Право. Сутність права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Луцьке вище професійне училище

РЕФЕРАТ

На тему: Право. Сутність права

Виконав: учень групи 51

Павлюк Р.В

Луцьк 2010 г

Вступ

Вирішення завдань з формування в Україні громадянського суспільства і відповідної державності соціального і правового характеру порушило проблему створення міцного юридичного підґрунтя модернізаційних процесів перехідного суспільства, здійснення ефективної реформи органів держави і правової системи, здатних в умовах ринкових відносин і вільної конкуренції забезпечити соціальну безпеку і стабільність суспільства, гарантувати права і свободи людини і громадянина, створити рівні умови і можливості всебічного розвитку особистості.

Важливим у цьому плані було прийняття Верховною Радою України у червні 1996 року Конституції, яка юридично ствердила факт становлення незалежної держави, визначила перспективи подальшої трансформації суспільства на умовах орієнтації на загальнолюдські гуманістичні цінності, закріпила визначальні принципи демократизму, народного суверенітету, верховенства права, засади економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя, створила умови для проведення парламентської, адміністративної, судової та муніципальної реформ, реального забезпечення законності та правового порядку. Тож суб'єктами законотворчого процесу повсякчас здійснюється значна робота з розробки і прийняття нових законів та інших нормативно-правових актів, які б відповідали вимогам Конституції і потребам соціально-економічного розвитку, вирішуються питання систематизації законодавства. Особлива увага при цьому приділяється формуванню юридичних механізмів гарантування і забезпечення політичних, економічних і соціальних прав людей, створення системи взаємної відповідальності держави та особи, а також підвищення відповідальності громадян перед суспільством.

1. Походження та сутність права

Право виникає разом з державою як ефективний регулятор суспільних відносин, за допомогою котрого держава здійснює соціальне управління всіма сферами життєдіяльності суспільства. Появі права сприяють ті самі закономірності, умови і причини, які спричиняють до життя державу, проте головна роль у виникненні цього соціального регулятора належить саме державі. За своєю суттю право значно відрізняється від правил поведінки, які регулювали відносини в первісному суспільстві, хоча між ними існують безпосередній зв'язок і певна послідовність, чого не можна сказати про органи родового самоуправління і органи держави.

Життя і поведінка людей первісного суспільства всебічно і детально регулювались цілим комплексом норм, до якого входили правила співіснування, вимоги моралі та приписи релігії. Встановлені в родовому суспільстві норми мали імперативний характер, їх виконання забезпечувалось силою звички, традицій, повагою та авторитетом глави роду, старійшин, вождя. Будь-яке відхилення від установленого зразка поведінки піддавалось загальному осуду, розглядалось усім колективом, який і визначав санкції за порушення мононорм. Такими санкціями, зокрема, були побиття, вигнання з роду тощо.

З виникненням держави з'являються спеціальні органи і посадові особи, які починають розглядати факти порушень норм і застосовувати санкції до порушників. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі. Держава через ці органи санкціонує звичаї і норми первісного суспільства та в процесі судової практики започатковує нові.

З часом зазначені звичаї й прецедентні правила починають викладатись у письмовій формі і застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто запис звичаїв і судової практики згодом набуває ознак законів, в яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше -- й воля правлячої верхівки, що забезпечувалась силою державного примусу. Поступово зміст записів норм розширювався: до нього почали включатись приписи, що встановлювали збори і податі з населення, які використовувались державою для утримання органів управління та суду.

Серед перших писаних законів слід назвати закони Солона (640 чи 635 бл. 559 до н. е.) в Афінах, закони ХІІ таблиць у Римі, договори київських князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, «Руську Правду» (норми якої датуються до ХІ -- початку ХІІІ ст.) тощо.

Проте в правовій науці існує кілька теорій, які обґрунтовують різні версії походження права. Зокрема, теологічна теорія, базуючись на вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є воля Бога, а метою права -- боротьба зі злом і утвердження на землі добра і справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання. Ця теорія виникла задовго до нашої ери, дістала обґрунтування в працях апологетів християнства в епоху середньовіччя (Ф. Аквінський) та подальший розвиток у західноєвропейських течіях неотомізму в ХІХ--ХХ століттях.

Найпоширенішою свого часу була теорія природного права, яка в інтерпретованому вигляді набула популярності в ХХ столітті. Прихильники цієї теорії (згадані Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, а також С. Оріховський-Роксолан, Ф. В. Тарановський та ін.) вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи самої людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює їх у позитивному праві. Водночас природне право розглядається як критерій позитивного, воле-встановленого права.

В XVIII -- XIX століттях у Німеччині була сформована історична школа права, представники якої Г. Гуго (1764 -- 1844 рр.), Ф. Савіньї (1779 1861 рр.) та Г. Пухта (1798 -- 1846 рр.) розробили теорію, що стверджувала: право зароджується і розвивається історично, випливає із свідомості народу, нації. Схожою до неї виявилась психологічна теорія права (Л. Й. Петражицький (1867 -- 1931 рр.)), яка пояснювала походження права особливостями психіки людей, їх переживаннями та емоціями.

Марксистська теорія права (К.Маркс, Ф.Енгельс) причинами виникнення права вважала економічні відносини суспільства, а його суттю зведену в закон волю пануючого класу.

Втім, право, виникаючи разом з державою як соціальний регулятор, функціонує у суспільстві одночасно з іншими нормами: релігійними, корпоративними, технічними, моральними, які певною мірою теж регулюють суспільні відносини. Проте право суттєво відрізняється від них, має притаманні тільки йому особливі ознаки. Насамперед -- це нормативність права. Воно складається з норм, тобто правил поведінки загального характеру, і встановлює дозволи, заборони, права та обов'язки учасників правових відносин. Наприклад, ч. І ст. 6 Закону України «Про відпустки» від 15.11.96 визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору. Згадана норма за своїм змістом є правилом загального характеру, яка визначає права всіх працюючих громадян, а не конкретної особи, на щорічну відпустку, а також обов'язки роботодавців щодо обов'язкового щорічного надання відпустки працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні.

По-друге, право має формальну визначеність. Норми права згідно з правилами юридичної техніки викладені в законах, а також у підзаконних актах (Указах Президента України, постановах Верховної Ради України, постановах Кабінету Міністрів України тощо).

По-третє, право, на відміну від інших соціальних правил суспільства, являє собою чітку систему пов'язаних між собою норм. У багатьох випадках дія однієї норми зумовлює дію інших. Наприклад, ст. 4 Конституції України встановлює політико-правовий зв'язок громадянина і держави, зазначає, що в Україні існує єдине громадянство. Водночас підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом «Про громадянство України» від 18.01.01.

По-четверте, право є системою загальнообов'язкових норм. Юридичні норми носять імперативний характер, поширюються на всю територію держави і на всіх осіб, яким вони адресовані.

По-п'яте, право виражає загальносуспільні, групові та індивідуальні інтереси. Наприклад, парламент держави як орган загальнонаціонального представництва в процесі законодавчої діяльності на стадіях прояву законодавчої ініціативи, розробки, обговорення та прийняття законопроектів враховує та узгоджує інтереси всіх суб'єктів суспільних відносин: суспільства в цілому, держави, політичних партій, об'єднань громадян, соціальних верств населення і соціально-професійних груп (які акумулюють індивідуальні інтереси своїх членів). Узагальнені інтереси (як результат компромісу) знаходять свій вияв у законі, який постає як втілена загальна воля.

По-шосте, право гарантується і забезпечується державою. Вона наділена повноваженнями вживати певних заходів впливу (переконання і примусу) щодо виконання всіма суб'єктами суспільних відносин правових приписів. Для цього в державі створюються спеціальні органи та установи (судова і прокурорська системи, міліція, пенітенціарна система тощо).

В цілому право -- це система формально визначених в офіційних джерелах загальнообов'язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки, призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

Отже, право є соціальним явищем, нормативною системою суспільства.

Наділяючи учасників суспільних відносин правами та обов'язками, право переводить їх у форму правових відносин, впорядковує стосунки суб'єктів цих відносин. Обмежуючи певним чином свободу окремих учасників суспільних відносин свободою інших та узгоджуючи індивідуальні і загальні інтереси, право забезпечує цілісність і стабільність суспільства, перебуває у постійному взаємозв'язку з державою. З одного боку, право визначає правове поле функціонування держави у суспільстві, юридичний статус її органів, з іншого -- держава бере безпосередню участь у реалізації права.

У міру розвитку суспільства соціальна роль права постійно зростає. Особливого значення воно набуває в перехідних суспільствах, коли відбувається формування основ громадянського суспільства, демократичної, правової і соціальної державності, що є характерним для сьогоднішньої України. Право за цих умов, нормативно закріплюючи та охоплюючи соціально значиму діяльність суб'єктів суспільних відносин, постає як норма свободи, створює умови для свободної діяльності людей, гарантує і забезпечує їх політичні, економічні та соціальні права.

Наповнюючись гуманістичним змістом, право зв'язує державу, чіткіше визначає межі її впливу на життя людини. Функціями права в цей період стає передусім створення основ вільної економічної діяльності людини для досягнення відповідного рівня добробуту, забезпечення її особистої й майнової безпеки, компромісу і злагоди у суспільстві. Функцією права є також забезпечення всебічної участі людини в суспільному житті, права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для впливу на рішення владних органів держави, здійснення соціального контролю, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Крім того, право закріплює умови свободної діяльності людини в сфері сім'ї, побуту і культури.

кодифікація право інкорпорація акт

2. Система права

Правові норми, які регулюють найрізноманітніші відносини в різних суспільних сферах, утворюють не хаотичну сукупність, а певну систему, яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю. Це проявляється в несуперечності норм, що видаються органами різного рівня, конкретизації загальних норм-приписів регулятивними або охоронними приписами.

Найбільшими утвореннями, з яких складається система права, є галузі права. Галузь -- це частина системи, яка включає норми, предметом регулювання яких є коло якісно однорідних суспільних відносин.

У галузі права виокремлюють інститути та підгалузі. Інститут регулює не всю сукупність однорідних відносин, а тільки певну їх частину, яка відрізняється суттєвою своєрідністю. Так, до складу галузі фінансового права входять інститути бюджетного фінансування, банківського кредитування тощо, цивільне право включає інститути права власності, зобов'язального права та ін. Підгалузь об'єднує кілька інститутів однієї і тієї ж галузі.

Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Наприклад, управлінські відносини охоплюються нормами адміністративного права, майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини -- нормами цивільного права, трудові відносини працівників -- нормами трудового права і т. д. Галузі права розмежовуються також відповідно до методу правового регулювання, тобто заходами впливу, що закріплені в правових нормах. Первинними, тобто основними способами регулювання, що визначають початкові юридичні позиції учасників даного виду відносин, є методи субординації та координації.

Метод субординації базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін. Він застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями.

Метод координації передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, що регулюються, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов'язки. Найчіткіше цей метод проявляється в цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об'єктивно зумовлену внутрішню побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями та інститутами.

Основними галузями системи права є: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та ін.

Систему права необхідно відрізняти від системи законодавства.

Система права -- це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за інститутами та галузями. Система законодавства -- це зовнішня форма існування правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об'єднаних за його відповідними галузями. Система права об'єктивна, її поділ на галузі зумовлений предметом та методом правового регулювання. Вона слугує основою для системи законодавства. Кожній основній галузі права відповідає галузь законодавства.

3. Джерела права

Форми юридичного встановлення, закріплення та виразу приписів (правил, норм) називаються в науці про право джерелами права. Саме вони відображають рівень демократизму суспільства та принципів організації держави. Зміст права може закріплюватися в різних, але в той же час не в будь-яких юридичних формах. Правильний вибір однієї з них надзвичайно важливий.

Історії розвитку права відомі три основні способи державної діяльності щодо створення правових приписів: санкціонування (закріплення) звичаю, визнання прецеденту і законотворчість. Їм відповідають три види джерел права: правовий звичай, прецедент і нормативно-правовий акт.

Звичай -- більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у суспільстві в результаті багаторазового застосування. Стає юридичним джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає юридичне значення звичаю, підносить його в ранг загального, обов'язкового і захищеного силою державного примусу юридичного правила.

Найбільшого поширення правовий звичай як джерело права дістав у феодальному суспільстві. У міру становлення та зміцнення буржуазних держав та їх правових систем його використання поступово скорочувалося. На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах окремих слаборозвинутих держав Азії та Африки, а також застосовується в міжнародному праві.

Прецедентом називається надання рішенню судового або адміністративного органу у конкретній справі, що відбулася раніше, загальнообов'язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи, рішенню органу держави у конкретній справі при прецедентній формі права надається статус правової норми.

Нормативно-правовий акт -- це офіційний документ, що містить правові приписи. Він розробляється правотворчими органами держави і у ньому в правовій формі закріплюються відповідні юридичні норми, які й виражають зміст правового акта. Нормативно-правові акти приймаються і видаються чітко обмеженим колом правотворчих органів, до якого в основному входять органи законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і приймаються нормативно-правові акти в тому разі, коли виникає необхідність охоплення правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли чинний нормативний акт застарів і є потреба в його зміні.

Обов'язковість приписів, що містяться в нормативно-правових актах, поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така загальнообов'язковість зберігається протягом усього періоду дії таких актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати зміст правових норм, зводить до мінімуму можливість їх довільного тлумачення, а, відповідно, і неправильного (перекрученого) застосування. Нормативно-правовий акт можна доповнити, а у разі необхідності відмінити або прийняти новий.

До групи нормативно-правових актів як джерел права необхідно віднести і міжнародний договір -- дво- або багатосторонню угоду, учасниками якої є держави, їх угруповання або міжнародні організації. Міжнародний договір (угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в якому закріплені норми та принципи міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини за участю держав і міжнародних організацій. Необхідно зауважити, що не всі міжнародні договори слід розглядати як джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори, згоду на обов'язковість застосування яких дала Верховна Рада України, тобто ті міжнародні договори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на кілька видів. У своїй сукупності вони утворюють складну ієрархічну (співпідпорядковану) систему, що називається системою законодавства. Відповідно до Конституції в Україні вона має таку будову:

-- Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України;

-- Укази та розпорядження Президента України;

-- постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

-- накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

-- рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

-- рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

-- рішення органів місцевого самоврядування;

-- рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні
нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей та особливостей прийнятий закон посідає провідне місце в системі нормативно-правових актів. Закони утворюють ядро, стрижень не лише системи законодавства, але й правової системи суспільства в цілому. В українському законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади -- Верховною Радою України або всенародним голосуванням (референдумом), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші аспекти життя держави. Після прийняття закон може бути відмінений, змінений або зупинений тільки актами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативні акти повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не суперечити.

Слід зазначити, що закон -- це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку. Право законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93 Конституції України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Основним законом України є Конституція України. За своїм значенням і змістом вона -- не тільки правовий акт, але й документ політичного характеру, оскільки закріплює основи державного суспільного ладу, національно-державного устрою, організації державної влади та управління, основні права, свободи та обов'язки громадян. Конституція України має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативні акти видаються на основі і відповідно до неї.

Особливе місце серед підзаконних нормативно-правових актів займають Укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, які видаються на основі і для виконання чинних законів і регулюють питання, віднесені до їх компетенції.

Накази, інструкції, постанови міністерств, відомств, державних комітетів являють собою нормативно-правові акти, що видаються на основі і для виконання передусім законів України. Вони регулюють питання, що мають, як правило, внутрішнє значення для певного відомства. Разом з тим, норми, що містяться в цих актах, можуть бути обов'язковими не тільки для підвідомчих даному міністерству або державному комітету органів, але й для інших установ, організацій, підприємств та громадян. Такими є акти, що видаються, наприклад, Міністерством фінансів України, Міністерством юстиції та деякими іншими органами центральної виконавчої влади.

Рішення органів місцевого самоврядування, рішення міських голів та розпорядження місцевих рад та їх виконавчих комітетів, рішення місцевих державних адміністрацій -- це підзаконні нормативно-правові акти, що приймаються територіальними органами влади та управління. Вони регулюють питання місцевого значення й обов'язкові для всіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, що знаходяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці.

Діяльність державних органів, пов'язана з оновленням, впорядкуванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних нормативно-правових актів і кодифікація права.

Інкорпорація -- це об'єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Ціль інкорпорації забезпечення зручності пошуку та використання нормативних актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними органами держави інкорпорації є хронологічна або систематична інкорпорація. До хронологічної належить опублікування нормативних актів в офіційних виданнях -- «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур'єр», збірниках законів, указів і постанов. При систематичній інкорпорації нормативно-правові акти можуть розташовуватися за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, сферами державної діяльності, галузями народного господарства і т. п.

Кодифікація -- це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Кодифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

-- Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);

— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).

Література

ПРАВОЗНАВСТВО В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка

Размещено на Allbest.ru