Литовські статути

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В умовах своєрідного політичного становища українських земель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, що мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувала більшість українських земель.

У кінцевому підсумку на українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нормативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв та інших нормативно-правових актів Польського королівства і Великого князівства Литовського. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права. Особливо помітно це було у Польському королівстві, де звичаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському. Союз із Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що стосується становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберігалася. Тому після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, Поділля та Київщини), «был введен государственный строй, но не судебное право коронных земель».

Умови для кодифікації законодавства у Литві були сприятливішими, ніж у Польщі. Результатом цього стала поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника,

1. Литовські статути, як основне джерело права на українських землях у ХVI-XVII століттях

У І Литовському статуті (пізніше він дістав назву «Старого»), виключно світському кодексі, який було ухвалено на вальному сеймі 29 вересня 1529 p., дістали юридичне закріплення основи суспільного й державного ладу, що склалися на той час у Литві та на українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті.

Унікальність статуту 1529 р. полягає у тому, що в нього органічно поєднаними пластами увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала, яке значною мірою вплинуло на формування правових систем Центрально-Східної Європи.

Для розроблення проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних», які статут склали і написали. Статут було затверджено сеймом у 1554 p., але він набув чинності тільки з 1566 р.

За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував І Cтатут. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 p.; визначав становище великого князя («господаря»), захищав привілеї великих феодалів, фіксував права і вільності шляхти.

Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів. Як і І Литовський статут, він охоплював норми, що належали до різних галузей права: державного, цивільного, військового, земельного, сімейного, кримінального, кримінально-процесуального. Коли після Люблінської унії 1569 р. до Польської Корони були приєднані Київське, Волинське, Брацлавське воєводства, на цих територіях продовжував діяти II Литовський статут, хоча і без другого розділу («Про оборону земську»), який не відповідав політичній ситуації того часу. Оскільки ця редакція з'явилася внаслідок домагань волинської шляхти, що виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут дістав також назву Волинського [10, c. 84-85].

Робота з кодифікації права продовжувалась і після підписання Люблінської унії. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробленні статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився III Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 р. «Ми, государ, - було сказано у цьому акті, - той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо, згідно з яким як ми, государ, так і всі інші стани, мешканці Великого князівства Литовського повинні діяти».

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, Нового Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалася не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він із 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському Статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Статут 1566 р.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак вони, як і раніше, продовжували діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям за відсутності «писаної» норми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно зі старим звичаєм», «способом звичая стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і.шичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Значного поширення на українських землях, як уже зазначалось, набуло Магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України дістали право самоврядування і право «між собою судитися і радитися». Відоме воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Найавторитетнішими серед них був збірник під назвою «Статті Магдебурзького права», виданий у 1556 р. Бартоломеем Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг, присвячених різним розділам міського права, їх розглядали як офіційну інтерпретацію Магдебурзького права [5, c. 212].

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам, з тим щоб нони «вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає Магдебурзьке право». Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам панівного класу (шляхті, купецтву, верхівці ремісників) і, навпаки, в усуненні від участі в управлінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на формальну автономію українських міст, де діяло Магдебурзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і незалежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церковне) право. Правовими джерелами православної церкви на українських землях були кормчі книги - «Номоканон» (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава («Сувій Ярослава»). Найвідомішою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був «звід канонічного права» 1532 р. Певною мірою до джерел церковного права належать привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські військові артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитій. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права.

2. Характеристика окремих галузей права та правових інститутів за І Литовським статутом

2.1 Загальна характеристика права власності

І в польському, і в литовському праві поняття власності з'явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними в спадщину «від дідів». Надалі його витиснуло поняття «власность» (власність) [8, c. 85-87]. У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 p., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча подеколи траплялося і таке поняття, як «отчина».

Об'єкти власності були різними: маєток із залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливого значення при цьому набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього згідно з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувалися маєтки, землі, будівлі, ліси тощо, а до рухомого - «інші всякі добра і пожитки».

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності. Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки поділялися на декілька категорій: «отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені, або одержані в користування («держання») на визначений час, наприклад «до живота», «до волі панської»; одержані внаслідок купівлі-продажу довічно («куплені»).

Право розпорядження цими категоріями маєтків було різним. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним нільно, то щодо маєтків, одержаних іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів - родова, вислужена або куплена - вважалася недоторканною. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, котрі втекли «до землі ворожої», розглядались як державні злочинці, а тому «таковые каждый честь свою тратить, а имение его отчинное, и выслуженное, и купленное ни детям, а ни близким, а только на нас, господаря», тобто їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями. В таких випадках майно переходило «на близьких її».

Право володіння землею грунтувалося на «пожалуванні» господаря, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння мало відповідати тому, що про нього записано у грамоті господаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею.

У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння нею, ця земля відписувалася господарю. Але цілком зрозуміло, що за період від аграрної реформи до прийняття Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння зем лею у яких базувалося тільки на давності часу [14, c. 65]. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканність таких володінь, остаточно визнавши строк давності 10 років. Після 10-ти років будь-які позови ви знавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка володіла землею протягом зазначеного часу.

Уже шляхетські привілеї 1413 і 1447 pp. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його щодо родового і вислуженого майна: «Волную моц мает именя своего третюю часть отдати, продати, даровати и в пожитки добровольные принести» Отже, власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна. Це право було підтверджено і в II Литовському статуті 1566 р.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам та привілеям. Цілком природно, що шляхта домагалася скасування цього обмеження. Згідно з рішенням Берестейського сейму 1566 р. кожний землевласник діставав право розпоряджатися своїм батьківським земським, материнським, вислуженим та купленим майном без жодних обмежень. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким «усім станам шляхетського народу… можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом».

Певного поширення на початку XV ст. набуло так зване заставне землеволодіння. Воно означало, що землі передавалися кредитору як забезпечення боргу. Іншими словами, земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передавати своє право іншим особам. Якщо через 30 років земля не була викуплена із застави, то вона ставала власністю кредитора.

Литовський статут 1529 р. зобов'язував кожного землевласника відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич мусив з'явитися на війну особисто і, крім того, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: «Всякого звання духовні і светські, княжства, панята і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова… ті, хто має маєтки земські… в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу».

До того ж військова служба вимагалася з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право вимагало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу. Однак передбачалася можливість неприбуття на службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. «А хто, - записано у III Литовському статуті, - з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався… без дозвілу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю» [18, c. 197].

литовський право статут галузь

2.2 Спадкове право

Досить повну і детальну правову регламентацію у І Литовському статуті дістали питання, пов'язані з успадкуванням. У результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут. У польсько-литовському праві розрізнялося успадкування за законом, заповітом і на основі звичаю. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку право на спадщину для жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно, передусім земля, переходило тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частину, але починаючи з XIV ст. шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків та інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися з числа спадкоємців за законом: дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Розрізнялося успадкування батьківського і материнського майна. «Спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде проходити». Отже, батьківське майно, утому числі куплене, передавалося у «вотчину» лише синам, а дочкам - переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого».

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, возів, килимів тощо, то все це рівно розподілялося поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність - вотчину або материнське майно. Кожен мав право «записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і не материнські маєтки, зі своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським». При цьому не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, сини, які не були відокремлені від батьків, залежні люди та ін.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно мало перейти до тих спадкоємців, які були ближчими до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, великого князя [13, c. 158].

Уперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислужного і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас, Господаря Великого, князя Литовського… переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

Водночас багато питань, пов'язаних зі спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у І Литовському статуті, справи про успадковування мають розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

2.3 Зобов'язальне право

В умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали значного поширення. І все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх віддавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладення угод, установлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій та обрядів. Пуло заведено, щоб контрагенти перебивали руки, часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися иемлі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися [15, c. 26-27].

Значного поширення у XIV-XV ст. набуло поручництво. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму понад «десять коп грошей».

2.4 Кримінальне право

Поняття кримінально караних діянь. Перші законодавчі акти Великого князівства Литовського (загальноземські, обласні грамоти і др.) свідчать про достатньо високий для свого часу (Х - XVI ст.) ступінь розвиненості кримінального права. Проте в цей період судові органи держави керуються в основному правом, заснованим на місцевих звичаях, а процесуальні дії учасників судочинства не закріплюються у письмовій формі. Разом з ним в багатьох землях Великого князівства Литовського (особливо в колишніх князівствах - державах, таких як Полоцьке, Турово-Пінське, Берестейське і ін.) продовжує діяти власний кримінальний закон. Поступово кримінально-правові норми у зв'язку з централізацією держави уніфікуються і розвиваються. Перший кодифікований кримінальний закон Великого князівства Литовського - це Судебник Казимира 1468 року. Він закріпив основні, єдині для всієї держави види покарань за злочини проти феодальної власності, вніс новизну і визначення суті і цілі покарання, заклавши правову основу і цілі індивідуального покарання [1, c. 176].

Протягом ХVI в. піддавалося істотним змінам більшість інститутів кримінального права, створювалася спеціальна юридична термінологія для визначення правових понять. Про це свідчать загальнодержавні зведення законів Статути 1529, 1586, 1588 р. р. В цілому кримінальний закон цього періоду характеризувався достатньо високій для свого часу розвинутою, широтою обхвату регульованих правовідносин. Статути законодавчо закріпили такі правові принципи, як законність, індивідуалізація, рівність всіх перед законом, справедливість покарання і ін.

При розробці нових кримінально-правових норм враховувалися досягнення світової юридичної науки, ідей прогресивних білоруських мислителів, таких як Ф. Скорина, А. Волан, Л. Сапега і ін.

Залежно від характеру злочинної діяльності і її результатів по різному називалися і злочини: «кривда», «учинок», «злочинство», «шкода», і ін. Загальне поняття злочину, близьке до сучасного, вперше зустрічається в грамоті 1447 р. і називається «проступок».

Закон відрізняє складові частини злочину і досить виразно описує його істотні і типові ознаки. Об'єктом злочину признаються конкретні блага і інтереси особи, а Статут І588 р., визнає об'єктом злочину злочинні посягання на відносини по підтримці громадського порядку і суспільної моралі.

Суб'єкт кримінального права. Суб'єктом злочину закон визнавав тільки людину, яка досягла певного віку (14 років по Статуту 1566 р. і 16 років по Статуту 1588 р.) і осудну. За загальним правилом не підлягали кримінальному покаранню психічно хворі особи (дурні, очманілі). Закон говорить і про стан алкогольного сп'яніння, який прирівнювався до діянь, довершених «по злому наміру».

В якості суб'єктів злочину могли виступати як винна людина, так і група осіб, які відповідають за чужий злочин. Колективна відповідальність цілої групи (сім'ї, села, міста) була зручним засобом примушення до покори феодально залежних людей, встановлення серед них кругової поруки, давала можливість примусити всіх стежити за підтримкою порядку або відповідати за нього. Разом з тим в правових актах робилися спроби обмежити відповідальність за чужу вину і запровадити принцип персональної відповідальності тільки винної особи.

На практиці право про обмежену відповідальність за чужу вину у відношенні до простих людей, особливо феодально-залежних, часто не застосовувалося. Так, коли слід злочинця приводив в яке-небудь село, то його жителі повинні були знайти і видати його або відшкодувати всі нанесені ним збитки і виплатити судові штрафи. Колективна відповідальність широко застосовувалася за державні, антифеодальні і релігійні злочини. Відомий випадок, коли за вбивство уніатського архієпископа в місті Вітебську всі жителі міста були покарані ліквідацією органів самоврядування, на них були покладені додаткові податки і повинності, 100 чоловік було засуджено до смертної страти. Дзвін міського віча був знятий, будівля ратуші зруйнована, повинна була бути зруйнована і соборна церква.

За збиток, заподіяний тваринам, відповідав її господар. Особи, психічно хворі, хоча до кримінальної відповідальності не притягувалися, але повинні були бути під замком.

В деяких випадках від відповідальності звільнялися особи, які вчинили злочин «по дурості» [16, c. 173].

Умисні злочини та злочини, вчинені з необережності. В Статуті І529 р. явно розмежовується вина умисна і необережна. «Виявлена необережність у ряді випадків не призводила до кримінального покарання, а тільки зобов'язання виплатити сім'ї вбитого головщину (або сплатити нанесену шкоду). До таких випадків відносилися: необережне вбивство на полюванні; коли зрубане дерево падало на людину; коли при стрільбі з лука або рушниці в ціль стріла або куля, що відхилилася убік, попадала в людину.»

Якщо в їздця поніс кінь, і при цьому хто-небудь був збитий, то їздець не ніс кримінальної відповідальності. Якщо ж їздець на коні ненавмисно по необережності збивав вагітну жінку, то його чекав тюремне ув'язнення строком на 3 місяці і публічне покаяння, у разі смерті потерпілої - смертна страта.

Презумпція невинності. В Статуті 1529 року була зроблена перша спроба сформулювати презумпцію невинності. В ній підкреслювалося, що суд «в речах вонтпливых сконнейший маеть быти ку вызволенью нижли ку каранью». Це правило не повинно розповсюджуватися на простих людей, а Статут 1588 року містив спеціальну обмовку про те, що правило відноситься і до них.

Відповідно до Статуту І529 р. принципами справедливості законності, презумпції невинності регламентуються обставини, що виключають злочинний характер діяння: необхідна оборона, крайня необхідність, реалізація приватного права і згода потерпілого.

Перевищення заходів необхідної оборони. Особливу теоретичну розробку в статуті отримав інститут необхідної оборони. Закон акцентує увагу на тому, що діями особи, яка захищається, керує не зла воля, а необхідність, через яку він відображає агресію і вимушено захищає як життя, здоров'я і майно, свої, так і третіх осіб. Законодавець не говорить, але добре розуміє, що необхідна оборона має місце в конкретних межах і вимагає наявності реальної небезпеки. Стан необхідної оборони не обмежується моментом закінчення замаху, а триває до того часу, поки не буде повернено втрачене, або спійманий злочинець

Як відзначає Т.І. Довнар: «Крайня необхідність, як обставина, яка виключала злочинний характер діяння і його караність визнається Статутом 1529 р. в двох випадках: при здачі фортеці ворогу внаслідок голоду «гвалтовного» і при вбивстві чужої собаки при обороні від її нападу, проте так само законодавець говорить про деякі уточнюючі обставини при розгляді таких справ [3, c. 189].

Згідно Статуту 1529 року при перевищенні заходів необхідної оборони винний звільнявся від кримінальної відповідальності, але він повинен був виплатити родичам загиблого «головщину». При нанесенні тільки поранень для звільнення від кримінальної відповідальності було достатньо довести, що потерпілий перший почав агресивні дії не залежно від того, яка була загроза і які дії міг зробити той, хто захищався.

Здача ворогу фортеці і капітуляція гарнізону вважалися тяжким злочином, але здача фортеці у зв'язку з важким голодом розглядалося як дія, яка була виконана при крайній необхідності і не підлягала кримінальному покаранню.

Готування або замах на вчинення кримінально караного діяння. Кримінальне право XVI століття точно не розмежовувало стадії злочинних дій, хоча й відрізнялися вже злочинний намір, готування і замах, які переслідувалися тільки у випадках, безпосередньо передбачених в законі. Наприклад, підготовка бунту і змови проти государя каралися як закінчений злочин. Намір у вигляді погрози підпалу майна або вбивства кого-небудь, зобов'язував того, хто погрожував, зробити заяву перед урядовцями, що він це не зробить і пред'явити поручителів. Якщо ж він відмовлявся пред'явити поручителів, то його садили у в'язницю до того часу, поки він їх не пред'явить. Якщо після погрози в потерпілого що-небудь підпалювали або було вчинено вбивство, а злочинця встановити не представлялося можливим, то відповідав той, хто погрожував вчиненням цих дій.

Вчинення злочину групою осіб або у складі групи осіб. Згідно Статуту 1529 року покарання визначалося залежно від ступеня участі особи в злочині. Відрізнялася проста співучасть, при якій всі співучасники були виконавцями злочину, і складна співучасть, в якій одні діяли як підбурювачі, інші - як виконавці, треті - як співучасники.

Співучасниками вважалися особи, які допомагали злочинцям порадами або кіньми, зброєю, людьми або грошима. Налічувалося декілька видів підбурювання. Кримінальну відповідальність разом з вбивцями ніс і той, «з направы чыее» було вчинено злочин. Підбурювачем визнавався і феодал, який направив залежних від себе людей на злочин. Підбурювач психічно хворих (неосудних) осіб розглядався як безпосередній виконавець.

Не вважався співучасником злочину і не підлягав кримінальній відповідальності слуга поміщика, який супроводжував його при нападі на чужий будинок і поранив або вбив кого-небудь під час захисту свого пана. Ці норми були направлені на захист інтересів великих поміщиків, які мали при собі слуг і охоронців, які зобов'язані були виконувати всі накази поміщика, не боячись кримінальної відповідальності за злочини. Самі поміщики, коли їх притягали до кримінальної відповідальності за злочинну діяльність своїх слуг, могли уникнути покарання або звільнитися грошовими штрафами.

В законі говориться і про випадки необхідної співучасті, це: дуель, двошлюбність, викрадення заміжньої жінки з ціллю укладення шлюбу, «чужолозтво», шлюб у недозволених ступенях спорідненості [17, c. 204].

В Статуті законодавець розрізняє декілька видів наперед не обіцяного діяння, що не має причинного зв'язку із злочинним результатом і складає самостійний злочин (причетність до злочину). Це приховування зловмисників, і використання результатів злочину, недонесення про підготовлюване протиправне діяння і потурання.

«Статут непослідовний відносно недонесення про злочин. Законодавець вважає доноси суспільним злом і намагається боротися з ними шляхом невизнання таємних доносів і встановлення неправдивому доносчику такого покарання, якому могла бути піддана звинувачена ним людина». Виключення робилося тільки щодо державних злочинів.

Поняття та види покарання. З сучасної точки зору покарання є особливою мірою державного примусу, вживаною судом від імені держави до особи, винної у вчиненому злочині.

На порядок і зміст каральної діяльності держави, який визначався історичними умовами, значний вплив зробила християнська релігія і церква, причому щодо України спостерігається специфіка, оскільки ця дія виявлялася і із заходу і з сходу.

Погляди законодавця на проблему злочину і покарання у Великому князівства Литовському висловлені в передмові до першого Статуту, яка складається з маніфесту Сигизмунда і двох висловлювань Льва Сапеги, висловлених ним перед королем і сеймом при наданні друкованого екземпляра Статуту.

Законодавець використовує різні терміни для позначення покарання: «карання», «скарання», «покута», і визначає його як зло і страждання, заподіюване злочинцю на знак відплати за вчинене ним правопорушення уповноваженим на те органом, який діяв на підставі закону або звичаю.

Поступово суспільна правосвідомість починає схилятися до того, що злочин - це «школа земська», і на зміну системі різного роду матеріальних відшкодувань приходить система публічно-кримінальних і страхітливих покарань. Елементи даного процесу можна знайти у всіх трьох Статутах.

У міру розвитку держави змінюються і погляди на цілі покарання. З розвитком суспільних відносин інститут покарання все більш проникає задачами публічно кримінальної відплати і позбавлення суспільства шкідливих і злих дій. Через це головними цілями покарання стають відплата по відношенню до злочинця і страху, що отримало законодавче закріплення в Судебнику Казимира 1468 р. Закон так само забороняв звільняти злочинця від покарання.

У Статуті І529 р. видно майже повне розуміння злочину як суспільного зла, а покарання - як публічної і страхітливої кари за це зло [2, c. 233].

Законодавець достатньо чітко визначає, що однією з основних цілей покарання є попередження злочинів, крім того законодавець вважав, що покарання злочинців повинне приносити матеріальні вигоди державі.

Аналіз кримінального закону говорить про певний розподіл видів покарання на основні і додаткові, до перших відносилися; штрафи на користь потерпілого і держави і інші майнові покарання, тюремне ув'язнення, позбавлення прав, тілесні покарання, смертна страта. Додатковими були: вигнання за межі держави, позбавлення спадкових прав, покаяння. Майнові покарання дуже часто застосовувалися як додаткові. При призначенні міри покарання перш за все враховувалася станова приналежність особи. Наприклад, таке додаткове покарання, як позбавлення честі призначалося тільки для представників шляхти, оскільки прості люди не могли позбавлятися честі, вважалося, що її в них немає.

Статут 1529 р. передбачав смертну страту за вчинення таких злочинів:

1. проти релігії і церкви;

2. державних;

3. проти порядку управління;

4. проти правосуддя;

5. військових;

6. проти життя, здоров'я і честі людей;

7. майнових».

Тілесні покарання (членоушкодження і хвороби) застосовувалися в основному до простих людей.

Особливим видом покарання у Великому князівстві Литовському було оголошення поза законом і вигнання за межі держави («баниция»), до якої засуджувалися шляхтичі, звинувачені в тяжких злочинах. За деякі злочини закон передбачав її у вигляді додаткової міри покарання.

Всі ці різні по своєму характеру види покарань на практиці застосовувалися іноді у вигляді різноманітних комбінацій, які законодавець був не в змозі наперед передбачити і регламентувати.

Відзначаючи жорстокість кримінальних покарань в кримінальному праві середньовічної України, необхідно звернути увагу на те, що порівняно з правом інших європейських держав. того часу вони були більш гуманними. Ідеї гуманізму виявлялися в незастосуванні смертної страти до вагітних жінок, незастосуванні кримінальних покарань до дітей і підлітків до 16 років, у встановленні кримінальної відповідальності шляхтича за вбивство простої людини, більш високої відповідальності за злочини проти жінок, порівняно недовгих термінів тюремного ув'язнення [11, c. 264].

Покарання винних осіб розв'язувалося по різному залежно від класової і станової приналежності як потерпілого, так і злочинця. Коли був вбитий шляхтич декількома шляхтичами і всі вони були визнані винними, то карався смертю тільки один, по вибору обвинувача (позивача), інші засуджувалися до тюремного ув'язнення і виплати «головщини». Якщо шляхтича вбили прості люди, то смертна страта чекала всіх, скільки б їх не було, і лише у разі вбивства в бійці кількість простих людей, які підлягали покаранню смертю, обмежувалося трьома особами.

Коли б хтось із шляхтичів без всякого поводу навмисно вбив людину простого звання, нешляхтича і при цьому був би впійманий на гарячому, він, крім виплати головщини, карається смертною карою.

Однак для доказу такого злочину, крім безпосередніх доказів, необхідне представлення шістьох свідків і сьомого потерпілого, які повинні дати присягу. В числі шести свідків повинні бути два шляхтича. Коли шляхтичів не буде представлено у якості свідків, то при наявності трьох свідків простого звання позивач може домагатися сплати головщини.

А коли при такому злочині шляхтича не буде спіймано на гарячому, то, будучи притягненим до суду, він повинен заплатити головщину і всі витрати, які стались у зв'язку з цим.

Коли б людина простого звання вбила рівного собі, нешляхтича, то при представленні трьох свідків вбивця карається смертною карою і виплатою головщини.

Головщина: панцирному слузі - 60 коп грошей, путному слузі - 50 коп, бортнику - 40 коп, тягловій людині - 25 коп, домашньому челяднику - 20 коп, а дружинам їх - у два рази менше.

Нав'язка: панцирному слузі - 5 рублів грошей, путному слузі - З рублі, бортнику -1 рублі, тягловій людині - 2 рублі, челяднику - 1 копу грошей. А дружинам їх вдвоє менше. Жінці, яка чоловіка не має і на мала, нав'язка полтина грошей, а головщина - 20 коп грошей.

Тіуну, ключнику, війту, старцю головщина призначається у 40 коп грошей. А коли б челядин при виконанні цих доручень був, то йому головщина -10 коп, а нав'язка 2 копи грошей. А коли б ключником чи війтом був шляхтич, то головщина йому була б відповідно до його шляхетського звання. Нав'язка тіуну, ключнику, війту, старцю - 3 рублі грошей [17, c. 214].

Коли єврей єврея вбив, поранив чи побив, то суд між ними повинен бути здійснений на основі їх права і привілеїв. Коли б шляхтич вбив єврея і був би пійманий на гарячому, то повинен бути покараний смертю, але головщина ним виплачуватися не буде. Те ж саме слід розуміти і щодо розбою (наїзду).

Прогресивним явищем в кримінальному праві XVI століття було введення відповідальності шляхти за вбивство простої людини. Проте процесуальний порядок встановлення вини шляхтича в такому злочині був настільки складним, що довести його винність часте було просто неможливо, у зв'язку з чим і сам злочин міг залишитися безкарним. Разом з тим, той факт норм кримінального права, направлений на захист життя простих людей від самовладності представників привілейованих станів мав значне значення. Ця норма так само свідчить про деякий прогрес в розвитку кримінального права і дії на нього впливу ідей гуманізму. В цій частині кримінальне право ВКЛ випереджало право багатьох європейських країн.

В тих випадках, коли суд не в змозі встановити ступінь винності особи в бійці за відсутності свідків, питання винності розв'язувалося шляхом долі або присяги. Якщо перед початком бійки або під час неї хто-небудь згасив свічку і не можна було встановити винного в нанесенні поранень через темноту, то відповідала особа, яка згасила свічку.

Всі ці приклади свідчать про те, що законодавство прагнуло передбачити не тільки різні форми вини, але і ті випадки, коли її практично було дуже важко або навіть неможливо встановити і назвати винну особу. Для правильного визначення вини суд повинен був виявляти причинний зв'язок між діянням винного і наслідками [7, c. 262].

Кримінальні норми Статуту не охоплювали всіх видів покарань, тому феодал, який скоював суд над залежним населенням, міг застосовувати покарання, не передбачені законом або навіть звичаєвим правом. Існувала також своєрідна система покарань в церковних судах.

В державних судах найбільш часто застосовувалися наступні покарання:

а) майнові покарання, конфіскація і штрафи;

б) смертна страта;

в) тілесні покарання;

г) видача злочинця потерпілому (для відробітку боргів або для страти);

д) тюремне ув'язнення;

е) вигнання і оголошення поза законом;

ж) позбавлення честі;

з) покаяння;

і) позбавлення посади.

а) Майнові покарання і штрафи були найпоширенішими покараннями. Вони могли застосовуватися як основний або додатковий вид покарання. Гроші могли йти на користь як потерпілого і його рідних, так і держави і суддів.

б) Смертна страта могла бути простою і кваліфікованою. Простою смертною стратою вважалося наприклад, повішення, а кваліфікованою: четвертування, спалювання на багатті, втоплення, колесування, саджання на кіл.

в) До простих людей широко застосовувалися тілесні покарання - відрізування певних частин тіла, биття палицями або батогом.

г) В Статуті 1529 року було записано, що злочинець або його дружина і діти можуть передаватися потерпілому не в якості підневільних, а для відробітку певної грошової суми.

д) Тюремне ув'язнення був двох видів: легке - у верхній частині тюрми і важке - в підземеллі, з ланцюгом на шиї. На утримання невільника гроші повинен був давати він сам і його близькі або потерпілі, по звинуваченню яких злочинець був засуджений до тюремного ув'язнення.

е) Вигнання і оголошення поза законом застосовувалося в основному до злочинців-феодалів, які ховалися від суду, коли звинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів, за які могла бути покаранням смертна страта.

ж) Позбавлення честі було додатковою мірою покарання для шляхти. Це покарання означало втрату привілеїв стану шляхти і всього маєтка. Позбавлялася честь шляхтичі, які втекли з поля битви, вигнанці, злочинці, які були осуджені до смертної страти, але потім помилувані.

з) При покаянні засуджений повинен був прилюдно, в церкві або костьолі, чотири рази на рік оголошувати людям про свій злочин. У разі нанесення образи шляхтичу, винний міг бути засуджений до публічного просіння прощення в шляхтича, що могло відбуватися в суді або іншому суспільному місці [4, c. 127].

Класово-становий характер права особливо наочно було видно при призначенні покарань. Коли шляхтич поранив або покалічив іншого шляхтича, то він міг бути осуджений до такого ж покарання. Якщо ж шляхтич наніс побої або покалічив просту людину, то він засуджувався тільки до виплати штрафу. Якщо проста людина поранила або побила шляхтича, то він карався відсіканням руки, а якщо покалічив шляхтича, то карався смертною стратою. Слуга, який поранив поміщика, карався смертною стратою, а тому, хто підняв руку на поміщика - її відрубували.

Дослідники кримінального права по різному класифікують злочинні діяння. На наш погляд, найбільш досконала і науково обґрунтована класифікація злочинів, яку пропонує сучасний історик-правознавець, професор Я.А. Юхо. Залежно від об'єкта злочинного посягання, він ділить їх на наступні види:

1. Державні;

2. Проти порядку управління і правосуддя;

3. Військові;

4. Проти релігії і церкви;

5. Проти моральності;

6. Проти життя, здоров'я і честі людей;

7. Посягання на майно;

8. Злочин слуг і феодал залежних людей проти феодалів.

Крім того Ю.А. Юхо підрозділяє злочини за способом порушення справ в суді, на три види;

1) злочини, справи по яких порушувалися представниками державної влади незалежно від наявності потерпілого або його волі;

2) злочини у справах приватного звинувачення;

3) злочини у справах змішаного звинувачення, по яких обвинувачами могли виступати як посадовці державного апарату, так і окремі громадяни.

Злочини проти життя та здоров'я. Розділ 2 Статуту 1529 року містить норми про такі злочини, як нанесення тілесних ушкоджень, штрафи, які накладались за їх вчинення.

Коли на чийсь шляхетський будинок навмисно, насильно був здійснений напад або напад і в тому будинку був би хто-небудь вбитий, зловмисник піддається смертній карі разом зі своїми спільниками. При цьому головщина повинна бути виплачена відповідно до стану вбитого у подвійному розмірі.

А коли б зловмисник кого-небудь поранив, то тільки він сам присуджується до смертної кари, а його спільники присуджуються до тюремного ув'язнення па дні башти як кримінальні злочинці терміном один рік і шість тижнів.

А коли насильно наїхавши чи напавши, нікого не поранив і не вбив, але ознаки насилля залишив або шкоду причинив, тоді тільки за насилля буде платити 12 рублів грошей, а також відшкодовувати збитки.

Коли б син чи дочка свою матір чи батька насильно вбили або по-іншому позбавили їх життя, то вони не тільки смертною карою покарані бути полинні, але й позбавлені честі і майна, яке передається на користь інших братів чи сестер або родичів. Вбивця ганебною смертною карою повинен бути покараний: водити по ринку, кліщами тіло рвати, а потім посадити у шкіряний мішок разом з собакою, півнем, вужем і котом і втопити. Таким же способом караються співучасники.

За навмисне вбивство батьками свого дитяти вбивця карається однім роком і шести тижнями тюремного ув'язнення в банні, а відсидівши строк, повинні чотири рази в рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в явному гріху перед всіма людьми християнськими.

Коли чийсь слуга із-за злого умислу свого пана вбив чи поранив, він карається жорстокою смертною карою - четвертуванням. А коли б не вбив і не поранив, а лише зброю проти свого пана підняв, то позбавляється руки.

Коли б хтось дівчину чи порядну жінку будь-якого звання зґвалтував, а потерпіла звала на поміч і на крик прибігли б люди, побачили ознаки насилля, а потім у суді двома або трьома свідками засвідчила факт злочину, то такий насильник крається смертною карою.

Коли б вона побажала за насильника вийти заміж, на то її воля.

А коли б насилля сталось у такому місці, де б люди почули крик, але дівчина чи жінка не кричала, а лише потім розказала про те, що сталось, то така розповідь за доказ насилля прийматися не може.

Коли б хтось без згоди батька чи матері або інших близьких родичів насильно взяв за дружину дівчину чи жінку, то такий викрадач карається смертною карою. А в якості нав'язки третя частина свого майна достається потерпілій. Крім того, з двох частин майна вираховуються збитки, нанесені під час насилля.

Коли б хто навмисно у гніві ножем, кинджалом вбив, то, якщо він шляхтич і шляхтича вбив карається четвертуванням. Якщо те здійснить проти шляхтича людина простого звання, то теж карається четвертуванням. А якщо таким же способом шляхтич вб'є просту людину, він карається позбавленням руки, крім випадку затримання на місці злочину [6, c. 119].

З майна кожного такого вбивці стягується головщина. Якщо при такому випадку здійснене поранення, то шляхтич за нанесення рани шляхтичу карається позбавленням руки, а за поранення простої людини карається грошовим стягненням. Якщо поранить шляхтича людина простого звання, то карається смертною карою, а за простолюдина позбавляється руки.

Коли хто-небудь когось не з причини сварки, а таємно вдень чи вночі вб'є і при цьому буде спійманий на місці злочину або на нього буде достатньо доказів вчиненого злочину, то коли це здійснить шляхтич по відношенню до шляхтича, карається смертного карою четвертуванням або посаженням на палю. Він позбавляється честі. При цьому сплачується головщина у подвійному розмірі. Якщо при цьому шляхтич шляхтича поранить, то теж буде покараний смертною карою і на-в'язкою з його майна.

А якщо такий злочин здійснить по відношенню до шляхтича проста людна, то вона присуджується до смертної кари різними жорстокими муками, а за поранення карається відрубуванням голови.

Коли б декілька осіб шляхетського стану були звинувачені у вбивстві шляхтича, тоді один з них, кого виберуть на смерть і присягнуть на нього, карається смертною карою. А спільники його повинні виплатити головщину 100 коп грошей і відбути покарання тюремним ув'язненням один рік і шість тижнів.

Коли б люди простого звання вбили шляхтича або шляхтянку, то всі вони караються смертною карою. Однак і таких простих людей за голову шляхтича не повинно бути страчено більше трьох чоловік. А коли б люди простого звання навмисне напали на шляхетський будинок, то всі вони караються смертною карою.

Коли б жінка, не будучи одруженою, яка вела непорядний і розпусний спосіб життя, завагітніла, а потім через сором чи побоювання розкриття і покарання позбавилась плоду і умертвила його сама або з допомогою когось іншого, то та хто погубила свій плід і її спільники караються смертною карою.

Злочини проти власності. Грабежі. Коли б хто-небудь захопив на чужій землі табун коней князівських, панських, земських і тримаючи його у себе, уморив жеребця або кобилу або їх собі присвоїв, то за кобилу чи жеребця повинен заплатити нав'язну: за кобилу 4 копи грошей, за жеребця - 8 коп грошей.

Коли б хтось вчинив грабіж шляхтичу чи шляхтянці, забрав коней при церкві, на торзі чи в полі, на дорозі чи в іншому місці і при цьому не було заподіяно ніяких побоїв чи ушкоджень, то грабіжник повинен виплатити нав'язку самому шляхтичу, як за побої.

А коли хто-небудь зі слуг при такому грабежі буде поранений або побитий, то також і слугам виплатити нав'язку відповідно до їхнього стану.

Крадіжки. Суд докази всякі повинен розглядати сумлінно і у сумнівних справах схилятися у бік звільнення від покарання, ніж до його посилення.

Встановлюємо, що кожен злодій, впійманий на гарячому, коли вартість вкраденого коштувала понад 4 копи грошей, повинен бути покараний смертю. Коли сума вкраденого оцінюється 4 копи і менше, то коли злодій впійманий перший раз, повинен повернути вкрадене разом з нав'язкою. Коли він не матиме чим заплатити нав'язку, то повинен бути відданим потерпілому на відробіток, зараховуючи при цьому чоловікові по одній копі грошей за рік, жінці - по 50 грошей.

Коли злодій буде спійманий на гарячому вдруге, то хоча б вартість вкраденого була б менше двох коп грошей, він повинен бути покараний різками біля стовпа. І коли б при цьому він був не в змозі заплатити в подвійному розмірі за вчинену шкоду, він віддається на відробіток, як про це сказано вище.

При крадіжці втретє - злодій карається смертною карою.

Коли крадіжка вчинена з панської комори чи кладової то злочинець зобов'язаний буде заплатити штраф 12 рублів грошей, а також відшкодувати причинену шкоду. За таку ж крадіжку селянином у селянина штраф сплачується в розмірі трьох рублів.

Коли спіймано злодія не на гарячому, але викритого у злодійстві, то його можна піддавати тортурам три рази на протязі дня, але при цьому не покалічити. Якщо злодій не признається у вчиненні ним дій, то за кожну окрему тортуру йому належить на-в'язка відповідно до його становища. Коли при цьому злодій був покалічений чи помер від тортур, то за нього сплачується подвійна головщина, а за каліцтво - як за заподіяння смерті відповідно до його звання.

Коли б хтось вбив злодія на гарячому у своєму будинку, то відразу повинен показати вбитого навколишнім сусідам і потім якнайшвидше засвідчити факт возним та свідками, привезти його до вряда. Після того, як буде викликаний врядом у цій справі, повинен під присягою засвідчити, що злодій був вбитий саме в його будинку під час крадіжки.

Така ж процедура пред'явлення свідків і принесення присяги має бути при умові вбивства злодія при його переслідуванні в полі, в лісі чи на дорозі.

Пораненого злодія необхідно негайно привести до вряда, якщо хто-небудь буде тримати злодія у себе вдома одну добу, то необхідно буде сплатити злодію нав'язку за його становищем. Якщо спійманий злодій помре в домі потерпілого, то той, хто його затримав має сплатити го-ловщину.

Якщо хто-небудь вкраде щось в государевому дворі, і. сума вкраденого буде менше 2 коп грошей, то злодію повинні відрізати одне вухо. При повторній крадіжці, якщо вартість вкраденого не буде коштувати і десяти грошей, злодій карається смертною карою.