Размещено на http://www.allbest.ru/

Добровільна відмова при незакінченому злочині

ВСТУП

Актуальність теми роботи полягає в тому, що становлення України як самостійної держави потребує вирішення проблеми складної кримінальної ситуації при чому. особливу увагу привертає до себе велика кількість умисних злочинів. Боротьба з ними можлива не тільки засобами кримінально-правового примушування. Значне місце в вирішенні цієї задачі посідають заохочувальні норми. До них, зокрема, відносяться і норми інституту добровільної відмови. В новому кримінальному кодексі ці норми знайшли свій подальший розвиток. З'явились нові норми про добровільну відмову при співучасті (ст. 31 КК). Ці норми повинні стимулювати поведінку осіб в вигідному для суспільства напрямку - до припинення злочину на ранніх стадіях його розвитку шляхом своєчасного повідомлення про готування до злочину, відмови співучасників від безпосередньої участі у вчиненні злочину, надання необхідної допомоги правоохоронним органам.

На практиці проблеми добровільної відмови співучасників викликають неабиякі труднощі. В теорії кримінального права проблема добровільної відмови при незакінченому злочині відноситься до найбільш складних. Значну увагу їй приділяли в своїх працях такі вчені як М.І.Бажанов, Ф.Г. Бурчак, Д.Є. Дядько, М.Д. Дурманов, П.Ф. Гришанін, П.І. Гришаєв, В.Д. Іванов, В.Ф. Караулов, М.І. Ковальов, Г.А. Кригер, А.Н. Круглевський, Н.Ф. Кузнєцова, Н. В. Лясс, С.П. Мокрінський, К.О. Панько, А.А. Піонтковський, О.Д. Сафронов, М.С. Таганцев, П.Ф. Тельнов, В.П. Тихий, І.С. Тишкевич, А.М. Трайнін, А. Чебишев-Дмитрієв, А.А. Тер-Акопов, М.Д. Шаргородський, М.О. Шнейдер та ін.

Результати наукових досліджень з загальних питань добровільної відмови містять багато корисних теоретичних положень. Однак проблема добровільної відмови співучасників окремо не досліджувалась. Багато питань до цього часу є дискусійними. Відсутність одностайності серед вчених та невирішеність проблеми на законодавчому рівні привели до відсутності одноманітності в правозастосовчій практиці. В теорії кримінального права на сьогодення, наприклад, не вирішена проблема поняття добровільної відмови при співучасті, виділення її ознак. Особливості добровільної відмови співвиконавця, організатора, підбурювача та пособника потребують детального вивчення. Це обумовлює з'ясування питань добровільної відмови за вказаними формами співучасті. Вирішення цих та інших проблем добровільної відмови при співучасті повинно ґрунтуватись на загальних положеннях інституту добровільної відмови. Однак в цій сфері залишилось ще багато невирішених проблем, без огляду яких буде неповним висвітлення питань добровільної відмови при незакінченому злочині.

Мета роботи полягає у визначенні загальних особливостей та форм добровільної відмови при незакінченому злочині, поняття добровільної відмови при співучасті та її суттєвих ознак

Відповідно до поставленої мети були визначені наступні завдання:

· визначення поняття та сутності добровільної відмови при незакінченому злочині;

· обґрунтування звільнення від кримінальної відповідальності при добровільній відмові при незакінченому злочині, з'ясування її меж;

· визначення умов добровільної відмови при незакінченому злочині особливо при співучасті

· визначення кримінально-правових наслідків добровільної відмови

Об'єктом роботи виступає добровільна відмова при незакінченому злочині як окремий різновид добровільної відмови.

Предмет роботи - особливості та ознаки добровільної відмови при незакінченому злочині.

1. ПОНЯТТЯ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

злочин каяття кримінальний замах

На сьогоднішній день існують різні підходи при визначенні правової природи добровільної відмови. Це питання до цих пір належить до самих дискусійних. У теорії кримінального права незрідка можна зустріти думку, що добровільна відмова від злочину є однією з підстав, що виключають кримінальну відповідальність за скоєне. Так, І. І. Слуцький добровільна відмова від злочину відносив до групи обставин, які характеризують суспільну корисність і правомірність поведінки людини. До цієї ж групи їм віднесені необхідна оборона, крайня необхідність та інші. Відмінна риса поведінки людини у всіх цих випадках визначається автором як "суспільна корисність і правомірність".

На думку Н. Ф. Кузнецової, добровільна відмова є безумовною обставиною, що усуває кримінальну відповідальність осіб за попередню злочинну діяльність, тому що в діях особи, злочину, що добровільно відмовився від продовження, відсутній елемент суб'єктивної сторони - винне здійснення суспільне небезпечних дій. Прихильницею цієї точки зору є Н. О. Лясс, яка вважає, що добровільну відмову усуває підстава кримінальної відповідальності винне здійснення суспільне небезпечного діяння. Н. Д. Дурманов вважає принципово неправильною думку, що добровільну відмову від злочину можна прирівняти до обставин, що виключають злочинність діяння. Пояснює він це тим, що дії, здійснені в разі необхідної оборони, крайній необхідності і інших обставинах, при яких особа звільняється від кримінальної відповідальності, суспільно корисні від початку до кінця, а при добровільній відмові є лише припиненням суспільно небезпечній діяльності.

В. І. Зубкова висловила пропозицію визнавати добровільну відмову обставиною, що усуває кримінальну відповідальність по двох причинах. По-перше, добровільно залишене приготування або замах вказує на відсутність суспільній небезпеці особи, що зробила це приготування або замах. По-друге, відступ від початого приготування або замаху свідчить про те, що особа не потребує кримінальної відповідальності, оскільки самостійно припинило злочинне діяння. Багато авторів дотримуються того, що при добровільній відмові виключається кримінальна відповідальність, у зв'язку з відсутність в даному випадку складу злочину. Н. М. Скорілкин вважає, що втрата особою бажання реалізувати злочинне намір до кінця безпосередньо не пов'язаний з нейтралізацією суспільної небезпеки ним приготування або замаху. З цієї причини ряд учених пропонує розглядати добровільну відмову як самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності по нереабілітовуючих обставинах.

Добровільна відмова не може визнаватися обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, оскільки при добровільній відмові від скоєння злочину немає підстави кримінальної відповідальності взагалі, через відсутність в даному випадку в діянні особи формальних ознак складу злочину. А якщо при добровільній відмові немає підстави кримінальної відповідальності, то це не може бути обставиною, що її виключає. По тих же причині не можна, на нашу думку, погодиться і з твердженням авторів, які вважають, що діяльність особи при добровільній відмові формально підпадає під ознаки злочину, але фактично їх не містить. При добровільній відмові відсутня не лише така ознака злочину, як суспільна небезпека, але також і ознаки протиправності і караності діяння. Тому дії особи, що добровільно відмовилася від здійснення злочину, навіть формально не можуть підпадати під ознаки якого-небудь злочину. У даному випадку особа не повинна притягуватися до кримінальної відповідальності за приготування до злочину або замах на злочин, оскільки злочинний результат не настав по залежних від суб'єкта обставинах.

Деякі автори розглядали добровільну відмову від скоєння злочину як окремий випадок зникнення суспільної небезпеки особи, що викликає як правовий наслідок його звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Не зовсім точним представляється твердження Г. З. Анашкіна про те, що "при добровільній відмові в діях особи до певної міри вже є суспільна небезпека. Проте кримінальний закон звільняє від відповідальності осіб, що добровільно відмовилися, вважаючи застосування до них покарання недоцільним". Останнім часом виник ще один підхід до визначення правової природи добровільної відмови. В рамках "концепції внестадійних нескінчених деліктів" висловлювалася думка про віднесення добровільної відмови до видів нескінченого злочину. Г. В. Назаренко і А. І. Ситнікова вважають, що "добровільна відмова не міняє юридичної природи скоєного: добровільно припинене діяння є злочином". А. П. Козлов в своїй книзі "Вчення про стадії скоєння злочину" пише, що нескінчена злочинна діяльність виражається не лише в присіченій поведінці, але і в добровільній відмові. Таким чином, на його думку, добровільна відмова - це різновид нескінченого злочину, тобто специфічний вигляд злочинів.

З метою посилення превентивної сили кримінального закону, надання особам, які почали злочинну діяльність, останньої можливості уникнути кримінальної відповідальності та покарання КК України закріплює в своїх нормах інститут добровільної відмови від вчинення злочину.

Необхідно зазначити. що згідно зі ст. 13 кк закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею особливої частини цього кодексу. незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Отже, діяльність особи задля вчинення злочину може характеризуватися кількома етапами.

Такі етапи звуться стадіями вчинення злочину (від грецького стадіа -- ступінь, фаза розвитку.

Отже, стадії вчинення умисного злочину -- це певні етапи, які може пройти злочин у своєму розвитку.

Кримінально-правове визначення вказаних стадій відповідає можливому розвитку злочину в реальній дійсності. Згідно зі ст. 13 КК цей розвиток може пройти три стадії: готування, замах і закінчений злочин.

Перші дві стадії є кримінально-караними (за винятком, який буде розглянутий пізніше) етапами попередньої злочинної діяльності, яка зветься ще незакінченим злочином. І на цих стадіях злочинна діяльність може бути припинена з незалежних від злочинця причин (наслідки ситуації, коли особа припиняє вчинення злочину за власним бажанням, будуть розглянуті пізніше).

Кримінальна відповідальність за готування і замах настає тому, що в діянні особи, яка їх вчиняє, є склад злочину, хоч і незакінченого. Цей склад злочину описаний у відповідній статті Особливої частини КК, його ознаки містяться також у ст. 14 (Готування до злочину) та у ст. 15 (Замах на злочин) Загальної частини КК.

Стадії попередньої злочинної діяльності, а отже, й відповідальність за незакінчений злочин, можливі тільки у діяннях, що вчиняються з прямим умислом, бо тільки ці злочини можуть характеризуватися готуванням, плануванням злочинних наслідків, бажанням їх настання. Злочини з непрямим умислом і необережні злочини таких особливостей не мають.

Треба також мати на увазі, що стадії незакінченого злочину (готування, замах) тільки тоді мають самостійне кримінально-правове значення, коли на одній із них, з певних причин, закінчується злочинна поведінка. Тоді треба вести мову про наявність готування до злочину або замаху на злочин. Якщо ж розвиток злочинної діяльності продовжується, то кожна наступна стадія поглинає попередню, а поглинена втрачає самостійне кваліфікаційне значення.

В основі поділу злочинної діяльності на стадії лежить ступінь фактичного втілення злочинцем у життя свого злочинного наміру, що в законі й визначається трьома етапами. Скажімо, придбання засобів для відкриття замків (готування), проникнення в квартиру (замах), викрадення з квартири речей (закінчений злочин). Точне визначення в конкретній справі стадії вчинення умисного злочину має велике практичне значення: воно необхідне для правильної правової оцінки діяння і призначення справедливого покарання.

Розпочавши вчинення злочину й усвідомлюючи можливість довести його до кінця, особа може з різних причин припинити свою злочинну діяльність і тим самим запобігти настанню будь-яких суспільно небезпечних наслідків. Очевидно, що подібна рішуча зміна в поведінці особи, яка вчинила незакінчений злочин, має бути всіляко заохочена. Це передбачено статтею 17 КК, яка дає такій особі останній шанс уникнути кримінальної відповідальності й покарання. Відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Стаття 17 ч. 1 КК визначає: "Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця".

Виходячи з цитованого нормативного визначення добровільна відмова можлива лише на попередніх стадіях злочинної діяльності на стадії готування та на стадії замаху на злочин. І це зрозуміло. При доведенні злочину до кінця вже немає від чого відмовлятись злочин уже існує у відповідній системі просторово-часових координат як об'єктивна реальність.

2. ОЗНАКИ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ

Ознаками добровільної відмови від злочину є:

а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;

б) відмова від злочину з волі самої особи;

в) наявність у особи усвідомлення можливості до вести злочин до кінця.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру його продовжити. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється загроза, небезпека спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомлює, що лише з великими зусиллями зможе відкрити сейф з грошима тим інструментом, який у нього є, і призупиняє початий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Лише остаточне припинення доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину.

Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання після закінченого замаху на злочин, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільне небезпечні наслідки в злочинах з матеріальним складом. Наприклад, немає добровільної відмови від доведення злочину до кінця при відмові винного від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв'язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл становить закінчений замах на вбивство, тому добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована лише при призначенні покарання. Верховний Суд України вважає, що, коли відмова сталася вже після закінчення здійснення всіх дій, які винний планував за необхідне виконати, але злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі, його дії слід кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів вчинити.

Друга ознака добровільної відмови -- це недоведення злочину до кінця з власної (своєї) волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ст. 15 КК, де замах на злочин визначається як діяння, яке не було доведено до кінця з причин, що не залежали від винного. З цих же причин не доводиться до кінця злочин і при вчиненні готування до нього. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, зі своєї волі, за власним бажанням припиняє злочинне посягання, не доводить його до кінця. Тут має місце залежно від ступеня реалізації злочинного наміру або бездіяльність такої особи, зокрема утримання від подальших дій, які безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, або відвернення настання злочинних наслідків. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

Нарешті останньою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах успішно його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця та ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від зґвалтування.

Практика Верховного Суду України в таких справах виходить з того, що "для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього й з власної волі припинила злочинні дії".

Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення (завершення), -- це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, злодій намагався зламати сейф з коштовностями, але не зміг).

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається суб'єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість. Наприклад, якщо суб'єкт з метою крадіжки грошей проникнув у приміщення каси, але, злякавшись відповідальності, сейф не зламав і залишив касу, не знаючи, що в сейфі не було грошей, то йдеться про добровільну відмову, хоча реальної можливості вчинення крадіжки в даній ситуації взагалі не було.

3. МЕЖІ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо. Вони (мотиви) не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і в цьому розумінні рівнозначні.

Добровільна відмова можлива майже на всіх стадіях попередньої злочинної діяльності. Однак якщо при готуванні до злочину і при незакінченому замаху на злочин це не становить особливих труднощів, то трохи інакше справа виглядає при закінченому замаху.

Однак необхідно прийняти до уваги таку важливу обставину, що добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна відмова виключається на стадії закінченого злочину, бо є всі елементи та ознаки складу злочину і відмовитися від завершеного посягання вже неможливо, воно незворотне.

Отже, поняття закінченого злочину й добровільної відмови від злочину є взаємовиключними. Так, добровільна відмова від отримання хабара може мати місце лише до його прийняття. Тому наступне повернення хабара незалежно від мотивів не звільняє службову особу від кримінальної відповідальності за цей злочин.

На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої (чистої) бездіяльності. Утримання від подальших дій щодо створення умов для вчинення злочину припиняє небезпеку для об'єкта, який охороняється кримінальним законом, і виключає можливість спричинення йому шкоди, вчинення злочину. При цьому можуть бути зроблені і якісь дії щодо ліквідації створених умов для скоєння - злочину. Проте вони не обов'язкові й не мають значення для встановлення добровільної відмови (наприклад, особа знищує придбану зброю, пристосований засіб або знаряддя злочину).

На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, які безпосередньо спрямовані на вчинення злочину.

На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільне небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитись і перешкодити настанню суспільне небезпечного наслідку. Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення його життя, а потім врятувала його; суб'єкт залишив увімкнену електроплитку з метою зробити поже­жу, а коли загоряння виникло, загасив вогонь. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише завдяки активним діям.

Якщо зазначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або розвиток причинного зв'язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху на злочин неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин.

4. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НАСЛІДКІВ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ

10. Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для непритягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування до злочину та замах на злочин), бо шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об'єкту, перешкоджає закінченню злочину.

11. З частини 2 ст. 17 КК випливає, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину або замах на злочин. У зв'язку з цим дана норма має велике значення для попередження закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення зазначеної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів.

12. Якщо в діянні (дії чи бездіяльності), яке вчинено особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно припинене готування до злочину або замах на злочин ця особа до відповідальності не притягується. Наприклад, особа, яка незаконно виготувала зброю для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але зброю не здала органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263 КК за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування й добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не підлягає відповідальності за замах на зґвалтування, але буде нести відповідальність за заподіяне тілесне ушкодження.

5. ВІДМІННСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ВІД ДІЙОВОГО КАЯТТЯ

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, якщо:

1) вона вчинила злочин вперше;

2) вчинене нею діяння належить до злочинів невеликої тяжкості;

3) її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов'язкові елементи, як:

а) щире покаяння особи;

б) активне сприяння розкриттю злочину;

в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди.

Для застосування ст. 45 слід встановити, як правило, сукупність всіх перерахованих елементів. Проте, якщо посягання фактично не спричинило суспільне небезпечних наслідків, дійове каяття може не включати повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди.

Сфера застосування ст. 45 охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Якщо злочин вчинено у співучасті, то питання про звільнення від відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав усі зазначені у цій статті вимоги.

Під вчиненням злочину вперше у ст. 45 розуміється, що особа раніше не вчинила будь-якого діяння, передбаченого Особливою частиною КК, про що на практиці свідчить відсутність:

1) у особи непогашеної або не знятої судимості за раніше скоєний злочин;

2) кримінальної справи, порушеної у зв'язку із вчиненням особою будь-якого злочину. Особою, яка вперше вчинила злочин, з юридичної точки зору слід також визнавати того, кого за раніше пред'явленим обвинуваченням судом було виправдано, а також того, хто раніше хоч і вчинив кримінальне каране діяння, проте у встановленому законом порядку був звільнений від кримінальної відповідальності.

Щире покаяння означає, що особа визнає свою вину за усіма пунктами висунутого проти неї обвинувачення, дає правдиві свідчення, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання. Будучи внутрішнім, морально-психічним процесом у свідомості особи, яка вчинила злочин, щире покаяння підлягає встановленню у кожному конкретному випадку з урахуванням посткримінальної поведінки винного, правдивості його свідчень під час досудового слідства і розгляду справи у суді тощо. Сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди, що не супроводжується щирим покаянням, є обставинами, які пом'якшують відповідальність при призначенні покарання.

Під активним сприянням розкриттю злочину слід розуміти дії винної особи, спрямовані на те, щоб надати допомогу органам дізнання, досудового слідства і суду у встановленні істини у справі, з'ясуванні фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття злочину. Це може полягати зокрема у: повідомленні про всі відомі епізоди й обставини вчинення злочину; викритті інших співучасників; визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину; повідомленні про їхнє місцезнаходження; поданні допомоги в їх затриманні; видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом. Неповідомлення компетентним органам про інших відомих винному співучасників злочину виключає наявність такої обставини, як активне сприяння розкриттю злочину.

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину. Закон прямо вказує на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям можливе тільки у разі реального відшкодування у повному обсязі заподіяної злочином шкоди. З огляду на це, ст. 45 не може бути застосована у випадках, коли обвинувачений (підсудний) лише обіцяє відшкодувати заподіяні ним збитки у майбутньому.

Відшкодуванням завданих збитків та усуненням заподіяної шкоди слід визнавати зокрема: повернення викраденого майна або надання потерпілому замість викраденого, знищеного чи пошкодженого рівноцінного майна; компенсацію у грошовій формі вартості викраденого, знищеного чи пошкодженого майна; відновлення своєю працею або за свій рахунок властивостей пошкодженого майна; оплату вартості лікування потерпілого; внесення належної суми аліментів особою, яка обвинувачується в злісному ухиленні від їх сплати; усунення моральної шкоди у тій формі, яка задовольняє потерпілого (вибачення у публічній формі, спростування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, грошова компенсація). Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 здійснюється незалежно від того, чи погоджується на це потерпілий.

Отже, дійове каяття злочинця полягає в його активній поведінці після вчинення злочину, яка знаменує його бажання максимально зменшити заподіяну шкоду. Дійове каяття можливе після вчинення як умисного, так і необережного злочину.

Дійове каяття може полягати у з'явленні із зізнанням, щирому каятті (об'єктивно доведеному осуді свого діяння і бажанні спокути своєї вини), активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданого збитку або усуненні заподіяної шкоди, інших подібних діях.

Перелічені дії розглядаються законом як обставини, що пом'якшують покарання (п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК). Якщо особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, то при дійовому каятті вона має бути звільнена від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Особлива частина КК містить декілька норм, які передбачають звільнення особи, що вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у зв'язку з її посткримінальними діями, характерними для дійового каяття.

Так, особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені ч. 1 і 2 ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною оплатою (фінансові санкції, пеня) (ч. 4 ст. 212 КК).

Дійове каяття встановлюється не тільки і не стільки визнанням особою своєї вини у вчиненні злочину, а всією сукупністю доказових обставин справи.

Передбачене ст. 45 КК дійове каяття - це здійснена до вступу в силу обвинувального вироку добровільна посткримінальна поведінка особи, що щиро розкаялася у вчиненому, результатом якої є повна ліквідація фактичних шкідливих наслідків вчиненого нею закінченого чи незакінченого злочину або відшкодування чи компенсація за них, а також надання активної допомоги правоохоронним органам у розкритті й розслідуванні цього злочину.

Мінімальні вимоги, яким повинна відповідати позитивна посткримінальна поведінка у виді активного сприяння розкриттю злочину, полягають у добровільній дачі правдивих і повних свідчень про всі відомі особі обставини справи. Активність сприяння розкриттю злочину означає, що дії особи повинні мати високу інтенсивність, ефективність та значну процесуальну цінність. Визначення ступеню активності є процесом певним чином оціночним, питанням факту, залежить від обставин конкретної справи. Розкриття злочинів у деяких випадках пов'язана з ризиком для життя чи здоров'я осіб, які беруть у цьому участь. Тому вимагати від особи, що вчинила злочин, участі у заходах, спрямованих на розкриття злочину, але небезпечних для її життя чи здоров'я, неприпустимо, і навіть у разі відмови обвинуваченого від участі у подібних небезпечних заходах немає підстав вважати невиконаною розглядувану умову звільнення від кримінальною відповідальністю у зв'язку з дійовим каяттям. У зв'язку із законодавчою й теоретичною незавершеністю визначень змісту поняття "розкриття злочину" і його обсягів, текст ст. 45 КК пропонується доповнити після слова "розкриттю" словами "і розслідуванню".

Поняття шкоди є родовим щодо поняття збитків. Поняттям "збитки" в ст. 45 КК визначено такі, що знаходяться у причинному зв'язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням майнові втрати та витрати, які може бути зведено до грошового чи майнового еквіваленту. Наявність збитків характеризується зменшенням маси чи якості належного власнику майна. Під шкодою у ст. 45 КК маються на увазі не лише збитки, а й інші види соціально й юридично значущого негативного результату, що настав внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Повністю відшкодованою або усунутою не може бути шкода, завдана вчиненим злочином суспільним відносинам, оскільки пошкоджена соціальна матерія не може бути відновлена повністю. Повністю може бути відновлено лише відповідні пошкоджені елементи суспільних відносин (предмет злочинного впливу): суб'єкти суспільних відносин, їх предмети, соціальний зв'язок між суб'єктами.

До обсягів об'єкту дійового каяття повинні включатися також ті негативні зміни в різноманітних сферах, які причинно пов'язані з суспільно небезпечним діянням, передбачені законодавством, але виходять за межі складу злочину. Тому шкоду і збитки у контексті ст. 45 КК пропонується розглядати як суму негативних змін у елементах охоронюваних законом об'єктів та пов'язаних із вчиненим злочином витрат, понесених державою, юридичними й фізичними особами та потерпілим, що знаходяться у причинному зв'язку із вчиненим суспільно небезпечним діянням. До них належать передусім суспільно небезпечні наслідки, які характеризують об'єктивну сторону злочину (а саме фізична та майнова шкода); моральна шкода; витрати, понесені особою для відновлення завданих збитків власними силами і супутні витрати; витрати, понесені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину; судові витрати.

Повне відшкодування збитків або усунення шкоди може мати місце як виконана умова звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям лише за умови, що заподіяна шкода або завдані збитки можуть бути встановлені за характером і розміром, піддаються усуненню або відшкодуванню діяльністю окремої фізичної особи в обмежений проміжок часу.

Відшкодування збитків є внесенням особою, що вчинила злочин, грошових коштів або майна у фонди фізичних чи юридичних осіб, які зазнали матеріальних втрат та понесли витрати внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння, у розмірі, еквівалентному понесеним втратам; усунення шкоди є ліквідацією фактичних шкідливих наслідків злочину з метою відновлення первинного стану предмету злочинного посягання.

Для оцінки розміру завданої моральної шкоди неможливо застосувати еквівалентний принцип, у зв'язку із чим у випадках заподіяння моральної шкоди можна вести мову лише про матеріальну компенсацію за моральну шкоду. Тому текст ст. 45 КК потребує доповнення словами "компенсувала моральну шкоду", при чому тут необхідно позбутися вказівки про повноту, оскільки реальний розмір моральної шкоди, внаслідок її нематеріальності, встановити неможливо.

Щире каяття є усвідомленням особою своєї провини, відвертим, правдивим, щиросердим жалем за вчиненим і засудженням своєї суспільно небезпечної поведінку. Воно суб'єктивне за своїм характером, тому змістовний центр у його розумінні й пізнанні вимагає дослідження сфери морально-психологічних переживань і почуттів особи. Помилковим є дослідження цієї суб'єктивної ознаки лише шляхом фіксування певних об'єктивних проявів: визнань провини, обіцянок виправитись і т. ін., навіть якщо вони супроводжуються допомогою в розкритті злочину, усуненням негативних наслідків злочину тощо, але без вивчення дійсного психологічного підґрунтя цих дій. Щире каяття є морально-психічним явищем, тому великим є ризик припуститися помилки при його дослідженні й оцінці, у зв'язку із чим незаконно застосувати (або, навпаки, відмовити у застосуванні) ст. 45 КК. Використання щирого каяття як умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям негативним чином впливає на правильне здійснення цього виду звільнення.

Добровільну відмову при незакінченому злочині треба відрізняти від дійового каяття -- активної поведінки суб'єкта, яка має місце вже після закінчення злочину і свідчить про прагнення винного згладити наслідки вчиненого ним суспільне небезпечного діяння. Дійове каяття, за загальним правилом, розглядається як обставина, яка не виключає, а лише пом'якшує на етапі призначення покарання, а у разі вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості -- як підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Крім цього, в Особливій частині КК міститься низка спеціальних заохочувальних норм, які пов'язують звільнення від кримінальної відповідальності з такою активною поведінкою особи, яку є підстави розцінювати як дійове каяття у вчиненому (наприклад, ч. 2 ст. 114, добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України).

Добровільно відмовитись від доведення до кінця можна лише стосовно злочинів з прямим умислом, а дійове каяття пом'якшує кримінальну відповідальність і за злочини, вчинені з непрямим умислом і за необережністю. Каяття, як пом'якшуюча відповідальність обставина, завжди має бути дійовим (активним), а добровільна відмова може виражатись і у бездіяльності. Якщо при добровільній відмові від доведення злочину до кінця мотивація може бути різною, то сам термін дійове каяття передбачає, що мотивом цієї посткримінальної поведінки є моральні спонукання.

Добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині. У злочинах з матеріальним складом, коли між вчиненням всіх необхідних дій і настанням суспільно небезпечних наслідків як обов'язкової ознаки об'єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії закінченого замаху. У таких випадках особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитись у нього і шляхом активних дій нейтралізувати причинний зв'язок, запобігши тим самим настанню шкідливих наслідків (наприклад, особа підпалює будинок, однак через деякий час повертається і гасить пожежу). Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях залежить від результативності активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків. Якщо реальної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони не заподіяно, особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця. У разі, коли заподіяно шкідливі наслідки, менш тяжкі порівняно із первісне запланованими (наприклад, внаслідок застосування протиотрути життя потерпілого врятоване, але йому завдано тілесні ушкодження), кваліфікація дій винного відбувається з урахуванням фактично спричиненої шкоди. Якщо особі не вдалося попередити настання суспільно небезпечних наслідків, вона відповідає за закінчений злочин. При цьому невдалі спроби суб'єкта запобігти шкідливим наслідкам враховуються судом як пом'якшувала обставина. Пом'якшувальною обставиною також може виступати -- щире каяття у вчиненому злочині. Діяльне каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині.

Добровільна відмова може виявитися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а діяльне каяття завжди потребує тільки активної поведінки.

Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Діяльне ж каяття може бути як в умисних, у тому числі вчинених з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

При добровільній відмові особа звільняється від кримінальної відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність в її діянні складу злочину. При діяльному каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання. Навіть якщо особа при діяльному каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45), то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

6. ОСОБЛИВІСТЬ ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ПРИ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ

У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених статтею 17 Кримінального кодексу України. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину.

У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.

Особливості добровільної відмови співучасників обумовлені фактом спільного вчинення злочину, а специфіка правової оцінки їхніх дій за обставин добровільної відмови визначається характером і ступенем участі кожного з них у злочині, що готується чи вчиняється. Умови звільнення від кримінальної відповідальності виконавця за таких обставин істотно відрізняються від умов такого звільнення інших співучасників - організатора, підбурювача, пособника.

При цьому добровільна відмова одних співучасників має певне юридичне значення для оцінки дій інших. Так, добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця. У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31). У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено (ч. З ст. 31).

Умови, за яких виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності при добровільній відмові, аналогічні сформульованим у ст. 17.

Вимоги, які закон висуває до добровільної відмови організатора, підбурювача чи пособника, є більш жорсткими. Такі співучасники не підлягають відповідальності при добровільній відмові, якщо вони виконали одну з двох умов:

1) відвернули вчинення злочину;

2) своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Відвернення вчинення злочину означає недопущення організатором, підбурювачем чи пособником вчинення злочину виконавцем взагалі (відвернення на стадії готування) або недопущення ними доведення злочину виконавцем до кінця (відвернення на стадії замаху). Воно може бути здійснене шляхом умовляння, психічного чи фізичного примусу, попередження потерпілого, нейтралізації засобів злочину чи приведення у непридатність знаряддя злочину та інших дій, які не дали змогу виконавцю реалізувати злочинний намір.

Якщо вжитими організатором, підбурювачем чи пособником заходами не вдалося відвернути вчинення злочину виконавцем, то зазначені особи підлягають відповідальності як співучасники вчиненого виконавцем злочину. Факт вжиття ними певних заходів може бути врахований судом при призначенні покарання (ч. 2 ст. 66).

Повідомлення про злочин передбачає інформування про місце, час, спосіб вчинення злочину, причетних до нього осіб, особистість потерпілого та інші обставини, які мають істотне значення для його відвернення. Воно має бути своєчасним і зроблене відповідним державним органам. Своєчасність такого повідомлення визначається у кожному конкретному випадку, але за будь-яких обставин воно має бути зроблене так, щоб у відповідних державних органів залишалася реальна можливість припинити вчинення злочину, не допустити настання злочинного результату (затримати виконавця, забезпечити безпеку потерпілого, вилучити знаряддя і засоби вчинення злочину тощо).

Відповідними органами державної влади, до яких мають звернутися співучасники з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, є державні органи, до компетенції яких віднесено обов'язок попереджувати і припиняти злочини. Такими органами є органи дізнання, досудового слідства, підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокуратура і суд.

Закон не висуває вимог щодо форми і способу повідомлення співучасником відповідного органу державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Таке повідомлення може бути усним чи письмовим, зробленим особисто або через посередників, безпосередньо керівникові зазначеного органу чи представнику цього органу, який перебуває при виконанні службових обов'язків (черговому по відділу міліції, дільничному інспектору міліції, слідчому податкової міліції, оперуповноваженому СБУтощо).

У разі, якщо співучасник звергається із зазначеним повідомленням до інших органів державної влади, крім тих, до обов'язку яких входить попередження і припинення злочинів, або до органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, об'єднань громадян тощо, таке повідомлення має юридичне значення, передбачене ч. 2 ст. 31, лише у разі, якщо відповідні службові особи перелічених органів, установ і організацій виконували роль посередників у повідомленні про злочин належним органам і при цьому не була порушена вимога щодо своєчасності повідомлення про злочин, що готується або вчиняється.

Якщо звернення організатора, підбурювача чи пособника до відповідних органів державної влади з повідомленням про злочин, що готується або вчиняється, не було своєчасним, воно не звільняє їх від кримінальної відповідальності, але може бути визнане судом обставиною, що пом'якшує покарання.

Особливістю добровільної відмови пособника є те, що вона може проявлятися не лише в активній, а й у пасивній його поведінці: у ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або не усунені перешкод вчиненню злочину. Відмовляючись від вчинення певних дій, пособник тим самим не сприяє вчиненню злочину виконавцем і цим уникає спільної з іншими співучасниками (насамперед, з виконавцем) діяльності.

Список літератури

1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. - К.: Атіка, 2004., С. 112.

2. Бушуев Г. В., Бушуев И. Г. Добровольный отказ от совершения преступления на стадии его юридического окончания // Учебные записки: Сборник научных трудов Института государства и права. Вып. 6.- Тюмень: Изд-во Тюменского гос. ун-та, 2003.- С.68.

3. Вісник Верховного Суду України. - 2004. - № 2. - С. 27-28

4. Герцензон А. А. Уголовное право. Часть общая.- М., 1948.-С. 358.

5. Дурманов Н.Д. Стадии совершения преступления по советскому уголовному праву.- М., 1955,- С. 189.

6. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред.. Кондратьєв Я.Ю.; Наук. ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. - К., Правові Джерела, 2002. - С. 171.

7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Під ред. Бажанова М. І., Сташиса В. В., Тація В. Я.- Київ - Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001.- С. 187.

8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. М. 1. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація.- С. 175.

Козлов А. П. Учение о стадиях преступления.- СПб.: Юридический центр Пресс, 2002- С. 340-343

13. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении.- М: Зерцало, 1999.-С. 362.

14. Советское уголовное право. Часть Общая.- М., 1952.-С. 295

15. Тишкевич И. С. Приготовление и покушение по советскому уголовному праву,- М., 1958.- С. 217.

16. Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року. Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року. - Х.:ООО „Одісей",2003. - 256 с.

17. Кримінально-процесуальний кодекс України.-- К., 2001 Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року. - Х.:ООО „Одісей",2003. - 243 с.

18. Александров Ю.В., Клименко В.А. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. вищих навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2004. - 327с.

19. Гавло В.К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершенных с участием должностных лиц // Вопросы криминалистической методологии, тактики и методики расследования. - М

20. Драпкин Л.Я. Понятие и классификация следственных ситуаций. // Следственные ситуации и раскрытие преступлений. // Науч. труды Свердл. юрид. ин-та. - Свердловск, 1975. - Вып. 41. - С. 25-35.

21. Кримінальний кодекс України // Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Істина. - 2004. - 440 с.

22. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. професорів М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. - 416 с.

23. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. - К.: Правові Джерела, 2002

24. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник/ М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер

25. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особливо. курс лекцій / За ред. М.Й. Коржанського. - К.: Атіка, 2001. - 544 с.

26. Лисиченко В.К., Батюк О.В. Следственная ситуация и ее значение в криминалистике и следственной практике. // Криминалистика и судебная экспертиза. - К., 1988. - Вып. 36. - 571с.

27. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. - К.: Каннон

28. Науковий коментар до Кримінального Кодексу України. -- К.: Атіка, Ельга-Н, 2001. - 992 с.

29. Мирошниченко Н.А. Состав преступления: текст лекций // Одесская национальная юридическая академия. - О.: Феникс, 2006. - Изд. 2-е, доп

30. Панько К.А. Добровольный отказ от совершения преступления по советскому уголовному праву. - Воронеж, 1975. - 447 с.

31. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 4 "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини". - Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах. №1, Голова редакційної ради - Перший заступник Голови ВСУ Пилипчук П.П., К.: Видавничій Дім "Ін Юре", 2007. - 108 c.

32. Селиванов Н.А. Криминалистическая характеристика преступлений и следственные ситуации в методике расследования. // Соц.законность. - 1977. - №2. - С. 50-62.

33. Тихий В.П. Проблеми застосування норм кримінального Кодексу України про стадії вчинення злочину. Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. [Харків] 25-26 жовтня 2001 року / Редкол.: Сташис В.В. - К. - Х.: "Юрінком Інтер"

34. Щерба С.П., Савкин А.В. Деятельное раскаяние в совершении преступления. - М.: Спарк, 1997. - 410 с.

35. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина Підручник Київ: Атіка, 2004. - 410 с.

Размещено на Allbest.ru