Відшкодування шкоди у цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ХАРКІВСКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Контрольна робота

з курсу «Правознавства»

Харків 2009

1. Відшкодування шкоди у цивільному праві

Відшкодування матеріальної та моральної видів шкоди регулюється главою 82 Цивільного кодексу України (надалі ЦК).

У відповідності до статті 1166 ЦК визначаються загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, а саме:

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Зобов'язання по відшкодуванню шкоди (деліктне зобов'язання) - цивільно-правове зобов'язання, згідно якого потерпілий (кредитор) має право вимагати від особи, відповідальної за спричинення шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі заподіяної шкоди шляхом відшкодування його в натурі або стягнення заподіяних збитків.

Необхідно відрізняти зобов'язання боржника відшкодувати збитки заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникає з договору, у відповідності до глави 51 ЦК, від зобов'язань що виникли на підставі спричинення (заподіяння) шкоди.

Можуть мати місце випадки коли сторони знаходяться у договірних відносинах, але спричинення шкоди однією зі сторін іншої не пов'язано з виконанням зобов'язання, що виникає з договору. При викладених обставинах, незалежно від наявності договору, при розгляді спору необхідно приймати до уваги главу 82 ЦК.

Розмежування підстав виникнення вказаних зобов'язань необхідно й тому, що розмір спричинених збитків, спричинених кредитору невиконанням зобов'язання по договору, може бути обмеженим, а не договірна шкода відшкодовується у повному обсязі.

Збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинні відшкодовуватись контрагентом по договору, а збитки, що виникли поза виконанням договору, внедоговірні збитки, відшкодовує особа, що їх спричинила, або особа відповідальна за спричинення шкоди.

Як у договірних та і у деліктних зобов'язаннях законодавство ставить одним із основних принципів вину контрагента або особи яка спричинила шкоду (збитки). Однак у деліктних зобов'язаннях є виключення з загальних правил, коли має місце накладення обов'язків на особу без її вини, у відповідності до статті 1187 ЦК яка регулює правовідносини з відшкодування шкоди завданої джерелом підвищеної небезпеки, та містить наступне:

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Розмежування договірної та деліктної відповідальності спрямовано на виключення конкуренції позовів, що можуть бути подані у подальшому.

Признаки зобов'язання по відшкодуванню шкоди:

1) Правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності особи, що заподіяло шкоду або міра захисту прав потерпілого;

2) Основні функції - відновлення майнового положення потерпілого, яке було до спричинення шкоди, а також виховательно-попереджувальний вплив;

3) Міри відповідальності, що реалізуються через це зобов'язання, не оказують безпосереднього впливу на особу правопорушника, а діють через його майнові інтереси;

4) Зобов'язання виникає при наявності передбачених законом умов та, як правило, лише при наявності противоправної поведінки.

Підстави виникнення зобов'язань - це правопорушення, тобто противоправна, шкідлива, винна поведінка особи, що спричинила шкоду.

Склад правопорушення складається з 4 елементів - умови відповідальності:

1) Наявність шкоди у потерпілої особи (потерпілого);

2) Противоправна поведінка особи яка спричинила шкоду;

3) Причинний зв'язок між поведінкою особи яка заподіяла шкоду та шкодою що настала;

4) Вина особи яка причинила шкоду.

Наявність шкоди у потерпілого - може бути у вигляді матеріальної та/або маральної шкоди, підстави для відшкодування матеріальної шкоди викладені виші, підстави відповідальності за нанесену моральну шкоду вказані у статті 1167, та є наступними:

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

- якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

- якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

- в інших випадках, встановлених законом, наприклад надання у органах масової інформації недостовірної інформації.

Протиправність поведінки особи, що причинила шкоду - порушення норм права та суб'єктивно права потерпілого. Закон передбачає ряд обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки особи що причинила шкоду, а саме:

А) дії по здійсненню права та виконання обов'язків - наприклад, дії організацій епідеміологічної служби по знищенню тварин, які створюють небезпеку зараження та розповсюдження інфекційних захворювань; діяльність пожежників по гасінню пожежі;

Б) згода потерпілого на спричинення шкоди. Вона виключає протиправність поведінки особи, що скоїла шкоду при наявності наступних умов: згода повинна бути добровільною, та пов'язана з благами, якими потерпілий може розпоряджатися повністю та самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного права;

В) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках).

Це заподіяння шкоди при здійсненні особою права на самозахист. Шкода, причинена особою при здійсненні права на самозахист от протиправних дії, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Вказане регулюється статтею 1169 ЦК «Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист»:

1. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Від необхідної оборони потрібно відрізняти крайню необхідність, відповідальність за яку передбачена статтею 1171 ЦК, та вказує на наступне:

Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

Яскравим прикладом стану необхідної необхідності можливо вважати наступну ситуацію, водій бажаючи попередити наїзд на пішохода наносить шкоду іншому автомобілю.

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи, що завдає шкоду та шкодою, що настала та вина особи що скоїла шкоду.

Розгляд питання про встановлення причинного зв'язку ускладнюється тим, що у ряді випадків закон передбачає відповідальність одних осіб, за інших наприклад стаття 1172 ЦК встановлює порядок відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою, та вказує на наступне: юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Також потрібно розподіляти відповідальність за спричинення шкоди, особою яка спричинює шкоду, наприклад

Стаття 1178 ЦК Порядок відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою.

А стаття 1179 встановлює порядок відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою, та вказує на наступне :

Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

Вина особи, що спричинила шкоду характеризується презумпцією винності особа що скоїла шкоду вважається винною до тип пір поки не докаже, що діяла невинно.

Підставою звільнення від обов'язків відшкодування шкоди є:

1) Непереборна сила;

2) Протиправні дії третіх осіб - для звільнення от обов'язків по відшкодуванню шкоди необхідно, щоб така поведінка вміщала в себе усі елементи складу правопорушення;

3) Обставини, що характеризують стан особи, що скоїла шкоду;

4) Обставини, що характеризують поведінку потерпілої особи, змішана відповідальність.

Наприклад, у відповідності до статті 1193 ЦК, шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується, якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, - також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом, вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

Також потрібно вказати на те, що у разі завдання шкоди спільно кількома особами - спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, та за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини, стаття 1190, а у відповідності до статті 1191 особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

2. Поняття та види дисциплінарних стягнень за трудовим законодавством

Відповідно до статті 140 КЗпП, трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях (далі - підприємство) забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю. Чинне трудове законодавство зобов'язує працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу (далі - роботодавець), додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП). Водночас у трудових колективах створюється атмосфера нетерпимості до порушень трудової дисципліни, суворої товариської вимогливості до працівників, які несумлінно виконують трудові обов'язки.

У контексті трудового права дисциплінарна відповідальність розглядається як окремий вид юридичної відповідальності, що полягає в обов'язку працівника відповідати за вчинене трудове правопорушення в порядку, передбаченому нормами трудового права, та обумовлює два види відповідальності: матеріальну (ст. 130 КЗпП) і дисциплінарну (ст. 147 КЗпП).

Дисциплінарним проступком визнається невиконання або неналежне виконання саме трудових обов'язків, тобто якщо йдеться про невиконання громадських доручень, недотримання моральних чи етичних норм, це не може тягти за собою дисциплінарну відповідальність. Хоча працівників окремих категорій за порушення моральних, етичних чи інших норм, дотримання яких передбачено спеціальними нормативними актами, може бути притягнуто до такої відповідальності.

Так, відповідно до пункту 13 Загальних правил поведінки державного службовця, затверджених наказом Головдержслужби України від 23 жовтня 2000 р. № 58, державний службовець має з належною повагою ставитися до прав, обов'язків та законних інтересів громадян, їх об'єднань, а також юридичних осіб, не повинен проявляти свавілля або байдужість до їхніх правомірних дій та вимог, допускати прояви бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманість у висловлюваннях або своєю поведінкою дискредитувати орган державної влади чи ганьбити репутацію державного службовця. Порушення цих Правил державними службовцями є підставою для застосування до них дисциплінарних стягнень, передбачених КЗпП, а також Законами України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII та «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. № 356/95-ВР (п. 26 зазначених Правил).

Слід зазначити, що чинне трудове законодавство не містить систематизованого переліку дисциплінарних проступків, проте практикою застосування норм трудового права порушенням дисципліни праці визнано, зокрема:

* відмову працівника без поважної причини укласти договір про повну матеріальну відповідальність;

* відмову чи ухилення без поважної причини від проходження медичного огляду працівників окремих професій;

* відмову працівника від проходження спеціального навчання в робочий час та складання іспиту з техніки безпеки, якщо це є обов'язковою умовою допуску до роботи;

* перебування працівника не на своєму робочому місці, а в приміщенні іншого цеху, відділу без поважної причини.

Водночас порушення працівником трудової дисципліни через незалежні від нього обставини (недостатня кваліфікація, незадовільний стан здоров'я тощо) не тягне за собою дисциплінарної відповідальності. Слід також зазначити, що працівник, відповідно до статті 31 КЗпП, не підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності за відмову виконувати роботу, не обумовлену трудовим договором, за винятком випадків тимчасового переведення працівника на іншу роботу, передбачених статтею 33 КЗпП.

На відміну від адміністративної відповідальності, коли адміністративні санкції застосовуються органами державної влади, з якими порушника не пов'язують трудові відносини, у разі дисциплінарної відповідальності порушник відповідає безпосередньо перед роботодавцем. Тобто за трудовим законодавством, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є правом, а не обов'язком роботодавця.

Так, відповідно до статті 152 КЗпП, роботодавець має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу. Згідно з частиною другою статті 140 КЗпП, до окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу, які за своєю суттю не є дисциплінарними стягненнями. Таке положення пояснюється тим, що дисциплінарна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, полягає не лише у застосуванні до правопорушника певних заходів впливу, а, більшою мірою, в особливому статусі, який зберігається за ним деякий час після їх застосування. Наприклад, у разі вчинення нового дисциплінарного проступку до працівника може бути застосовано більш суворе дисциплінарне стягнення, а відповідно до частини третьої статті 151 КЗпП протягом строку дії дисциплінарного стягнення (один рік) заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Отже, крім дисциплінарних стягнень до працівника можуть також застосовуватися інші заходи впливу, до яких належать, наприклад, позбавлення або обмеження застосування заохочень, переваг та пільг, передбачених для працівників, які сумлінно виконують трудові обов'язки (премії, винагороди за наслідками роботи підприємства за рік, путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов тощо).

Притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не виключає можливості притягнення його до інших видів юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, матеріальної. Так, відповідно до частини третьої статті 130 КЗпП, матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Види дисциплінарної відповідальності

Трудове законодавство України розрізняє два види дисциплінарної відповідальності: загальну і спеціальну. Вони різняться за джерелами регулювання, за видами дисциплінарних стягнень та за колом осіб, на яких поширюється той чи інший вид дисциплінарної відповідальності. Найпоширенішим критерієм поділу дисциплінарної відповідальності на види є джерела регулювання дисципліни праці.

Загальна дисциплінарна відповідальність врегульована нормами КЗпП та правилами внутрішнього трудового розпорядку. Дія цих актів поширюється на всіх працівників за умови, що на них не поширюється дія норм, які передбачають спеціальну дисциплінарну відповідальність.

Наприклад, за появу на роботі в нетверезому стані слюсар заводу підлягає загальній дисциплінарній відповідальності на підставі пункту 7 статті 40 КЗпП. Якщо ж на роботу в нетверезому стані з'явився суддя суду загальної юрисдикції (працівник, який має нести дисциплінарну відповідальність на підставі спеціальних норм), а у відповідному розділі Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII не міститься норми, на підставі якої його можна притягти до дисциплінарної відповідальності за ці дії, це не означає, що такі дії не тягнуть дисциплінарної відповідальності. Так, відповідно до частини другої статті 147 КЗпП законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників, окрім наведених у частині першій цієї статті, й інші дисциплінарні стягнення. Згідно з пунктом 5 статті 4 Закону України «Про статус суддів» трудові відносини суддів (крім суддів військових судів), не врегульовані цим Законом, визначаються законодавством України про працю. Аналіз цих норм дає підстави вважати, що до загальної дисциплінарної відповідальності може бути притягнуто і суддю, проте з обов'язковим дотриманням спеціального порядку (в цьому випадку - встановленого вказаним Законом), що зумовлено особливим статусом цієї категорії.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність регулюється, окрім трудового законодавства, статутами та положеннями про дисципліну (наприклад, Статутом про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. № 1540, Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55) та спеціальними Законами України («Про державну службу», «Про статус суддів», «Про прокуратуру» та ін.), дія яких поширюється на працівників окремих категорій: суддів, прокурорів, державних службовців, працівників залізничного транспорту та ін. Для таких працівників поняття трудового правопорушення може бути дещо розширеним через включення до нього дій, що є несумісними із займаною посадою.

Дисциплінарні стягнення

Заходи дисциплінарного стягнення, порядок їх накладення, зняття та оскарження прямо закріплені в трудовому законодавстві. Стаття 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни передбачає застосування до працівника тільки одного з таких заходів стягнення:

* догани;

* звільнення.

Застосування інших дисциплінарних стягнень можливе виключно в разі притягнення працівника до спеціальної дисциплінарної відповідальності. Наприклад, суддів може бути понижено у кваліфікаційному класі (ст. 32 Закону України «Про статус суддів»), до державних службовців може бути застосовано затримку до одного року в присвоєнні чергового рангу або в призначенні на вищу посаду (ст. 14 Закону України «Про державну службу»).

Догану може бути застосовано до працівника за порушення трудової дисципліни, тобто тих правил поведінки під час виконання трудових обов'язків, що встановлені правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним чи трудовим договором. У деяких випадках такі правила поведінки може бути встановлено й посадовою інструкцією працівника. Ознакою порушення працівником трудової дисципліни, що може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності у формі оголошення догани, є наявність вини в його діях чи бездіяльності.

Звільнення застосовується у випадках, встановлених трудовим законодавством. Зокрема, відповідно до КЗпП, звільнення працівника допускається в разі:

* систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (п. 3 ст. 40 КЗпП);

* прогулу (в т. ч. відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ст. 40 КЗпП);

* появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння (п. 7 ст. 40 КЗпП);

* вчинення за місцем роботи розкрадання (в т. ч. дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (п. 8 ст. 40 КЗпП);

* одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами (п. 1 ст. 41 КЗпП).

Відповідно до статті 147¹ КЗпП дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) цього працівника.

Як правило, вирішення питання про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності покладено безпосередньо на керівника або на кадрову службу підприємства, відомості про яку містяться в статуті підприємства або в окремому положенні про кадрову службу цього підприємства.

Так, у системі органів виконавчої влади діє Типове положення про кадрову службу органу виконавчої влади, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1996 р. № 912, відповідно до якого в міністерстві, іншому центральному та місцевому органі виконавчої влади залежно від чисельності працівників апарату, підпорядкованих органів, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, а також від обсягу, характеру та складності кадрової роботи утворюється відповідний структурний підрозділ - департамент, управління, відділ, сектор, служба кадрів або вводиться посада спеціаліста з цих питань. До завдань такого підрозділу (спеціаліста) належать, зокрема, підготовка матеріалів про призначення на посади та звільнення з посад працівників органів виконавчої влади і керівників підпорядкованих установ та здійснення заходів для забезпечення трудової дисципліни, оформлення документів, пов'язаних з проведенням службового розслідування і застосуванням заходів дисциплінарного впливу.

На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими законодавчими актами про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами вищого підпорядкування.

Порядок застосування дисциплінарних стягнень Застосування юридичних санкцій провадиться в установленому законом порядку, з дотриманням процесуальних норм відповідної галузі права. Процедура застосування дисциплінарного стягнення, визначена статтями 148-151 КЗпП, передбачає кілька стадій.

Виявлення дисциплінарного проступку. Відповідно до статті 148 КЗпП дисциплінарне стягнення застосовується роботодавцем безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Водночас дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Застосування дисциплінарного стягнення. На цій стадії роботодавець обирає вид стягнення, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу працівника тощо. Потім видається відповідний наказ чи розпорядження (Додаток 1), з яким працівника ознайомлюють під розписку. Дотримання встановленої частиною четвертою статті 149 КЗпП вимоги про ознайомлення працівника під розписку є важливою умовою дисциплінарної відповідальності, оскільки дисциплінарне стягнення має передусім виховний характер і в разі оскарження працівником стягнення відсутність підтвердження такого ознайомлення може розцінюватися як відсутність накладення стягнення взагалі. Водночас відмова працівника поставити свій підпис у наказі про застосування дисциплінарного стягнення не є перешкодою для його застосування.

Відповідно до частини другої статті 149 КЗпП, за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Виконання дисциплінарного стягнення. У разі звільнення працівника, відповідно до статті 47 КЗпП, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу про звільнення з роботи, належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок. При цьому в деяких випадках слід також врахувати положення статті 43 КЗпП «Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою профспілкового органу» та статті 43¹ «Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)».

шкода відшкодування дисциплінарний відповідальність

3. Батьки подарували дочці Олені квартиру. Під час розірвання шлюбу чоловік Олени вимагав 50% вартості, оскільки дарунок було здійснено в період шлюбу. Чи правомірні вимоги чоловіка Олени? Обґрунтуйте висновки за Сімейним кодексом України

При розгляді цього питання потрібно ознайомитись з статтею 57 Сімейного кодексу Україна, яка саме встановлює майно яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, а саме:

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

майно, набуте нею, ним до шлюбу;

майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Оскільки у наданому завданні вказано, що Олена отримала право власності на квартиру саме згідно договору дарування, то виходячи з пункту другого вказаної статті вимоги чоловіка не є правомірними, та його вимоги відносно отримання 50 % вартості квартири є безпідставними.

Література

1. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: Учебник. Издание второе. - Х.: ООО «Одиссей», 2005.

2. Донцов С.Е., Глянцев В.В. Возмещение вреда по советскому законодательству. - М. Юрид. Лит., 1990.

3. Зобов'язальне право: теорія і практика/ за ред.. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 1998.

4. Трудовое право Украины в вопросах и ответах - Х.: ТОВ «Одіссей», 2003.

5. Кодекс Законов о труде Украины (Научно-практический комментарий). - Х.: ООО «Одиссей», 2001.

6. Цивільний кодекс України Коментар. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2003.

7. Семейный кодекс Украины. - Х. ООО «Одиссей», 2004.

8. Журнал «Довідник кадровика» - від 01.09.2009 р.

Размещено на Allbest.ru