона (продавець) зобов'язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцю), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього визначену ціну. Правова мета договору -- перехід права власності від однієї особи до іншої. Цивільний кодекс України трактує купівлю-продаж як загальне родове поняття, що охоплює всі види зобов'язань з відчуження майна за визначену ціну, зокрема це поставка, контрактація та ін. Договір купівлі-продажу завжди консенсуальний, оскільки вважається укладеним з моменту, коли сторони дійшли згоди за всіма істотними умовами. Укладення і виконання договору (передання товару) можуть збігатися в часі. Але закон не вважає передання товару обов'язковою умовою договору. Договір купівлі-продажу оплатний, оскільки підставою для виконання зобов'язання з передання товару є одержання зустрічного задоволення у вигляді купівельної ціни. Однак платність не рівнозначна еквівалентності. Двобічний характер договору виявляється в тому, що кожна його сторона наділена правами і водночас обов'язками. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який має продавець на момент укладення договору або який він створить (придбає) у майбутньому (ст. 656 ЦК України). Відповідно до ст. 669 ЦК України кількість товару, що продається, встановлюється в договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях або у грошовому вираженні, а умова щодо обсягу товару може бути узгоджена шляхом встановлення в договорі купівлі-продажу порядку визначення цього обсягу.

Предмет договору купівлі-продажу може встановлюватись шляхом визначення його асортименту (ст. 671 ЦК України). Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу (ст. 673 ЦК України). Якість товару в договорі може бути визначена зазначенням вказівок нормативних документів зі стандартизації чи інших показників.

Питання стандартизації врегульовані Законом України «Про стандартизацію". Стандарти мають відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції й бути викладені так, щоб їх неможпиво було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції. Договором або законом може встановлюватись строк, протягом якого продавець гарантує якість товару. Гарантійний строк -- це період часу, упродовж якого гарантується використання товару за його призначенням. Гарантійний строк починається з моменту передання товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу (ст. 676 ЦК України).

Істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна -- це певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ (ст. 691 ЦК України). Покупець зобов'язаний сплатити товар за ціною, встановленою в договорі купівлі-продажу, або якщо вона не встановлена в договорі й не може бути визначена виходячи з його умов, за ціною, що визначається згідно зі ст. 632 ЦК України, а також вчинити за власний рахунок дії, які відповідно до договору, актів Цивільного законодавства або вимог, що зазвичай висуваються, необхідні для здійснення платежу. Майно продається за цінами, що визначаються сторонами, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Закон України «Про ціни і ціноутворення» визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів й організацію контролю за їх дотриманням на території республіки і поширюється На всі підприємства та організації незалежно від форм їх власності. Розрізняють три види цін: вільні, державні фіксовані та регульовані.

Договір купівлі-продажу укладається в усній чи письмовій формі. У ст. 657 ЦК України встановлено особливості окремих видів договору купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна обов'язково повинен укладатися в письмовій формі, а також підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Цивільним кодексом України 2003 р. передбачаються окремі види договорів купівлі-продажу Відповідно до ст. 694 ЦК України договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару у кредит з відстроченням або розстроченням платежу. Товар продається у кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий у кредит, не є підставою для здійснення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором про продаж товару у кредит може передбачатись оплата товару з розстроченням платежу. До істотних умов договору про продаж товару у кредит з умовою про розстрочення платежу належать ціна товару, порядок, строки і розміри платежу (ст. 695 ЦК України). Відповідно до ст. 698 ЦК України договором кунівлі-продажу є документ, за яким продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що зазвичай призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. Договір роздрібної купівлі-продажу публічний.

До договорів роздрібної купівлі-продажу з участю покупця -- фізичної особи, не врегульованих Цивільним кодексом України, застосовується законодавство про захист прав споживачів відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».

Купівля-продаж майна здійснюється шляхом укладення відповідного договору. Залежно від того, що є предметом договору купівлі-продажу, він може бути укладеним як в усній, так і в письмовій (простій чи нотаріальній) формі. Випадки, коли угода має бути укладена в письмовій формі або посвідчена в нотаріальному порядку, прямо зазначені в законі. При цьому договір купівлі-продажу, під час оформлення якого не додержано обов'язкової нотаріальної форми, якщо таку форму встановлено законом, вважається недійсним з моменту його укладення (ст.ст. 47, 48 та 59 Цивільного кодексу).

Чинним законодавством передбачено, що договори купівлі-продажу жилих будинків та земельних ділянок з метою запобігання їх недійсності мають бути нотаріально посвідченими. Так, відповідно до ст. 227 Цивільного кодексу "договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідченим, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу)...".

Обов'язковість нотаріального оформлення договору купівлі-продажу, міни, дарування земельних ділянок передбачена Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земельних ділянок".

Проте за бажанням учасників угоди нотаріально може бути оформлена також: і угода, для якої обоє 'язкова нотаріальна форма не передбачена (договори про встановлення порядку користування житлом, оренди, найму, позики тощо). Відмова у посвідченні такої угоди є протизаконною.

За своєю природою договір купівлі-продажу є однією з форм передачі майна (як рухомого, так і нерухомого) як товару, що використовується в сфері товарно-грошового обігу.

За договором купівлі-продажу одна із сторін (продавець) зобов 'язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, при купівлі-продажу має місце оплатна угода, що відрізняє її від договору дарування.

При цьому засобом платежу при укладенні договору купівлі-продажу можуть бути лише гроші, а не інше майно, що є ознакою договору-міни.

За договором купівлі-продажу (на відміну від договору найму, оренди) майно передається у власність.

Договір купівлі-продажу є двостороннім, оскільки права і обоє 'язки лежать як на продавцеві, так і на покупцеві. Причому, таким (тобто, двостороннім) він залишається навіть тоді, коли на боці покупця чи продавця виступають двоє чи кілька осіб. При посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна нотаріус керується, насамперед, вимогами Конституції України, Законом України "Про власність", Цивільним кодексом, Законом України "Про нотаріат ", іншими законами України, що стосуються права власності, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а також іншими законодавчими актами, що регулюють чи якоюсь мірою стосуються цього питання.

При посвідченні договору купівлі-продажу жилого будинку (квартири) чи їх частин нотаріусу мають бути подані такі документи:

- правовстановлюючий документ, реквізити якого зазначаються в тексті договору. Право власності на жилий будинок (квартиру), що відчужується, може бути підтверджено, зокрема: нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни; свідоцтвом про придбання житла (частини житла) з аукціону, прилюдних торгів; свідоцтвом про право власності на житло; свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтвом про право на спадщину; договором про поділ майна; рішенням суду тощо. При цьому вказані документи приймаються нотаріусом за наявності відмітки реєструючого органу або реєстраційного посвідчення, яке є невід 'ємною частиною правовстановлюючо-го документа;

- довідка-характеристика, видана відповідним органом технічної інвентаризації (БТІ). Термін дії такої довідки - 3 місяці з дня її видачі;

- документ (як правило - довідка Реєстратора), що підтверджує відсутність заборони відчуження або арешту житла.

Крім цього, вимагається письмовий дозвіл другого із подружжя на відчуження того нерухомого майна (чи його частки), що набувалося подружжям у період знаходження в зареєстрованому шлюбі, а також виконуються вимоги ст. 114 Цивільного кодексу про право привілеєвої купівлі співвласником відчужуваної частки майна (чи частки від частки).

Відповідно до ст. 105 Цивільного кодексу громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, чи з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо).

Незважаючи на те, що Цивільний кодекс не містить прямих вказівок щодо обмеження самовільних прибудов, перебудов, перепланувань квартир, на думку авторів, вимоги згаданої вище статті мають поширюватись і на житло в багатоповерхових багатоквартирних будинках. На підтримку цього можна сказати хоча б те, що:

а) цільове призначення і жилого будинку, і квартири - забезпечення потреб у житлі;

б) нагляд і контроль за будівництвом усього без винятку житла, а також прийняття зведених будівель в експлуатацію здійснюється спеціально уповноваженими на те органами;

в) згадані вище об'єкти підлягають обов'язковій державній реєстрації, що передбачено Інструкцією про порядок державної реєстра ції права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою наказом Державного комітету з будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. № 121, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 р. за № 3990/2839.

До того ж, наслідки "удосконалень" житла в багатоповерховому будинку можуть бути непередбачуваними, і реальна загроза постраждати від цього матиме місце вже не лише для власника та його сім 7, а й для тих, хто мешкає поруч з винним.

Співставляючи відомості, викладені у правовстановлюючому документі та в довідці-характеристиці, нотаріус з 'ясовує, чи не зводились відчужувачем самовільно будівлі, не робились прибудови, переобладнання нежилих приміщень в жилі тощо (про що вказується у довідці-характеристиці БТІ.

Використана література

1. Цивільний кодекс України. - К., 2003.

2. Цивільне право України Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. - Київ , 2003.

3. Цивільне право України Р.О.Стефанчук - Київ ,2005.

4. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субъектами гражданского права Загорулъко А.И. -- Харьков, 1996.

5. Цивільне право України .Книга друга/ Під ред.О.В. Дзери., Н.С. Кузнецової .--К. Юрінком Інтер.2001.

6. О.А. Підопригора, Д.В. Боброва: Цивільне право. Ч. 2. - К.: 1996.

7. Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року № 1023 - XII;

8. Л.М. Іваненко. Цивільно - правові засоби захисту прав споживачів (покупців). Монографія: - К.: Юмана, 1998. - 224 с.;

9. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 року//Відомості Верховної Ради. - 2004. -№15. -ст.231.

10. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В.Дзера(керівник авторського колективу) К.: Хрінком Інтер, 2007. Книга 1.

11. Цивільне право України Панченко 2005.

Размещено на Allbest.ru